Стем - космічний супергерой

Стем - космічний супергерой

Понеділок, 17 лютого 2014 г.
Проглядів: 2413
Підписатися на комментарі по RSS

Будка - собачий космічний корабель – увійшла в гіперпростір.

Екіпаж із чотирьох собак з Лону, природного супутника Землі-2, відправили досліджувати нову невідому планету, вже обстежену зондами і, як з’ясувалось, придатну для перебування на ній живих істот.

Троє з цієї четвірки вже не вперше літали разом. Вівчарка на ім’я Марс – капітан їхньої команди, керуючий кораблем; лабрадор Шика – навчена собака-лікар; та далматинець Уран – найспортивніший пес із лонських космічних собак, неперевершений у роботі зі всіляким спортивним обладнанням.

І тільки четвертий член екіпажу був чужинцем. Хаскі Стем. Його привезли аж з Кварда, природного супутника Землі-5. Хаскі, що здатні витримувати дуже низькі температури, ідеально підходять для досліджень в умовах лютого холоду: саме таке дослідження й планувалось, а лонська космічна станція не мала підходящих собак.

Уся четвірка вже знала, що таке гіперпростір, тож коли перервався зв’язок зі станцією, всі розслабились. Уран перший вибіг з технічного у побутовий відсік і незабаром повернувся з м’ячиком у зубах. Випустивши іграшку, спитав:

- Хто зі мною гратися? – а тоді знову схопив м’яч і вибіг. За ним – Марс, а потім і Шика зі Стемом.

Космічні кораблі для собак невеликі, розмірами приблизно з двокімнатну квартиру, але чудово обладнані. Діляться на два відсіки – технічний та побутовий, або, як краще знають самі собаки, малий і великий. У малому все необхідне для управління кораблем і зв’язку зі станцією, а також засоби стеження та спортивне причандалля. Більшість кнопок, різної форми та з різних матеріалів, міститься на пульті під великим екраном; ще частина – на стінах. Під стелею висить вимкнене зараз око – відеокамера у формі кулі. У кутку відсіку – вмонтована рація з динаміком та мікрофоном, а поруч – звичайний встроєний ящик з тросом, необхідним для нинішнього дослідження. Великий екран виконував роль ілюмінатора, виводячи зображення, подане з зовнішніх камер будки.Втім, одноманітне  сірувате середовище гіперпростору – нецікаве видовище… 

Все в малому відсіку було обладнане так, щоб собаки могли літати в космос самі, натискаючи носом необхідні кнопки та повертаючи зубами важелі. Деяким операціям вони були навчені раз і на всі польоти; для деяких їх тренували окремо перед кожною експедицією; а ще дещо собаки робили лише за командою, переданою через супутники.

А другий відсік, побутовий, значно більший. В одному кутку так звана кабіна - особлива споруда, де зберігався сухий корм. Перед відправкою будки в космос працівники станції розраховують, скільки разів їстимуть собаки, і готують лише необхідну кількість порцій; цього разу – на півтори доби. А поруч з кабіною на стіні висить таймер, електронний, звичайно, але зроблений у вигляді годинника зі стрілками. Коли минає заданий програмою час, таймер подає сигнал, кабіна відкривається, і з неї транспортером виїжджає по одній мисці з кормом для кожної собаки. Чотириногі космонавти запам’ятовують, де спиняються стрілки таймера перед сигналом – це допомагає їм бути завжди готовими до прийому їжі і завчасно чатувати біля кабіни. Тут же стоїть і бочка з водою, а під затичкою – глибока миска. Усі собаки вміють виймати затичку, набирати воду, а потім знову затикати бочку.

Є і ще одна невеличка кабінка в іншому кутку – аптечка з ліками. Працювати з нею могла лише Шика, що була добре навчена вправлятися з медичними процедурами і препаратами. А ще в побутовому відсіку стоїть ящик з ганчірками та м’ячиками. Ганчірки – це підстилки; без них собаки погано сплять. Ну а іграшки потрібні, щоб гратися. І простору тут достатньо, щоб бігати – інакше собаки зовсім втратять форму.

Саме обід перервав космонавтам гру. Кинувши м’ячі, вони побігли до мисок. А наївшись, лягли відпочивати.

І тут Стем помітно засумував. Так поруч рідний дім, звідки його забрали в космос… скільки вже років минуло? Важко сказати. Але він був такий молодий тоді!.. І от – все життя в космічних будках…

Його спогади перебила Шика:

- Стеме, ти чуєш?

- Що? – пес підняв голову з лап.

- Ти що, заснув? Ми тебе питаємо: це ж ти на Землі-8 трупи шукав?

Колись дуже давно, не одну сотню, а може, й тисячу літ тому, люди довели свою Землю до такого стану, що більше не могли на ній жити, і змушені були шукати собі притулок у Всесвіті. Космічна галузь на той час вже була достатньо розвинута. Частина людей тимчасово оселилась на Місяці, створивши там штучні умови для життя, а ще частина вирушила у численні мандри Всесвітом. Коли Земля відновила свою природу, люди повернулись з Місяця додому. Але тепер майже не займались промисловістю – вся вона залишилась на Місяці, Марсі та інших планетах Сонячної системи. А тим часом було відкрито ще кілька планет, подібних до Землі; всі вони навіть мали природні супутники, такі ж, як Місяць. Щоб не вигадувати нових назв, знайдені планети теж стали називати Землями, нумеруючи їх у порядку освоєння. Також було ухвалено, що ті планети не будуть забруднюватись і нищитись надто шкідливою людською діяльністю. Люди на Землях просто жили, а необхідні ресурси добували з нежилих космічних тіл. А природні супутники Земель перетворились на своєрідні космічні станції, і все, що було пов’язане з дослідженням Всесвіту, знаходилось і проводилось там, подалі від людських мас.

А історія Землі-8 настільки сколихнула весь Всесвіт, що не чув про неї хіба що найледачіший працівник космічної галузі. На вже обстежену уздовж і впоперек планету нарешті висадили добровольців, які заснували тестове поселення. Такі тести тривають десять років. Спершу в людей найпримітивніше житло, курені з гілля або щось таке, потім  воно вдосконалюється і до кінця десятого року селище прадавнього типу стає цілком розвиненим індустріальним містечком.

Та на третій рік тесту, коли хати вже опалювались пічками, на планеті раптово настав великий холод, і весь той рай за лічені дні засипало снігом. Ніхто не міг такого передбачити – або дослідники десь серйозно прорахувались, або втрутилась чергова аномалія. Увесь материк, де висадились люди, вкрило чималим шаром снігу. Про порятунок добровольців і мови не йшло, але селище вирішили, наскільки можливо, розкопати – ану ж щось підкаже причини раптового похолодання? Спершу робили це за допомогою зондів і роботів, але від сильних морозів багато машин виходило з ладу. Тоді на цю планету, яка Землею-8 офіційно так і не стала, завезли собак. Одна зі зграй мала шукати тіла загиблих, і очолював її хаскі Стем. Багатьох померлих людей знайшли, і відтоді коли десь у Всесвіті про це говорили, то до імені собаки обов’язково додавали слово «герой».

Стем усміхнувся на запитання Шики:

- Так, я. Тільки насправді нічого геройського я не зробив. А як мене на Кварді зустрічали!.. Стільки всього неймовірного про себе наслухався!

Він знову поклав голову на лапи, збираючись подрімати, але інші ніяк не хотіли дати йому спокій.

- Розкажи, як ви трупи шукали! – бадьоро попросив Уран.

- Та я й не шукав, - пробурмотів Стем. – Вівчарки шукали. Їх там десять було, по п’ять через день на пошуки ходили. І я з ними – щодня. А люди робили так: брали довжелезну мотузку і прив’язували нам за нашийники. Один кінець до мого нашийника, потім до вівчарок, а другий кінець до якоїсь машини. А тоді наказували бігти в певний бік, щоразу в інший. Я біг першим разом з собакою, що найближче до мене був… А вівчарки мерзли, то їх в одяг закутували – смішно так. І був же один серед них такий нахабний – жах! Сам нічого не рив, тільки щось винюхував у снігу, а тоді до мене: «Стеме, а копни-но тут, здається, тут щось є». В нього, бачте, лапи замерзають. Інші самі рили… Ну, потім люди якось дізнавалися, що ми щось знаходили – мабуть, через наші чіпи. Тоді нам через чіпи давали команду сидіти. Ми всі сідали, а люди йшли до нас уздовж мотузки. Доходили до першого собаки, відв’язували і відправляли на корабель, і так усіх. А я завжди найдалі сидів…

- А навіщо мотузка? – не зрозумів Уран. – Хіба ви чи люди могли там заблукати?

- Звичайно! Там весь час заметілі були! Страшенний вітер! Думаєш, вівчарки так мерзли б, якщо просто по снігу бігали б?..

- А, завірюхи! Тоді все ясно! – зрозумів далматинець.

В цей час будка наблизилась до гіперпросторового маяка. В собак засвербіло між лопатками, як завжди, коли активуються чіпи, вживлені туди. А наступної миті в кораблі пролунав сигнал зв’язку, і вся команда вибігла в технічний відсік. Там уже увімкнулась рація, а під стелею заворушилось око.

«Перевірка зв’язку!» - повідомила рація голосом Натана Ковача – головного тренера лонських собак. «Марс!» Капітан коротко гавкнув у відповідь, почувши своє ім’я. «Уран!» Той теж гавкнув, голосніше, ніж варто було б. «Шика!» Ця собака тихо прогарчала, прочищаючи горло, і лише після цього відповіла гавкотом. «Стем!» А космічний супергерой замість гавкання видав лише якесь улесливе скавчання, чим розсмішив усю команду. Але хаскі взагалі рідко гавкають. «Відбій!» І все стихло, камера повернулась на місце. Будка відлетіла від маяка, який перенаправив отримані дані на Лон.

Собаки, не поспішаючи, пішли до побутового відсіку. Стем часто зупинявся на ходу і чухав спину.

- Ненавиджу цей клятий чіп! – пояснив він колегам. – Скільки там тих маяків ще буде по дорозі?

- В гіперпросторі їх шість, - повідомив Марс.

- Скільки?! – стрепенувся Уран. – А це тільки перший був?! Я тут збожеволію! – і він демонстративно впав, ніби от-от помре з нудьги.

- Ти не чухай, - порадила Шика Стемові. – Тільки сильніше свербітиме. Потерпи.

А Марс ще й пояснив:

- Просто око цього разу під’єднано саме до твого чіпа, тому й відчувається під шкірою сильніше, ніж у нас.

Взагалі під час цього польоту Стем був досить млявим – мало бігав і грався і неохоче їв, а більше лежав, спостерігаючи за іншими, та думаючи про щось своє.

- Ти не захворів? – турбувалась Шика. – На Лоні на тренуваннях ти був жвавішим.

- Ні, не захворів. Я просто сумую за домом, - відповів Стем.

І справді, варто було йому заплющити очі – і він бачив засніжену дорогу. Обабіч то білі зимові рівнини, то криві горби, то темні ліси… І він – один із п’ятьох їздових псів в упряжці у свого господаря Джейкоба. Попереду – ватажок зграї маламут Зорро. Позаду керує саньми сам Джейкоб. «Вперед! Вперед!» - суворо командує він. Це ватажкові. А вже Зорро підбадьорує всіх собак: «Нумо, ще швидше, друзі, давайте!» І сам летів, як вітер, і інші намагались так само. А Джейкоб не розумів собачої мови і гадав, мабуть, що Зорро відповідає йому…

- Справді, - голос Шики втрутився у спогади, розвіявши їх, - ти ж ніколи, певно, так далеко від Кварду працювати не літав.

- Квард мені зовсім не домівка! – презирливо кинув Стем.

- Ні? – тут уже всі здивовано підняли морди на хаскі. – А звідки ти? Де твій дім?

- Земля-2.

- Тоді як ти опинився на Кварді? – приголомшено спитав Марс. – Ти скоріше мав бути з нами на Лоні!

Стем пояснив коротко:

- Мій господар займався їздовим спортом. Потім він отримав травму, більше не міг займатися і продав собак. Мене й купили на Квард.

В будці запанувала мовчанка. Усім собакам боляче, коли їх продають, і чути або говорити про це неприємно. Лише Марс ще стиха промовив до самого себе:

- Все одно дивно, що купили на Квард, а не на Лон.

А Стем згадував той поганий день, коли Джейкоб брав участь в останніх своїх перегонах. Одна ділянка дороги виявилась слизькою, сани перекинулись, і спортсмен, впавши на лід, вже не зміг звестись на ноги. Викликав санітарів, і ті забрали його самого, і собак, і навіть сани. А потім вдома вся зграя з нетерпінням чекала, коли Джейкоб знову повернеться на трасу. Зорро не дочекався. Він постійно відчував якусь тривогу, всім говорив, що Джейкоб більше не їздитиме, і зрештою помер з туги. А невдовзі хазяїн продав перших двох собак, тоді настала черга Стема.

Після третього маяка сталась прикра пригода. Стем вже не хотів бігати й грати. Уран, побігавши і захекавшись, причепився до нього:

- Чого ти весь час лежиш? Захворів чи що? То хай тебе Шика таблетками погодує!

- Дай мені спокій, - попрохав Стем.

- Який тобі ще спокій? – не вгавав Уран. – Ти що – кіт? Друзі, в нас в екіпажі з’явився котик!

Ні, далматинець зовсім не збирався образити товариша, просто не зовсім вдало жартував. Але тут Стем розгнівався і скочив на ноги:

- Ось я тобі зараз покажу котика!

- Давай! Нападай!

Уран нітрохи на злякався і не розсердився, скоріше завівся. Стем устиг вчепитися зубами в його шию, але бійки все ж не вийшло. Марс, що як капітан мусив стежити ще й за порядком в екіпажі, зреагував миттєво. Стема відштовхнув, ударивши в бік обома передніми лапами, а Урана – плечем.

- Ви що – подуріли?! – гаркнув він. – Давайте ще загриземо один одного! Розійшлись по кутках! І не сходьтеся!

Треба пояснити, що мав на увазі Уран і чому так образився Стем. Освоєння космосу виявилось вельми небезпечною справою – людство зіткнулося з безліччю аномалій, майже кожна з яких була безпрецедентною. Обстеження нових планет зондами давало лише мінімум інформації – машини не фіксували нічого незвичайного чи підозрілого. А потім екіпажі зорельотів висаджувались на «цілком безпечну» планету, і з ними траплялось якесь лихо. Виникла потреба між запуском зондів і висадкою людей запускати на планету ще якихось живих істот, які могли щось відчувати і якось реагувати на невідоме. Так людство повернулось до використання тварин з науковою метою.

Спершу в космос літали мавпи, собаки, дельфіни, коти й папуги. Та папуги й мавпи виявились надто несерйозними – в найвідповідальніші моменти відмовлялись виконувати накази. А найприкріше було з котами. Вони найкраще відчували невидиму небезпеку і найемоційніше на неї реагували. Та от біда: коти зовсім не переносили гіперпростору – хворіли, а часом і гинули. І хоча потроху їх ще використовували, все ж то були поодинокі випадки в ситуаціях, коли треба було провести дослідження на невеликій відстані, куди можна долетіти й без гіперпростору. І в космосі зрештою лишились собаки і дельфіни, останні – для досліджень водних середовищ. А коти в гіперпросторі стали найпоширенішою темою жартів і дотепів у космічних собак.

Хулігани Марса послухались. Шика по черзі обнюхала обох і переконалась, що ніхто не постраждав. А потім підійшла до Марса і щось тихо проказала. Стем почув слова: «…Таке буває, коли космічний пес зривається. Перша ознака – непереносимість гіперпростору…» Хаскі зітхнув. Хіба він винен, що хоче додому з того самого моменту, коли будка здійнялась над Лоном, і перед входом у гіперпростір на її великому екрані з’явилась Земля-2? Так само, як тоді, коли його з Лону вперше везли на Квард…

Колись він чув про те, що собака звикає до господаря, а кіт – до будинку. Тепер, засумувавши за домом, Стем раптом зрозумів, чому коти гинули в гіперпросторі – ця сірість за бортом корабля лише пригнічує, посилює цю тугу.

 

Решту шляху пролетіли без особливих пригод. Коли вийшли з гіперпростору, навіть Стем розворушився і побіг з усіма в технічний відсік – подивитись через великий екран на незнайому планету. Дійшли одностайного висновку, що вона похмура й непривітна.

Від оглядин собак відволікли сигнали залишеного на орбіті планети штучного супутника, що зафіксував прибуття корабля.

Будка ще годину висіла над поверхнею планети – Марс не міг посадити її без наказу, який Натан віддав відразу, як корабель вийшов з гіперпростору, але сигнал через усі маяки йшов ще годину. Нарешті з рації пролунала команда: «Марс! Посадка!»

Пес заметушився. Натиснув на спіральну кнопку на пульті – на великому екрані з’явилось наближене зображення планети. Звівшись на задні лапи, Марс передньою натиснув найбільшу кнопку із тих, що містились під екраном; і програма сама визначила місце для посадки – поблизу потрібної печери. На екрані виник червоний промінь, що бив у конкретну точку бурої поверхні. Тепер корабель опуститься в те місце сам. Остання дія, яку мав виконати Марс – підійти до найбільшої кнопки на пульті і натиснути лобом. Що пес успішно й зробив, і вже за півгодини на Лон відправився сигнал про виконану посадку. І аж тоді собаки отримали команду, на яку вже нетерпляче чекали: «Увага! Операція!»

Марс підбіг до дверей будки і відчинив їх, а потім повернувся стежити за діями інших. Уран з дозволу капітана зубами відкрив ящик в стіні і витягнув з неї гак, прикріплений до довгого металевого троса. Стем уже стояв біля виходу. Уран підтягнув до нього гак і зачепив за фірмовий подвійний нашийник, а тоді ще й затягнув його зубами між ремінцями, щоб міцніше тримався. Ще й пожартував: «Ну все. Як з’їсть аномалія, то кісточки витягнемо», - хаскі цього разу не образився. Тільки Шика сиділа осторонь – її робота якщо й розпочнеться, то пізніше.

Стем аж тремтів від нетерплячки. Приготування до операції було вже звичним – воно повторювалось на кожному тренуванні. На станції спеціальне приміщення облаштували так, щоб вийшла копія досліджуваної планети, так що пес відразу побачив і впізнав печеру, куди має бігти.

На тренуваннях у тій печері на нього щоразу чекали різні сюрпризи: то живі істоти з’являлись, одні мирні, інші агресивні; то невидимі небезпеки, від яких йому ставало погано. Але одне Стем знав точно: в печері буде пологий схил, яким він має спуститися якнайнижче, хоч унизу й зовсім темно.

Нарешті Марс, простеживши за приготуванням, віддав команду:

- Ну, Стеме, давай!

- Щасти тобі! – азартно додала Шика.

І хаскі, зірвавшись з місця, побіг до печери. Око полетіло за ним. Уран трохи пробіг зі Стемом, щоб перевірити, чи ніде ні за що не чіпляється трос.

- А назовні прохолодно, - повідомив він, повернувшись.

За мить усі троє собак всілися навпроти екрана, куди око передавало зображення.

Стем сміливо вбіг до печери. Спочатку все було як і на тренуваннях: той самий схил, така ж темрява. Тільки холод інший – якийсь бридкий, ніби липучий.

Робота у Стема тепер проста: йти вниз, дивитись, слухати і нюхати. Всі відчуття і враження зафіксує чіп, що ретельно сканує роботу мозку. У вигляді зашифрованих сигналів вони будуть відправлені на Лон, щойно Стем повернеться на корабель.

Пес повільно пішов уперед. В темряві він майже нічого не бачив; зі звуків йому вчулося лише дзюркотіння води десь унизу. Щоб відчути запахи на такому холоді, довелося докласти зусиль. Найчіткіше пахло грунтом.

Схилом Стем спустився не так низько, як на тренуваннях – надто високо стояла вода, яка нічим не пахла. Пес ступнув було ще крок, та, ледь не заскавчавши від болю, відсмикнув лапу. Вода, у яку він ступив, виявилась занадто холодною навіть для хаскі! Втім, полизавши свою кінцівку, Стем зрозумів, що нічого надстрашного з ним не сталося.

Ще трохи почекавши і не зауваживши навколо якихось змін, пес рушив назад. Та тут у ніздрі йому вдарив різкий запах того самого грунту, тільки значно сильніший. Ага, так це ж тут – його власний слід. Мабуть, він порушив землисту поверхню, коли ступав. Зате тепер зміг розрізнити кілька запахів.

Найсильніше пахло чимось, схожим на торф – Стем відразу згадав саме цей матеріал, який йому давали нюхати для запам’ятовування під час регулярних тренувань на Кварді. В уяві виникла пластинка зі шматком породи у квардській лабораторії… Та значно сильнішим виявився запах вогкої землі. Стем відразу згадав, де вже чув такий. То було ще вдома, на Землі-2, коли Джейкоб запряг своїх собак не у сани, а в візок, і було то не змагання, а їхали вони кудись у серйозній справі. Похмурий хазяїн весь час підганяв собак; його настрій передався і їм, і вони мчали з усіх сил, висолопивши язики, бо було спекотно. І все одно бігли не так швидко, як узимку – настільки незручно було бігати по траві та по камінцях… В одному місці натрапили на велику калюжу, збаламутивши та розбризкавши її; мабуть, не один Стем тоді слину ковтнув, та ніхто не загальмував зробити хоч ковток води. І тільки запах мокрої землі переслідував їх ще великий проміжок шляху.

Спогад постав з такою виразністю, що Стемові хотілося поринути в нього з головою, і він, щоб додати того запаху, ще ширше розрив лапою свій слід, відмітивши, що земля на цій планеті теж мокра і ніби аж провалюється під ним… та ні, не ніби!

Собаки в кораблі уважно стежили за діями Стема.

- Що він там шкребе? – здивувався Марс, побачивши, як їх товариш землю риє.

- Напевно, щось унюхав! – у захваті вигукнув Уран.

Більше ніхто нічого не встиг сказати; схил під ногами Стема раптом провалився, а згори ще й впав величезний шмат печерного склепіння. Пес устиг зреагувати: зойкнувши, стрибнув убік. Та на ногах не встояв і впав боком у крижану воду.

Втім, сам Стем усвідомив небезпеку і, не даючи холоду зовсім скувати себе, вискочив на землю. Води в ній вистачало, хлюпала під ногами, але трохи вище на залишку схила було сухо, і пес побіг туди. Ситуацію він розцінив як таку, що становить небезпеку, тож має право повернутись на корабель.

Замість рівного схилу утворилось безліч безформенних груд землі, по яким навіть зручно було б вибратися нагору, коли б померзлі лапи краще слухались! Стем їх майже не відчував від незвичного холоду, і щоб хоч якось рухатися, уявив їх бурульками – як би він стрибав на бурульках? Так-сяк це вдавалося, та тут постала нова проблема. Стем раптом відчув, що щось не пускає його, і зрозумів – завалило трос.

Першою думкою було, що зараз прибіжить решта екіпажу і звільнить його, та Стем тут же згадав, що це неможливо: і ризиковано для самих колег, і будку не можна залишити без нагляду. Треба рятуватись самому, і пес усіляко намагався вивільнити крюк з нашийника. А по тому, зрозумівши, що це марна справа, вирішив зняти сам нашийник. Вертів шиєю і дряпав лапами, щоб розслабити його. І як не дивно, це швидко вдалося – дякувати розробникам космічного спорядження, вони передбачили найрізноманітніші небезпеки. Відчувши, що його більше ніщо не тримає, Стем чкурнув нагору.

Інші собаки занервували, побачивши, в яку халепу вскочив їх товариш. Особливо непокоївся Марс, що відповідав за всю команду. Він почав радитись з Ураном, як можна витягнути трос – далматинець переконував, що це неможливо.

- Почекайте! – гукнула Шика, що продовжувала стежити за екраном. – Він ще може вибратись!

Собаки знов принишкли перед зображенням і радісно заволали, коли Стем звільнився від нашийника. Проте радіти було рано. Остання груда обваленої породи, яку треба було подолати, виявилась зависокою. Ну зовсім трохи, але Стем ніяк не міг застрибнути на неї. І з кожним разом стрибки давались йому все важче!

- Я знаю, як йому допомогти! – сказав раптом Уран, підбадьоривши собак, що знову були засмутились. – Шико, знайди мені найміцнішу тканину, що тут є!

Собака вибігла до побутового відсіку і швидко повернулась із підстилкою в зубах. Впустила на підлогу, Уран схопив той шмат тканини за край і, нічого не пояснюючи, помчав до печери.

- Куди він?! – жахнувся Марс. – З корабля не можна виходити без спорядження!

Хотів був бігти за Ураном, але напівдорозі спинився. Навчений стежити, щоб собаки  виходили назовні споряджені за всіма правилами, він в той же час не мав права залишити корабель і тепер страшенно нервував.

Шика спробувала його заспокоїти:

- Ну Уран же знає що робить. Ситуація, напевне, йому знайома…

Тим часом далматинець сміливо вбіг до печери і став просто на край груди, переступаючи від лютого холоду з лапи на лапу. Опустив униз тканину.

- Стеме! – покликав він крізь стиснені щелепи пса, що саме перепочивав, важко дихаючи, після чергової невдачі. – Підстрибни і схопи зубами!

Хаскі зрозумів задум товариша. З другого разу йому вдалося виконати пораду; він намертво вчепився зубами в ганчірку, і Уран спритно витягнув його нагору.

- Стань на лапи! – скомандував він, бо Стем так і лежав на землі.

Той насилу звівся; Уран підповз під його живіт і випроставшись, поніс собаку до корабля. Як же зраділи інші, побачивши це на екрані! Марс заспокоївся, Шика побігла в побутовий відсік – приготувати найтеплішу підстилку. По тому метнулась назустріч рятівникові:

- Давай сюди його!

- Т-там х-хол-лодно, - Уран дійсно весь тремтів. – Здається, я т-теж п-помороз-зив лап-пи.

Стем, якого далматинець обережно вклав на приготовану підстилку, тихо стогнав; після холодної печери в будці здавалось надто жарко. Шика ретельно обнюхала його і констатувала обмороження. Відчинила свою аптечку, винюхала флакон з необхідним знеболювальним, лягла коло Стема і, затиснувши флакон в лапах, зубами відкрутила кришку та полила уражені місця на тілі хаскі – лапи і бік. Той скоро перестав стогнати, забувшись.

- Стеме! – Шика ще намагалась догукатись його. – Стеме! Відкрий пащу!

Врешті пес зрозумів, чого від нього хочуть, і випустив з зубів тканину, якою Шика тут же його й вкрила.

Уран почувався не так погано, як Стем; тільки боляче було ступати на лапи, і він ще довго не міг зігрітися. Шика полікувала і його, запевнивши:

- До кінця польоту будеш здоровий. 

Після цього Уран ще розбирався, як витягнути з ящика котушку з тросом, оскільки втягнути його назад в корабель з-під завалів не вдалося. Колись Урана вчили й цьому, на випадок, коли лишати трос в будці буде небезпечно; однак у схожі ситуації пес ще не потрапляв, тому призабув і прогаявся більше, ніж сподівався. Та нарешті удвох із Марсом вони витягли котушку і виштовхали її з корабля.

За дві години Марс отримав наказ повертатись на Лон, а на першому маякові гіперпростору ще й збільшити швидкість. Тепер будка мала повернутись за двадцять дві години замість півтори доби.

Шика, як справжній лікар, майже не відходила від хворого, кілька разів приносила миску з водою, а проте вже мало чим могла йому допомогти. Стем лежав майже непритомний від відчуття жару, що ніяк не минало, і марив. Йому ввижалася зимова дорога, дуже довга, мовби складена з усіх, що він пробіг за все життя. Він в упряжці Джейкоба, і Зорро ще живий, і товариші усі разом, ніхто нікуди не проданий – і вони везуть незмінні сани, і тепер везтимуть їх вічно. В цю картину нахабно вривався голос Андре, головного тренера космічних собак Кварду, що гордо комусь повідомляв: «Це Стем – наш супергерой!» «Ні, - намагався заперечити пес, - я не герой. Подвигів більше не буде. Я вже не можу, я хочу додому! Народжений бігати в космос не літатиме!»

- Я теж думаю, що навряд чи він найближчим часом кудись полетить, - сказала раз Шика товаришам, дослухаючись до марень хворого собаки.

 

Натан Ковач чекав біля вхідного тунеля, звідки з хвилини на хвилину мала з’явитись будка. Щойно він добряче посварився з відділом зондових досліджень. На обстеження планети зондами дається півроку – а ті недоумки вже четвертого місяця наполягли, що можна відправляти собак, що нова планета для них цілком безпечна. Два тижні чекання на хаскі з Кварду плюс місяць тренувань – коли б хоч трохи пізніше, вже було б відомо, що печера, яку вирішили обстежити, буде затоплена.

Натана непокоїло те, що на обратній дорозі Стем не відповідав на маяках, і з відео незрозуміло, чи живий він, чи мертвий – ну лежить собі закутаний… І з даних чіпа часом виходило, що в собаки галюцинації, а часом, що він взагалі без тями. Обнадіювало лиш те, що лабрадорка сиділа над ним – від мертвого б мала відійти.

Але найбільше тренера собак злило те, що зондовики не бачили проблеми! Ну сталася невеличка прикрість, ну постраждав один космічний пес, але ж кожний політ – це ризик для собак. Не найгірша ситуація, чого Ковача так бере?.. Зате результати досліджень отримають раніше, отже станція раніше виб’є чергову порцію спонсорських коштів… Ну звісно, не їм же відповідати за собаку перед Квардом!

 

На Лон будка повернулась успішно, і сам Натан побіг зустріти собак. Першим з відчиненої будки вискочив Уран і радісно застрибав; вгамувався лиш тоді, як Натан дозволив лизнути себе в обличчя. Марс не квапився з корабля – він мав простежити, щоб люди вивели усіх собак, і тепер гавкав, кличучи чоловіка до середини. Шика так само сиділа над хворим, не маючи права відійти.

Натан схилився над хаскі і покликав:

- Стем!

Пес у відповідь слабко ворухнув спершу вухом, потім хвостом.

- Живий! – зрадів Натан, беручи собаку на руки. – Отже, все не так погано, як я думав!

Аж тепер за своїм господарем рушили і Марс із Шикою.

 

Прийшовши до тями, Стем відразу зрозумів, що він вже не на кораблі, а у ветеринарному кабінеті космічної станції. Десь зовсім близько пахло ліками… А, це ж його лапи перебинтовані, і з-під бинтів і йде той запах. Сам пес лежав на м’якій подушці. В кабінеті нікого не було. Стем ніяк не міг пригадати, як потрапив сюди, не міг визначити, скільки часу тут перебуває. А головне – де він? На Лоні чи на Кварді?

За якийсь час до кабінету увійшов незнайомий чоловік, тримаючи за нашийник… Марса! Стем, зрадівши, спробував підвестись йому назустріч, та лапи не слухались.

- От бачиш, - сказав чоловік Марсу, - живий твій друг, усе з ним гаразд!

Але той, не слухаючи, звернувся до Стема, заразом обнюхуючи його бинти:

- Привіт. Добре, що ти нарешті очуняв. Я хотів тобі дещо сказати. Я тут довідався від людей, що їх зацікавила вода, в якій ти скупався на тій планеті. Вони не розуміють, чому при низькій температурі вона не замерзла на кригу, і хочуть її дослідити. Вже взяли з тебе трохи шерсті, подивились, і щось їм не сподобалось. Тепер вивчатимуть вплив тієї води на живий організм, а для того ще потримають тебе тут. Так що якщо хочеш тікати додому – не гай часу. Станеш на лапи і дій.

- Звідки ти знаєш, що я хочу тікати? – трохи здивувався Стем.

- Ти марив цим усю дорогу, поки летіли назад на Лон!..

В цей час увійшов Натан і відразу звернувся до підлеглого:

- Міклоше, що це відбувається? Навіщо ти привів сюди Марса?

- Та він мені вже другий день спокою не дає! Рветься з вольєри, кличе кудись!.. Я його за нашийник: ладно вже, веди, показуй, що ти хочеш. Він і привів мене сюди. За друга переживає…

- На них дивно вплинув останній політ, - зауважив Натан. – Нічого, хто-хто, а Марс до наступного польоту буде в нормі!

Стемові аж на душі полегшало, як дізнався, що він ще на Лоні. Земля-2, його рідний дім, зовсім поруч! Надто близько, щоб не скористатися своїм шансом повернутись. І пес дрімав, уже не слухаючи бурчання Натана:

- Даремно тобі так дісталось, песику… На інвестиції можна не сподіватись. Вивчення шкідливих невідомих речовин так не профінансують, як освоєння планети, придатної для життя…

Стемові снилась дорога, та сама, що рано чи пізно постає перед кожним героєм – дорога додому.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>