Станиця 205

Станиця 205

Неділя, 1 лютого 2015 г.
Проглядів: 1449
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Олександра Шелковенко та Іван Денікін.

До читача: Дехто вважає, що на інших планетах говорять літературною українською. Ми ж припустили, що на Марсі може скластися власний діалект.

 

За скляною стіною каюти - звичайний марсійський пейзаж. Вітер ганяє дрібний пісок червоною пустелею. На обрії піднімають ся невисокі гори. Через долину йде дорога. До найближчої станиці У.М.Р. - дві доби на марсоході.

Орися сідає у крісло. Нахилившись, Оксана обіймає її, цілує у шию. Губи в Оксани теплі і вологі. Орися закидає голову.

- Я зачиню фіранки, - тихо каже Оксана.

- Не треба... Я люблю денне світло...

Оксана закриває їй рота цілунком. Долоні ніжно ковзають тілом. Гладять по голові, по плечах, лягають на пружні перса. Орися теж обіймає подружку, притуляє до себе. Приємно відчувати це струнке тіло, приємно його торкати ся.

- Добродійко Оксано Косан! - гримить зненацька гучномовець. - Волійте завітати до лябораторії.

То є голос Параски Гачко, старшині з демографічного плянування Станиці 205.

- Совіти! - лає ся Оксана. - Що їй тре?!

Орися ніжно усміхає ся. Мовляв, ти ж знаєш - я все одно чекатиму на тебе. Оксана востаннє цілує милу.

Залишаючи кімнату, дивить ся у вікно. Дорога, звісно ж, порожня. Буде порожньою ще рік: Станиця 205 - у стадії розбудови. Все вже побудовано, та треба її, як то кажуть, "обжити" - приготувати до ширшої кольонізації. Наразі тут лише 50 городян.

*

Орися лежить на підлозі. Довге каштанове волосся розкидане. Блакитні очі широко відкриті.

- Мусить бути серцевий напад, - каже добродій Тарас Гонтар. - Нагла смерть.

- Як можете бути певні? - зауважує добродій Осип Плющ, сотник Станиці 205. - Ви є інженер, я - адміністратор; а лікаря не маємо, бо усі наші волонтери перейшли досконалий медогляд перед відправкою.

- Деякі хвороби розвивають ся швидко і непомітно, - зауважує добродій інженер, - Ми тут прецінь 6 місяців.

- То буде перший похорон на новій Станиці, - зітхає добродійка Параска.

Усі троє опускають голови.

*

Самий у сотницькому бюрі, добродій сотник дістає досьє померлої. Орися Олійник, 21 рік; зростала на Станиці 42. Технік-сейсмолог. Хотіла ся вчити на інженера. Міцного здоров'я. 7 місяців тому контрибувала до прокреяції.

Хоч залишить по собі діти, зітхає сотник і тре сиві тім'ячка. 65 років - то є знаменитий вік - вже 20 років як не кличуть до прокреяції. Та свою контрибуцію він зробив. Напевно багато їх - його незнаних синів та дочок. Цікаво, хто вони? Що роблять? Звісно, йому того не скажуть - заборонено законом.

Ще років 20-30 - і вже пенсія, думає він далі. Довго тепер працюють на Марсійщині. У предків, кажуть, було не так: як 60 років, то вже старець. Було так на Землі, було й одразу по Переселенні, у першій генерації городян У.М.Р. А далі вже наука стала у пригоді.

- Добродію сотнику, - луна від дверей.

Осип підводить очі. На порозі - дівка років 20, у білому лябораторному вбранні. Русяві коси випадають з-під хустки.

- Прошу, добродійко... Оксано.

Осип вказує на крісло, гостя сідає.

- Знаю, то є зле вас непокоїти, та мусю щось сказати.

*

Дисертаційний мемуар давно готовий. Залишило ся найнудніше - вступ.

Параска зітхає і бере олівця:

"Плянована прокреяція є запорукою майбутнього Української Марсійської Республіки. Завдяки їй, з 300 первісних кольоністів (1921 рік) стало більш як 200 тисяч городян усіх віків (2010). На давні часи, жінка мала сама виношувати плід. Вагітність та пологи робили велике навантаження на тіло та грозили здоров'ю.

Наразі, діти зачинають ся in vitro. Усі придатні городянки та городяни У.М.Р. контрибують своє сім'я до прокреяції. Досвідчені біологи та демографи комбінують яйцеклітини та сперматозоїди на такий спосіб, аби здобути питому кількість та генетичну різноманітність населення".

Параска зупиняє ся: не те їй зараз у голові. На пам'ять знов припадає Орися, що лежить на підлозі з відплющеними осклянілими очима. То не є перша смерть, що бачить Параска: сяк-так 40 років пожила. Та тут усе інакше...

Що той Тарас верзе?! Який, до совітів, серцевий напад?!

Боже, як болить голова! Параска дістає з шафи пігулки, ковтає аж три і лягає. Перед очима блимають фіолетові вогники, а поміж ними - посмішка Олекси.

*

- Совіти та совіти! - лається Олесь Гнатюк і кидає книжку щосили. Та б'є ся о стіну і паде на підлогу.

Олесь раптом лякає ся: чи не почули сусіди? Та відразу ж регоче з себе. Яка різниця, що хто подумає?! Яка, до совітів, різниця?! ВОНА померла. ЇЇ вже нема. Біль розриває душу, хоч плач. А проте - й якась божевільна радість: "Я вільний! Звільнився від ЇЇ чар!"

Це ж треба - закохав ся як скажений! Без жадної надії на взаємність! Тремтів перед Орисею, червонів, ніс дурниці. А ВОНА лише усміхала ся, ніби наскрізь його бачила. "Ти славний хлопець, Олесю, - казала Орися. - Розумний, добрий, але ми лише друзі."

Двері відкривають ся. Нервовими кроками, до кімнатки заходить Тарас Гонтар. Озирає ся навколо: стіл завалено книжками та паперами, на підлозі - груда одягу.

- Живеш, як свиня, - кидає добродій інженер замість привітання.

Олесь тремтить.

- Маю питання, - продовжує добродій Тарас. - Як ти ся дізнав що Ориська вмерла?!

Олесь опускає голову.

- Я чекаю!

- Зайшов до неї... І побачив... На підлозі...

- А чом спершу не побіг до мене?! Нащо турбував добродія сотника?

- Я думав...

- А, "думав", - зловісно тягне добродій Тарас. - А не думав, що в добродія сотника багато справ, а я є його заступник?! Я ж попереджав: як щось побачиш — біжи до мене. Ясно?!

Олесь киває. Звісно ж, то є сором тривожити добродія сотника.

- А яких, скажи, совітів ти поперся до Ориськиної кімнати?!

- Книжку віддати...

- Що за книжку, бовдуре?!

- Я в неї позичав... два дні тому...

Він піднімає з підлоги книжку, що нею щойно кидав у стіну.

- Га?! Та то є "Fata Morgana" добродія Коцюбинського. Хотів привласнити чуже?!

- Я віддавав...

- Ага, "віддавав"! - інженер кладе книжку до кишені. - Як потрапив до кімнати?! Що, ключа мав?!

- Ні. Я того... Постукав у двері... А там повернув ручку - воно ся й відкрило. Зайшов, а Орися...

- Хтось бачив, як ти заходив?!

- Ні.

- Дивись у мене! Як дізнаюся, що ти щось приховуєш...

Добродій Гонтар йде до виходу, та біля в дверей поверта.

- Га, ще одне діло! - інженер посміхається.

*

- От подивіть ся, - Оксана кладе на стіл три аркуші.

Добродій Осип бере перший. Його замальовано чорною фарбою, а насередині біла пляма неправильної форми.

- Нагадує людину, - каже сотник. - Людину посеред темної кімнати.

Наступний аркуш майже чистий. У верхньому кутку синім олівцем намальовано руку. Від неї відходять пунктирні лінії.

На третьому - червоне коло. Біля нього - дві жирні крапки.

- То малювала Орися, - тихо каже Оксана.

Сотник потискає плечима.

- Добродію Осипе, - каже Оксана. - Вона чогось дуже боялася. І то дуже сильно. Оті рисунки дала мені вчора. Казала: "Як щось зі мною ся стане..."

- Так і казала?!

- Добродію Осипе, - Оксана опускає очі. - Вона знала, що їй щось таке буде.

- То видко почувала ся зле, а нам не казала, щоб не відправили на лікування. А сама знала, що може...

Він не докінчує.

- Орися була налякана, - вимовляє Оксана.

- То є лячно, як здоров'я зле.

- Вона бояла ся темряви.

- Фобія. Таке буває, - сотник придивляє ся до першого рисунку. - То є контур чоловіка. Добродій років за 40. Масивний, та не товстий. То така в неї фобія?

Оксана мовчить.

- Скажи по правді... ти ж її ближча подружка, га?

Оксана киває.

- В Орисі був постійний коханець?

Дівчина підводить очі.

- Я була її коханкою. Останні 3 місяці.

- Розумію... Певно просила тебе залишати ся на ніч, щоб не було так лячно?

- Навпаки. Ніколи не допускала спати в себе. Але завше спала при електричному світлі. А зрання відкривала фіранки.

- То певно щось психічне.

- Я ще не все сказала, - наважує ся Оксана. - То я перша знайшла її мертвою. Ми... були вдвох. Мене покликали до лябораторії. Коли повернула ся, двері були зачинені. Відкрила...

- В тебе є ключ?

- Орися дала копію. Як я зайшла, вона вже була на підлозі, мертва. Я вийшла і замкнула двері.

- Що?!

*

Божевільний гуркіт наповнює кімнату. Попри пігулки, він вривається у сон. Параска продирає очі. От совіти! Сигнал загальної тривоги!

Параска сповзає з ліжка і накидає халат. Збирати ся нема часу. Треба бігти до гаражів, як то навчає інструкція з безпеки.

Параска залишає кімнату, біжить коридором, стикає ся з іншими сонними людьми.

Гаражі - на периферійній частині Станиці. То є автономний бльок, з запасами їжі та всього необхідного, з туалетами, душами і ліжками що розкладають ся. Генератор повітря завше у дії. Товсті металеві стіни гідні витримати падіння метеориту. Термоізоляція рятує від холоду і пожеж. Тут можна пересидіти хоч місяць. Два марсоходи завше готові до руху, сонячні батареї заряджено на максимум.

Натовп людей, що не зовсім ся проснули, не знає що робити.

- Де є добродій сотник?! - Тарас Гонтар виходить на середину.

Усі озирають ся, та добродія Осипа не видко.

- Я є перший заступник сотника, то мусю взяти команду, - добродій інженер оглядає присутніх. - Сигнал тривоги - то є важно. Мусимо ся евакуювати, і то швидко.

- Але ж треба спершу... - Параска виходить наперед.

- Добродійко друга заступнице сотника Станиці, - твердо каже Тарас. - Прошу не сперечати ся щодо наказу.

- Тре перевірити чи всі тут є, - добродійка Параска дістає спис городян Станиці, що завше носить у халатовій кишені.

- На таке нема часу, - добродій інженер відбирає в неї списа. - Кожен марсохід - на 25 осіб. Перші 25 хай сідають вже. Добродійка Параска Гачко прийме керування. Треба їхати до Станиці 157, аж там, за горами. То бере дві днини, та на марсоході досить припасів та повітря та цілий тиждень. Перші сідаєте ти, ти і ти... ти також...

Тарас вказує пальцями на городян, і то так впевнено, ніби наперед думав хто б мусив забрати ся у першу чергу. Сигнал тривоги не змовкає, люди покірно лізуть до марсоходу. За хвилину той вже їде до шлюзу, а звідти - на дорогу, до гір.

- Решта городян - на другий марсохід, - наказує добродій Тарас. - Швидко!

Усі лізуть до машини.

- Добродію Гонтаре, - кажуть звідти, - А Ви?

- Наразі мусю ся залишати, аби здибати таких що відстали. Тут ще є менший марсохід. А ви наздоганяйте перших, і то швидко!

*

Сигнал тривоги аж вуха ріже. Але вийти не можна - щось ся стало із замком. Осип хоче вибити двері. Двері не рушать, а Осип хапає ся за спину. Біль пронизує тіло. "Знов почало ся," думає він. Ніби вже й вилікував застарілу хворобу, а вона знов ся повертає. Осип ледь не паде на підлогу. Оксана допомагає йому сісти.

- Дякую... - він лягає на кушетку. Стає трохи легше.

Оксана бере зі столу циркуля і стає на коліна перед дверима. Колупає ся у замку.

- Як Ви? - питає, не обертаючи ся.

- Ще живий! - усміхає ся Остап. Біль не залишає.

- Зачекайте... - вона натискає на циркуль і замок клацає.

Оксана відкриває двері.

- Ходімо, добродію сотнику!

Остап намагає ся постати. Робить крок... Ще один... Хапає ся за шафу.

- Біжи сама! - наказує. - Рятуй ся!

- Я Вас самого не залишу!

Оксана підставляє плече. Осип забуває про гордість і спирає ся. Разом шкандибають до виходу.

*

Добродій Тарас чекає заки від'їде другий марсохід. А тоді, полишений сам-на-сам, йде з гаража. Не поспішає.

"А він не зле вбраний, - міркує Параска. - Певно й не лягав спати цієї ночі". Притулена до стіни, вона крадеть ся непомітно. Халат увесь час розхристє ся, бо пасок загублено під час бігу - а може ще й у кімнаті. І з того трохи холодно, особливо біля металевої стіни. Параска ся стримує аби не чихнути.

Тарас спершу прямує до керівного бльоку і вимика сигнал тривоги. Тоді йде далі. Дорогою зиркає у ріжні боки, ніби чогось остерігає ся.

От він біля кімнати того хлопця... як його?... а, Олеся. Відчиняє двері - і звідки б в нього ключ? Заходить, не затуливши за собою. Параска заглядає усередину.

Олесь лежить на підлозі, як тоді Орися. І теж нерухомий. Хлопець майже голий, в самих лише кальзонях. Тарас на нього й не вважає. Натомість починає перетрушувати кімнату. Переставляє книжки, розгрібає папери.

Параска підсуває ся ближче, аби ліпше бачити. Тарас повільно повертає і зненацька робить різкий стрибок до дверей. Встигає вхопивши Парасчину руку та завертає її за спину. Жінка аж кричить від несподіваного болю.

- Чом це ти, до совітів, не на марсоході?! - каже Гонтар. - Ти що, залиша евакуйованих без керування?! А як щось з ними стане ся у дорозі?!

- Відпусти мене... - кричить вона. - Негайно!..

Тарас заломлює руку сильніше.

- Порушила субординацію за обставин небезпеки! - продовжує добродій інженер. - Знехтувала очільницьким обов'язком! За такі кривди, силою своєї влади, мусю заарештувати бувшу другу заступницю сотника Станиці, добродійку Параску Гачко.

Тугим ремінцем Тарас зав'язує їй руки і ноги.

- Що є з Олесем?! - кричить та.

Добродій інженер б'є її у живіт.

*

Сигнал тривоги згасає так несподівано, як і зачав ся. Сперши ся на Оксану, добродій сотник вже прошкандибав половину дороги до гаражів. Тиша приголомшує.

- Совіти! - Осип тяжко дихає. - То не є нормально, сигнал мусить тривати до останнього.

- То може небезпека скінчила ся? - припускає Оксана. - Чи то щось ся зламало?

- Хтось вимкнув систему, - каже Осип. - Бо вона як зачинає шуміти, то сама вже не зупинить ся. А щоб її пошкодити, довело ся б зруйнувати цілу Станицю.

Сотник переводить духа.

- Зупинити сигнал може лише той, хто знає таємний код. Тобто або я, або хтось з моїх двох заступників.

- То значить небезпеки таки нема, - радіє Оксана.

- Хотіло ся б у таке вірити.

*

Олесь відплющує очі. Біль страшний, і то у цілому тілі. Дивить ся навколо мутними очима. У кімнаті порожньо.

Напружуючи усі сили, перевертає ся на живіт. Невже живий? Новий напад болю. Олесь стогне.

Заки був у забутті, чув ся страшний грюкіт - аж голову розколювало. То, певно, лише здавало ся, бо навколо дуже тихо.

"Треба покликати людей," - лунає у голові. Олесь намагає ся повзти до дверей.

*

Параску прив'язано до ліжка. Добродій Тарас Гонтар дивить ся на неї згори.

- Довго ж ти мені псувала життя, - посміхається інженер. - Багато ж мені кровоньки попила.

- Ти про що? - силить ся вимовити Параска розбитими губами. Здивування її сильніше від болю, сильніше від приниження.

- Совіти, яка дурепа! Та якби не ти, я б був цілковитий хазяїн на Станиці. Бо той убогий Осип вже нічого не тямить, нічого не бачить. Живе наш любий сотник десь у мріях. Дурінь, як то кажуть, думкою багатіє.

Тарас сміється.

- А ти, до совітів, не така. Занадто пильна. Занадто порядна. Від тебе треба ховати ся, обережничати. Ех, совіти! Скільки ж я чекав аби поквітати ся!

Інженер нахиляє ся над ліжком і різко відкриває Парасчин халат.

- Добре, що ти не надто вбрана! Зараз, чекай...

*

- Отже ти була з Орисею, а тебе покликала добродійка Параска, - підводить підсумок добродій сотник, - А як ся повернула, то Орися вже була мертва. Питання: чом ти правда не покликала на поміч, як це побачила?

Вони сидять у кріслах біля скляної стіни. За склом ся зачинає піщана буря.

- Якби покликала, то мене б спитали, що я там робила. І звідки взагалі маю ключа. Збагнули б, що ми коханки.

- А що тут злого? - не розуміє сотник. - То лише на Землі громада накладала обмеження на сексуяльні зв'язки, а особливо на одностатеві. І навіть коли у 1921 наші предки прибули на Марсійщину, то такі звичаї ще тривали. Але з тих часів як на У.М.Р. запровадили пляновану прокреяцію, коли кожен робить контрибуцію свого насіння, а громада виховує усіх дітей докупи, силами кваліфікованих педагогів, то кожен ся кохає з ким душа ляже. І якщо немає примусу...

- Якщо немає примусу, - задумливо повторює Оксана.

- Що ти маєш на увазі?

Оксана зітхає:

- А Ви направду не знаєте, як то буває на нашій Станиці? - тепер вона дивить ся йому у вічі.

*

Якби не та стіна, Олесь не пройшов би й два метри. А так спер ся руками - і сунеш поволі. Де ж усі? Чому, до совітів, нікого нема?! "Допоможіть!" - хоче він гукнути, та заважає гордість.

Раптом чує кроки.

Добродійка Параска Гачко суне прямо на нього. Як завше, гарно вбрана. Як завше мило усміхнена.

- Олесю, ти?! - у голосі турбота. - Що тобі було?

- Добродійко друга заступницю сотника Станиці 205... - починає Олесь. - Мусю доповісти...

- Мусиш, мусиш, - лагідно перериває Параска. - Зараз розповіш мені усе, що знаєш. Ходімо, хлопчику.

І, обійнявши його, веде до службової кімнати десь на стороні.

*

Чоловік йде нечутно, по-котячому. Він ще не знає, що буде робити: усе стало ся занадто швидко. Нема часу на плянування. Хто міг передбачити, що усе посиплеть ся, як піщаний замок? "Буду діяти за обставинами", - міркує.

*

Олесь сидить на дивані. Добродійка Параска - поруч. Усе ще обіймає його за плечі.

- Я не встиг впізнати хто то був, - каже хлопець. - Запам'ятав лише пентограму.

- Яку ще пентаграму? - усміхається Параска.

- На шапці... На ньому була чудернацька шапка... А обличчя я не роздивив... Він наблизив ся, а тоді усе потемніло перед очима.

Параска гладить його по голові.

- Біднятко... Такі кошмари... Скажи краще, що було до того?

І Олесь наважує ся.

- Добродій Тарас прийшов.

- Серед ночі?

- Авжеж. Як завше...

- Як завше?

І Олесь зривається на сльози. То зачало ся давно, за місяць по заселенні Станиці. Добродій Тарас робив з ним, що хотів. Тиснув, принижував, доручав ріжні речі. Чому він обрав саме Олеся?! Ну чому?!

- Казав, що як не буду чемний, то попсує мені ціле життя. Усі провини звалить на мене. Казав, що йому повірять усі, бо він очільник, а мене й не послухають. А я ж молодий спеціяліст. Мені ж треба очільницька рекомендація для дальшої кар'єри...

Параска розуміє. Співчуває йому.

- Але ж то було несправедливо! - озиває ся Олесь.

- То що той негідник в тебе питав? - добродійка Параска м'яка і уважна, наче вихователька у кіндергартені. Їй можна повідати усе що на душі.

Олесь розповідає, як він кохав Орисю. Як мріяв про неї день і ніч, та не наважував ся бодай обійняти. Як шукав причину аби бути поруч. Отак він попросив її порадити добру книжку, хоч направду читати не збирав ся. А Орися дала "Fata Morgana" добродія Коцюбинського. Олесь тримав книжку три дні, та навіть не відкрив, бо читав ще у школі. А сьогодні... тобто вже вчора... поніс віддавати. І знайшов Орисю мертвою.

- Орися... - тихо повторює добродійка Параска.

*

- То кажеш, Параска неволила тебе до сексуяльних стосунків?! - добродій Осип ще й далі не може отямити ся.

- Не те що неволила. А так, настирливо запропонувала. Та я вирішила не відмовляти ся. Вона є очільниця на Станиці, а ще моя безпосередня старшиня на лябораторії. А я хто проти неї? Не хотіла її злостити. А ще я воліла мати добру рекомендацію - бо то є моя перша посада.

Оксана зітхає.

- А зле було те, що добродійка Параска є дуже посесивна. Вона б не потерпіла, щоб я мала інших коханок чи коханців. Ми з Орисею мусили ся ховати від усіх.

- То це тому ти нікому не сказала, як побачила її мертвою?

- Так. Того дня, ми почали ся милувати. А тоді добродійка Параска мене покликала ніби по роботі (а направду для своєї втіхи). Як я звільнила ся од неї, то прийняла душ і повернула до Орисі. Двері було зачинено, та в мене є ключ. Як побачила що там було, то вийшла і зачинила двері на замок.

- Цікаво, - сказав сотник. - А як тоді ся стало, що Олесь зміг зайти усередину кімнати? Адже то він повідомив, що Орися є мертва. В нього теж був ключ?

- В нього - ні, я того певна. Олесь був у неї закоханий, але він їй ся не вдавав. Орися не знала вже як його позбути ся...

- Може він вкрав того ключа.

- В кого? Орися мала три пари ключів. Одна в неї, друга в мене, третя - в добродія Тараса Гонтара.

- Як то в Тараса?!

- Орися усього мені не казала. Та з того що я збагнула, добродій Тарас приходив до неї коли хотів і примушував до...

- І вона мовчала?! - перерива добродій сотник.

- Так само, як я. І як інші молоді на Станиці. Ми боїмо ся сказати щось на очільника, навіть коли говоримо поміж собою.

- Перепрошую, добродію сотнику, - доносить ся ззаду. - Мусю Вам щось сказати.

Добродійка Параска підходить до крісел. Олесь чекає осторонь.

"Що вона встигла почути?!" - лякає ся Оксана.

- Сідайте, сідайте, - добродій Осип вказує на вільне крісло.

Він є лагідний, як завше.

- Але то мусить бути віч-на-віч, - Параска виразно дивить ся на Оксану та Олеся. - Пройдемо звідси.

- Наразі мені тяжко ся рухати, - каже Осип, торкаючи спину. І, звертаючи ся до молоді, додає: - Погуляйте, будь ласка, хвилин 10.

Молодь слухняно йде геть.

*

- Добродію Осипе! - гаряче каже Параска. - Я щойно дізнала ся про страшне.

Вона бере сотника за руку.

- Добродій Тарас Гонтар грубо порушував моральні засади громадського життя, а так само закони У.М.Р.. Він морально тиснув на молодших городян, погрозами примушував їх до статевих стосунків. Одна з таких жертв - Олесь Гнатюк, та є й інші. І то не все! Добродій Гонтар робив конспірацію, аби вас дискредитувати та усунути від очільницьтва, а самому зробити ся сотником на Станиці 205. Для того, давав таємні доручення своїм жертвам. От Вам приклади, - Параска показує спис, що зробила зі слів Олеся.

- Добродійко Параско, - зітхає сотник. - Я отут балакав з добродійкою Оксаною...

- Оксана є моя коханка, - зазнає ся Параска. - Правда, що то не є етично мати зв'язок з безпосередньою підлеглою. То була моя помилка - згодна понести кару. Але йшло ся про добровільні стосунки, Оксана жадного разу не перечила.

- Добровільні... - повторює добродій Осип.

- Слухайте головне! Знаю напевно: то добродій Гонтар вбив Орисю. А далі намагав ся вбити Олеся. А тоді безпричинно запустив сигнал тривоги. Як городяни ся зібрали у гаражі, не став на Вас чекати, а наказав усім негайно евакуювати ся. Я не підпорядкувала ся і стала слідкувати. Він вимкнув сегнал тривоги і пішов до Олесевої кімнати аби замести сліди. Наступною жертвою мали бути Ви.

Осип не вірить своїм вухам.

- Де він є зараз? - питає нарешті.

*

Нема нічого страшнішого, як спорожніла Станиця. Тож, хоча коридор є широкий, а йдуть вони посередині, ледь не торкають ся плечима. Здається, ніби на кожному кроці чека небезпека.

Вони не говорять, бо кожен з них й так знає забагато - і ці знання є вельми болючі. Краще б усе це забути, розпочати життя знов. Краще б не зголошували ся 6 місяців тому на розбудову Станиці 205. Яких совітів вони тут опинили ся?!

Вони йдуть світ за очі. Плече до плеча...

- Що це?! - зненацька озиває ся Олесь.

Двері одної кімнати широко відчинено. На підлозі валяє ся тіло.

Вони підходять.

- Добродій Тарас, - констатує Оксана.

Інженер скрючив ся, буцім від болю. Пальці намертво вчепили ся у край ліжка. Він не диха.

- Дограв ся, свиня! - Оксана пхає тіло ногою.

Олесь дивить ся здивовано: як так можна?! Це ж наш очільник, його треба шанувати...

Підводить очі на ліжко: до верху й до низу прив'язано міцні ремінці. Вони акуратно перерізані.

*

- Як я зістала добродія Тараса у Олесевій кімнаті, - каже добродійка Параска, - То він одразу ж зачав тікати. Не знаю, де він тепер є.

*

- Не знати, що тут ся стало, - Оксана торкає ся порізаних ремінів.

- Знати! - лунає.

У дверях стоїть чоловік. Чорна шкіряна куртка, штані зі смугами тканини по боках, високі чоботи. На голові - дивна шапка із червоною пентаграмою ("Де ж я таке бачила?" - думає Оксана). Блакитні очі посміхають ся. Чоловік торкає ся Олекси невеличкою палицею. Хлопець паде.

- Цього разу не встане, - каже чоловік. - Ся називаю Алєксєй Гусєв. Вітаю.

Він заглядає Оксані у вічі. Погляд грайливий і теплий - такий що аж коліна підгинають ся. Алєксєй підходить ближче.

- Не бійся. Тобі злого не зроблю.

Гладить дівчину по плечу. Усміхає ся мило.

- Тобі буде добре.

Жадібно цілує у губи - і Оксана відповідає на цілунок.

- Зробиш усе як скажу, - шепоче на вухо.

Рука лягає на перса.

- Закінчимо милувати ся - побіжиш до сотника. Скажеш: Тарас Гонтар вбив Олеся Гнатюка, а ти вбила його аби ся захистити. Покажеш оце, - він дає темну палицю. - Скажеш: то є зброя Тараса. А я тут усе почистю.

- Що то є? - говорити чомусь важко.

- Невролгатор. Прилад, що може вбити - якщо на максимум. Середня сила - лише приголомшує: ось перемикач. Менша сила: робить боляче. З Олесем я помилив ся: дав середню дозу. Тепер помилку виправив.

- А з Орисею?! - сама не знає, як в неї то вилетіло.

- З нею не помилив ся. Параска тебе покликала, а я чекав. Зайшов: маю відмичку до усіх кімнат. До тебе теж зайду, але тобі злого не зроблю - лише приємне.

Друга рука опускає ся на сідницю. Від доторку розливає ся тепло. Та Оксана стримує насолоду.

- Ти... вбив... Орисю...

- Бо не хотіла співпрацьовувати. Ти - інакша. Тобі зроблю лише добре.

Гусєв пестить її. Насолода забиває усі почуття. "Ні! - волає розум. - Ні!!!"

Оксана намацує перемикач. Мала сила, кажеш? Зараз.

Гусєв паде на підлогу, ся б'є у конвульсіях. На губах - біла піна. Оксана зв'язує йому руки.

*

Буря за вікном стихає, та ніхто того не бачить: усі троє дивлять ся на зав'язаного Алєксєя.

- Ще хочеш? - Оксана підводить невролгатора.

- Усе скажу, - у голосі правдивий жах.

- Хто Ви є і що тут робите? - пита добродій Осип.

- Довга історія, - він косить ся на невролгатор. - Було так: у 1921 - поразка петлюрівців. Реакційні українські вчені ріжних університетів (Київ, Харків, Львів, Одеса, Відень, інші) будують космічну ракету. На Марс таємно летять 300 щирих: 150 хлопців, 150 дівчат...

- Ми знаємо ся на історії У.М.Р., - перериває сотник.

- Совіти дізнали ся про те. Не встигли стати на заваді. Але: у 1922 інженер Лось зробив совітам ракету. На Марс відправили Алєксєя Гусєва: слідкувати за щирими.

- З того минуло 93 років, - озиває ся Оксана. - Який маєш вік?

- Перший Алєксєй давно помер. Але встиг виховати мене. Навчив. Збираю інформацію: передаю по радіо - Москві. Вони дякують.

- Що таке "москві"? - питає Оксана.

- Москва: принципальна Станиця совітів. Я жив між вами. Таємно. Помагають агентки. Перший Гусєв навчив спокушати жінок: жодна не встоїть.

Оксана дає йому ляпаса.

- Забув про Орисю?!

- Орися: виняток. Сильна психіка. Слідкувала за мною. Майже викрила. Добре що бояла ся сказати іншим. Записала усе до книжки таємними чорнилами. Дала Олесеві.

- А його за що вбив?! - питає Оксана.

- Ризик: Орися могла йому щось розповісти. Прийшов до нього, думав що вбив. Але Тарас забрав книгу. Він думав: там інформація про його вчинки, бояв ся аби сотник не взнав. Книга у лівій кишені.

Оксана перевіряє - і справді дістає "Fata Morgana" Коцюбинського.

- Що то значать? - сотник показує Орисині рисунки.

- Міркую: натяк. Людина у колі: я. Рука з лініями: радіо. Коло і крапки: дві ракети на Марс, петлюрівська і совітська. Я не знав про рисунки. Якби знав, прийняв міри.

- Себто вбив би ще когось, - каже Оксана.

- Так треба для щастя трудящих.

- То ти є син того... першого Олекси? - озиває ся Параска вперше од початку допиту.

- Біологічно - ні. Агентки вкрали немовля з прокреяційного центру: мене. Гусєв виховав мене борцем за трудящих.

- То, за біологією, Ви є наш брат? - каже сотник. - Усі теперішні городяни У.М.Р. є більш-менш родичі...

- Я совітська людина. Ви буржуї, я пролетар.

- То така є твоя правда?! - Парасці стає зле.

- Владєєтє лі Ви язиком совєтов? - з трудом вимовляє сотник, пригадуючи студії з мов Землі.

- Не розумію. Знаю петлюрівську буржуазну мову. Інші мови не потрібні для завдання.

- Що тепер ся робить на Землі? Як ся має Україна? Що є з Польщею? Чи є ще совіти?

- Є Москва. Решту мені не кажуть. Виконую накази.

- Чи були інші ракети совітів? Чи є інші шпигуни?

- Інженер Лось забитий: ворог народу. По ньому не робили ракети до Марсу. Не знали як. Одинокий розвідник на Марсі: Гусєв.

- Ми знаходили залишки ріжних космічних пристроїв з познаками Північноамериканських Сполучених Штатів, - зауважує сотник.

- Вони без людей. Більш нема апаратів аби пересунути людину на Марс. Було лише дві такі ракети: ваша у 1921 і совітська у 1922.

- Чому ти саме на нашій Станиці?

- Поруч родовище марсійської нафти. Москва сказала: це важливо.

- Яка користь з нафти? - дивує ся сотник.

- У.М.Р. Вживає сонячну енергію. На Землі - нафта. Москву цікавить нафта...

- Зрозуміло! - перериває Оксана. - Тепер кажи, де ховаєш радіо! Навчиш нас ним оперувати. Працюватимеш тепер на У.М.Р. Тре витягти з совітів якнайбільше корисної інформації, а на заміну давати мотлох.

Гусєв вагає ся. Обличчя перекошує страх.

- Не маєш вибору, - Оксана грає невролгатором

Гусєв підводить очі.

- Пляшка, - вимовляє ледь чутно.

- Зачекай, Оксано, - Параска відсторонює дівчину. Дістає пляшечку з темною рідиною, дає Гусєву ковтнути. Решту допиває сама.

- Олекса... - вона паде на підлогу.

Гусєв регоче.

- Програли! То є віскі Kentucky: таємно переслали совіти. Містить вталати, що викликають функціональні органічні зміни у центральній і переферійній нервовій системі. Так вчить Москва!

Шпигун гине. На губах - жорстока посмішка.

*

- Параска ще дихає, - каже Оксана.

- Їй нічого не стане, - каже Осип. - Kentucky є вельми якісне віскі, я то знаю з історичних студій. В Гусєва чиста психосоматика: вірив, що то є отрута - і з того помер. А Параска лише п'яна з незвички: на У.М.Р. заборонено пити алкоголь.

*

- Орися ревнувала мене до Параски, - каже Оксана. - Видко слідкувала за нею - і взнала про її таємничого супутника. Гусєв дізнав ся - і вбив її.

Гонтар зайшов до неї одразу після мене. Знайшов тіло - і втік, не зачинивши на ключ. Потім зайшов Олесь і підняв галас.

Вночі Гонтар прийшов допитати Олеся, а так само... ся розважити. Забрав в нього книжку Коцюбинського. Зразу за тим Гусєв прийшов по книжку. Вдарив Олеся невролгатором, але той вижив. Не знайшовши книжки, Гусєв пішов геть. Гонтар чомусь повернув до Олеся. Бачить - другий труп за добу, і то з біологічними слідами його... уваги. Значить - розслідування. А що як викриють його інтриги? Він ся злякав, запустив сигнал тривоги, а Вам заблокував замок у бюрі . Як всі ся зібрали, наказав евакуювати ся. А сам вимкнув сигнал і пішов замітати сліди.

- А що б він мені зробив? - пита Осип.

- Напевно набрехав би Вам щось вірогідне, - жорстко каже Оксана. - І Ви б повірили, як завше.

"Вона має рацію," думає Осип із сумом.

- Параска не евакуювала ся через Гусєва. Тихо пішла за Гонтарем, та він її помітив і впіймав. Прив'язав до ліжка... Але тут з'явився таємничий супутник-визволитель. Гонтара помучили і вбили. А далі ми вже знаємо що було.

Вона замовкає. Добродій Осип дивить ся за вікно, на рідні марсійські краєвиди.

- То є моя провина, - каже він. - Я мусив перевіряти що ся робить на Станиці, а направду сліпо вірив заступникам. До того, в нас на У.М.Р. прийнято шанувати старших: молодь вчать слухати очільників, не критикувати. От і маємо: у дисфункціональній організації завше знайдуть ся двері для ворога. Обіцяю, що решту життя присвячу реформі корпоративної культури та етики по цілій У.М.Р.. Аби ніде ся не стало таке, як на Станиці 205.

Автор: Олександра Шелковенко та Іван Денікін.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>