Спокуса вічності

Спокуса вічності

Неділя, 18 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2384
Підписатися на комментарі по RSS

На електронному годиннику, що висів на стіні поруч із портретом Ейнштейна, висвітлювалася третя година ночі. В лабораторії, за столом, оповитий цигарковим димом, самотньо сидів професор Артур Самойлюк і щось гарячково писав. Він, на хвилю, відірвався від списаного формулами аркуша й опустив цигарку в чашку із-під надпитої кави. Шипіння потухлого недопалка повернуло його до дійсності. Чоловік кинув кулькову ручку на аркуш із розрахунками й відкинувся на спинку крісла. Пальці, за звичкою, розчесали густу, вже сивіючу шевелюру.

Артур, принципово, не користувався комп'ютерами при розрахунках, хоча ними були понатикувані всі кутки приміщення. Його сердила та холодність і, здавалось би, байдужість цієї розумної машини. А, можливо, тут була зовсім інша причина, в чому Самойлюк не хотів собі признатися, щоразу перевчатися на нові операційні системи йому було вже пізно, а він не бажав змінювати своїх звичок.

- Думка швидка й невловима, вона не може чекати, поки завантажиться якийсь там «Windows»,– любив повторювати професор, роблячи свої обчислення старим дідівським методом.

Останнім часом Артур Самойлюк дуже поспішав, ніби хотів наздогнати час. Професора підганяв той звук від падаючої землі, що сипалася на домовину. Вже минув місяць із часу, як він поховав свого колегу й друга, з яким десять років працювали над загадкою скінченності кожного життя, а цей звук переслідував його повсюдно. Це, нагадування минущості і його буття, підганяло наче невидимий бич, заставляло працювати до кровавих мозолів. І він не шкодував себе.

- Гіппократ був правий - початок у всього один і кінець один. І початок, і кінець – одне і те ж саме. Значить витоки смерті треба шукати в народженні життя. Навіть в крику немовляти можна почути останній подих старця. Невже все було намарно: усі ті недоспані ночі й передчасна втрата друга. А життя обмежується тільки окремими рамками, простором, колбою - в решті решт. За колбою життя немає. Стій-но, - так і є! Закритий простір, саме в закритому просторі смерть є завершенням окремого життя й народження іншого, як основний закон самовдосконалення окремого виду, як системний закон еволюції. Хай йому грець! Чого це я раніше до цього не допер? Саме закритість, консервативність системи є причиною кінця. - Він знову вхопив кулькову ручку . Тепер формули сипалися з-під пера наче снігова лавина, від кинутої сніжки. Мозок працював напружено. Час, як реальність, для Артура Самойлюка вже не існував.

Професор здригнувся й перервав роботу тільки тоді, коли над ним схилився світловолосий юнак. Коли той зайшов, Артур навіть не помітив.

- А, Родіоне! Ти прийшов забрати свою наукову роботу? Вибач, вона ще не перевірена. – Самойлюк відсунув папери, очі його горіли. – Уявляєш, я, здається, тільки-но перевернув гору!

Двадцятип'ятирічний Родіон Римарук був улюбленим аспірантом професора. Він перевівся до них на п'ятий курс із якогось університету. Артур, зразу ж, виділив цього хлопця серед інших, за його працелюбство, логічне мислення й чіткі лаконічні відповіді. Саме Артур Самойлюк запропонував йому аспірантуру. Чимось цей юнак нагадував професору, його – Самойлюка, в юності. Тільки от того вітру, що колись гуляв в голові Артура, в хлопця не було. Родіон був увесь в науці, його холодний розум, ерудиція просто вражали професора. Артур гордився, що підготував таку зміну й, навіть потайки, в душі, заздрив його розуму й звичайно ж молодості. Самойлюк інколи, після розмов із аспірантом, задумувався: скільки б він міг досягти, коли б ішов до цілі так спрямовано, з такою властивою для цього молодого чоловіка наполегливістю. Проте зараз він не хотів бачити навіть свого улюбленого учня. Ніхто не мав йому завадити, розв'язок був десь поруч.

- Родіоне, я трохи зайнятий. Прийдеш взавтра!

- Артуре Васильовичу, ви тут біном пропустили, - швидко кинувши оком на розрахунки професора, промовив Родіон.

- Тю, старий дурень, - професор вдарив себе долонею по лобі, - а я думаю, чого не скорочується знаменник. Тут в мене є ще одна задумка, проте вибач, Родіоне, не можу приділити тобі уваги. Маю сам його доконати. – Артур почав нервувати, він мав усе осмислити й перевірити кілька разів.

- Професоре, не тужтеся, я вже ваше рівняння розв'язав. – Родіон пройшов у кінець кімнати й сів за комп’ютер. Він зашурхотів пальцями по клавіатурі, за хвилину вийняв із принтера аркуш, підійшов і поклав перед Самойлюком роздруковані формули.

Той вхопив, довго дивився, а потім кинув на свої списані папери.

- Але як? Як! Це ж мені прийшло тільки-но в голову. Я ж над цим бився двадцять років. Ти знаєш що це? Це формула безсмертя!

- Так ! Я чудово це знаю й не тільки це, я знаю кожну вашу думку, бо, – він зробив паузу, - я ваш двійник.

- Як то!? – окуляри в Артура від здивування сповзли на кінчик носа. – Ти, певне, випив лишнього й верзеш дурниці!

- Це було б дуже просто. Нажаль, реальність інша. Пам'ятаєте ту, секретну лабораторію під університетом? В яку навіть вас, із покійним професором Кошніром не пустили.

Професор пригадав, як вони із другом хотіли розмістити своє обладнання в пустих, підвалах, проте їх не пропустив охоронець, мотивуючи підвищеною радіацією в боксах, мовляв, туди поставили контейнери із дейтерієм.

- Вони вже давно взяли на озброєння ваші обчислення й над цим працює ціла індустрія. – продовжував Родіон. – Там, в тій підземці працюють кібернетики, генетики, хіміки, навіть хірурги із пересадки органів. Я й є їхнє останнє дітище. Фантасти, давно, назвали таке творіння людського розуму – сигомом, тобто синтезована гомо-людина. Перед вами «сигом-6». Перші мої брати були невдалими.

- Ти хочеш сказати, що ти клон?

- Ні, я повністю синтезована людина - тобто, код ДНКа в мене змінено. Я на відміну від людей, можу пристосовуватися до різних умов життя. На даний час, я маю, як і всі люди, білкову форму життя, із такими, як в усіх людей органами дихання й перетворення енергії. Проте, якщо я якимось чином вийду із нашої системи й попаду в іншу, незамкнену, мій організм в лічені хвилини перебудується: інша форма життя, інше дихання, інший метод здобуття й перетворення енергії. Бачите, це як раз і виходить із ваших розрахунків. Тобто я той алгоритм, якого тут недостає. - Аспірант тикнув пальцем на кінцеву формулу. – Який може вийти за межі «колби».

Професор, все ще збирався з думками, якось вже дуже нереальними здавалися ці слова Родіона. Чи не похитнувся розумом, від науки, його аспіранта?

- Тобто ти супермен? Безсмертний? – почав він, підозріло позираючи на Родіона Римарука.

- Так, професоре! І дах у мене на місці, й на перші кілька тисяч земних років я буду двадцятип'ятирічним. А вже далі потрібно вдосконалюватися, або змінювати колбу, тобто, замкнений простір.

Професор спіймав себе на тому, що цей молодий чоловік думає й говорить його категоріями.

- Галімістика якась. Здається, ти сказав, що ти мій двійник. Але до чого тут я?

- Після кількох невдалих спроб із сигомами (спочатку були спроби створити біороботів, простих викидайл – купа м'язів і майже нульовий розумовий коефіцієнт), наукова рада вирішила, що надлюдина повинна бути високоосвіченою й інтелектуальною. А перший сигом повинен розвивати дану область науки, а так як ви, Артуре Васильовичу, б'єтесь над проблемою безсмертя вже давно, тому й було вирішено, в молоде здорове тіло вкласти копію вашого мозку.

- Ага, пригадую… Дармова путівка в санаторій, надмірна увага до мого здоров’я й ті, безкінечні обстеження. Я ще тоді був здивований.

- Вас тяжко обдурити, проте вони старалися! – Родіон видушив із себе посмішку. - А потім я працював під вашим керівництвом, здається, як учень я вас не підводив?

- Так, ти був гарним учнем, а зараз, бачу, перевершив учителя.

- Уявляєте, те про що мріяли ви з професором Кошніром; про нескінченість кожного життя, вже вирішено. До речі, біоструми його мозку теж записані ось тут, - Родіон постукав пальцем собі по лобі. – Як ви бачите, я не проста машина, чи клон, я продовження вас. Я засвоїв увесь ваш запас інформації, я можу мислити вашими категоріями, наслідувати ваші алгоритми мислення. Як ви помітили, із рівнянням, я навіть можу передувати вашій думці. Тобто ви це вже я, чи навпаки. Це справжнє безсмертя - ми поза колбою. І не має значення в якому тілі перебувати, головне ви є, ви безсмертні. Вони ті скоробагатьки, що вкладають шалені гроші в секретну лабораторію, аби довше залишитися на цьому світі, готові викласти в сто раз більше, аби отримати те що ми відкрили. Але в нас з вами інша ціль, нам потрібні, на початковому етапі, тільки їх гроші для продовження дослідів. Ми вирвемося із цієї замкненої системи, перетнемо простір. Наша мета досліджувати інші світи. Чи не про це ви мріяли?

- Тобто, щоб стати безсмертним я маю трансплантуватися, перетекти в твоє тіло?

- Так, але це станеться після завершення вашого життєвого циклу… Потім ваші біоритми всмокчуться в моє тіло, й ви станете вічним. А зараз ми можемо жити одночасно.

- Гм… Все так просто? Яка ж ціна цієї простоти?

- Я чекав на це питання, не будь я ваш двійник. Це було б дуже просто, зчитати всю інформацію з вашого мозку під час обстеження, перекачати в мій. При сучасному рівні техніки, це як два пальці об асфальт…- Родіон трохи запнувся, від надто вільного трактування досягнень науки, проте продовжував: - Так само можна було б перепрограмувати й алгоритми вашої свідомості. Але тут є одна заковика. Потрібно ще щось, й саме по те щось, я прийшов до вас.

- Я заінтригований, продовжуй!

- Ваша добровільна згода.

- Тобто?..

- Ні, ні розписуватися кров’ю не потрібно. – Родіон силувано посміхнувся.

– Дійсність така, - продовжував аспірант, - що при всіх інших випадках отримування недобровільної згоди, все завершується смертю для сигомів. Сигом будується тільки під окрему особистість, самостійно без вашої згоди я не зможу функціювати протягом довгого часу. Цього феномену ще не розгадано, тому їм і потрібна ваша добровільна згода. Лише тоді ми, тобто ви безсмертні.

– В мене є вибір?

– Інший варіант, ви вже недавно бачили…- він на хвилю замовк, - професор Кошнір…

Артур Васильович заплющив очі. По барабанних перетинках, знову вдарив громом звук від падаючої грудки по домовині. Він здригнувся.

- Професор не погодився?

- Він був слабодухим і надмірно релігійним. Думаю це на ваш вибір. Розумієте, вони не зупиняться. Якщо ви не погодитесь, буде хтось інший, проте не буде нас із вами. Цей світ хоч і не досконалий, але погодьтесь, ні я, ні ви ще не готові його покинути. Пам'ятник після смерті, вдячність нащадків і всяка інша дурня, вам буде це потрібно, коли ваш прах, ваш мозок зітрухне? А ставши володарями формули, ставши безсмертними, ми станемо властителями цього, а можливо й інших світів. Уявляєте, ми даруватимемо безсмертя, або ж навпаки?

- Тепер я бачу - ти не машина!

- Я просто ваш двійник, лише можливо відкоригований в сторону покращення. – Він знову посміхнувся, проте та посмішка видалася крижаною.

- Але ж я ніколи не думав... Я хотів покращити життя всіх людей. Мене цікавила просто наука, продовження терміну життя. Про яке панування, ти говориш?

- Не будьмо наївними, наукові винаходи завжди можна використати двояко. Ні подружжя Кюрі, ні Ейнштейн, проводячи свої досліди й розрахунки, не думали, що підштовхують до створення атомної бомби. Погодьтесь, якщо не ми, то хтось це зробить й той хтось не буде таким гуманним, як ми.

- Родіоне, ти дуже вдосконалений, аж надто, й здається, з інстинктом самозбереження для тебе твої батьки-творці трохи перестаралися, від цього стає якось лячно. Мене стає нудити від думки, що я можу жити з тобою в одному тілі. Я, мабуть, ще не дозрів до цього. Безсмертя дуже тяжка ноша - це не по мені. – Професор помовчав, потім вимовив: - Коли я починав свою наукову роботу, я люто ненавидів смерть, що забрала моїх рідних, потім змирився, як із невідворотною очевидністю, а зараз я вже її сприймаю, як щось необхідне, очищаюче, як планку що всіх зрівнює, як велику Божу справедливість. Зникаюче життя породжує інше. Це саме та кінцева точка, з якої виникає початок . Тому я скажу – ні!

Родіон як ошпарений зірвався із місця.

- Невже ви вибираєте прах, замість вічного життя? З етичної точки зору я повністю вас підтримую, обома руками підтримую. Проте коли це стосується інших живих організмів, інших людей. Але зараз йдеться про нас із вами. Вибачте, але ви мені нагадуєте самовбивцю. Ви вбиваєте не тільки себе, але й мене, а, можливо, ви вбиваєте й науковий прогрес, бо без вас не стануться якісь майбутні відкриття.

- Можливо, проте хай буде зі мою, як у всіх!

- Хлопець зблід, із сумом опустився в крісло. Хвилину тривала гнітюча мовчанка. Потім він підвівся.

- Отак завжди, ви люди такі недосконалі, такі вразливі. Іноді за гріш ви готові зупинити чуже життя, а інколи не щадите свого. Прощавайте!

Туга пружина ляснула дверима за спиною Родіона Римарука, мало не розбивши вставного скла.

Артур Васильович підняв із столу залишеного аспірантом аркуша. Вдивився в формулу. Потім зібрав всі папери на столі, зіжмакав і пожбурив у автомат для знищення сміття. Машина завурчала, перемелюючи й подрібнюючи все на дрібні клаптики..

- Тупак, я середньовіковий! В нього ж на компі все залишилося. Треба заблокувати програму через секретний файл.

Професор швидко всівся за комп’ютер, застукав пальцями по клавіатурі, проте на жодному із доступних файлів формули не було. Він включив для гарантії блокування й змінив пароль.

- Формула дуже складна, маючи мій склад розуму, не думаю, що Родіон її запам'ятав, щоб передати своїм творцям. Але якщо я помиляюся, він же сигом, якщо таки … Що я мелю, це якийсь сон про білого бичка. Я, певне, заснув і це все мені приснилося?

І тут він помітив папку яку забув Родіон. Професор став швидко листати папери акуратно вкладені в файли, як щось невеличке вислизнуло й впало на підлогу. Артур підняв, то була комп’ютерна флешка. Професор підняв і вставив пристрій у системний блок.

Сайт підземної лабораторії легко відкрився, напевно, Родіон забув поставити пароль. Те що побачив Самойлюк на екрані монітора, заставило його діяти швидко.

Сотні сигомів лежали в підземних боксах, ніби на конвеєрі, чекаючи свого часу. Ця, нова арійська раса тільки чекала від нього формули. А якщо кожен із них має такі ж амбітні плани як його Родіон, що тоді стане із іншою частиною людства? Цей сценарій вже був і не раз. Ні він не буде торувати шлях до такого раю.

Професор дістав із кишені телефон, полистав кілька секунд записи й набрав номер колишнього Кошнірового учня. Хлопець був генієм електроніки. Колись, ще студентом зламав сайт міністерства освіти, за що його мало не вигнали із університету. Тоді Артур разом із другом заступилися за хлопця, а зараз він працював у Стокгольмі, над програмним забезпеченням захисту банків. Коли приїздив в останній раз, то хвалився, що не полишає своїх хакерських штучок.

- Мирославе, я тебе не розбудив? Пробач, але справа термінова.

- Яке там, це саме час для справжніх юзерів. Радий вас чути Артуре Васильовичу.

- Слухай, я випадково дізнався, що фірма конкурент викрала мої розрахунки. Що порадиш?

- Ясно, що до правоохоронців звертатися то марна справа. По собі знаю, як там у вас із інтелектуальною власністю. Зараз щось придумаю. Ви маєте їхні координати?

- Так, перешлю тобі адресу сайту.

- Добре, я переговорю тут із друзями й до ранку ми їх так заліпимо, що від них мокрого місця не залишиться.

- Дякую! – Артур полегшено зітхнув. Знав, Мирослав свою справу знає.

- А зараз, спати! – Він потягнувся й, з почуття виконаної надзвичайно важливої роботи, пішов до дверей.

***

Сон звалився на Артура, тільки-но він переступив поріг спальні. Професор так і влігся, не роздягаючись.

Підняв його бридкий надокучливий телефонний дзвінок. За вікном був день. Професор, підняв трубку. На тому кінці дроту збуджено викрикував науковий керівник лабораторії:

- Артуре Васильовичу, уявляєш, у нас, в орендованих підвальних приміщеннях було збіговисько якихось неформалів. Вони все там підпалили, а тепер носяться коридорами зовсім голі, обкурені й трощать все на своєму шляху. Міліція й пожежники не можуть дати ради. Ти б приїхав, може вдасться якісь документи врятувати. Я ж не знаю де в тебе найцінніше.

Артур сів на ліжко потер скроні. Потім поквапливо став збиратися. Та коли вже ступив до дверей, його зупинила тринадцята серенада Бетховена, що линула із його мобільного.

На цей раз телефонувала секретарка із приймальної ректора. Вона хлипала в трубку:

- Хм…Артуре Васильовичу, Артуре Васильовичу! В нас таке сталося…таке сталося…Хм…хм… Сьогодні вночі розбився наш аспірант, він потрапив у автокатастрофу. Похорон взавтра.

Тепер Артур не поспішав. Він скинув плащ, підійшов до холодильника, дістав розпочату пляшку коняку, сів за стіл і налив собі келишок. Глянув на фото, що стояло на комоді, де вони з Кошніром, усміхнені стояли на вершині Говерли.

- Що ж, друже, за тебе я, здається, відомстив. І якщо ніхто не в силі зупинити того маховика прогресу, все таки, я всунув їм в спиці добрячу палку. А там, як Бог дасть. – Професор перехилив до дна, потім налив ще і випив залпом. Тепер можна було йти назустріч долі.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>