Скло, павутиння, світ - все розбивається

Скло, павутиння, світ - все розбивається

Понеділок, 3 грудня 2018 г.
Проглядів: 101
Підписатися на комментарі по RSS
“до мене ж він віднайшов особливий ключ
“хлопче”, — сказав він напівпошепки, — “хлопче, вставай,
Святий Миколай уже поклав тобі під подушку подарунки”
так ніби по приколу сказав
навіть не сподіваючись що ці слова я пам’ятатиму
до кінця життя”
Андрій Бондар

 

 

Денис завжди йшов трохи позаду, аби добре бачити Ореста. Тепер вони повільно рухались тонкими коридорами старої десятиповерхівки. Повільно, тому що такі люди, як Орест Чоба, “травмовані”, нікуди не поспішали. В цьому Денис їм заздрив: інформаційний опік лишив жахливі сліди на їхній свідомості, але зупинив процес старіння. Привиди старих часів — кожному з травмованих вже перевалило за сотню років. Вони жили ще у часи існування високих технологій.

Вони на власні очі бачили Інтернет!

І ось тепер Орест Чоба, чоловік, чиї очі колись бігали справжніми веб-сайтами, йшов попереду. Чорне пальто, старий капелюх з широкими полями — він був втіленням архаїки. Справжній детектив з ретро-фільмів. Може це й виправдано, адже Чоба вже більше сімдесяти років працював у поліції. Єдиний травмований-поліцейський у країні.

Вони майже синхронно зупинились біля дверей з номером “77”. Кілька секунд Чоба просто дивився на двері, ніби від їхнього вигляду залежало те, чи варто тягнутись до дверного дзвінка.

— Лейтенанте, можна питання? — монотонно запитав травмований.

— Так.

— Що ви подумали, коли вас призначили моїм наглядачем?

Денис розгубився, стенув плечима.

— Що це дуже цікавий і новий для мене досвід, — зрештою відповів він.

Орест відволікся від дверей і глянув на Дениса.

— Брешете?

Постукав у двері.

— Так, брешу, — усміхнувся лейтенант.

На порозі їх зустріла стомлена худорлява жінка років тридцяти. На ній була стара зелена сухня і ще старіший білий кухонний фартух.

— Лейтенант Денис Дощенко, — випалив Денис. — А це — Орест Чоба. Я певен, ви про нього чули.

— Чула, звісно. Всі знають про травмованого-поліцая. Та й Мартин частенько говорив про “старого-доброго Ореста”. Звіть мене Оксаною. Заходьте.

Вони увійшли до маленького коридору, одразу за яким знаходилась доволі затишна вітальня, оформлена у старому стилі. На стіні висів великий червоний килим з красивим чорним візерунком. Навпроти килима — велике вікно, за яким не було видно нічого крім туману. В квартирі пахло корицею.

— Ого, настінний килим! — здивувався Денис. — Не думав, що у когось такі лишились.

— Мартин, певно, якось відчував, що ви сьогодні прийдете, — сказала жінка. — Просив одягнути його в найгарніший костюм.

— Ні, — заперечив Орест, і Оксана здригнулась від його холодного голосу, — просто він відчув, що сьогодні помре.

Вони не знімали взуття. Пройшли до вітальні. Денис підійшов до найближчих дверей, але Оксана вчасно зупинила його:

— Вам не туди, там — кухня.

Двері на кухню були темно-червоними й пошарпаними. Двері до спальні були темно-зеленими й такими ж пошарпаними. Орест зупинився біля зелених дверей і знову довго вивчав кожну тріщину. Денис здивовано спостерігав за діями травмованого.

— Хвилюєтесь, пане Чоба?

— Так, — абсолютно спокійно відповів Орест.

— Досить яскравий прояв емоцій, як для вас.

— Я проявляю і яскравіші емоції в певних сферах, лейтенанте.

Денис підійшов ближче. Оксана мовчки спостерігала — вона ще ніколи не спілкувалась з травмованими.

— Так, але то буває на допитах, коли ви зловтішаєтесь, — продовжив Денис. — Але я жодного разу не бачив у вас страху.

— Це не страх, лейтенанте.

Чоба поклав долоню на дверну ручку і продовжив:

— Там, за дверима, немає страшних речей. Там лежить старий хворий чоловік. Останній з моїх не травмованих однолітків. Я хвилююсь, бо побачу те, чим мав би стати сам. Але це не страх.

Він відчинив двері. Спальня виявилась досить просторою. Світло було вимкнене, а за вікном досі панував непроглядний туман, тому Денис не одразу зміг розгледіти блідого худорлявого дідуся в дорогому, але старому костюмі. Дідусь лежав у ліжку, затуливши рукою обличчя — світло з вітальні явно дратувало його.

Орест єдиний одразу помітив, що саме робить старигань.

— Відійдіть, — різко скомандував він.

Ні Денис, ні Оксана не встигли навіть зрозуміти слова травмованого, коли він штовхнув їх обох вбік, а сам упав на підлогу. Одночасно з цим пролунав постріл, частина дверної рами розлетілась на щепки.

— Мартине, ти чого?

Монотонний голос Чоби звучав жахливо неприродно в такій ситуації. Денис почав підводитись, Оксана досі перелякано лежала на підлозі.

— Фу, бляха, я думав то не ти, — хрипло відповів старигань. — Ти завжди сам приходиш, а тут вас аж троє!

Крик діда різко перейшов у кашель.

— Так це ж я, Мартине, — відповіла Оксана.

Денис подав жінці руку, вони стомлено підвелась і обтрусила сукню.

— Тебе-то я упізнав, а третій хто?

— Лейтенант Дощенко, — пояснив Денис.

А Орест додав:

— Мій наглядач.

Денис глянув на розтрощену дверну раму, тоді, з острахом, зазирнув до спальні. Той сухий і кволий дідуган сидів тепер з великим револьвером в руках.

— Непогано так стріляє, як для сотні з гаком років.

— Практика. Перші роки після Падіння Інтернету ми так і жили, — відповів Орест. — Багато стріляли. Чи не могли б ви, лейтенанте, почекати з Оксаною на кухні? Я хотів би поговорити з другом на одинці.

— Бачить бог, — засміявся Денис, — так мені буде навіть спокійніше.

— Ходімо на кухню, — голос Оксани досі тремтів. — Мені би чаю випити. Ромашкового.

Орест мовчки увійшов до спальні. Мартин якраз ховав револьвер назад під подушку. Його руки трусились. Старий мав довгі сиві вуса, що опускались до підборіддя.

— Ти не влучив би, навіть якби ми не попадали, — без жодних емоцій повідомив Орест. — Вік дає про себе знати.

— Я боявся, що то твої вороги. Вони могли дізнатись, де я, і дізнатись, що ти точно сьогодні до мене прийдеш. От і боюсь.

— Так, це можливо.

— Я кілька разів казав Оксанці йти додому, а вона все одно лишається. Ну не золоте дитя?

— Твоя онука?

— Ха, звідки, Оресте? Ти дуже мало про мене знаєш, як для настільки старого друга. У мене й дітей немає.

Орест глянув у вікно, але побачив тільки стіну туману.

— Завжди могли знайтись ті, про кого ти просто не знав, — відказав Чоба. — З тим способом життя, що ти вів у перші роки…

— Забудь уже.

Орест Чоба повільно підійшов до ліжка. Він зняв капелюха. Як і всі інші травмовані, Орест не мав волосся, навіть брів. Ось чому навіть в приміщеннях він намагався носити капелюх і темні окуляри. Приховувати свою природу.

Мартин нарешті розслабився — просто лежав і важко дихав. У його віці навіть постріл з револьвера є надто важкою роботою. Тут, на восьмому поверсі, галас Києва ледь-ледь чувся, лунав ніби з дуже глибокої криниці. Здавалось, що місто внизу несправжнє. Іграшкові будинки з іграшковими машинками видають іграшкові звуки.

Чоба довго думав про це. Про те, скільки там іграшкових людей, що його ненавидять. І про те, що ці думки не викликають у нього жодних емоцій.

Він сів на край ліжка і мовчки дивився на обличчя старого друга, що важко і хрипло дихав. Так багато зморшок...

 

Денис сидів за маленьким столиком, ліворуч від нього знаходилась стіна, позаду — брудний холодильник. Кухня була досить тісною. Закипав електрочайник.

— Цукор? — запитала Оксана.

Вона вже поставила на стіл дві чашки й пачку пакетованого ромашкового чаю, і тепер йшла до полички, що на ній стояла цукорниця.

— Не треба, дякую. Чому ви наглядаєте за Мартином? Ви його онука?

Жінка нервово посміялась. Денис добре бачив, що у неї досі трусились коліна. Оксана явно не звикла до стрілянини. Сам він майже рік провів на іст-лінії, боронячи кордон від кочовиків, тому стріляти вмів добре.

— Немає в Мартина ніяких онуків, — нарешті відповіла Оксана. — Як і дітей. Він завжди казав, що любив забагато жінок, аби лишитись хоч з однією. А доглядаю я його, бо він мені за це платить, от і все.

— Щось я сумніваюсь, що він може багато платити.

— Останні два місяці, насправді, уже й не платить. Всі гроші йдуть на знеболювальне. Просто…

Чайник вимкнувся з характерним звуком, і Оксана замовкла. Денис тепер бачив її крізь пару, що поставала між ними напівпрозорим стовпом. Жінка налила окропу до обох чашок.

— Просто ви вирішили досидіти з ним до кінця.

— Так. Він, щоправда, сьогодні вранці довго просив мене їхати додому.

— Він знав, що сьогодні до нього прийде Орест Чоба, — Денис взяв одну з чашок, поставив її коло себе й поклав на неї долоні, аби зігрітись. — У Ореста дуже багато ворогів, за сімдесят років роботи в поліції він став легендою.

— І я абсолютно не розумію, чому, — зізналась Оксана. — Що в ньому особливого, крім віку? Просто дуже спокійний чоловік, як на мене.

Денис усміхнувся: це була його улюблена тема. Він довго вивчав природу травмованих, провів багато часу, спостерігаючи за Чобою. В жодному разі Денис не вважав, ніби знає про те, що відбувається у травмованих в голові. Але він добре розумів, чим вони відрізняються від звичайних людей.

— Бачили б ви, як він спілкується зі злочинцями. Знаєте, скільки людей покінчили з життям після розмов з Орестом Чобою? Сімдесят чотири роки тому, при Падінні, він і йому подібні знаходились надто близько до епіцентру інформаційного вибуху. Більшість вмирали прямо на місці. Ті, що вижили — отримали інформційні опіки. Пошкодження усіх носіїв інформації. Мозок, генетичний код — все змінилось.

— Але ж не дуже сильно. Вони все одно просто люди.

— Люди? — Денис скептично зітхнув. — Може й люди. Але з кардинально деформованою психікою. Вони майже не прив’язуються до людей, не отримують насолоди від спілкування. У них майже немає цілей в житті. Якби Чоба мав бажання, то зі своїми деформованими розумовими здібностями він міг би вже стати президентом. Кожен травмований міг би. Але вони не хочуть. Орест задоволений тим, що має. Тому що на своїй посаді отримує те, від чого має задоволення: він може мучити людей, ламати їхню психіку.

— І у нього немає інших потреб?

— Є, звісно. Він їсть, як ми. Спить, як ми. Навіть має секс з якоюсь травмованою жінкою. Але тільки секс — він ніколи не захоче жити з нею, чи навіть просто сходити в кіно. Ось що відрізняє його від людини.

— Ви казали, що він ні до кого не прив’язується, — дивувалась Оксана. — Але ж він явно прив’язаний до Мартина. Будете тістечка?

Вона дістала з холодильника два тістечка, одне з них дала Денису.

— Це інше. До Мартина він був прив’язаний ще до опіків. Раніше, коли було більше живих сучасників, Орест Чоба був ще доволі людяним. Але час іде, і все, до чого він був прив’язаний, зникає. А нові симпатії даються Чобі дуже складно. Більшість травмованих мають прив’язаність до своїх общин. Ті, що лишились в містах, ведуть жалюгідний спосіб життя, бо не мають високих потреб. Ореста від цього рятує те, що він тримається своєї роботи. Кілька місяців тому в міському управлінні це зрозуміли, тому й призначили мене наглядати за ним.

— Тобто…

— Тобто, якщо Орест Чоба почне втрачати зв’язок з поліцією, я маю негайно доповісти. За сімдесят років він дуже багато бачив і дізнався, якщо він стане злочинцем — це буде справжньою катастрофою.

Оксана нарешті сіла за стіл, відпила трохи чаю і розслабилась. Вона засмучено глянула на Дениса й сказала:

— Катастрофою більше, катастрофою менше… Кого цим тепер здивуєш?

 

 

Мартин все ще важко дихав. Дивлячись на нього, Чоба ніби сам відчував слабкість старих м’язів. На що перетворюється життя, коли людині боляче навіть дихати? Якийсь час вони сиділи мовчки.

— Знаєш, — сказав він раптом вголос, — я досі називаю свій теперішній стан “новою особистістю”. Хіба не кумедна річ, ці примітивні звички? Вже сімдесят років так живу, а особистість все ще нова.

— Ти ж застиг у часі, аміґо, — хрипло і тихо відповів Мартин. — У тебе ж, бляха, й досі вираз обличчя такий, ніби ти вчора ще сидів на Вікіпедії, а тоді вранці усвідомив, що її вже сімдесят з гаком років як немає. Всі думають, що ти спокійний, але я знаю, що це не зовсім так.

— Думаєш, я не спокійний?

— Думаю, ти просто байдужий. Тебе цікавлять вбогі відлуння минулого, такі як я. Як робота в поліції. Як насильство. Світ цифрової глобалізації упав, але ти досі живеш в ньому. Твоя стара особистість досі живе десь там, у світі див та інтернету. А тут лишається байдужі рештки колишнього Ореста Чоби.

Чоба не здивувався, не образився, не засмутився. Він відчув лише цікавість до такого незвичного погляду на його природу.

— І це погано? — запитав травмований.

— Ні, я думаю, це і врятувало тебе тоді. Всіх вас, травмованих, врятувало. Більшість людей, що знаходились біля епіцентру — мертві. Думаю, вижили тільки ті, хто зміг законсервувати більшу частину свого “я” в уявному минулому.

Орест не відповів. Ця розмова була не з тих, де треба погоджуватись чи заперечувати.

— І тим не менш, — продовжив Мартин, — ти прийшов попрощатись зі мною.

— Ти частинка старого світу, Мартине. Ти — мій останній живий спогад про глобальний світ. Про наш рай.

Мартин засміявся, сміх плавно перейшов у кашель.

— То було таке ж пекло, як і зараз, — відкашлюючись, реготав старий. — Різниця тільки в тому, що тепер ми живемо в лайні, а тоді жили в глобальному лайні, яке спільний інфопростір розмалював як цукерку. Але як тільки ми зазирали під обгортку і бачили не настільки популярну інформацію, нашим очам відкривалось все те ж, що й зараз. Лайно.

— Якоюсь мірою маєш рацію, — Чоба знову глянув у вікно. — Але ж глобалізація, з усіма її плюсами й мінусами, була природнім шляхом розвитку людства. Таке собі інформаційне єднання.

— В якому ми ризикували розчинитись, — голос Мартина став тихішим, слабшим. — Втратити свою ідентичність. Культуру.

— Можливо, але таким був би шлях розвитку. Втім, іноді я думаю, що ми тоді досягли своєї межі в можливому розвитку. Мені здається, що це і спричинило інформаційний вибух. Ми зійшли на вершину і почали котитись униз. До розпаду. До ідентичності, але ідентичності безглуздої.

— Ти говориш, як дуже сумна людина. Ніби з нас двох не я зібрався вмирати.

Чоба підвівся, пройшовся кімнатою, пошепки відповів:

— Але я не сумний. Я більше не можу відчувати сум, хіба що тугу за минулим. Та й те радше фон, ніж справжня емоція. Мені, насправді, майже байдуже. Ти казав, що з тих, хто був близько до вибуху, вижили тільки ми — ті, хто зміг законсервувати себе у спогадах про інший світ. Але я думаю, що, насправді, якоюсь мірою ми всі тоді померли, лишивши по собі відбитки з деформованих організмів, позбавлених більшості людських рис.

— І тобі подобається так думати?

Мартин перевернувся на бік. Орест не відповідав, а ніби вслухався у простір за вікном. Зробивши два кроки, підійшов до вікна й відчинив кватирку. До приміщення увірвалось прохолодне й вологе повітря, і Мартин від того здригнувся. Він скрутився, майже повністю накрився ковдрою й був тепер схожий на зморщене немовля, що вмирає у колисці.

— Мені не подобається, — нарешті мовив Чоба, — що біля твого дому збираються люди. Я добре вирізняю голоси. Думаю, вони таки знайшли твій дім, Мартине. Думаю, на нас чекає бій.

— У мене є план дій щодо цього.

Мартин дуже гучно закашлявся. Все його тіло здригалось від спазмів, на очах проступали сльози. Холодне повітря з вулиці заповнювало кімнату. Але ж мерці давно звикли до холоду.

 

 

— Я зажвди хотіла побувати на іст-лінії. Там воювала моя сестра. Але мене так і не пустили. Астма, знаєте.

— Не думаю, що ви багато втратили. Будучи волонтеркою, ви зробили для перемоги не менше, ніж я. А може й більше.

Вони обоє жахнулись, коли на кухні пролунав голос Ореста:

— Сумніваюсь.

Травмований стояв у дверях. На ньому вже були капелюх і окуляри. Разом з ним на кухню увійшов якийсь дивний холод, навіть трохи туману.

— Мартин мертвий, нам треба йти, — сухо повідомив Чоба.

Очі Оксани широко розплющились, нижня губа почала тремтіти. Жінка впустила чашку, та гучно розбилась об кахель, заливши його рештками міцного чаю.

— Як?

— Як усі старі люди, — холодно відказав Чоба. — Він просив не заходити до його кімнати без священика. І казав що ви, Оксано, знаєте, про якого священика йде мова. Але зараз нам терміново треба йти — я певен, що будівлю вже оточили, і їх дуже багато.

Оксана першою підвелась, але раптом опустилась на коліна й почала збирати уламки розбитої чашки. Денис схопив її за руку й змусив підвестись:

— Ходімо.

Вони вискочили в коридор, потім — на сходи. Денис все ще тягнув Оксану за руку, вона зблідла й погано себе контролювала. На одному з майданчиків між поверхами Орест кинувся до дверей з написом “службове приміщення”.

— Десь тут, за словами Мартина, має бути таємна шахта, — пояснив Чоба. — Але він не говорив, що двері замкнено.

Оксана струснула головою, тоді опустила долоню в кишеню фартуха:

— У мене була зв’язка з його ключами… Чорт, певно лишила на кухні!

Знизу почали лунати кроки.

— Часу немає, — тихо сказав Чоба.

Він вдарив ногою двері, але вибити їх з першого разу не вийшло: замок зламався тільки частково. Другий удар завершив справу. Замовк, вирваний з дверей, так і лишився висіти на рамі. То була досить велика комора, де в ряд стояли десяток циліндричних сміттєвих баків.

— Лейтенанте, зможете замаскувати двері? Треба зробити так, щоб проходячи повз, на них не звернули уваги. Оксано, Мартин сказав, що один з цих баків належав йому. Зможете показати, який саме?

Денис обережно зачинив двері й спробував скласти їх з вирваним замком, ніби пазл. Оксана затулила обличчя руками. Чоба поклав долоню їй на плече й сильно стиснув його:

— Оксано, потім будете оплакувати. Під одним з цих баків є резервна шахта з драбиною. Це наш єдиний шанс втекти звідси живими, тож покажіть мені правильний бак.

Жінка опустила руки. Її очі почервоніли від сліз, обличчя тепер виглядало ще більш стомленим. Вона вказала на один з баків, і Чоба одразу ж спробував його посунути.

— Важкий. Лейтенанте, ви там довго? Тут не завадить ваша допомога.

— Я допоможу, — втрутилась жінка.

Оксана витерла мокрі від сліз руки об фартух і взялась за бак. Вони з Чобою синхронно потягнули на себе й побачили зовсім невеликий люк під баком.

— Тільки подумайте, Оксано: Мартин роками, живучи тут, ховав для мене цей прохід.

— Куди він виведе? — запитав Денис. — Я впевнений, що на вході в будинок на нас уже чекають.

— У підвал. Мартин сказав, там є підземний прохід до гаража, що знаходиться за парканом.

Чоба почав швидко спускатись довжелезною драбиною.

 

 

Церква виглядала не молодшою за Мартина. То був один з тих протестантських храмів, що їх одразу й не відрізниш від невеликих мирських будівель. Про те, що це саме церква, свідчив тільки величезний вицвілий напис над входом та великий хрест, встановлений прямо на газоні перед спорудою.

Нині, у всьому цьому тумані, ця старість та занепад здавались Денису навіть красивими. Вони зупинились біля хреста, ніби боялись увійти до храму. Оксана тремтіла, було досить прохолодно.

— З усіх церков Мартин ходив до найбільш роздовбаної? — здивувався Денис.

— Йому подобався священик, — пояснила Оксана. — Останніми роками Мартин майже не ходив, тож мені доводилось водити отця Данила до нього.

— А, отець Данило, — Орест ледь помітно усміхнувся. — Мій старий знайомий.

— Водитити священика? — перепитав Денис. — Водити?

— Він сліпий.

— Втратив очі на іст-лінії під час перших сутичок, років двадцять тому, — додав Чоба. — Він був контрабандистом, продавав кочовикам різні дрібниці.

— Торгував з тими тваринами? Тоді ж, коли вони вбивали наших хлопців?

Ореста явно радувало обурення Дениса. Він усміхався все ширше:

— А тоді їм не сподобалась ціна на щось, і вони вирвали йому очі. Тоді він усвідомив, з якими потворами мав справу, і від провини кинувся в релігію. Ось чому його церква така розбита, лейтенанте. Сюди ходить не так багато людей. Через репутацію Данила.

Чоба першим продовжив йти, інші теж не забарились. Вони відчинили дерев’яні двері й увійшли до темного приміщення. В церкві було порожньо, але, вочевидь, сліпий отець Данило про це не знав. Чоловік років сорока з чорною пов’язкою на очах, у якого тільки-но починало сивіти волосся, ходив церквою та читав проповідь.

— Ось вона, альтернатива глобалізації і втраті ідентичності, — тихо, ніби сам до себе, сказав Чоба. — Абсолютна ідентичність, абсолютний розпад. Священик, що читає проповідь у порожнечу.

—… і кожен, хто діє на користь людям, стає людиною, — голос отця Данила був низьким і приємним. — А кожен, хто діє на користь собі, людське у собі втрачає. Чому так важливо любити ближніх більше, ніж себе?

— Що це взагалі за церква? — продовжував дивуватись Денис. — В сенсі, це ж не православний храм, і не католицький явно…

— Це раніше всі єднались навколо чогось, — байдуже відказав Орест. — Тепер все розпадається, навіть конфесії.

—… наші дії, наші мотиви, наші думки — ось що визначає нас як людей. Ми є діти наших вчинків, ми є діти власних мотивів та думок…

— Мартину дуже подобались промови отця Данила, — на очах Оксани проступили сльози. — Він казав, що в його словах чується важкий досвід.

—… жити з цим тягарем. В такі складні часи важливо розуміти, що будь-які прояви добра єднають людей, а зло руйнує зв’язок між людьми, змушує їх ненавидіти інших, ненавидіти за різницю між ними. Любов та доброта є павутинням, що тримає цей світ цілим. А ненависть і зло є руйнацією…

— Отче, зав’язуйте, — голосно мовив Чоба. — Вас ніхто не слухає.

— Але ж ви слухаєте.

Чоба пішов уперед, проминаючи ряди дерев’яних колон. Тепер він говорив дуже гучно:

— У нас мало часу, отче. Ми від Мартина. Я майже певен, що дуже багато поганих людей скоро зрозуміють, що ми пішли сюди. Нам треба добре підготуватись, щоб зустріти їх. Мартин казав, що у вас щось лишилось зі старих часів.

Священик спохмурнів, і одразу ж з поважного та мудрого чоловіка перетворився на виснаженого і згорбленого сліпого. Він відповів, але його голос більше не був низьким і приємним. Данило говорив стомлено:

— А, Орест Чоба… Тепер я упізнав ваш голос. Ми з Мартином говорили про цей день. Бідолаха відійшов до Господа?

— Він був ще живий, коли ми йшли від нього.

— Що? — Оксана зблідла.

— Він сам просив збрехати вам, — спокійно відказав Чоба. — Нам треба було тікати. Тепер уже, я певен, Мартин справді мертвий.

Оксана притулилась спиною до колони, розплакалась і повільно сіла на підлогу. Денис не сильно здивувався, він з самого початку підозрював, що Чоба бреше. Він нахилився до Оксани й почав її заспокоювати.

— Чому б нам просто не викликати поліцію? В сенсі, підомгу! — запитав лейтенант.

— Ми викличемо. Але спочатку я хочу бути певен, що вб’ю побільше тих покидьків. І тим паче хочу запевнитись, що тут буде і їхній лідер.

— Спустимось до зброярні, — сказав священик. — У мене досить багатий арсенал.

— Зброярня в церкві?

Орест чоба засміявся, і то був дуже злий сміх:

— Так, лейтенанте, віра має свої переваги. Ходімо, час вчинити дещо погане, аби позбавити світ чогось набагато гіршого.

 

 

Орест ходив церквою й шукав місця, зручні для оборони. Оксана з Денисом обклеювали колони вибухівкою. Біля них мовчки стояв Данило, прислухаючись.

— Отче, — заговорив Денис, — мені здалось, що ви не дуже добре ставитесь до пана Чоби…

— Свого часу він посадив мене у в’язницю на п’ять років. Я благав його відпустити мене, а він сказав що мене відпустить час.

— Ну, тепер же ви по наш бік закону.

Данило стенув плечима:

— Мені досі здається, що Орест Чоба — дуже лиха людина, що випадково опинилась на нашому боці. Ви ж чули, як він звільняв заручників на Південній? Убив злодійку на очах у її шестирічної дочки, погрожував убити й дитину, якщо її батько не захоче здатись.

— Я чув цю історію. Про Чобу багато всякого кажуть у відділку.

— Мартин казав про нього, що він так і не звик жити в Києві. Казав, що Орест досі живе “у Світі”, а теперішній світ не сприймає насправді реальним.

— А нас не вважає справжніми живими людьми, — додала Оксана.

Це були її перші слова за останню годину. До цього Оксана тільки шепотіла щось сама собі й допомагала Денису, щоб чимось зайняти руки й відволіктись від думок про Мартина.

— Що ви тепер робитимете, Оксано? — запитав священик. — Вам же треба якось далі жити.

— Якось житиму. Якщо ви так не любите Чобу, чому допомагаєте йому?

— Я Мартину допомагаю.

 

 

Коли до церкви увійшли троє озброєних чоловіків, приміщення видалось їм порожнім. Вони повільно ступали, намагаючись йти дуже тихо. Але старі дошки, що з них була зроблена підлога, вперто скрипіли від кожного дотику. Двоє чоловіків мали обрізи. За дверима почала ревіти бензопила.

Отець Данило, що тримав у руках детонатор і ховався в підземній зброярні, перехрестився.

— Вони спилюють хреста перед входом, — сам до себе промовив сліпий.

Орест Чоба ховався за іконостасом, Денис та Оксана — за кам’яним саркофагом. Чоба дав Денису старого автомата, а жінці довірив револьвер. Скільки вони не вмовляли її тікати, Оксана не погоджувалась. Вона, здається, більше за всіх інших загорілась ідеєю помститись за Мартина. Тендітна жінка, що останні роки присвятила догляду за хворим старим, тепер готова була вбивати.

— Вилазь, лиса паскудо! — крикнув один з бандитів. — Шеф дуже хоче отримати тебе живим, так що коли ти здасись, ми спокійнесенько відпустимо твоїх дружбанів!

Коли бандити пройшли трохи вглиб приміщення, Денис дістав з кишені ключ від квартири і кинув його у стіну. Миттєво зреагувавши на звук, всі троє бандитів вистрілили в бік ключа. Тієї ж миті Орест вийшов зі схованки з великим військовим автоматом в руках і пустив довгу чергу.

Денис з Оксаною вийшли зі свого укриття. Чоловік одразу побіг до Ореста, а от жінка підійшла впритул до того з бандитів, що ще дихав, і зробила аж три постріли йому в голову. Денису довелось підійти до неї, схопити за руку й потягнути до ляди, що вела до підземної зброярні та підземного виходу.

— Отче, — крикнув Орест, — давайте сюди детонатор. Лейтенанте, підземний прохід виведе вас в будівлю на іншому боці вулиці. Я певен, що ці покидьки вже посадили там своїх снайперів, тож дійте обережно. Але головне ваше завдання — викликати сюди поліцію.

Орест зачинив за ними ляду і засів за саркофагом. Кілька хвилин абсолютно нічого не відбувалось, замовкла навіть бензопила. А тоді заревів двигун, і через п’ять-шість секунд стіну проломив величезний позашляховик. Дерев’яні двері, скло з віконця і добрячий шмат стіни пролетіли аж на центр приміщення.

До капоту автівки був прив’язаний дерев’яний хрест, до хреста бандити прибили мертвого Мартина. Тіло було понівеченим: відрізані вуха, вирване око, шрами на щоках, поламані пальці. Орест добре знався на таких речах і бачив, що більшість ушкоджень було нанесено ще до смерті старого.

В оці Мартина застряг уламок битого скла.

За автівкою до церкви забігли десь два десятки озброєних здорованів. Задні двері позашляховика відчинились, і з салону вийшов молодий хлопець в дорогому блакитному жакеті. Зачіску хлопець явно укладав неймовірною кількістю лаку.

— Оресте Чоба! — різко крикнув молодик. — Ми дуже хотіли привезти твого друга живим, але він не витримав розмови зі мною!

Говорячи це, чоловік все ховався за двері автівки. Ті явно були броньованими.

— Тепер ти точно не маєш шансів, так що виходь уже і здавайся. Підмогу ти не викличеш — ми приглушили радіо і обрізали кабель. Я припускав, що ти викликав поліцію раніше, але тоді вона б уже була тут. Ти ж травмований, правда? Можеш тверезо оцінити свої шанси, значить. Здавайся.

Спочатку Орест викинув зі сховку свій автомат, а тоді, з усмішкою на обличчі, вийшов сам. З детонатором в руках:

— А ось ви, панове, не травмовані. Тому ти, хлопчику, піддався емоціям і приїхав сюди особисто, щоб мене вбити. І це дуже дурний хід з твого боку. Твій батько до такого не опускався. Ти ж син Кесаря, ні?

Юнак здивувався, всі двадцятеро бандитів націлили на Ореста свою зброю.

— І тепер ви стали моїми заручниками, тому що я можу підірвати весь цей дім Господній! Якщо ви стріляєте в мене — всі ми згораємо тут. Якщо ти намагаєшся втекти — так само вмираєш. А от щодо твоїх посіпак, то вони можуть вільно тікати, якщо покладуть при цьому зброю на підлогу.

Орест засміявся так, як сміються садисти. Бандити почали переглядатись між собою. Юнак знервовано дивився на своїх людей і бачив, як вони без слів перемовляються. Тоді один зі здорованів повільно поклав обріз на підлогу.

— Бляха, не смійте! Ви ж були вірні моєму батькові, а цей гівнюк його вбив!

Але слова не мали такої ваги, як вибухівка. Більшість з них тільки й чекала, щоб хтось склав зброю першим. Ще шістнадцять рушниць упали на підлогу.

— Перед тим, як я вб’ю тебе, юначе, — спокійно говорив Орест, — я хочу щоб ти знав. Я не вбивав Кесаря. Хотів би, але не вбивав. Це зробив інший чоловік. Я дуже сумував з цього приводу — хотів сам глянути в обличчя старого виродка, коли той вмирав. Хотів, щоб я був останнім, кого він бачив у своєму жалюгідному житті. І, бачить бог, в якого я не вірю — я не дав би твоєму татусику померти так швидко. Він би страждав…

Бандити, що склали зброю, почали обережно йти до діри у стіні, де колись був вхід. Орест дістав з кишені упаковку м’ятних драже і кинув кілька штук собі до рота.

— Ти наївно думав, що показавши мені труп єдиної людини, до якої я був прив’язаний, виведеш мене з рівноваги. Але я був прив’язаний до людини, а не до трупа. Неможливо вивести з рівноваги травмованого.

Бандити нарешті вийшли з церкви, але там їх одразу зустріла кулеметна черга. Денис уже зайняв позицію в протилежній будівлі й тепер обстрілював беззбройних злочинців. Тих, що встигли відскочити від основного граду куль, добивала з рушниці Оксана. Стріляла вона, щоправда, паскудно.

— Бачиш, я покарав твоїх людей за те, що вони не були вірними тобі, — засміявся Чоба.

У юнака ж тепер трусились коліна. Ті троє бандитів, що лишились з ним, розгублено перезирались. Здалеку вже лунали поліцейські сирени.

— Така от вийшла ситуація, панове, — самовдоволено сказав травмований.

І йому було дуже-дуже добре.

 

 

На даху будівлі, що знаходилась навпроти церкви, стояло четверо людей. Лисий чоловік з байдужими очима, сліпий священик, лейтенант-ветеран і жінка, що тепер виглядала набагато сильнішою, ніж усе своє попереднє життя. Внизу поліція пакувала до машин тих злочинців, що вижили.

— Я лишив його живим. Але я ще поговорю з ним, і він повіситься у себе в камері, — спокійно сказав Орест. — Все це нагадало мені один цікавий сон, що я бачив минулого тижня. Там були сотні павуків, що сплели собі непробивну стіну, дуже безпечний дім. І всі зачинились в ньому. Безліч павуків відмежувались від небезпечного світу у своїй хатинці. А тоді їхній будинок розвалився, і всі вони розповзлись хто куди міг. Стали маленькими беззахисними істотами. Цікаво, що з ними стало?

Внизу з церкви виносили тіло старого Мартина, прибите до хреста.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>