Ще трохи часу

Ще трохи часу

Вівторок, 20 березня 2012 г.
Мітки: |
Проглядів: 2506
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Лариса Іллюк та Макс Пшебильський.

От кажуть: «Еволюція… еволюція… Прогресування до ідеалу… Єдинозначна точність математики — основа для музики сфер…» Воно-то може й так, хвала Алгоритму. Але ж деякі речі геть зовсім дивують своєю алогічністю — і все одно виникають у середовищі ферумітів, як ти їх не викорінюй. Ті ж таки рудиментарні емоційні сплески, надчуття, знову ж таки. Що кажете? Нема й бути не може? Звісно, то ніколи не стане частиною шкільної програми, але… Ви звернули увагу, що дедалі більше почали з’являтися серед молоді такі, що шукають нові шляхи як альтернативу раціональному? Емоцісти, ірраціологи, інсайтери — чули про таких? Звісно, єресь… Тим паче, незрозуміло, яким же чином воно працює.

Так, ваша правда. Певно, молодь стала така вже зухвала. Ніякої поваги до традицій. Ми такими не були. Орієнтувалися на батьків і Волю Алгоритму, єдинозначну і єдиномудру. А їм не до снаги торовані шляхи. Знав я одного молодика, котрий експериментував із самоокисленням і в один із таких дослідів повністю реструктуризувався у щось біоло… От і правильно, що не вірите! Я б теж на вашому місці не вірив би ні в якому разі! Але ж у нас дорога довга, можна собі дозволити трохи пошушукатись, а не крутити по колу все ті ж відомі кросформуляри і головоломки — всеферумітську класику гімнастичних вправ для розуму. Цього Колосса науки, хвала Алгоритму!

Про що ж це я… Так, один феруміт узявся марити у кисневих випарах і зачепився десь на віддалі періодів часу чи простору звідси. І то лишень-но тоді, коли пошкодив центральний генереальний вузол і розірвав мікроциклічність. А очуняв і зрозумів, що він вже й не він зовсім, а якась чудернацька двонога істота у дивному світі. Мабуть, геть неймовірне відчуття… Ні тобі звичної цілісності, ні тобі благородної міцності структури. Якась рідка й газоподібна аморфність. Не буду вдаватись у подробиці його самоусвідомлення — процес був затяжний, із «носієм», як він про себе охрестив реципієнта, порозумітися так і не вдалося. До того ж, він ніяк не міг зідентифікувати генереальний вузол, а з ним і значної частини власної свідомості. А от світ йому видався цікавим.

Питаєте, чому? Насправді, там була маса речей, із котрими феруміти й не стикалися ніколи. Ви тільки уявіть: основа їхнього існування і життєдіяльності — ворожий кисень та інші подібні речовини! Нонсенс, чи не так? У той час, коли прогресивні сили Спільноти Розумних намагаються дістатися точки спокою й гармонії, призупинити руйнування, зафіксуватися, магнетично акумулювати все нові й нові ресурси, вони, навпаки, розхитують і розтринькують те, що мають. Уявіть, процес саморуйнування у них називається життям! Яка дурість…

Так, ви праві… Вони не можуть існувати… Що зайвий раз доводить — кисень уже давно б варто заборонити і прирівняти до особливо небезпечних речовин. Він розбещує незміцнілу кору феруміта, який щойно дістався першого повного циклу. Волею Алгоритму, добре, що той елемент таки контрольований, не дуже вже просто йому триматися купи у вакуумі. Але ми відволіклись.

Отже, після деяких розладів системи «носія» і усунення технічних недоліків, наш горе-експериментатор якось пристосувався та й узявся обмірковувати, як же йому повернутися. Так, певно оцінив таки беззаперечну єдиномудрість Алгоритму, ви праві… Хоча, може, то й просто імпульсивне…

***

Ближче до обідньої перерви Назар згадав, що сьогодні йому знову наснився цей сон. Сонце палило нещадно. Розпечена земля дихала маревом. Скреготіло каміння під траками. Вервечка БМП, поволі розтягнувшись мов сталева змія, повзла взгір’ям. Укріпрайон, до якого прямував караван, контролювалася дружніми підрозділами, тому можна було сподіватися дістатися місця без пригод. До того ж, група тактичної розвідки зранку перевіряла трасу.

Поволі перемовлялися солдати на броньованих боках бойових машин. Назар жував мундштук  «Біломорини», час від часу протираючи береткою спітніле чоло. Згадував домівку.

І тут світ ніби розфокусувався, втратив чіткість. Назар побачив десь там, вгорі бліді тіні. Навіть не побачив. Просто знав, що там щось є. Шосте чуття, чи що воно таке. Та це неважливо. Тіні швидко пересувалися, метушилися. «Пастка» - зрозумів Назар, але попередити нікого не встиг. Попереду вибухнуло. Спалахнуло. Звідкілясь згори пролунала перша автоматна черга. Згодом друга. Свиснула міна. Хтось скрикнув. Густим чорним димом зачадів головний БМП.

Серпанок дороги перетворився на пекло. Стріляли, кричали і лаялися. Стогнали… Горіла техніка. Втискаючись у землю, Назар відповз під захист машини. Тут вже переховувався радист, намагався зв’язатися зі штабом. Щось у нього не виходило, з рації долинали лише шипіння та тріск. Він вилаявся. На вкритому кіптявою обличчі угадувався розпач. Назар злякався. Він усвідомлював, що має усі шанси навіки залишитися тут, посеред байдужих гір. Радист скрикнув, бризнула кров. «Снайпер,» — зрозумів Назар. Треба було діяти.

Та нічого зробити він не встиг. У БМП влучив снаряд. Кумулятивний струмінь, мов зголоднілий хижак, проїв броню машини. Назар закричав…

Цей сон завжди був передвісником чогось важливого, повідомляв про кардинальні зміни в житті. Він снився Назарові в ніч до операції, і перед тим, як освідчився коханій дівчині, народженням дитини. Дивне відчуття. Може, якби й не те поранення, його життя склалося б зовсім по-іншому. Хто б коли міг передбачити, що сліпий каліка стане одним із найкращих майстрів ювелірної справи? Поки він не втратив зір та не зрозумів, що ж то за цінність людська — бачити, він ніколи й не відчував потягу до праці із дорогоцінним металом. А вже коли погодився стати піддослідним кроликом і відновився, дякуючи новітнім імплантатам і майстерності лікарів, то так захопився, що за рік уже мав власну майстерню. Так тонко ладнати вироби, та й удосконалювати їхню форму теж, не вмів жоден ювелір у місті, а може, навіть і в області. А дивно було, що на тому він не зупинився, а став удосконалювати й техніку — Назару достоту й самому незрозуміло, як. Розібрав, зібрав, щось додав, підрихтував — і запрацювало, та ще й як!

Прочинилися двері. Від роздумів ювеліра відволікла чудернацька, якась непоєднувана парочка, що зайшла у майстерню: літній недоладний чоловік із рудою чуприною і маленький чорнявий хлопчик — чи то циганчук, чи то індус.

— Вітаю. Чим я можу вам допомогти? — поцікавився Назар у чоловіка. Той мовчки підняв хлопчикову правицю, показавши обручку на великому пальці.

— Ось, — хлопчик якось механічно почав стягувати прикрасу. Під обідком вгадувався слід, дуже подібний на опік. — Зцілити треба… полагодити… — чоловік намагався підібрати потрібне слово, — повернути цілісність.

Назар здивувався. На перший погляд — срібне, розірване посередині. Він був недешевим майстром і не займався усіляким непотребом. З такими дрібничками до нього давно не зверталися. Назар від початку працював лишень із золотом, при чому з золотом вітчизняного виробництва, а не з тим турецьким непотребом, що навіть запаяти неможливо, тільки переплавити. Проте чолов’яга узявся щось таке городити про важливість цієї деталі (він так і сказав: «деталі»), про подарунок загиблої матері, про втрату і знахідку, і мова його була така ж сумбурна й недоладна, як він сам. А ще у очах незнайомця було щось дивне, чого ювелір не міг збагнути. Доки не міг.

— Ну добре, лишайте, — роботи з тим кільцем години зо пів, не більше. Можна встигнути пообідати й розважитися нескладним заняттям. — Зачекайте десь поблизу, а за годинку, після перерви, підходьте.

***

Чи довго він був там, питаєте? Ні, за нашими мірками узагалі мізерний проміжок часу. Певно, наша подорож триватиме у десятки, а то й сотні разів довше. Та ви знаєте, дивна річ: він виявив, що прогресують вони при усій своїй обмеженості, вразливості та недолугості набагато швидше, ніж феруміти… Я теж кажу — єресь і дурня! Та знаєте… чим ближче до заповітної точки спокою, тим повільніший рух, тоді як вони розвиваються із прискоренням. Правда-правда! Він не на жарт захопився історією їхньої цивілізації. Це щось жахливе! Мало того, що у людей (то вони себе так називають) короткочасний період особистісного існування, так вони ще й як можуть активніше знищують один одного! Та я й сам не знаю, як вони ще існують… Ваша правда, казочка. Але ж вони розпадаються, а знання зостаються і накопичуються. Мабуть, якби наші з вами атоми, кожен сам по собі, усвідомив би своє існування, то щось подібне було б. Але тоді почався б такий внутрішній бедлам, що страшно й уявити… Тоді усі ті маніакальні самоокислювачі із ірраціологами разом узятими здалися б нам із вами сущими дітьми, отак-от…

***

Відвідувачі вийшли за двері. Назар щойно взявся до роботи, та його неначе струмом, пронизало розуміння, що саме було в очах дивного чолов’яги. Йому одразу стало якось не до такої дрібнички, як кільце. Він швидесенько натягнув плащ, накинув каптур. Назар поспіхом зачинив двері, вибіг надвір, ледь не збивши із ніг брудну стару, одягнену в наскрізь мокрий кожух, кольорову хустку й довжелезну спідницю до самісіньких п’ят. Спина рудого незнайомця бовваніла десь попереду. Ювелір рушив за ними. Пішов, і все на тому. Емоції його штовхали, а може й що інше, ледве усвідомлене. Він просто не міг не піти. Іноді таке трапляється. Коли щось знаєш, або, принаймні, передчуваєш, то його просто необхідно перевірити.

Чолов’яга із хлопчиком повернули до парку, покружляли алеями. Назар вимушений був відстати — в парку людей було мало, хто ж хоче вештатися під дощем? Але незнайомець не звертав уваги ні на дощ, ані на самотніх перехожих. Здавалося, що йому байдуже. Зовсім усе, лишень те малесеньке кільце було важливим. А природа лютувала все більше. Розбурханий вітер завивав. Жбурляв мокре листя в обличчя. Вода струменіла стіною. Здавалося, хтось невідомий, паскудний, на догоду своїм дрібним примхам, розпоров небо. І з нього лилося, мов із відкритого гнійника. Чолов’яга почвалав до малесенького озера посеред парку. Жбурнув хліба зголоднілим птахам. Трохи постояв, спостерігаючи за ними й тримаючи за руку малого, немов боявся загубити. Побрів далі. Кинув кілька монет жебрачці біля каплички. Назар поодаль вештався за ним. Не в’язалася така поведінка із тим металом, що проглядався в очах у незнайомців. Ніби очі жили окремим, власним життям. А зараз ота парочка поводилася так, немов  і не метушилися щойно в їх очах атоми, лишаючи дивні візерунки кольорів індиго та карміну… Незрозумілі візерунки, що складалися докупи… Але чи були чимось цілим? Зоставалося відчуття якоїсь неповноти, чи що. Назар вирішив повертатися до майстерні, все одно нічого нового побачити не вдасться.

Хлопчина вибрав, здавалося, першу-ліпшу автівку побіля узбіччя, доторкнувся до неї — прозвучав сигнал розблокування, і двері відхилились. Чоловік та хлопчик присіли на місця для пасажирів, аби заховатися від дощу: малий попереду, старий — позаду. Певно, там їхня прогулянка закінчилась та почалося звичайнісіньке монотонне чекання.

Назар повернувся до майстерні. Роздягнувся, взяв незвичну річ до рук. Це спочатку матеріал обручки здавався простим сріблом, а коли придивитися… Незвичайне те кільце виявилося, ой, яке незвичайне. Так, металеве. Але…металу такого він ні разу не зустрічав. І взагалі, йому здавалося чомусь, що на землі такого й не існувало. Не існувало, і все тут. Назар уп’явся поглядом і намагався зрозуміти, що й до чого. Його імплантат працював на межі можливостей. Такого збільшення він ще не досягав: немов за допомогою електронного мікроскопа, ще трохи — і він повністю осягне структуру. Паяти навіть не брався — зрозумів, що не піддасться воно пайці. Він спостерігав за безсистемним рухом атомів — ті переміщувалися немов якось впорядковано, із незрозумілою поки, дивною логікою. Але Назар ту логіку потроху вловлював, хаотична метушня мінливо складалася в доладний візерунок. Це захоплювало і непокоїло водночас. Ювелір намагався усвідомити, в який, але розуміння весь час вислизало — здавалося, він от-от розбереться, що до чого, як воно зникало. Обличчя — не обличчя, фігура — не фігура… Починала боліти голова, паморочилася свідомість. Можливо, він вже перейшов грань реальності й марив наяву. Світ ніби розмило, лишився лише кусень невідомого металу. Той спалахнув сліпучою темрявою, — принаймні, так йому здалося, — на мить засліпив. Назар скрикнув: здавалося, підсилене імплантатом світло — чи то пак, темрява, — пропалить мозок. Минулося. Кільце залишалося єдиним чітким, матеріальним в розмитому світі довкола. Сяяло карміном та індиго. Достеменно незрозуміло, та напевно то рух атомів лишав кольорові траєкторії. Завитки і звихрення. Вони обривалися там, де кільце було пошкоджене. Назар обережно торкнувся металу. Кольори затремтіли від поруху пальців, сполохи потяглися до нього. Ювелір звів розірвані краєчки кільця. Метал спалахнув і на єдину коротку мить майстер врешті зрозумів візерунок.

Відчинилися двері. Назар підвів погляд. Його дивні відвідувачі немов за наказом постали перед ним, втупившись у дріб’язкову прикрасу. Люди, які не зовсім люди, вірніше, зовсім і не люди, зайшли в майстерню, не звернувши уваги на табличку з надписом «Зачинено» і навіть на замкнений хитромудрий електронний замок. Хлопчик простягнув руку, і обручка, як намагнічена, смикнулася із рук ювеліра, поволі опустилася малому на долоню. Він затис її в кулак міцно-міцно, немов боячись, що хтось відбере її у нього. Назар аж сентиментально замислився: може, та вся історія про загиблу матір, то таки правда? Дуже вже воно все незвичайним здавалося. Але ні… За мить кільце підскочило вверх, тягнучи за собою якусь тінь, розгойдалося у повітрі і напнулося на палець старому. І тут таке почалося…

Назар ледь встиг підхопити хлопчину на руки, як спалахнуло світло, і навколо старого затанцювали блискавиці. Він стояв, заклякнувши, а очі пломеніли тим же багатоманіттям індиго й карміну, так яскраво, що зводило нанівець навіть спалахи, які звивалися навколо. Нарешті картина стала цілісною, зрозумілою. Сплетіння кольорів склалося в єдиний візерунок. Сутність. Душа. Свідомість. Приблудна істота, яка ніколи не була людиною, але так намагалася нею стати і майже стала, врешті відновила власну цілісність у людському тілі. Те, що колись давно було єдиним, а потім розбилося на частинки, зібралося до купи. Спалахи згасли, і рудий у німому трансовому заціпенінні опустився додолу.

Назар роззявив рота. Сказати, що він був шокований — нічого не сказати. Все ще тримаючи малого на руках, він відчув, що хтось хазяйновито вовтузиться побіля дверей. Побачив жебрачку, що раніше отиралася біля каплиці, і ту жінку, котру він ледь не перекинув на порозі майстерні. Немов сомнамбула, відімкнув двері, щоб впустити їх досередини. Але вони не наважилися увійти, натомість забрали малого, увесь час бурмочучи під ніс чи то закляття, чи то молитви, і, певно, ім’я: «Йоско… Йоско…». За мить та трійця зникла за сірою стіною дощу.

Назар намагався зрозуміти, що ж то зібралося докупи, завдяки йому, звичайному ювеліру? Ну, майже звичайному… Назару стало моторошно. Які ж сили він оживив? Щось містичне? Щось космічне? Що ж тепер очікувати? Він зблід, немов крейда. Що ж тепер станеться з його планетою? І той, хто заблукав і втілився у людській подобі, звернувся до нього. Він почув щось про подяку, людяність і вічну дружбу. Про те, що він, себто Назар, зумів полагодити центральний генереальний вузол свідомості, який був пошкоджений під час подорожі. Про те, що мандрівник майже втратив надію повернутися додому.

***

Погодьтеся, що то таки серйозна дилема — чи можна знайти спільну мову із істотою, що радикально відрізняється від тебе? Волею Алгоритму, простіше довести, що її не існує. Ми здатні зігнорувати й таких, що мають незначні домішки у структурі, не те що якихось там біо… Звісно, то мудро, я ні в якому разі й не ставлю під сумнів єдинозначну Волю Алгоритму, ви не думайте… Треба боротися за чистоту свідомості й сплаву, таки так… А от ті ж таки люди, бідолашні створіння, обмежені у просторі й часі, у власному невігластві й вразливості тіла, неповноцінні й далекі навіть до подоби ферумітів, використовують логіку абсурду, інакше й не скажеш, в обхід будь-яких, вартих уваги, аргументів. От що б ви зробили, якби раптом перед вами з’явилося абсолютно чуже, відмінне від вас створіння? Звісно, на той рахунок є чіткі інструкції: анігіляція, переплавка, поглинання, знищення. Хвала Алгоритму, загрози нечіткі й абстрактні, їх ймовірність наближена до нуля. А вони… Намагаються зрозуміти, попри здоровий глузд. Намагаються допомогти, навіть не прорахувавши ступінь небезпеки!

А їхні дивні постулати… Те, що не можна прорахувати, у нього треба просто вірити! Як то, питаєте? А я знаю? Я того не розумію в принципі! Але, певно, ота «віра» і є той ірраціональний модуль, за допомогою якого вони намагаються знайти найвищу істину, спокій і гармонію. І я думаю, що, мабуть усі наші молоді шукачі… хмм… ваша правда… єретики… шукають ту ж таки «віру», щоб прорватися кудись у надсвідоме безмежжя, необтяжене вагою Волі Алгоритму…

В ім’я Великого Алгоритму, яка ж це правда? Ні, звісно ні. Це лише казочка. Навіщо розповідаю? Та так, дітлахам на потіху. Знаєте, вони гарно засинають під неї… Звісно ж, немає такої планети. І людей ніяких немає. Ви можете уявити таку планету? Де б розумні істоти жили чимось ефемерним, нереальним? Всі оті емоції, надчуття й інший непотріб… Віра… Та ви що? Такого просто не може існувати. Навіщо Всесвіту народжувати цивілізацію рабів? Чому рабів? Та будь хто зі Спільноти Розумних міг би з’явитися у них, наректися богом та й використовувати у власних цілях... Передати їм знання, натомість здобувши новий досвід, нові здатності... Та ні, бог — це не термін. Вигадане слово для казочки. Об’єкт їхньої алогічної «віри». Та годі вже, що ви таке кажете... Які координати? Та кажу ж, немає такої планети. Це все вигадка. Просто вигадка. Не існує нічого такого. Та й до чого тут я?.. Де провів стільки часу?.. Я ж кажу, потрапив у гравітаційний вихор. Та звідкіля ж зв’язку там узятися? Координати? Та я ж вже повідомляв. Немає?.. Так він же блукаючий! В ім’я Алгоритму, що ви таке кажете? Зважте самі, невже існування міфічної планети варте мого життя? Навіщо мені брехати? І що приховувати? Як, вищу міру? Отакої. Та це ж безглуздо! Ну, як знаєте. Переплавка, так переплавка. Волею Алгоритму…

«Назаре, друже, сподіваюся, я дав твоїй планеті ще хоч трохи часу»…

Автор: Лариса Іллюк та Макс Пшебильський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>