Проект «Пегас»

Проект «Пегас»

П’ятниця, 7 березня 2014 г.
Проглядів: 2207
Підписатися на комментарі по RSS

Професор Мішель Майор з Женевської обсерваторії не дожив до дня, коли про його відкриття заговорив весь світ. В далекому дев’яносто п’ятому році він навряд чи передбачав, що його праця через десятиліття стане зоряним містком для людства. Але згодом в новинах все частіше лунало слово «Пегас». Вчені мужі водили указками по зоряним картам, говорили про паралакс та спектральний клас, будували хитромудрі графіки. Загальний же зміст новин був такий – в сузір’ї Пегаса є зірка, схожа на Сонце, а навколо неї обертається планета, подібна до Землі. Ось так ім’я давно покійного астрофізика стало всесвітньо відомим. Ім’я людини, яка відкрила Балерофонт.

Звичайно, пройшло немало років до того, як спостереження підтвердили висновки про придатність планети до життя. Немало років пройшло перед тим, як об’єднаний уряд Землі затвердив проект під назвою «Пегас». Роки і роки знадобились для розробки першого етапу. І ось результат – величезний корабель, змонтований на орбіті, готовий до подорожі.

Перша дія космічної п’єси і всього два актора – корабель та людина. Автоматизований монстр з металу, пластику та кераміки понесе першого добровольця за межі сонячної системи. Корабель застиг над Землею, і здавалось, що він ось-ось усвідомить себе і промовить до своїх творців.

За планом, коли «Пегас» досягне мети – зірки 51 Peg, він вийде на орбіту її планети. Тоді в дію вступлять автоматичні транспортники. Вони спустять на поверхню житлові модулі –  прихисток майбутніх колоністів. Кораблі з ними повинні вирушити з землі через п’ять років після старту «Пегаса». Це буде другим етапом проекту. Розробники все прорахували, але в них не було жодної надії побачити завершення місії, адже шлях до Балерофонта мав тривати шістдесят п’ять років.

Він був добровольцем, одним з сотень кандидатів Повітряної Академії Землі. Роки тренувань, безліч годин на симуляторах та за штурвалом орбітальних транспортів загострили рефлекси, а відсутність близьких родичів зіграло не останню роль в затвердженні його кандидатури. Людина, яка отримала квиток в один кінець. Людина, яка з’єднала тонкою ниткою Землю та зірки – так називали його заголовки новин. Юнак, не старший за двадцять п’ять років, він щиро посміхається людству з фотографій в телевізійних та мережевих новинах, про нього розповідають в школах та ставлять за приклад. Віктор Мей – найвідоміша людина на планеті!

В своїй кімнаті в Космічному центрі імені Кеннеді Віктор дивився на екран, де вкотре йшла передача про нього. Останнім часом це набридало. Спочатку це було легке роздратування, потім воно посилилось і перетворилось на злість. Ось тільки що було об’єктом цієї злості? Всі ті люди, які тиснули руку і зазирали в очі, бажаючи успіху? Можливо, він сам? Віктор не знав, та й не бажав відповідати. Психологічні тренінги навчили опановувати спалахи роздратування. Він завжди пам’ятав про місію, яка тисла на плечі важким каменем. Щодня Віктор відчував – тягар росте. Сьогодні він був нестерпним. Від гордості за свою роль в проекті не залишилось і сліду, лише страх і невпевненість. Віктор налив води, випив. «Та хто я такий в цьому проекті? – вкотре запитав він себе. – Будь хто зміг би. Я лише символ, прецедент.  Про мене скажуть потім, що він був першим». Раптом згадався напівзабутий віршик з дитинства:

 

Не схибивши, невтомно ходить –

Космічний еліпсис виводить

І разом з сонцем гне в безодні

Непередбачену спіраль.

З яких же воль? Якого бога?

І з примхи дьявола якого?

Куди й по що — без мап, без дат

Параболить, летить фрегат,

Параболить серед нічого?

Куди?* 

Безживне тіло «Пегаса» чекало людину, щоб злитися в метафізичних обіймах і перетворитись на повноцінну істоту. На орбіту Віктора доставив легкий човник. Він пристикувався до корабля, як риба-причепа до велетенської акули. Техніки провели Віктора до стартової колби. Він скинув одяг, медик під’єднав кілька датчиків до грудей та скронь. Потиск рук, і персонал залишив корабель. Тепер Віктор один.

Він одягнув маску і занурився в стартову рідину, закрив люк. Він спокійний, рухи впевнені, вчорашнє хвилювання минулося, думки не течуть, а рухаються стрункими військовими шеренгами.

– Як ти, Вік? – голос Керівника у навушниках.

– Все в нормі, готовий до старту.

– Вікторе, я говорю по закритій лінії, нас ніхто не чує. Я повинен запитати...

– Знаю. Я не відступлю.

– Зрозумів тебе. Що ж, удачі. Удачі і терпіння. Зараз я перемкнусь на загальний канал, ти повинен сказати кілька слів. Впораєшся?

– Так.

Він говорить і не думає про мільярди слухачів, які ловлять кожне його слово. Кілька фраз про місію, про те, що він гордий бути першим міжзоряним посланцем Землі. Все це він говорив вже багато разів. Наприкінці короткої промови він спустошений. Осмислення того, що він залишився назавжди самотнім раптом стискає горло, і голос ледь не зривається зрадливими нотами невпевненості.

Корабель починає ледь помітно вібрувати. Віктор думає про резервних кандидатів. Вони знали, що до самого старту в нього буде можливість відмовитись. Але тепер двигуни запущені і дороги назад немає. Цікаво, що відчув перший кандидат після нього? Скоріше за все, радість. Віктор уявляє його нервове дихання, піт на чолі та полегшення, коли ввімкнулись двигуни. А можливо, все було інакше. Можливо, інший доброволець щиро жадав його відмови, щоб самому стати першим. Хто знає? Зараз це не важливо. Відлік. Старт. Виток навколо Землі в напрямку її обертання. «Пегас» проходить точно над екватором, щоб досягти третьої космічної швидкості з мінімальними втратами пального. Корабель прямує до кордону Сонячної системи, щоб ніколи не повернутися. В стартовій колбі Віктор Мей засинає, його тіло набуває пози ембріона. Зародок життя, що насмілився пройти п’ятдесят світлових років порожнечі.

Уві сні він бачив дім, якого ніколи не було. Такі сновидіння приходили і раніше, образи з іншого життя. Там він завжди жив в будинку з ґанком і димарем, з верандою і світлими вікнами. За ними майоріли примарні силуети, та лунали веселі голоси. Віктор йшов стежкою до ганку, ось він уже на східцях, він знав, що друга сходинка рипить, його руки пам’ятали дерев’яні бильця. Зелена фарба на них потріскалась. Промайнула дивна думка: «Чи зможу я на дотик відрізнити зелену фарбу від іншої?». Він хотів відкрити двері, але пальці пройшли крізь металеву ручку.

 

*  *  *

Віктор приходить до тями. Крізь запітніле скло маски він бачить зелений вогник індикатора – можна виходити. Стартова колба поступово спорожнюється. Він вибирається назовні, залишки рідини збираються біля ніг. Крок – і він падає на пластикову підлогу. «Як немовля. Мокрий, голий і ходити не вмію» – Віктор встає і прямує в душ.

З планом корабля він давно знайомий. В курсі підготовки був цілий розділ, присвячений його новому дому. Просторі житлові приміщення, спортзал, бібліотека, технічні палуби – все чітко закарбувалось в пам’яті.

Віктор сидить в просторій вітальні, дерев’яні меблі, вікно. Він знає що воно не справжнє, але так хочеться помилуватись краєвидом. Сьогодні це може бути Гранд-Каньйон, завтра – кільця Сатурна. Тиха музика та смачна їжа. Після вечері він насолоджується книгою. До його послуг величезне зібрання книг, статей та наукових робіт. Він може піднятись на верхню палубу і працювати в лабораторіях, може спостерігати за зірками в потужні телескопи, може зайнятись малюванням чи хімією.

Пройшло вже кілька місяців, і він облаштувався на «Пегасі». Відчуття самотності затихло далеко на околицях свідомості і випускало слизькі мацаки лише в снах. Тоді до нього приходили  постаті старих друзів з Академії, яскраві моменти минулого. Але потім сновидіння тьмяніли, і нові захоплення заволодівали ним. Віктор захопився астрономією. Просиджував годинами за моніторами, вивчав книги і статті, вів спостереження за туманностями та зірками. В такі моменти він був щасливим – багато вчених віддали б половину життя, щоб бути на його місці. В одному з приміщень, де можливо було вимкнути штучну  гравітацію, він облаштував оранжерею, щоб вивчати рослини в невагомості. Коли розквітли маленькі арабідопсіси, він влаштував святкову вечерю, а в центрі столу в пробірці стояла крихітна рослинка з дрібними білими квіточками. Корабель імітував земний добовий цикл, и надвечір доводилось вмикати освітлення. Віктор відкинувся на дивані. Сьогодні він дивився «Гордість та упередження» з Лоуренсом Олів’є. Нещодавно він захопився старими чорно-білими стрічками.

А ще він говорив з Едді. В перший день Віктор знайшов конверт з інструкціями до віртуального співрозмовника. Там було сказано, що штучний розум майже неможливо відрізнити від справжнього. Кілька місяців він не вмикав його. Віктор не відчував нудьги, безліч цікавих занять поглинали майже весь час, а для відпочинку вистачало музики та фільмів. А коли все ж таки ввімкнув віртуала, то зробив це скоріше з цікавості. Хоча, не ввімкнув, а скоріше, відгукнувся на запрошення до розмови. Комунікатор на руці кілька разів вже пропонував поспілкуватись з віртуалом, але Вікторові не було це потрібно.  Але кілька місяців тому цікавість перемогла.

– Привіт, Едді, – промовив Віктор.

– Привіт, док! – відповів молодий голос, і Віктора вкотре вразила його подібність до людського.

– Я ж просив тебе, ніяких «доків».

– Окей, док, не ображайся. Знову вчора дивився свій мотлох? В тебе тут купа нормальних фільмів, а ти дивишся чорно-білу нісенітницю про кохання.

– Едді, ця нісенітниця стала світовою класикою задовго до мого народження. І до народження моїх батьків, так що не пхай носа в те, чого  не розумієш.

–  А ось скажи, док, ти дивишся це, тому що хтось, назвав це класикою, чи тобі дійсно подобається?

– Розумієш, Едді, – в голосі Віктора з’явились вчительські нотки, – я дивлюсь ці фільми, щоб не біти схожим на тебе, щоб не відкидати все незрозуміле, нарешті, щоб вчитись. Ти знаєш про лук?

– Це така зігнута палиця з мотузкою, так?

– Не просто палиця. Колись це було справжнє мистецтво. Звичайно, тепер втрачене. В тій «чорно-білій нісенітниці» була сцена, в якій герой хотів похизуватись своїм вмінням перед дівчиною. Але виявилось, що вона стріляє краще за нього і легко пустила три стріли в яблучко.

– І що з цього? – зневажливо кинув Едді.

– Я не буду говорити про почуття та гру акторів, для тебе це пусте, – Віктор все більше дратувався, – я подумав ось про що, уяви, колись таке важливе вміння, як стрільба з лука просто зникло. Було відкинуто, як непотріб. Звичайно, на зміну йому прийшла вогнепальна зброя – нова епоха, нові способи вбивства. Але лук зник. Для тебе він тепер лише палиця з мотузкою. Віктор рвучко підвівся і пройшовся кімнатою.

 – Розумієш, речі зникають, якщо про них не турбуватись. Я не хочу, щоб зник цей «чорно-білий мотлох». Ось тому і дивлюсь. І мені подобається, так, подобається! – серце Віктора калатало.

– Гей, док, не нервуйся так, мені всього п’ятнадцять, пам’ятаєш? Коли я доросту до твого віку, я теж буду дивитися нудні чорно-білі фільми.

– Щезни! – Віктор вимкнув комунікатор. Відразу ж надійшов виклик – віртуал хотів продовжити розмову. Віктор перевів подих. «Чого це я так рознервувався? Через самовпевненого підлітка?» – він потер скроні. «Чорт! Який підліток! Він же лише набір програм. Надзвичайно складних, до того ж здатних до самонавчання, але це лише комп’ютер».

Зараз Едді п’ятнадцять. Через рік буде шістнадцять. Він здатен сперечатись, глузувати над старшими, має неглибокі, але такі непорушні переконання, які через рік-два перетворяться на порох. Часом з Едді було весело, але частіше він злив Віктора поверхневими судженнями. Навіщо він з ним говорив? Можливо, це самотність не давала спокою. Ні. Віктор давно забув, що таке самотність. Вона злилась з ним, стала частиною його природи. Можливо, це звичайна цікавість? Навряд чи. Книги та наука були набагато цікавішими. Врешті решт, копирсаючись в собі, він вирішив, що це проявився батьківський інстинкт – бажання виховувати та передавати знання, захищати, направляти та ділитись думками. Віктор нервово засміявся: «Батьківські почуття до набора комп’ютерних команд. Вони, певне, ставлять наді мною досліди». І одразу ж інша думка: «Хто вони? Творці проекту? Маячня. Вони не можуть спостерігати за мною через кілька світлових років. Спокійно, просто потрібно менше думати. Просто менше думати».

 

*    *   *  

Віктор стоїть в довгому коридорі технічної палуби. В його руках лук. Кілька тижнів він вивчав матеріали в бібліотеці, обробляв поліморфну деревину, і ось результат – елегантна зброя, плавно вигнуті плечі і міцне руків’я, тятива з рослинних волокон. В кінці коридору, на віддалі метрів зо тридцять від лучника розташована мішень – кілька концентричних кол на шматку пластика. Віктор дістає стрілу, він виготовив лише три для початку, зусилля – рука відтягує тятиву і завмирає біля вуха. Пальці розтискаються. Стріла летить вбік, б’є в стіну і падає на півдорозі до мішені. Звук вібрації тятиви лунає як єхидне хихотіння. Віктор дістає наступну стрілу. Цього разу вона пройшла вище і заторохкотіла по підлозі. Третя стріла чіпляє край мішені і відбиває кусок пластика. Віктор кидає лук і викликає Едді, той не відповідає. Що ж, таке іноді трапляється.

 

*   *   *

Віктору посивів, його обличчя прорізали зморшки. Тепер він не рахує дні і нічого не чекає. Він давно перестав дивитись фільми та читати. Навіщо? Ще одне нагадування про втрачене життя. Він намагається пригадати, що таке бути в товаристві людей, що таке мати друзів. Спогади примарні. Обриси фігур з минулого тьмяніють. Самі поняття «минуле» і «майбутнє» втрачають сенс. Кожен день не відрізняється від попереднього. Колись він мав друга, з ним він говорив і сперечався. Його можна було запросити до розмови, натиснувши кнопку на комунікаторі. Але прилад він давно розбив від злості після чергової суперечки. Про що вони сперечались? Віктор не пам’ятав. Коли це було? Кілька років тому? Кілька десятиліть? Тепер він подовгу не виходить з житлового приміщення. Багато спить, прокидається від сигналу автоматичного кухаря, їсть, знову спить. Коли він останній раз виходив поблукати коридорами, то знайшов дивний предмет, зігнуту дерев’яну палицю з мотузками на кінцях. Віктор довго роздивлявся цю річ, намагаючись второпати, що це. Врешті решт кинув палицю і притримуючись за стіну пішов до себе.

Інколи його охоплювала злість. Він щось пам’ятав про людей, котрі замкнули його тут. Вони сказали, що це дуже важлива і почесна місія, бути наодинці з космосом. Космос... Віктор іноді вмикав зовнішні монітори, дивився на зірки, намагався налаштувати телескоп, але старечі руки не слухались. Він забував про прилади і безсило сидів, вдивляючись в порожнечу. Іноді йому здавалось, що там лунає голос, який вмовляє його відкрити шлюзи та злитись із  зірками. Він вирішив, що це бог. А потім виявилось, що це був сон, хоча хто знає. Сон і реальність все менше відрізнялись. Незважаючи ні на що, він чогось чекав. Чомусь він був переконаний, що буде логічний кінець. Одного разу він прокинувся від незнайомих відчуттів. Стіни тряслись, склянка з водою перекинулась і покотилась по столу. «Ось воно!» – Віктор намагався намацати опору, підлога танцювала під ногами. Він бачив лише плями навколо себе – останнім часом очі відмовились служити. Сильний поштовх. Віктор впав і втратив свідомість. Отямився він через півгодини. Ноги тремтіли і він насилу підвівся. Крок, ще крок. Тремтячі пальці відчувають теплий пластик стін, перед очима кольорові плями. Щось направляло його непевні кроки в бік шлюзу, він намацав руків’я механізму і щосили потягнув на себе.

 

*   *   *

Ґрунтовою дорогою серед кукурудзяних  курів автомобіль. За кермом сидів чолов’яга років сорока, одягнений в фермерський джинсовий комбінезон. Поруч сидів хлопчик років дванадцяти. Автомобіль загальмував. – Не висовуйся! – кинув фермер хлопцеві. Той кивнув. Чоловік вийшов з машини і неквапливо пішов просто по полю, ступаючи між молодих паростків. Такого на його пам’яті ще не було – жодного разу космічний корабель не сідав на його землі. Біля темно-сірого тіла корабля, що лежав серед поля, як викинутий на берег кит, виднілась постать. Це був старий, з бородою та довгим нечесаним волоссям, вдягнений в брудний одяг. Він похитуючись стояв біля люку.

– Гей, ти, космічний вовк довбаний! – чолов’яга прочистив горло, – які чорти занесли тебе в мою кукурудзу? Тут до космодрому сто кілометрів. Навіть для твого корита це дві хвилини ходу! Старий простягнув руку в напрямку фермера, між ними було не більше десяти метрів, але очі старого дивились кудись вгору. Він зробив кілька непевних кроків, потріскані губи  розійшлись, та фермер почув лише хрип. Раптом старий поточився вперед і впав серед паростків. Фермер підбіг до нього і похапцем намагався знайти пульс. Нічого. Старий завершив свій шлях. З боку корабля пролунало шипіння повітря. Відкрився ще один люк і з нього стрімко вискочила фігура. Ще один літній чоловік з абсолютно шаленим обличчям. Він дико зареготав, впав на коліна, ніби не помітивши фермера. Набрав повні долоні землі, підкинув вгору і підставив лице. Він сміявся, качався по землі, щось вигукував. Фермер з трудом розібрав окремі слова: «Едді… перша людина… новий світ…»

– Тату!

– Я ж сказав тобі сидіти в машині! – фермер різко повернувся на голос сина.

– Що з ним? Він мертвий? – хлопчик притиснувся до батька.

– Здається, так. Чортівня якась.

– Тату, я знаю хто це. Вони з «Пегасу», він, напевне, на орбіті, а це планетарний модуль, я читав в старій книжці, ще довоєнній. «Пегас» стартував з Землі за кілька років до винайдення двигунів Хокінга. Вони долетіли.

Фермер обійняв сина за плечі. – Кукурудзу шкода. Доведеться пересівати. Ходімо, буде дощ, – він глянув на захід, де над руїнами міста збирались хмари. Батько і син рушили до автомобіля, лишивши позаду двох першопрохідців. Один з них лежав мертвий долілиць, а другий стояв з розведеними руками і божевільними очима дивився в небо нового світу.

 

* Фрагмент вірша Івана Багряного «Золотий бумеранг» (1932)

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>