Принцип співіснування

Принцип співіснування

П’ятниця, 20 листопада 2020 г.
Проглядів: 76
Підписатися на комментарі по RSS
“Кожна істота Всесвіту здатна відрізнити добро від зла”

Д. Брюер

 

1.
У залитій полуденним сонцем кав’ярні не було інших відвідувачів, окрім цих двох, що вибрали собі столика у закутку. Бармен і офіціантка наклацували у телефонах, періодично показуючи екрани одне одному. Вони перебували занадто далеко від столика, тож двоє чоловіків мали певну свободу і розмовляли, не притишуючи голосу:

— Слухайте, Германе, а в цих членів комісії є слабкі місця?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну от, скажімо, їх можна розсмішити? Чи засмутити? Чи викликати бодай якісь емоції, аби заручитися підтримкою? Знаєте, як ото радять на психологічних тренінгах?..

— Ви неуважні, Максиме. Давайте ще раз.

— Герман махнув рукою, підкликав офіціантку (“повторіть!”). Рукав піджака підскочив і стало видно манжету білої сорочки із запонкою. “От же ж піжон!” — подумав Максим. Сам він був одягнений, як всякий звичайний айтішник: кенгуру, джоггери, найкі. Універсальний міський casual —і в світ, і в добрі люди.

— Отже, — сказав Герман, — Ви маєте виступити перед сімома членами Комісії з розвитку. У часі ви не обмежені — говоріть, скільки вважаєте за потрібне, але не використовуйте більше п′ятнадцяти тисяч знаків. Це десь три тисячі слів. На вашому місці, я б надрукував свій виступ і ретельно його відредагував. Щоб напевно.

— А що б ви ще зробили на моєму місці, Германе? Ну ж-бо, поділіться секретами. Тим паче, що плачу я вам за них із неймовірною щедрістю!

Герман підняв принесений офіціантом келих, уважно його оглянув і зробив акуратний ковток. Поставив келих рівно по центру картонної підставки і аж тоді відповів:

— Перш за все, Максиме, я би приклав максимум зусиль, щоб не опинитися на вашому місці.

Максим сіпнувся, але змовчав.

— А потім, нагадаю вам, що угода про надання консалтингових послуг була підписана вами добровільно. Розірвати її ви можете у односторонньому порядку у будь-який час. Сума, вказана в угоді, повернеться на ваш рахунок протягом трьох банківських днів. У вас є бажання розірвати угоду?

— Зрозумів. — жартівливо підняв руки доверху Максим. — Все-все, зрозумів, неправильно сформулював. Прошу вибачення.

Герман декілька секунд помовчав, пильно вдивляючись у співбесідника:

— Далі. Ви ніяк не можете вплинути на Комісію — ні розжалобити, ні розвеселити, ні обманути. У Комісії своя емоційна сфера, своя логіка й свої резони. Власне, ви маєте тільки донести на розгляд Комісії вашу ідею. Вона буде ретельно розглянута і відповідь ви отримаєте одразу. Це абсолютно точно.

— Небагато ви мені наконсультували, — криво посміхнувся Максим.

— Це тому, що я не можу вам сказати, що робити, аби покращити результат. Але я напевне можу сказати, чого робити не слід, розумієте мене?

Максим різко нахилився вперед, щоб не пропустити ні слова.

— Не беріть із собою ніяких засобів самозахисту — ані газових пістолетів, ані перцевих балончиків (тут Максим почервонів), ні кастетів, ні висвердлених підшипників й тому подібного. Ви не встигнете й двох слів сказати. Ніяких рукостискань. Не рекомендована зайва емоційність. Ні в якому разі не відправляйте замість себе дублера, — Герман уважно стежив за виразом обличчя співбесідника, намагаючись оцінити ступінь його уважності. — Максиме, сподіваюся ви розумієте, що ці рекомендації стали можливими ціною інших, вкрай невдалих виступів перед Комісією?

— Так. — сказав Максим. — Розумію. Це як інструкція до бензопили “Дружба”. Тоді маю ще одне запитання. Вам відомо, які саме проекти Комісія схвалила? Наскільки вони… ммм… пригодилися людству?

— О, так і ви їх теж знаєте — двигун внутрішнього згорання, пеніциллін, фуллерени, ЕКЗ… Практично кожна, більш-менш значуща у вашому побуті річ, пройшла через схвалення Комісії. Ось і ваш.... алгоритм…

— Алгоритм ретроградної хістоскопії.

— Ваш алгоритм теж, цілком ймовірно, набуде слави. За умови дотримання простих правил, про які ми говорили.

Герман одним ковтком допив вміст келиха.

— Ви, Максиме, головне не забувайте ось що: у будь-який момент до того, як ви з’явитеся перед Комісією, можна передумати. У будь-який. Просто не прийдете, та й по всьому. За це, абсолютно точно, вам нічого не буде

— А ці… accidents, що начебто стаються з деякими… співшукачами?

— Ось тут я вам нічим не допоможу — фактів, які б підтвердили, що з деякими співшукачами трапляються нещасні випадки, немає. Як немає фактів, що такі випадки із співшукачами не трапляються.

— Слухайте, Германе, ну це ж маячня!! Як дитяча гра: “купіть, що хочете, мені та не кажіть ні ”так”, ні “ні””... Ніякої конкретики, ніяких гарантій, навіть навпаки — може ти й здохнеш десь під лавкою після тієї Комісії… Хто на це підписується?!

Генріх уважно подивися на Максима:

— Можливо, ви? Це ж саме ви так наполегливо шукали мене, що аж знайшли? Це саме вам важливо, щоб ваш алгоритм ретроградної хістоскопії, — цього разу він вимовив, не спіткнувшись. — Отримав підтримку Комісії й пішов у світ?

— Та на бога, хіба у мене був вибір?! Аби я був більш… більш… та не важливо! — не підібравши потрібного слова, Максим махнув рукою. — Я б повірив у Господа! Ви там про славу казали, так я її не хочу. І грошей не хочу. У сенсі саме за це - не хочу. А так я не безсрібник, зовсім ні. Я в іншому місці заробляю, маю свою невеличку галеру… Наче ж і не багато прошу - щоб моя ідея не полягла десь в архівах дослідного інституту. Щоб не застрягла в державних бюрократичних графіках років на сорок. Щоб не виявилася раптом комерційною таємницею, запатентованою якоюсь корпорацією.

Максим говорив і крутив міцними довгими пальцями паперову серветку. Згинав її, розкривав, знову згинав. Здавалося, що ось-ось з-під пальців вийде щось толкове — пташка, квітка... Але, зігнувши білий клапоть востаннє, Максим скрутив його вузлом й закинув у пусту попільничку, завбачливо виставлену офіціанткою, як тільки-но чоловіки увійшли до кав'ярні.

— У мене особлива ситуація. Розумієте, ідея прийшла до мене сама. Раптом. Я не вбивався над нею роками, не страждав, не тратив життя. Просто, одного разу… Це ж неспроста, Германе? Це місія, якщо розумієте. Мій алгоритм - це прорив, завдяки йому кожна людина зможе...

Генріх здійняв долоню:

— Не треба, Максиме, подробиці меня відомі.

Максим, переваний на півслова, змовк.

— Завтра ви маєте з'явитися за цією адресою по вулиці Конторській. — Герман простягнув Максимові візитку. — Зупинитеся перед входом й наберете вказаний номер. Двері відчиняться. Входити до них, чи ні — вирішувати вам.

— А о котрій?

— Не має значення, Комісія буде завжди.

— Звісно, у неї ж своє чуття часу, — ущипливо сказав Максим, але Герман чи не помітив сарказму, чи не захотів його помічати.

—Щиро бажаю успіху, — сказав він наостанок і вийшов із кав’ярні.

Максим залишився сидіти. Час від часу він пересовував по стільниці пальцем блакитне горнятко із охололою кавою, якої так і не скуштував.

 

2.
Гнітюче мовчання, у якому перебували одразу всі сім співробітників Комісії з розвитку, виникло неспроста: один із членів цієї поважної організації виявив особисту думку, що йшла у розріз із думками інших. Востаннє такий екстраординарний випадок стався, коли розглядали ділення важких ядер. Тоді дискредитована Комісія повністю змінила свій склад.

Відлуння попереднього обміну думками ще металось десь під склепінням дому на Конторській, а нечисленні люди, що проходили повз цей двоповерховий будинок у своїх справах, відчували незрозумілу тривогу, прискорювали кроки, а то й зовсім звертали у інший бік.

Тишу порушив Перший член комісії:

— Що ж, у такій ситуації нам не залишається іншого шляху, окрім слідування регламенту — скористуйтеся, будь ласка, вашим мовним апаратом. Так, розумію, друга сигнальна система для всіх однаково неприємний спосіб дійти згоди! - підвищив він голос, коли відчув невдоволення інших членів Комісії. - Так, древній, так в′язкий... Але все ж таки ефективний спосіб. Будемо сподіватися, що необхідність у прямому сенсі будувати мовні конструкції приведе нас до спільної думки. Прошу, висловлюйтеся!

— Ми ретельно розглянули ідею хістоскопування, — незвично важко повертаючи язика, мовив Шостий член Комісії, — позаяк вона має надвисокий індекс користі для корінних. Але вона небезпечна для нас, це поза всяким сумнівом. Для контролю за постійними змінами в даних хістоскопа нам потрібно буде прикласти стільки зусиль, скільки ми не в змозі. Що для нас означає втрата контролю, пояснювати не треба… — він затнувся й пошкрябав пальцями горло.

— Ось тому я і пропоную простий й енергетично незатратний спосіб вирішення проблеми - швидко сказав Перший, — Утилізацію.

— Тут і говорити ні про що, — підтримав Першого П’ятий.

— Та ми б і не говорили…, — пробурчав Шостий і знову, вже вкотре, доторкнувся до власного горла, — Яке варварство...

Усі члени Комісії повернулися й разом глянули на Другого.

— Давайте все ж таки спробуємо розібратися, — м’яко сказав він.

— По-перше, я не бачу аж такої небезпеки, як нам тут окреслив енкрат Шостий, — Другий увічливо поклонився в сторону Шостого. — Маємо докласти більших аналітичних зусилль, це так. По-друге, я не можу підтримати марнотратства. Ми роками стежимо за співшукачами, подібними сьогодняшньому. Ми утримуємо спеціальну службу, до обов’язків якої входить використання ідей корінних так, щоб це не викликало культурного шоку й активного спротиву! Ви ж пропонуєте обнулити всі ці зусилля...

— Ви назвали нас марнотратними, я все вірно зрозумів? — тихо спитав Третій. Загроза в цьому, майже пошепки озвученному питанні, була такою відчутною, що здавалося от-от матеріалізується з повітря.

— Та Боже збав! - сказав Другий.

— Що ви сказали? - ще тихіше перепитав Третій.

— Це така корінна ідіома, не звертайте уваги. Щодо вашого запитання, енкрате Третій, то ні, я не називав вас марнотратними, навіть навпаки — я спробував застерегти шановну Комісію від найменшого шансу виглядати такими. — і Другий знову ввічливо поклонився.

— До речі, про ідіоми, — Четвертий член комісії неприємно скривився. — Чи можете ви нам гарантувати, енкрате Другий, що ваша… гм… позиція не є результатом упередження, внаслідок довгого особистого спілкування з корінними? Прошу зрозуміти мене, ми всі з великою повагою ставимося до ваших талантів у… гм… налагодженні стосунків із корінними. Ніхто, як ви, не може їх ... це все, звісно так. Але, можливо, ви таки втратили відчуття істинності? Це, знаєте, буває при польовій роботі.

— З моїм відчуттям істинності все гаразд. — спокійно відказав Другий, — А що з вашим? Чи можете ви гарантувати, що не йдете ганебним шляхом найменшого спротиву аби тільки уникнути зайвих хвилювань?

Члени Комісії зашуміли.

— Досить! - строго вимовив Сьомий. - Давайте виходити з того, що будь-які сумніви ми завжди трактуємо на нашу користь, це закон виживання, який дозволив нам зберегти цивілізацію. Та й вибору ми не маємо…

— Вибір є завжди! — перебив Другий.

— Так-так, як і свобода волі у корінних, — іронічно посміхнувся Сьомий, та не мені ж вам розповідати...

Сьомий перевів подих, було помітно, що його втомило довге говоріння і він почав дратуватися:

— Повірте, мені теж, як і всім присутнім, жаль втрачати цю ідею з хістоскопуванням. Вона дотепна, мало того, як ми всі встигли відчути, вихоплена співшукачем прямісінько із ноосфери, тож має потрібний нам енергетичний коефіцієнт, але... вона для нас потенційно небезпечна. Як на мене, то цей чинник перекриває будь-які доводи.

— Дозвольте нагадати, енкрате Сьомий, що ми вже один раз прийняли таке обережне рішення й Аполлон-18 так і не злетів. Науковий прогрес корінних було відкинуто на десятки років. Самі ж ми втратили набагато більше. — голос Другого став суворим. Він більше не посміхався. Інші члени Комісії заозиралися, перехоплюючи погляди один одного.

— Це різні ситуації, їх не можна порівнювати, — заперечив Другому Сьомий. — Тоді ми мали зважати на політичне підгрунтя життя корінних. До того ж ми не мали таких важелів, як зараз.

Сьомий розвернувся у бік Другого. Тепер здавалося, що вони говорять тільки удвох. Ведуть стару бесіду з наперед відомими аргументами.

— Знаю, енкрате Другий, знаю — вам здається, що тоді, у 1973, ми втратили шанс об′єднати дві цивілізації. Ви тужите за ідеєю гармонічного всесвіту. Боюся, ви й справді стали, як тут кажуть? Мрійником? Але ж ви — не вони. Ні, Другий, не вони... Де ваше терпіння, притаманне нашій культурній традиції? Чи ж ви забули, що все, чому потрібно статися – обов’язково станеться?..

Сьомий на секунду змовк, задумавшись, а коли підняв голову, то в очах його не залишилося й сліду від минулого тепла:

— А щоб остаточно вас переконати, я змушений нагадати вам, енкрате Другий, вже пробачте на простому слові, правило катехізису четвертого рівня, для початківців: "— Чи жертвуємо ми одним заради багатьох? — Так. Завжди."

Другий, який до цього холодно споглядав за опонентом, занепокоївся і вперше оглянувся на інших:

— Але світ корінних побудовано на ролі особистості в історії! Це їх спосіб збереження цивілізації — пасіонарні сплески, геніальні одинаки, нелогічні пристрасті. Саме так забезпечується їх поступ. Яким, до речі, ми всі так вдало користуємося. Варто нам утилізувати ідею та співшукача, і ми завдамо непоправної шкоди. Від простого вимивання особистостей до катаклізмів, економічних катастроф... Чи ви візьмете на себе відповідальність, якщо завтра, після утилізації, світом корінних прокотиться масштабна епідемія? Або навіть пандемія??

— Досить! — крикнув П'ятий і голос його зірвався на високу ноту. — Скільки можна слухати ці залякування?! Це демагогія!

— Та ще й порушення принципу співіснування на користь корінних. — додав Третій.

— Однак, тепер уже точно немає сумнівів — це упередженість, — підсумував Четвертий.

— Хай би ще хтось нагадав енкратові Другому про лояльність і його особисті зобовязання перед Комісією. - дивлячись прямо перед собою, проказав Третій.

— На правах рівноправного члена Комісії вимагаю початку голосування! Факт упередженості вважаю установленим. Прошу прийняти його до уваги. — Перший майже кричав, надсаджуючи горло. — Попереджаю енкрата Другого про персональну відповідальність та наслідки упередженого голосування!

— Тим пак, що всі вербальні можливості нами вичерпано. - додав Третій. — Більше немає про що сперечатися.

Гамір обірвався. Посеред зали у повітрі виникло дві невеликі, з волоський горіх, сфери — червона і чорна. Від кількості голосів чорна почала наливатися й збільшуватися. Ось вона дійшла певного розміру й задрижала. Усі присутні повернулися до Другого.

Другий обвів Комісію пильним поглядом, вдивляючись у кожного енкрата, неначе вираховував щось про себе. Енкрати зустрічали його погляд байдуже. Тільки Четвертий на мить занепокоївся, вловивши щось незвичне у тому погляді та Сьомий скрушно хитнув головою. Всі чекали. Зрештою Другий остаточно вирішив і кивнув. Чорна сфера збільшилась. Червона щезла.

— Єдине рішення прийнято! Висновок сформовано. Дякую усім енкратам за поміркованість.

 

3.
Максим втомлено сперся спиною об двері будинку на Конторській, звідки він тільки-но вийшов.

Щойно, у тій великій залі із кахляною підлогою, де в центрі було намальовано білою фарбою коло для нього, а за десяток метрів стояли крісла для семи членів Комісії, він виклався на повну. Продемонстрував графіки й схеми, прихоплені з дому, інтонаційно виділив виграшні місця у докладі та був дуже стриманим, лише зрідка допомагаючи собі скупими жестами. Максим намагався вдивлятися в обличчя, щоб прорахувати бодай якусь реакцію, але облич так і не побачив. Начебто і недалеко, а видно тільки незворушні у своїй уважності фігури.

Максим закінчив, проковтнув слину пересохлим горлом і почав чекати. Відповідь має бути миттєвою, тож… Він стояв посеред зали, дивився на тих, хто сидів навпроти у кріслах і … слухав тишу. Відповіді не було. Максим постояв ще хвилину. І ще одну. Відчуваючи себе повним дурнем, він вийшов з кола, потім повернувся і пішов геть. Ніхто його не затримував.

Те, що комісія мовчала — це погано, це "ні"? А те, що він взагалі вийшов, це ж добре, це "так"? Він все прокручував в голові свою доповідь і потім цю абсолютну тишу, яка настала, коли він скінчив, та так і не зміг вирішити для себе хоч щось.

В кишені завібрував телефон. "Галера, післяобідній meeting" — згадав Максим, — "Треба йти, люди чекають. Нічого вже тут ловити. Та й чи було? Може, мене просто розвели?" — раптом обпекло його простою, але від того ще більш ймовірною здогадкою. Він зло відштовхнувся від дверей і рушив на перехрестя через хідник. Чорний чоловічок витанцьовував у зеленому оці світлофора. Максим майже дістався середини дороги, коли з-за рогу вигулькнув фургон з написом "Куліничі" вздовж борту. Фургон не став гальмувати перед пішоходним переходом, навпаки, він набирав швидкості. Коли Максим помітив вирячені від жаху очі водія і роззявлений у німому крику рот, зіткнення вже було невідворотним. В останню секунду перед ударом Максим відчув запах гарячого мастила й наївно викинув вперед руку.

Він не помітив, як над головою у нього мелькнула тінь.

Сильна рука вхопила Максима за поперек, висмикнула з-під фургона й шваркнула на асфальт тротуару. Біль від падіння був такий сильний, що Максим задихнувся. А коли, здалося через сто років, зміг втягнути палаючими легенями повітря, то голосно закричав.

— Не кричіть, Максиме, — сказав якийсь дуже знайомий голос. — Вставайте. У нас з вами тепер спільна справа і краще б ви швидше прийшли до тями.

— Генріх?! Що ви тут… Як ви це?..

— Надаю консультаційну послугу. Згідно із пунктом 6.2 про настання форсмажорних обставин. Та вставайте вже, маємо йти негайно!

Другий потягнув на себе отеретілого Максима й різко поставив його на ноги. Максим похитнувся, тож Другому довелося підхопити його. Отак удвох, один майже повисаючи на іншому, вони пішли вздовж безлюдної вулиці Конторської все далі й далі від розвернутого поперек дороги фургона й водія з білим обличчям. Максим час від часу спотикався, оглядався в сторону перехрестя, але Другий вчасно підхоплював і направляв його. Коли вони дійшли рогу вулиці й повернули на гамірний Полтавський шлях, то одразу змішалися з натовпом.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>