Посмітюхи

Посмітюхи

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 889
Підписатися на комментарі по RSS

***

Цікаво, чи витримає та клята перегородка?

«Добре, що риштування ще не зняті, — міркував Тенгіз, пробираючись всередину через понівечене вікно, — а то навряд чи зміг би дістатися сюди так швидко».

Домушники маршрут не вибирають — жартують в їхньому відділку. Навіщо, якщо є сканвеї, айскін, РТЗ-трони та інші фіксети, які проведуть тебе якнайкраще. Ймовірність проходження — дев’яносто вісім і три, при найважчих випадках — біля семидесяти п’яти, але то вже мають бути геть руїни. Та зовсім інша справа, якщо ти домушничаєш по-чорному. Тут тобі помічників нема. Втім, немало хто наважується тим займатися, особливо з професіоналів, до яких належав Тенгіз.

Він прислухався. Кажуть, що в закинутих, та до часу не знищених висотках ходять привиди мешканців. Це ж треба… Вже скільки років, ба, десятиліть проблема добре вивчена, а ще й досі знаходяться люди, що живуть забобонами сивої давнини. Хоча, так звані «примари» неабияк рятують його під покровом ночі. Вони, як своєрідні маркери, допомагають знайти шукане.

Проте зараз Тенгіза цікавить лише одне — не зірватися. Зі слів пані Ганни, щоденничок у залі, на антресолях. Кумедно звучить… Дотепер він і слів таких не знав…

Зупинився.

Згадав, як озирався навколо, намагаючись розгледіти хоч би що в пітьмі.

Тихо… А що тоді? Запалити ліхтарика? Надто небезпечно. Раптом патруль? Тим більше, об’єкт не містить реально загрозливих місць, якщо не враховувати, що він увесь — суцільна загроза завалу.

Попереду, здається, дверний отвір, закиданий мотлохом. Десь ближче до стіни зліва — музичний інструмент, надто громіздкий та чорний, щоб бути справжнім. Побіля нього — шафа, де, власне, й мав би лежати той клятий альбом. А за нею наскрізна діра до сусіднього помешкання. Плити перекриття перекосилися, немов там стався вибух. А може, так і було. Несуттєво. Найголовніше, якщо на неї вилізти, чи втримає та клята перегородка?

***

В роздягальні після масажного душу, що позбавив тіло від пилу, поту і втоми, Тенгіз почувався мов нова ерейз-машина.

— Завтра мусимо перевірити східний квартал М-8, де планується повна утилізація. Є підозра, що туди повернулося кілька мешканців, — Хорні був не надто натхненний завданням. Він надавав перевагу первинній зачистці, під час якої можна злегка помародерствувати.

Тенгіз кивнув. Навряд чи там є хто. Свої — такі ж домушники, як він, котрі працювали по-чорному у вільний від роботи час — знялися, почувши про утилізацію. А чужі чи місцеві хай лишаються. Самі винні. Менше зброду каламутить воду…

— А що чути про сектор Б, що його відпрацьовували на тижні? Котрий зразу не утилізували-були через якісь непорозуміння, та так і забули на кілька років? — Тенгіз намагався не виказати зацікавлення.

— Здається, ще з місяць стоятиме, — його напарник вдав, що йому теж байдуже. — Але хто зна? Може, за кілька днів приберуть.

Кумедно. Ось так працюєш пліч-о-пліч, корчиш дурня, робиш вигляд, що ні сном, ні духом… а потім хтось із них зникає після вдалого аукціону, щоб більше ніколи тобі не зустрітися, хіба, на екрані посеред геть чужих пейзажів. Тому і йдуть у домушники з таким завзяттям, сподіваючись таємно витягти щасливий квиток у світле майбутнє.

Тенгіз подумки знову і знову прокручував маршрут, який розробляв уже декілька днів. Треба поспішати. Якщо раптом плани департаменту підкоректують, пані Ганна залишиться без бажаного. І тут на думку спало, що він має кілька діб фори. І заява, уже давно завірена про всяк випадок, — тільки до реєстру додавай — зберігається у Лісочки із профнагляду. Треба терміново дати їй відмашку, хай пускає в хід.

Три доби.

Три.

— Вибачай, та завтра без мене. Маю дозвіл відгуляти свої резервні.

***

Вийшовши з тунелю, Тенгіз не відчув жодного полегшення. Нагорі сіренький і паркий лютневий вечір нахабно затиснув його в липких обіймах. Люди — обличчя, лікті, ноги — довкола сотні людей. Вони виснажували не менш, ніж постійне напруження аварійних кварталів. Спати не хотілося, хоча фізичної втоми не було. Втім, Тенгіз чудово розумів, що потрібно відпочити перед такою справою. Розслабитись.

«І то правда, зайду-но я до Алли», — подумав собі. Вони мешкали не надто близько, щоб набридати одне одному увагою, проте не надто далеко, щоб згадувати одне про одного лише у вихідні.

«Спиш?» ― набрав і кинув недбале в лайтконі. «Ні», ― прошепотів сам до себе, побачивши звіт про отримання. Проте відповіді довго не було ― це навіть трохи схвилювало. Дивно.

«Привіт, і тобі легких марень. Не сплю».

«Ти сама?» ― написав. Витер, не відправивши.

«Не маєш бажання прогулятися?» ― вже можна було б і голосом, проте, якщо не сама...

«Завтра на добу, намагаюсь заснути».

Алла була однією із вербувальників на копальні крушитських звивин. Колись там знаходилися чи не найпрестижніші помешкання: дорога земля, житло, погоня за заробком, добудови-прибудови-оптимізація, ріст уверх, вшир, углиб... аж до завалу. Мабуть, вже зі століття розгрібають. Контингент підбирається специфічний, освічений, а ще й треба вмовити на важку, брудну і небезпечну роботу в обмін на примару якісноі соціалки за кілька років. Якщо, звісно, батрак доживе.

Правда, як і в домушників, фактору удачі там теж ніхто не відміняв, от тільки вшитись важче. Тенгіз замислився, чи зважився б він на таку роботу ― лізти вглиб у шахту із багатотонною купою мотлоху над головою? Та горіло б воно синім полум'ям, те потороччя! Цікаво, хто ж фінансує той довготривалий проект, що його, попри всю небезпеку ніяк не закриють...

«Спиш?» ― зненацька заблимав лайткон.

Тенгіз посміхнувся.

«Сплю»

«Впівока»

«Впівтіла»

«А моя найкраща половина знудилась від самотності»

«Я скучив»

Мить до відповіді зависла, мов крапля густого сиропу. Година між подихами. Зрадливий тремор секунд.

«Зайдеш? Я чекатиму».

Тенгіз поспіхом вийшов, не розмінюючись на слова. Монка завбачливо підкотилася до дверей ліфта. Дитяча забавка, вона так і не зникла з його життя, додаючи зручності ― такий собі індивідуальний транспорт, не надто швидкий, проте дуже мобільний. Спортивне катання по вкрай густонаселеному місту без спеціально налаштованого майданчика ― задоволення сумнівне, але для переміщення у межах кварталу підходить цілком. За дві хвилини він уже стояв перед дверима Аллиного помешкання.

― Кави? ― спитала, звично підставляючи щоку для поцілунку.

― Не відмовлюся.

Вона готувала надзвичайну каву. Жодного разу Тенгіз не куштував нічого подібного. Оті всі чашечки-дзбаночки ― повновиді, рум’яні, розцяцьковані, немов живі ― видавалися учасниками якогось чарівливого дійства, що й близько не нагадувало допінг-ковток із першого-ліпшого апарату. Прокинутися не завжди було самоціллю, часом навпаки ― заспокоїтися, застигнути, заснути. Спинити думку, мов ту комаху в бурштині. Витягти її попід світло уяви і крутити досхочу, аж поки вона не зблисне тонкою гладінню крилець… Колись Тенгіз знайшов-був такий, не надто цінний, але дуже гарний камінець. Носив із собою, як талісман, проте збув подалі, як тільки понад міру захопився спогляданням. Колекціонування ― то слизький ґрунт не лише для домушника, він пам’ятав про це завжди. Та раптом що, новий ерейз поправить, як не заглючить.

― І де ж ти тільки дістаєш таку чудову каву, Алюню… ― вже вкотре вимовив Тенгіз, пригубивши чашку. Напій обпікав, але навіть це він робив досконало.

― Контрабанда, звісно, ― віджартувалася як зазвичай.

Ніч занурювала Тенгіза у жаданий спокій, затишок і тепло. Солодкий сміх, солодкі уста, солодка гіркота кави. Бурштинно-спокуслива терпкість…

Стискаючи Аллу в обіймах спраглого самітника, він майже відчув, як воно ― бути щасливим. Губитись у вигинах бедер, плечей, простирадл. Хапати повітря, парке від поту і втіхи. Забути хвилини, години, звивини стін. Зміїсті краплини секунд, що лоскочуть спину…

Яке ж воно гостре, тендітне, крихке і тонке!

Комашине крильце.

***

― Знаєш, я їх боюсь.

― Наймачів? ― перепитав про всяк випадок, хоча вже колись вони про це говорили. Після близькості між ними зникали будь-які кордони.

― Так. Вони незрозумілі й потайливі, а все незбагненне лякає. Один мій рекрут самовільно узяв мистецький предмет… давній, майстерно зроблений… але не суть. Річ відбракували як пустушку. А у нього донька, ― уявляєш? донька! безнадійно хвора донька… ― і сім’я працює на те, аби її врятувати. І от він… а його викинули геть!

Тенгіз мовчав. Та й що тут скажеш? Той горе-шукач напевне підписував папери. Геть емоції, правда на боці роботодавця. Їхній світ уже давно позбувся сантиментів. Затверд і обтесався, як добре підігнана деталь, інакше їхні мізки затопив би мотлох почуттів, як топить їхнє життя марнота й мізерність колекцій тих літ, що минули. Іронія в тому, що все це, поступово витискаючи людей із самих себе, багатьох з них і годує. Втім, «сім’я», «донька» ― то не з Тенгізового лексикону. Кожен домушник знає, наскільки всі ми самотні в цьому світі.

― Він повернувся, ― продовжила Алла далі, ― З донькою на руках. І сказав, що не піде, доки… неважливо. Багато наговорив… Вийшов наймач. Сказав раптом, що хоче купити…

― Доньку? ― чомусь буркнув Тенгіз.

― Ні, що за дурість… Іграшку, її не надто нову і вельми потаскану улюблену іграшку… І дав їм величезну суму, мені й за півжиття того не заробити.

― Ну… чудово. Врятують, значить. Отримав те, що хотів.

Алла помовчала.

― Мала померла минулої ночі.

***

Наступного ранку він не пішов у сектор Б. Натомість зважився на дзвінок до матері. Побалакали. Домовились про зустріч. Легкий на підйом, Тенгіз одразу ж попрямував до приватного автопарку. Якщо вже день пішов не так, як планувався, краще рухатися за спонтанністю.

Насправді вона була йому не рідною. Вони вже літ сто як роз’їхалися, і кожен жив власним життям. Мати колекціонувала особисті спогади: колись вона вважалася популярною акторкою, ― допоки візуальне мистецтво не змінило формат ― і мала що розповісти. Проте слухачі не надто тішили її увагою, а майстерність знецінилась, як тільки кіно стало радше імпровізованим реаліті-шоу, аніж сценарною грою професіоналів. Час від часу вона продавала свої «дорогоцінні» спогади ― себто, предмети, які були пов’язані з певною віхою її акторського шляху ― це почасти дозволяло їй жити хай не в розкоші, але хоч за межами міста, на лоні природи і у відносному комфорті.

— Здрастуй, матусю, — притулився до гладенької, немов фарфорової щоки. Він достоту навіть не знав її віку, з успіхами відновлювальної медицини це стало не надто важливим питанням. Звісно, це вартувало грошей, але що нам здатне подарувати більшу насолоду, як не витрати на себе, коханого?

— Як ти швидко сьогодні… Зачекай у саду, в мене відвідувач.

Сад був занедбаний і радше скидався на шматочок лісу. Здавалося, він росте тут лише з однією метою: тішити погляд, створювати картинку за вікном будиночка для його самотньої мешканки. Покорчені зелені туї межували із яблунями пізніх сортів, на яких ще досі висіли червонясті зіжмакані плоди. Під височенним геть голим горіхом стояли садові, плетені з лози столик і крісельця, ветхі й крихкі, як синтетична молодість — виглядає переконливо, та присісти зась.

Ілюзія справжності.

Землю вкривав шар давно не збираного листя. Розбиті й недогнилі яблука пахли дріжджами й тліном.

— Синку, ти можеш увійти, — почулося з вікна.

Дивно. Здається, ніхто й не виходив. У будинку стояла тиша, аж у вухах гуло. Всередині вічна сутінь.

— Як ти? Як працюється? Одружуватися не надумав?

Вона хоч і прожила все життя без особливих прив’язок, але чомусь вважала за потрібне схиляти його до примарних традицій минулого.

— Все як зазвичай, ма. Робота-дім. Дім-робота. Швидкий сон. Невпинний рух. Тиснява. Не те, що тут.

— Ну… в кожної ілюзії свої недоліки. Мій дім не виключення. Він теж тоншає, мов примара у світанкових променях. Гляди, й зникне. Спершу ми впивалися часом, тепер він випиває нас.

— А раніше хіба було не так?

— О-о-о, раніше… — мати замислено зітхнула, — ми зухвало сподівалися, що як подолаємо людську недосконалість хоча б частково, навіть Всесвіт прихилиться до наших ніг слухняним цуценям. Люди самовпевнені. І непевні у собі — водночас. З тих пір, як… мрії нас більше не кличуть.

Тенгіз почувався дурнем. Що він тут забув? Захотілося розвернутися і йти геть.

— Пам’ятаєш, у тебе була сніжна куля з хатинкою? Шукаю її поглядом і ніяк не знайду. Твоя мрія, еге ж? Вона мені часом сниться.

— Мрія. Частинка душі. Навіть не уявляєш, наскільки це буквально. Може, її вже нема. А може — ось вона. І ми в ній, всередині. — Мати чи то запнулась, чи то замислилась. — Колись думала, що не випущу її з рук аж до самої смерті. Тепер гадаю, що помилялась. Це вона мене не випустить. Та й смерті нема. Її примари уже давно зжилися із нашим існуванням, просякли наскрізь простір, думки, пам’ять, бажання. Ми прокляті, ми приречені до життя без життя. Як жар без полум’я. І світло не світло, і тепло — не тепло. Вуглинки гаснуть одна по одній, навіть не горівши.

Йому здалося, що материн дім повний примар, як старий відпрацьований квартал перед руйнуванням. Що саме тут є багато цікавого колекціонерам, а може навіть дещо настільки коштовне, аж...

Що мати теж блідо мерехтить, мов примара.

— А ти давно користувалася послугами ерейз-машини, ма?

***

Чоловік пані Ганни у далекому-далекому минулому марив космосом. Незвідані планети, далекі галактики, чужі світи… Розумні істоти, відмінні від людей — проте мудрі, добрі світлі — так хотілося їх віднайти! Маленький миршавий чоловічок, який ще змолоду здавався підстаркуватим, виявився неординарним винахідником та інженером. Він розробляв принципи дії для космічних двигунів та способи миттєвих міжзоряних комунікацій. Вирішував проблеми довготривалих перельотів…

А потім його почули, і мишоловка замкнулася. Усі споконвіку прагнули, щоб хтось, великий і сильний, вирішив за них найскладніші проблеми, тому із радістю довірилося чужинцям. Докорінно змінитися? Якщо це вирішить проблеми добра і зла, життя і смерті — чому б ні? Чи не саме цього їм і треба? Відмовитися від можливості дістатися зір? Та чи реальна вона, ця ймовірність? Зрештою, чи не правильніше почати із власної домівки?

Отак і проміняли мрії на купу мотлоху — реального і примарного. А все зайве їм видалили, розрівняли, підчистили. Встановили інше світосприйняття.

Це було так давно, наче в іншому житті. Та й чому «наче»?

***

Тенгіз йшов у пітьмі майже навпомацки, а в голові крутилися слова пані Ганни: «Ми всі розучилися мріяти». Вони перегукувалися із міркуваннями матері та його власними думками.

А може так і є? Може, кинути все й напроситися до матері утриманцем? Впорядкувати сад, зробити з нього певне місце, а не ілюстрацію. Одружитись. Отримати дозвіл на дітей…

Дурниці.

Це просто такий традиційний мовний зворот, в якому не лишилося жодного сенсу. Вона не хоче цього. Ніхто не хоче, це надто складно. Ми по вуха закопалися у сміття на нашій мишоловці-Землі, ми обжили її геть аж до неба, а в небо — зась… Примари, що прагнуть умовно-коштовних речей, сумлінно склепали наш світ у страху і покорі. Мрія вже не чекає зухвальців. Її вщент засмоктано примарами. Лишився тільки відголосок, який ще має сенс для однієї-однісінької старезної пані. Чи його все ще здатні почути і інші?

Побачимо.

Риштування зняли, зауважив Тенгіз. Отже, сектор на межі утилізації. Але світіння примар, котре подекуди зустрічалося в руїнах, натякало на те, що там ще чимало коштовного. Втім, то таке. Головне — знайти щоденничок, і гори воно синім полум’ям. Тенгіз йому навіть допоможе — дістав низку фаєрів, рука вже стискає запал. Не виключено, що позаду хтось йде.

Але він вислизне, він мусить хоча б спробувати.

…Чи втримає його та клята перегородка, поки він ще не почав стрибок — ось що важливо.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>