Персонал

Персонал

Середа, 5 грудня 2018 г.
Проглядів: 74
Підписатися на комментарі по RSS

7:55.

Ілона зосереджено поглинала синтетичний енергетик – желеподібна жовта маса тремтіла на ложці. Ковток. Ще ковток. Їй завжди доводилось як слід зосереджуватись на прийомі поживних речовин – здавалося: якщо відволіктись, вона не зможе запхати в себе більше жодної ложки цієї гидоти. Симулятор смаку лежав поруч. Ілона скосила на нього очі і враз відчула втому.

«Не можна».

Вона відклала ложку.

Симулятор мав полуничний смак, соковиті, вкриті краплями вологи ягоди були зображені на етикетці. «Ти ж знаєш, – наполегливо сказала собі Ілона. – Не мож–на».

Якийсь час вона бездумно витріщалася на енергетичне желе, що ледь помітно тремтіло на тарілці. Маленькі часточки енергетика вкривали ложку. Лишалося кілька ковтків.

Ілона різко випростала руку, схопила симулятор і піднесла до рота. Натиснула на дозатор. Краплі прохолодної вологи порснули в рот, наповнюючи його короткотривалим смаком полуниці. Вона замружилась від задоволення, але, здається, смак почав танути ще до того, як вона заплющила очі. Коротку мить ще тривала приторна солодкавість, що швидко перейшла в гидкуватий післясмак.

Оговтавшись від свого маленького гурманського екстазу, Ілона відчула глухе роздратування. Флакон із симулятором практично спорожнів. В дитинстві її вчили використовувати дозу смаку з останньою ложкою желе – від цього воно робилось не настільки ніяким. Або випорскувати весь флакон на одну святкову трапезу. Однак Ілона не могла відмовити собі в насолоді відчути просто смак, без дистильованості енергетика, що псувала відчуття.

Смарт–вотч на руці пискнув, вивівши на екран повідомлення. Ілона різко видихнула і відсунула від себе тарілку. Згорнула повідомлення, не читаючи – і так знала, що «порція поживних речовин недостатня», натомість звірила час – 8:05. Пора в душ. Вона швидко попрямувала до ванної кімнати, як і щоранку, боячись запізнитись. Вона завжди заздалегідь роздягалась і завмирала в душовій кабінці, очікуючи своєї порції ранкового душу, однак все одно її постійно переслідували нав’язливі думки. «Раптом годинник збився і зараз насправді не восьма, а, ну, не знаю, дев’ята».

Рівень тривожності – 85%. Таким був її результат на співбесіді в компанії FUN–UA. Тієї миті, коли планшет у руках менеджерки оголосив підсумок психологічного тесту, Ілона була впевнена, що провалила співбесіду. Менеджерка Анна придивилася до неї, постукавши по прозорій стільниці червоними нігтями. Ілоні не вдалося витримати її оцінюючий погляд.

– Що ж, – повільно вимовила Анна.

На якусь хвильку Ілона відчула легкодухе полегшення: ну, не взяли, то й не взяли.

– Можемо спробувати, – враз збадьорілим тоном виголосила Анна. – Експеримент – ось кредо нашого відділу. А ще імпровізація, звісно. Тільки без паніки! – життєрадісно вигукнула вона, певно, помітивши переляк на обличчі Ілони. – Ми дамо вам час, щоб адаптуватися, – довірчим тоном додала Анна. – Для нас дуже важливо дивувати клієнта знову і знову. Ми – найкраща пігулка від нудьги. Ви часто відчуваєте нудьгу?

Спогад захлинувся в струменях гарячого ранкового душу, що в Ілониному секторі подавали щоденно з 8:15 до 8:25. Вона ніколи не пропускала своєї порції води.

 

9:45.

У роздягальні стояв гамір – співробітники обмінювалися жартами й новинами, готуючись до робочого дня. В торговому залі особливо не побалакаєш. Ілона обсмикнула яскраво–рожеву футболку уніформи і взяла з полиці свій бейдж з написом «Іра». Бути Ілоною на роботі вона передумала вже через пару змін. Точніше, їй порадила Таня, одна зі співробітниць, сама вона навряд чи здогадалася б. Не те щоб Ілона не любила свого імені, однак не дуже хотілося бути схожою на їхніх «конкурентів», як усі тут називали роботів. Це в них моделі вічно називаються Анджела-2000, Елеонора–3G, Кароліна 2.0. Тобто з пафосом, щоб «звучало».

От уже понад 30 років роботи були обслуговуючим персоналом повсюдно… окрім найдорожчих відділів розважальних центрів. Великі бренди шукали нових способів зацікавити знуджених багатіїв і пропонували клієнтам живий персонал – лайферів. Тобто людей. Декому подобалося, що їм прислуговують живі люди – це було так екзотично. Дехто хотів нових відчуттів. Так це собі пояснювала Ілона.

– Гоу нагору! – гукнула від дверей Ліза. Вона мала довге, пофарбоване в малиновий колір волосся і вкриту суцільним шаром татуювань шию.

Усі рушили до службового ліфта – за габаритами він нагадував радше вантажний підйомник і за один раз відвозив усю їхню невелику команду нагору. Ілона чула, що на VIP-поверсі цього торговельного центру є скляний ліфт, що піднімає багатих клієнтів на найвищу точку мегаполісу. Цікаво, чи можна там побачити щось, окрім смогу. В тих секторах, на які вистачало грошей Ілоні, вікон не бувало. Їх замінювали відеовікна, що транслювали пейзажі або рекламу – сама картинка та її варіативність теж залежали від добробуту мешканців сектору.

– Тобі слід щось зробити з волоссям, – озвалась до неї Марта, власниця аквамаринової шевелюри і червоного татуажу від кутиків очей до скронь.

Ілона натягнуто посміхнулася. За короткий термін роботи їй вже не вперше радили «увиразнити» свою зовнішність. Чому? Вона мала світле пряме волосся, світлі очі й невиразні риси обличчя, середній зріст і середні параметри фігури. Прямо-таки екземпляр Алегро-14 – уніфікованого андроїда категорії «Персонал». Моделі Алегро-14 і Валентино 2.1 були затверджені постановою ООН від 3 травня 2097 року як «єдиний стандарт антропоморфного робота». Цю постанову називали Етичним законом, що накладав заборону на подальше уподібнення андроїдів до живих людей.

– Тільки не думай, що я наїжджаю на тебе, – підняла долоні Марта. – Але щоб наші зажерливі клієнти щось купили в тебе, ти мусиш радикально відрізнятися від того, що вони звикли бачили з того боку прилавка.

Ілона мовчки знизала плечима. Так, із продажами в неї поки що була повна лажа, і вона сумнівалась, що новий колір волосся тут зарадить. Своєрідна пропозиція менеджерки Анни з дня на день видавалась їй усе спокусливішою.

Першу зупинку ліфт зробив на вісімнадцятому поверсі. Ілона приречено зітхнула й попленталася за колегами до свого робочого місця.

– Зона хюґе, – сповіщав прохолодний жіночий голос, – це місце, де ви можете підібрати зручні меблі для затишних вечорів у вашому домі, створити неповторну атмосферу в будинку завдяки широкому асортименту відеороликів для ваших інтерактивних вікон, а також…

– Підібрати милі дрібнички, щоб порадувати ваших близьких турботою та увагою, – закінчила Ілона, влаштовуючись за прилавком із шкарпетками та домашніми капцями. Це оголошення вона вислуховувала кожні двадцять хвилин.

«Торговий центр сьогодні – це місце, куди люди приходять в першу чергу для комунікації та розваг», – згадалися слова менеджерки Анни. Неподалік від Ілониного шкарпеткового острівця стояли диванчики з розетками у підлокітниках. «А я приходжу для нудьги», – кисло подумала вона, вкотре проклинаючи того, хто придумав заблокувати інтернет співробітникам. Середньовіччя якесь. «Ну, раніше люди по вісім годин працювали, – спробувала підбадьорити себе вона. – І не за власним бажанням».

Всі, кого Ілона знала дотепер, жили на соцдопомогу, що забезпечувала «базовий набір»: крихітне житло в нижчих секторах, набори поживних речовин, воду по годинах та інтернет на шару з півгодинними рекламними паузами. Час від часу держава розщедрювалась на побутову техніку, освітні онлайн-курси чи дозвіл завести домашнього улюбленця. Кому як заканає.

Словом, життя якось так і тривало – в основному, за втиканням у нет, а потім найкраща подруга Ілони влаштувалась на роботу, почала вкладати гроші в самоосвіту – купувала престижні освітні курси і всяке таке. Останній раз вони спілкувались, коли Юля вдруге переїжджала сектором вище і планувала свою першу подорож в ЕКО-зону. Ілоні також захотілось змін.

Тому тепер вона нудилась у ТЦ по шість годин на день чотири рази на тиждень і обдумувала дивну пропозицію своєї начальниці.

 

13:00.

Однією з переваг роботи був обід. Спочатку Ілона сприймала це цілком прямолінійно – тут годуватимуть справжньою їжею, а не енергетиками, але тепер оцінила весь прихований зміст фрази «обідня перерва». Тим більше, що виявилось – не можна отак прийти і почати їсти все, що заманеться, наприклад, полуниці, бо твоє меню залежить від продажів. Чим кращий працівник, тим більший в нього вибір. А десерти – і полуниці серед них – отримували тільки найкращі працівники місяця. Ілона ж наразі харчувалася крихітними порціями бульйону з розвареними шматочками овочів і тими ж таки енергетиками. Щоправда, традиційно обідні енергетики мали тверду форму – жувати прісні хлібці було не так нудотно, як ковтати тремтяче білясте желе. Воно гній нагадувало, чесне слово.

Коли Ілона вмостила тацю на столі і нарешті змогла сісти й витягнути ноги, то ледь не застогнала від задоволення. Ступні гули, литки налилися важкістю. «Це повна фігня», – похмуро подумала вона, приступаючи до свого бульйону, який не аж так сильно відрізнявся смаком від енергетика. Дістала телефон, натиснула на іконку ютуба й одразу вимкнула звук – хай реклама собі крутиться, потім можна буде трохи позалипати у відео.

У їдальні, як завжди, транслювали новини. Дикторка з кислим виразом обличчя тріскотіла свій текст, а позаду неї йшли кадри з натовпом протестувальників.

– Відбулася чергова сутичка між правоохоронцями та екстремістською групою «Протидія», – серйозним, майже строгим тоном повідомляла ведуча новин. – Нагадуємо, що екстремістська група «Протидія» позиціонує себе як захисників прав людини, які, на їхню думку, порушують великі корпорації, впроваджуючи використання андроїдів у різних сферах виробництва та надання послуг.

Ілона втомлено зітхнула і пригадала бабцині слова «В мої часи, може, ютуб і був безкоштовним, але невдоволених було не менше, ніж зараз». На думку Ілони, краще б із цих двох явищ незмінною лишалась кількість реклами, а не ображених. Вона ще кілька хвилин дивилась сюжет новин: екстремісти кидали в загони поліції залізяччям й дротами – схоже, це були запчастини роботів, а поліція спочатку намагалась вгамувати їх холодними струменями води, і аж потому вгатила ультразвуком і запакувала всіх, хто помістився у капсулу вакуумного тунелю. Так, копом працювати можна буде ще довго – андроїди як охоронці порядку виявляли надмірну жорстокість, холоднокровно розраховуючи ризики і зачищаючи всіх підряд, тож цивілізовані країни відмовились від їхніх послуг у правоохоронній системі. Громадяни ж, йопта, не можна знищувати їх за кожен фак у бік уряду.

– Це початок! – горлав тим часом у камеру громадянин. – Це тільки початок! – далі противне пищання перекрило матюки.

На задньому фоні хтось розмахував транспарантом «РобОту, а не робота». Ілона раптом зрозуміла, що гризе ніготь й одночасно дрібно стукотить ногою. Вона відсмикнула руку і завовтузилась на стільці, почуваючись так, ніби це видовище щойно набрало мільйон переглядів у мережі. «Нерви здають», – вона ще раз ковзнула поглядом по екрану, щоправда, зосередитись на новинах більше не виходило.

«Треба погоджуватись».

 

16:15.

Ілона зупинилась біля дверей кабінету, глибоко зітхнула і натиснула на кнопку. З того боку почувся короткий сигнал, і за мить двері прочинилася.

– О, Ілоно! – вигукнула, як завжди, бадьора менеджерка Анна. – Рада вас бачити! – вона підвелася назустріч відвідувачці і простягнула руку. Рукостискання в неї було міцне мало не до болю.

Ілона ввічливо посміхнулась. Енергійність Анни змушувала її почуватися ще більш скутою, ніж зазвичай. Хоча, здавалося б, куди ще?

– Отож, – Анна зручно вмостилася в кріслі і переплела пальці. Цього разу лак на нігтях в неї був темно-синій, майже чорний.

Ілона прочистила горло.

– Ем, – вона зрозуміла, що все ще вагається.

Можна ж просто відмовитись. Це ж… насправді це якийсь ідіотизм. Перед очима виник образ Алегро-14.

– Напевно, в тебе виникли додаткові питання? – доброзичливим тоном поцікавилась Анна, коли пауза затягнулась.

Ілона відчула глухе роздратування. Вона чудово знала, що оця доброзичливість менеджерки удавана, а насправді вона думає тільки про власну вигоду. Чи намагається бути максимально корисною. Раптом ефективних менеджерів уже теж можна замінити?

– Так, – Ілона мимоволі взялася обдирати нігтем кутикулу. – Як, власне, це відбуватиметься?

Анна вся аж засяяла – ніби вона вже погодилась.

– Я все продумала, – гордо повідомила менеджерка. – Якщо наш клієнт забажає перевірити, чи правильна його здогадка – звісно, тобі треба буде непогано грати, погодься…

Ілона активно закивала головою на знак згоди.

– Чудово, – посміхнулась Анна. – Так от, – вона на мить затнулася, – якщо клієнт забажає перевірити, чи ти робот, чи ні, то за додаткову плату він матиме змогу вколоти твій палець голкою.

Запала мовчанка. Ілона дивилась на Анну, намагаючись осягнути сенс її слів. Вколоти палець?

– Тобто, – повільно вимовила вона, – до крові?

Голос наче трохи затремтів на останньому слові.

Загальну ідею Анна озвучила тиждень тому. Ілона кепсько справлялася з роботою – трималася скуто й не наважувалась заговорювати до відвідувачів. Дехто з них часом навіть приймав її за робота. Колеги почали стібатися з того й давати поради щодо зміни зовнішності, тож зрештою Анна ці історії почула теж. І вирішила, що це буде чудовою «пігулкою від нудьги»: пропозиція вгадати, дівчина перед вами чи робот. Тільки не сказала, як саме можна буде перевірити.

– Ну так, – з ноткою здивування промовила менеджерка. – Потрібні якісь пруфи.

Ілона сторопіла.

– Але ж… – спробувала заперечити вона.

– Ціна буде висока, перевірити не кожен забажає, повір мені, – Анна знов удалася до свого вкрадливого стишеного тону, ніби вони були подругами, які обговорюють секрети. – Роззяв буде більше, значно більше – чекатимуть, поки хтось інший заплатить. Тому, – вона хихикнула, – матимеш нагоду повправлятися у справжній акторській майстерності!

Ілона спробувала посміхнутися у відповідь, але якось не вийшло. «Це повна фігня», – знов подумала вона. Не варто було взагалі влаштовуватись на цю роботу. Але, з іншого боку, вона хотіла більшого, ніж комірчина в нижньому секторі, в якій дах їде настільки, що починаєш скакати з транспарантами і бачити втілення зла в кожному андроїді. Вона важко зітхнула. Щось у цьому всьому їй рішуче не подобалось. Хоча он топові блогери вічно розповідають подібні історії успіху – як жили мало не в промисловому секторі зі щурами, а потім працювали, зціпивши зуби, і тепер влаштовують прямі ефіри з ЕКО-зони.

– Звісно, за кожен укол тобі йтиме оплата, – оголосила Анна. – Як за цілий робочий день, – додала вона з пафосом. – Ми дбаємо про наш персонал.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>