Печать Ярослава

Печать Ярослава

Середа, 5 грудня 2018 г.
Проглядів: 73
Підписатися на комментарі по RSS

– Я ж не знав, що ти – відь...

Вона приклала пальця до його уст, не давши договорити, і вимовила по складах:

– Ві-щун-ка. І тільки так! А називатимеш мені інакше – я дуже розсерджуся, ясно? – в її очах на мить спалахнув вогонь. – Дай-но я краще тебе ще поцілую! Я ж не сперечатися з тобою сюди прийшла.

Її гнучкі руки обвили Гарика несподівано сильно, а гарячі уста притислися до його губ. Він відчув, як наповнюється млосно-солодким відчуттям, що від губ ширилося нижче, доки не занило в животі.

– Ммм... Ти такий смачний! – вона насилу відірвалася від нього й замружилась від задоволення. – Мене просто розпирає енергія! Ахаха! Я не можу далі стримуватись!..

Вона зайшлася дзвінким сміхом і раптом злетіла в нічне повітря. Якимсь дивом вся одежа вмить спала неї та полетіла за вітром. Зовнішність також перемінилась: риси лиця загострилися, очі запалали жовтим вогнем, а розметані пасма волосся заворушились самі по собі, мов щупальця медузи. Білою примарою вона зависла над Гариком у м’ясному сяйві, крилами розкинувши руки.

Від несподіванки він заточився й гепнув на холодний метал біля самого краю моста. В обличчя війнув холодний вітер. Хміль одразу ж (видуло) з голови, і хлопець раптом збагнув, що лежить на самому верхів’ї мостової опори високо-високо над водою. Там внизу по чорним хвилям Дніпра неквапом ковзала іржава баржа, торохтів двигун, а десь із освітленої вогнями набережної гримала музика.

Чуючи, як захлинається серце, Гарик відчував лише слабкість та безпорадність. Що занесло його сюди? Як він опинився над безоднею, наодинці з летючою дівою, схожою на хижу птаху перед кидком?

«Боже, чому я?! Як я у все це вляпався?!» – силився крикнути він, але слова лише нечутно ворушилися на губах.

* * *

Шістьма годинами раніше рейс із Мінська приземлився у Борисполі. Гарик вже давно мріяв знову відвідати Київ, бо ж тут жили й родичі, в яких він гостював у дитинстві, але все щось заважало. І ось нарешті двоюрідна сестра таки вмовила його завітати на майські свята.

У новому терміналі вирували пасажири. Прибуваючі юрмилися в чергах до митниці.

Наразі Гарик відчув на собі погляд. Дівчина у чорному втупилась у нього з сусідньої черги. Вона що, черниця? Рідня казала,що у Києві багато храмів і прочан, але все ж...

Пройшовши митницю, Гарик поквапився на експрес, але автобус як на зло був ущерть повний. Лишалося тільки одне крісло, якраз поряд з... тою самою дівчиною чернечого виду.

– Вибач, не підкажеш, як дістатися Фролівского монастиря? – просто спитала вона, коли Гарик, переборовши незручність, усе ж всівся поряд. – Він біля Замкової гори, здається.

– Я ж не тутешній, – ніяково зізнався він і навіщось додав: – Мене Гариком звати.

Вона оглянула спокійно і уважно.

– Георгій, значить? Я – Фотинія. Світлана, по-вашому.

Тільки зараз Гарик зауважив, що навіть геть без косметики дівчина виглядала дуже гарно. Обличчя – немов мармур грецької статуї, таке ж холодне й бездоганне – здавалось надто блідим в обрамленні темних шат. На боковині чорного наплічника натужно зігнувся вишитий вершник, пронизуючи списом зміїстого дракона.

Прямуючи до міста вони більш не зронили ні слова.

«Дивно. Я гадав, їм зовсім не можна з мужчинами спілкуватися»,– розмірковував Гарик, потайки спостерігаючи за сусідкою. – «Чи вона не монашка?»

Сам він релігійною людиною не почувався. Батьки казали, що в їхньому роду чого тільки не намішано від поляків до євреїв.

А потім зателефонувала Женя.

– Ой, на мене тут стільки звалилося, – защебетала зі слухавки двоюрідна сестра. – Погуляєш трошки Подолом, доки я звільнюсь? У тебе речі не важкі?

– Та ні, – Гарик поплескав по рюкзачку на колінах; вирушаючи на три дні, не хотілося тягатися з великим грузом.

– От і чудово, тоді через дві годинки на Контрактовій площі. Біля Сковороди!

– Біля чого?

– Біля пам’ятника! Філософ ,був такий!

* * *

День вже хилився до заходу, а сестра все затримувалась. Понудьгувавши поряд з бронзовим філософом, що незворушно споглядав старовинний корпус Києво-Могилянської академії, ані крихти не цураючись неформалів, що тусувалися біля його постолів, Гарик вирішив трохи пройтися Подолом. Все одно Женя подзвонить, як проявиться.

Вузькі вулички перетиналися тут рівними прямокутниками, а старовинні, вже добряче пошарпані будинки, здавалося, приховують якісь древні таємниці.

Побродивши без цілі та не знайшовши нічого примітного, Гарик випадково наштовхнувся на кав’ярню під вивіскою «Ваґабонд».

«Це як раз для волоцюг типу мене», – вирішив він і зазирнув усередину.

Маленьку хіпстерську кнайпу наповнювало строкате товариство: від студенток з Академії до неформального вигляду іноземців. І, пробігшись очами меню, Гарик замовив собі бокал смородинового сидру. Ну хоч щось незвичайне.

Поряд біля стійки нудьгувала дівчина хипуватої зовнішності. Довге русяве волосся стягувала яскрава бандана, сорочка з етно-вишивкою виглядала з-під бахромистої курточки, а під квітчастою спідницею гострили носи ковбойські чоботи. Подібних тянок легко зустріти на різноманітний літних фестивалях, де вони зазвичай розважаються усілякими дурницями від йоги й тантри до гри на дь’ємбе.

Неформальна атмосфера та дефіцит простру в кав’ярні сприяли зближенню. Якось непомітно вони розговорилися. Гарика одразу ж зачепило дивне ім’я Радослава та її незбагненні очі – світло-карі настільки, що нагадували бурштин у променях сонця.

– Я теж не тутешня. Сама з Конотопа, – легко зізналась хипуша. – У нас тут с дівчатами ретріт на природі...

– Що на природі?

– Ретріт. Ну різні древні практики практикуємо. Духовні й тілесні... – вона зблиснула лукавою усмішкою, від якої у Гарика чомусь занив рубець внизу живота.

У тому грайливому діалозі за першим бокалом сидру непомітно пішов другий, далі третій.

«І чому Женя ніяк не дзвонить?» – шкребла Гарика думка десь у в дальньому куті свідомості.

Коли за вінами почало сутеніти, Радослава спурхнула зі стільчика і штовхнула Гарика пружним стегном:

– А пішли-но трохи провітримося? Свіже повітря лікує від хмелю, – і, не чекаючи відповіді, потягла його за руку – мов жива картина з хештегом «Йди за мною».

Гарик не пручався, поряд з нею його голова паморочилась від дивного сп’яніння, котре важко списати тільки на сидр. Уже добряче стемніло, поки вони блукали темними подільськими вуличками, набережними та кепсько освітленими переходами. Радослава без угаву про щось балакала й сміялася, не випускаючи його руку. Потім вони кудись дерлися, і Гарик вже не зовсім розумів куди й чому, але вдарити обличчям у болото перед дівчиною аж ніяк не хотілося. Доки, зрештою, він не зрозумів, що стоїть на вершині недобудованого моста, що велетенським коромислом перекинувся через Дніпро.

– Гарно тут, правда? – Радослава притислась до нього всім тілом, мружачи очі на міські вогні та виблиск золочених церковних бань.

Гарик вбирав крізь одежу жар її тіла, в той час як вітер грав її розпущеним волоссям.

Радослава враз підняла обличчя,й місячні відблиски сяйнули в бурштині її очей.

– Хаха! Ну тепер ти точно нікуди не втечеш, – засміялась вона, оповивши Гарика руками, й й уп’ялася в нього гарячим цілунком.

– М-м-м... – і тут він зрозумів, що не може ні опиратися, ні відповісти на поцілунок, бо все його тіло стало ватним і неслухняним, скуте цим відьомським поглядом.

– Ти такий смачний! І де ж ти був раніше? – вона відпустила його, і Гарик гепнувся на холодний метал.

Тільки зараз йому почав відкриватися весь жах ситуації. В безлюдному, неприступному місці він зостався наодинці з істотою, що прямо на очах з прекрасної дівчини перетворювалася на щось абсолютно потойбічне.

У кишені завібрував мобільний. Гарик витягнув його й завмер: тринадцять неприйнятих дзвінків від Жені горіли на індикаторі.

– Ой, вибач! Треба було й далі відводити тобі очі, а я геть забула! От роззява, ахаха! – зареготала Радослава й шулікою кинулася на Гарика.

Від удару вони вилетіли за край і (полетіли) з мосту вниз. Але в холодні хвилі Дніпра шубовснув лише телефон, а дівчина, на льоту осідлавши Гарика, що навіть не встиг злякатися, разом із ним шугнула в чорні небеса.

Вони летіли понад Подолом, огинаючи бані церков, і Гарик заворожено давився, як пливуть під ними дахи будинків та машин. А назустріч уже неслося чорне громаддя Замкової гори, де не сяяв жодний вогник.

– І звідки в тобі стільки енергії?! Я ж так зможу хоч усю ніч літати! – збуджено щебетала Радослава, витинаючи мертві петлі над Контрактовою площею з уже знайомим пам’ятником Сковороді. – Та з такою силою ми хоч самого Змія загнуздаємо!

Вже біля самої гори, коли під ними промайнули обриси монастиря з високим шпилем, віщунка враз заклала крутий віраж:

– Там хтось є! – зашипіла вона, вертячи головою, хоча Гарик нікого не бачив. – Звідки вона тут?!

Вони рвучко ввійшли у піке, потім по обличчю стьобнуло каштанове листя, пролунав тріск гілок, і Гарик провалився кудись вниз, у непроглядну темряву.

* * *

Він насилу розтулив повіки. Вже білий день? Гарик здивовано протер очі. Кімната, де він прийшов до тями, щось йому нагадувала. Точно! Та це ж дядькова квартира, де він гостював у дитинстві. Правда з тої пори з нею, здається, стався євроремонт, але впізнати ще можна.

І чорнява дівчина коло ліжка, десь гарикових років, теж видалася знайомою.

– А ти змінилась... – він ледь впізнав у ній Женю. – Не казала, що завела дреди.

– А, ти про це? – сестра поправила тонкі джгути волосся під плетеним беретом. – Так ми вже як довго не бачилися, років з десять мабуть? Все забуваю змінити аватарку в скайпі.

До себе Гарик зауважив, що навіть з цими хіпстерськими окулярами Женя дуже погарнішала за ці роки. Вже зовсім не те худеньке плаксиве дитя, що раніше.

Він слабкувато пам’ятав свій минулий візит до Києва. Тоді ж бо Гарик також був ще дитиною. До того ж тоді його скосив зненацький напад апендициту, довелося робити термінову операцію.

– Мами немає вдома, – Женя не дала йому потонути у спогадах. – Поїхала до бабусі в Умань на кілька днів, так що... мы самі на хазяйках.

Гарик мовчки кивнув головою. Про дядька він не запитував. Бо знав, що той щез при дивних обставинах, невдовзі післе тої злощасної поїздки. Було трохи дивно, що Женя не намагалася заговорити про вчорашнє, але Гарик не поспішав повертатися до цієї теми. Боявся, що коли чесно розкаже про те, що трапилося, його запросто можуть запроторити до божевільні.

– Ну що, ходити можеш? – діловито поцікавилась Женя і, бачачи, що Гарик встає, додала тим же тоном: – От і гарненько! А то, раз відьми вже намагалися тебе вкрасти, то можуть і знову спробувати.

Гарик так і закляк на місті.

– Ну, чого рота роззявив? – хмикнула сестра. – Вони й раніше нам спокійного життя не давали, а зараз і зовсім розперезалися! У них наразі зльот на горі. Схоже, знову будитимуть Змія.

– Як ти?..

– Та перестань! Ти ж не будеш заперечувати те, що сам бачив? – зітхнула вона. – Це мама робить вигляд, що нічого не відбувається. Тому я і сплавила її від гріха подальше, доки все не втихомириться.

У кімнаті Жені Гарикові відкрилися ціла алхімічна лабораторія. Золота менора, пергаментні сувої та книжки, пляшечки з зіллями, креслення кабалістичних фігур. Одні виглядали геть старезними, інші – зовсім свіжими.

– Ми походимо зі стародавнього роду кабалістів, що передавали секрети з покоління в покоління. Нажаль батько мало що встиг мені розказати. Я вчилася сама по його записам. Хоча мама була проти й хотіла все це спалити після того, як він зник...

– Може, краще й правда не лізти у це? – потупився Гарик.

– Думаєш, від цього заховаєшся? Є речі, написані тобі на роду, хочеш ти того чи ні! – наїжачилась Женя. – Майстри з нашої сім’ї колись тримали Змія замкненим у склепі на Замковій горі. Але після революції кладовище зруйнували, й гробниця спорожніла. Тепер Змій прокидається час від часу, приносячи різні нещастя.

– І що ж ти збираєшся робити?!

Вона закусила губу.

– Батько, звісно, нам би зараз краще допоміг, але... Часу зовсім мало, треба діяти! Що я точно знаю: історія Змія тісно пов’язана с печаттю Ярослава. – Женя якось дивно глянула на Гарика. – Але тут нам знадобиться порада професора...

* * *

За годину вони вже стояли перед масивними дверима з табличкою «Майстерня реставрації виробів мистецтва». У старовинній будівлі Художньої академії пахло сирістю і таїною. Ветхі половиці при кожному кроці загадково порипували, із сутінку під сходами, мов із засідки, визирав гіпсовий Аполлон.

– Кращого знавця древніх артефактів нам все рівно не знайти, – прошепотіла Женя перед тим, як постукати.

– А, Женечка! – літній чоловік з борідкою прочинив двері й ввічливо усміхнувся. – Знову потребуєш консультацій з антикваріату?

– Скоріше екскурсу по київським легендам, – сестра, зайшовши першою, впустила за собою Гарика. – Для нашого гостя.

В тісній мастерні тхнуло міцними хімікатами. На столах і полицях громадилися старі ікони, статуетки, золоті підсвічники та якісь вже зовсім древні й незрозумілі речі. Деякі були дуже старими, інші, навпаки, сяяли яскравими фарбами після реставрації.

– Читав билини? Річка Смородина, Чудо-Юдо?.. – поцікавився професор у Гарика й кивнув кудись удалину. – Це ж все тут поряд. За два квартали є Смородинський узвіз. Річка з легенди давно висохла, а вулиця з назвою лишилася. Вас цікавить щось більш конкретне?

– Печать, – уточнила Женя. – Печать Ярослава.

Професор якось дивно на неї подивився й спохмурнів.

– Так би одразу й сказала, що це своя людина, – він сів та після довгої паузи звернувся до Гарика. – Ты чув про джинів? Їх називали по-всякому – духи, янголи, демони – тільки не ті, з крилами, що на іконах чи в казках Шахерезади. Ці прадавні створіння з’явилися задовго до людей і керували силами природи. Мудреці минулого вірили, що їх можна підкорити й змусити виконувати накази. І декому це навіть вдалося.

Професор пройшовся майстернею і зняв з полиці старий канделябр у формі зірки Давида.

– Премудрий Соломон був найвеличнішим в історії повелителем джинів. Це вони допомогли йому збудувати величезне місто, Єрусалимський храм і стати найбагатшим з царів стародавнього світу. Соломон умів створювати печаті, що зв’язували силу джинів. І декотрі з них збереглися аж до наших часів.

– Але причому тут Ярослав? – здивувався Гарик.

Професор покрутив канделябр у руках, читаючи написи івриті.

– Печаті розповсюдилися по всьому світу. Тисячу років тому князь Ярослав отримав одну з них у дар від кабалістів, що прибули з Візантії, і це змінило все його життя. При ньому мысто виросло уп’ятеро, закладений щй його батьком храм Софії завершили надзвичайно швидко. Князь будував Київ за зразком Єрусалима – Золоті ворота, Лиса гора, річка Іордань – всі ці назви прийшли зі Святої Землі. А його самого, як і царя Соломона, ще за життя прозвали Мудрим. Цікаві збіги, правда?

Професор усміхнувся, а Гарик все не міг відірвати погляд від канделябра.

– А яка вона ця печать?

– Ніхто не знає достеменно, як вона виглядала від початку, – зітхнув професор. – Хтось вважає, що на ній зображувалася зірка Давида, хтось – що вершник зі списом. Кажуть, вона могла з часом змінювати свій вигляд в залежності від господаря.

– А що її пов’язує зі Змієм? – нетерпляче перебила Женя, й професор зиркнув не неї з докором.

– Змій, або як його ще називали – Чудо-Юдо, був однім з найсильніших джинів, підкорених князем, – старий поставив канделябр на місце й увзяв до рук старовинну ікону Святого Георгія на коні, ну точно як на рюкзаці Фотинії. – Але після смерті Ярослава печать переходила з рук до рук, і спроби нових господарів використати Змія часто призводили до катастрофічних наслідків. Вибух артскладів на Звіринці, пожежа Хрещатика, Куренівский потоп... Це лише невелика частка тих лих, що сталися у різні роки з його вини. Зараз Змій спить, але час від часу він прокидається, і тоді відбуваються нові катастрофи. Й лише сила печаті може його приборкати. Ось тільки вже багато років її ніхто не бачив.

Гарик, що вже очікував однім махом взнати відповіді на всі запитання, зажурився.

– І що ж тепер робити?

– Шукати! – замість професора відповіла Женя. – Я дещо згадала! Думаю, деякі записи батька могли б підказати, де її знайти. А крім того, треба зупинити відьом, аби не збудили лихо завчасно! Я певна, що це вони вбили батька, коли він намагався розвалити їх капище! – вона зблиснула окулярами й твердим кроком попрямувала до виходу.

Гарик вже збирався рушити слідом, коли професор промовив тихо:

– Зачекай хвилинку, – і коли двері зачинилися, додав: – Я не хотів казати при Женечці, але кабалісти – це лише одна з фракцій, що воюють за печать. Ось вже тисячу років то вони, то віщуни, то церква по черзі володіли нею. У кожного з них свої цілі й методи – і не мені судити, чиї підходи кращі. Моя справи – підтримувати баланс сил, аби не постраждало місто і невинні люди.

Професор нахилився до Гарика.

– Я просто хотів, аби ти знав: церква теж не залишиться осторонь. Я чув, що вони нещодавно викликали до Києва могутнього екзорциста. Він теж намагатиметься втихомирити Змія та забрати печать. У будь-якому випадку, все перетинається на ній.

* * *

Сонце неквапом тонуло в зелені київських гір, забарвлюючи захід неба у багряні тони. Женя у бадьорому темпі протягла Гарика вздовж усього Андріївського узвозу, а потом звернула в непримітний провулок біля підніжжя Замкової гори. Тут було майже зовсім темно. Густі дерева закривали небо над головою, а вуличка обернулась вузькою стежкою, що зміїлася між кущів з гаражами.

Звідси на гору вели старі, похилені сходи, і Женя раптом запинилася.

– Ти ж знаєш, що сьогодні Вальпургієва ніч? Вони напевно вже почали шабаш у своєму капищі, – сказала вона Гарику, кивнувши на вершину. – Я заздалегідь встановила там магічні мітки, тож одразу відчула, як тільки вони з’явилися.

– Їх же там, мабуть, чимало? – промимрив Гарик.

Але сестра лише діловито взялася в боки й зовсім не здавалась наляканою.

– Навіть якби й мало, щоби їх перемогти потрібна надлюдська сила! Проте я тут приготувала дещо.

Вона протерла окуляри й, роззирнувшись, вказала на вологий чорнозем біля стежки.

– Лягай сюди!

– Що, прямо в багно? – здивувався Гарик.

– То не багно, то земля! Творець нас усіх колись із неї виліпив, – вона видобула з полотняної торби, котру весь цей час тягала на плечі, невеликий совочок і, щось бурмочучи під ніс, заходилась обкопувати Гарика по контуру, як зазвичай обводять трупи на місті злочинів.

Тіло Гарика звело від холоду так, що знову розболівся рубець від апендициту.

– Вставай! – нарешті скомандувала дівчина.

Коли Гарик підвівся, вона продовжила накидати землю, аж поки перед ними не вималювалась об’ємна фігура людини. Женя пальцем намалювала їй рота й очі, потім витягла з торби пергаментний сувій і почала читати на незрозумілій мові. При цьому вона креслила пальцем дивні знаки на фігурі та поряд.

Наостанок Женя вклала сувій у рота земляній людині, написала щось у нього на лобі й виголосила:

– Темет!

Спочатку нічого не відбувалося. Згодом Гарик побачив, як сувій у роті фігури почав світитися все сильніше и сильніше, пітім спалахнули очі й знаки по контуру. Фігура смикнулась і підняла із багна товстелезні ручищи. И ось нарешті голем, кремезний і могутній як ведмідь, встав перед ними на повен зріст.

Женя не без гордості оглянула своє творіння й, поправивши окуляри, усміхнулась до ошелешеного Гарика.

– Ну, з таким кавалером і до них на Геловін-вечірку не страшно поткнутися! Може, він і не зупинить Змія, але ритуал їм точно зіпсує!

Коли вони дістатися вершини, було вже зовсім темно. Гарик і Женя скрадалися поміж дерев, раз по раз спотикаючись об нагробки старого кладовища, а за ними важко ступав голем.

На узліссі вони визирнули з хащів. Десь лунко бубніли тамтами. В місячному сяйві кілька жіночих постатей з розпущеним волоссям і в білих сорочках водили танок навколо багаття і щось протяжно й красиво співали. Придивившись, Гарик помітив, що огонь палає на якійсь подобі жертовника, складеного в каміння.

Слухняний розумовим наказам господарки, голем кинувся в атаку на капище. Захоплені зненацька віщунки знялися у небо. Вони кружляли над големом, мов ластівки, що захищають рідне гніздо. Одна из них спробувала атакувати Женю, але у тої в руках зеленим полум’ям спалахнул сувій, і в повітрі одразу виріс захисний екран, сяючи хитромудрими пентаграмами.

Віщунки від цього мов сказилися. Вони кидалися на голема, вириваючи з нього шмати землі, неначе на руках у них були тигрячі кігті. Захисний екран Жені також затремтів. Де б вона не зберігала свою енергію, було ясно, що та вже на межі.

Незабаром, втративши сили, голем захитався й безформною масою землі осів на землю. В очах Жені застиг жах. Окуляри з’їхали на носа й полетіли у траву. Гарик знов побачив перед собою ту перелякану дитину, якою вона була у дитинстві. І коли віщунки налетіли всією зграєю, Женя тоненько пискнула й покотилася вниз по схилу. Гарик хотів було кинутися за нею, але ноги немов приросли до землі.

Белою тінь відділившись від зграї, над ним у нічному небі зависла вже знайома постать.

– Давно не бачились, Гарику! – засміялась Радослава, приземляючись біля нього. – Сподіваюся, сьогодні нам уже ніхто не завадить?

Вона спробувала обняти його, але Гарик відсахнувся як од мари.

– Е, уявляю, що вони тобі наплели... – надула губки віщунка. – І чорнокнижники, і церква нас ненавидять. Мабуть розказували щось про вбивства? Або що ми викликаємо небезпечних монстрів, аби всіх погубити?

Вона підійшла впритул, сяючи вогняно-бурштиновими очима.

– Але вбивати і руйнувати – це не наші, а їх методи. Спочатку ти маєш зрозуміти, що Змій – то не монстр, а чудовисько – від слова чудо. Чудо-Юдо! Він, як і сама природа, не злий і не добрий. З ним можна встановити рівновагу й жити у мирі, – вона враз спохмурніла. – Але кабалісти хочуть посадити його на ланцюг і використовувати, мов голема, а церква намагається знищити, як і всё, що не вписується в їхні канони. І хто б не розлютився після такого?!

Радослава допитливо заглянула Гарику в очі.

– Ти ж чув про Георгія і Змія? Тільки тобі не сказали, що у цієї легенди є кілька версій. І згідно одної з них Георгій не вбив Змія, а приручив і привів до міста, мов слухняного песика. Ось ми, віщунки, й бажаємо того ж самого. От тільки це дуже важко зробити без сили печаті. Змій тисячу років був заклятий з її допомогою, і тільки вона може повернути його до природного стану, розумієш?

Слухаючи Радославу, Гарик відчував невиразне дежавю. Це місце від самого початку здалося йому дивно знайомим. Він озирнувся навколо, наче вже бачив це все у своїх снах чи навіть наяву в дитинстві. Інші віщунки між тим, повернулись до багаття й мирно заспівали знов.

– Адже ти вже був тут? Бачу, ти починаєш згадувати, – усміхнулась Радослава, перехвативши його погляд. – Кабалісти не просто так тебе ховали, й сюди повернули невипадково. З тобою пов’язано щось важливе, тобі просто не сказали про те. Але я це відчуваю! І твоя енергія потрібна всім нам… Потрібна мені!

Її лице всё наближалося. Губи віщунки все майже торкнулись Гарика, як вона враз скрикнула й відлетіла на добрі два метри. В повітрі між ними щось просвистіло й встромилося у землю біля ніг Гарика.

Він підняв очі. Високо над землею, ледь торкаючись вершечка телеграфного стовпа, маячила на фоні повного місяця чорна фігура. Вони дивилася прямо на Гарика, і крила мантії беззвучно гойдалися на вітру.

– Ах ти ж!.. – закричала Радослава, й інші віщунки голосно зашипіли.

Так само без жодного звуку фігура злетіла з місця й приземлилася серед гурту віщунок. Предмет, що ввігнався у землю, знов опинився у неї в руці. Це був довгий спис, металевий наконечник скупо виблискував у місячному сяйві.

Віщунки кинулись було на неї всі скопом, але чорна фігура лише зробила широкий замах, і вони одразу відскочили, ухиляючись от вістря списа.

– Свята реліквія! Екзорцист! Списоносець! – з жахом зашипіли вони, й весь шабаш кинувся врозтіч.

Мовчазна фігура наблизилась до онімілого Гарика. І тут він впізнав її. Довгі шати черниці, блідий, мов у мармурової статуї, грецький профіль.

– Фо... Фотинія? – запинаючись, вимови Гарик.

Та подивилася на нього спокійно, як і тоді в автобусі.

– Неспроста я ще в аеропорту звернула на тебе увагу, – сказала вона, поклавши руку Гарику на плече. Друга рука, не торкаючись, досліджувала його тіло, мов рентгенівський апарат, і в животі знов заболіло.

– Що з тобою трапилося в дитинстві? Тобі робили операцію? – запитала Фотинія і вже переконано додала. – Не був не апендицит. Вони ж... помістили печать всередину тебе!

Перед очима Гарика промайнули уривки спогадів десятилітньої давнини. Київські гори, люди у чорному, біль у животі. Занепокоєне обличчя дядька, що схилилося над ним. І нарешті світло хірургічних ламп, що різало очі.

– Знімай штани! – Фотинія легким рухом від’єднала наконечник списа й опустилась навколішки перед Гариком. – За допомогою святої реліквії я зможу витягти печать, не заподіявши шкоди.

– Зачекай! – спродував запротестувати Гарик, коли вістря вперлося йому в живіт. – Не заподіявши шкоди мені чи печатці?!

Тут з-за спини почулися важкі кроки.

– Ти не зможеш її витягти, дияконіса, – з темряви вийшла Женя, ведучи за собою заново створеного голема; її тріснуті окуляри були наскоро перев’язані тасьмою; в руках багряно світився новий сувій. – Печать не зашита всередину, вона розчинилася в тілі в результаті ритуалу. Тепер він сам – немов жива печать. Я довго не могла второпати, що батько мав на увазі в своїх записах, але тепер все стало на свої місця.

І тут Гарик скрикнув, відчувши холодний дотик до ноги. В траві одна за одною позли чорні змії. Сила-силенна, вони тяглися в бік склепу, дорогою завиваючись у клубок, що ріс и поступово набирав обрисів людської фігури.

– Запізно! – прошепотіла Фотинія. – Перетворення вже почалося!

Вона знову пристебнула наконечник до древка.

– А це допоможе? – Гарик із сумнівом покосився на іржаве лезо з вибитим на ньому хрестом.

– Це Спис Долі, – твердо відказала Фотинія. – Відомий також, як спис Лонгіна, їм можна вбити навіть Бога.

І Гарик враз помітив, як у темряві на її руках засвітилися стигмати вигляді чудернацьких фігур та хрестів.

Раптом з-за дерев виринула схожа на примару постать Радослави. Її очі блимали жовтим, як у кішки, а волосся, немов мацаки, саме ворушилося на голові.

– Реліквії тут вже не допоможуть! Ця чорна ворона лише все зіпсувала! – звернулась вона до Гарика, неначе інших дівчат тут не було. – А чорнокнижники зроблять іще гірше! Лише я зможу відновити баланс і приспати чудовисько, але ти маєш об’єднати сили зі мною, Гарику!

Фотинія також розвернулася до нього:

– Вирішуй, Георгію! В тобі криється величезна сила, і лише тобі обирати для неї шлях. Ти не зможеш ні втекти від неї, ні передати комусь іншому. Тож вибирай! Поганські чари? Єретичні вчення? Чи допомога Церкви? Розмірковувати вже немає коли!

При слові «чари» Радослава не втримала посмішку, а Женя, почувши «єретичні», презирливо пхикнула і відвернулась.

Хлопець ще раз подивився на трьох дівчат, що півколом виструнчилися перед ним. Тож навіщо вони так хотіли затягти його на цю гору? І чи не його поява тут спровокувала пробудження Змія, що спав багато років?

Гарик розвернувся і побіг геть, якнайдалі від склепу.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>