Паралелі

Паралелі

Четвер, 22 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2717
Підписатися на комментарі по RSS

Над маленьким сірим містечком догорав іще один день. Темні труби заводів і тьмяні багатоповерхівки чітко виділялися на фоні багряного небокраю. Сьогодні був один з нечисленних днів у році, коли фабрики не працювали і густий їдючий дим не огортав вулиці містечка. Спрацював механізм – один за одним почали вмикатися ліхтарі уздовж дороги. Довкола панувала мертва тиша, від якої по шкірі пробігали мурашки.

Місто жило за власним розпорядком уже давно. Через декілька хвилин довколишній спокій на сотні уламків розіб’ють численні автобуси й електрички. Люди повертатимуться з роботи: змучені, втомлені, виснажені, сірі і, звичайно, цілком байдужі до всього, що відбувається навколо. Завтра, в цей же час, натовп буде вдвічі більшим – до нього увіллються робітники заводів і фабрик. І вся ця маса, неначе брудна ріка, що вийшла з берегів, розтікатиметься вулицями, а тоді просто розпорошиться серед будинків житлового мікрорайону. Загоряться вогники у вікнах, але й вони будуть лише тьмяними квадратиками на фоні сірих стін. Пізніше світло у квартирах позгасає, тільки самотні ліхтарі на порожніх вулицях чекатимуть нового світанку. Це була доля маленького провінційного містечка, що постачало енергією, товарами і робочою силою надсучасний гігантський мегалополіс.

Ось минула хвилина, дві, три… Здалеку долинув звук електрички, що стрімко наближалася. Сполохана тиша причаїлася десь неподалік, щоб після цього недовготривалого пожвавлення знову захопити владу над містом. Електричка зупинилась - і з вагонів почали виходити люди. Ніхто навіть не посміхався, не сварився, не розмовляв, лиш де-не-де хтось пошепки перекинувся кількома словами. Глухий шум від шарудіння гравію наповнював простір. Натовп попрямував до житлового масиву.

Останньою з електрички вийшла дівчина. Всі вже давно покинули перон, а вона йшла неквапним кроком, тому і виділялася з юрби. Одягнена у стандартну сіру форму, вона мала ще й темно-синій жакет – працівник офісу. На мить зупинилася, щоб глянути на захід сонця. Обрій догорав останніми промінцями сьогоднішнього дня. Дівчина зітхнула, а тоді поквапилась, щоб наздогнати натовп робітників.

Невдовзі дорога розділилася на дві вулички. Частина натовпу рушила праворуч, інші ж і далі простували вздовж головної дороги. Дівчина намагалася розчинитися серед безликої маси, а тому йшла, опустивши голову. Та тільки-но група людей звернула у провулок, щось змінилося. У тихому надвечірньому повітрі, неначе струна, забринів гомін. Робітники розправляли плечі, розмовляли упівголоса, всміхалися. Дівчина ні з ким не перемовлялася, зате уважно ловила кожне слово:

- Уявляєте, гайя знову виступили проти системи!– захоплено шепотів хтось.

- Кажуть, цього разу вони намалювали на будинку блакитну незабудку,-  додавали старші.

Молодь починала розпитувати, що таке незабудка і яка-така вона блакитна. Дехто похапцем, щоб не проґавити жодного слова, пояснював їм, що то – квітка, а блакитний – це колір чистого денного неба. Тим часом старші продовжували розповідь про сміливих повстанців, аж поки не доходили до під’їздів власних будинків. Тоді бажали всім надобраніч і йшли додому.

Дівчина жила майже наприкінці вулиці. Добралася до свого помешкання, відчинила двері квартири й увійшла досередини. Вона була зовсім знесилена, але усміхалася. Чомусь її тішила думка про те, що не всі бездумно підкоряються Системі. Ці тихі розмови, почуті дорогою додому, давали дівчині життєву силу. Здавалося, ще трошки – і вона сама приєднається до сміливих повстанців, але… Їй, мабуть, бракувало відваги.

Дівчина роззулася, залишивши біля порога пару непримітних темних туфель на низьких підборах. Босоніж увійшла до кімнати, увімкнула світло. Тут було вельми затишно. Тьмяно-зелені стіни гармоніювали з блідо-жовтими, майже білими, шторами. Маленький диванчик зі світлою оббивкою, трішки недоречна, але така необхідна поличка і зовсім крихітний журнальний столик – ніщо не виходило за рамки закону.

Одразу після війни – а це було досить давно – утворилась нова глобальна, але ще дуже слабка держава. Величезні втрати серед населення, розбиті міста не давали їй можливості розвиватися. Саме тоді Система почала боротьбу за владу. Вона вміло грала на почуттях розчарованих людей, обіцяючи всім рівні можливості і робочі місця. Планета підтримала нову Систему майже одноголосно, тим більше, що вибору і не було. Першим вжливим, на думку нової влади, кроком мала бути уніфікація, але керівники і звичайні люди уявляли собі це по-різному. Ось так Земля і перетворилася на похмуру планету сірих людей.

«Це створить хороші умови для розвитку Наддержави», - виправдовувалась Рада Консулів, вводячи єдині стандарти, єдину мову, єдину валюту. Зрештою, влада перестала цікавитись думкою населення – так з’явилась обов’язкова щоденна уніформа, робітнича повинність, іменні коди й заборона на яскраві кольори.  Подекуди люди все ж намагалися протистояти цьому механізму, але звістка про те, що непокірні зникають безслідно, вселяла жах у відважні серця. Страх примусив усіх змиритися. Люди, які тисячоліття тому вимагали хліба і видовищ, тепер радо підбирали сухі крихти під столом у нових володарів.

У такому «ідеальному» світі дівчина народилася і жила. Кожного дня робота і дім, але єдиним ковтком свіжого повітря були перекази про повстанців. Близько року тому дівчина вперше про них почула. Подейкували, що вони заявили про себе гігантським різнобарвним графіті на одній із вулиць мегалополісу. «Gaja», - написали вони міжнародною мовою. ЖИТТЄРАДІСНІ.

Настала мить, коли можна було просто подумати над тим, що турбувало. Дівчина вмостилась на дивані. Безліч запитань роїлися в її голові, але шукати на них відповіді вона не мала сили і сміливості. Дівчина поглянула на металевий браслет на правій руці. На ньому був вигравіюваний її штрих-код, за яким комп’ютер легко визначав стать, вік, домашню адресу і місце праці особи. Чому її кличуть не Надя, а лише співробітник №19703022615? Яким було життя до війни? Чи багато зараз повстанців? Куди зникають непокірні люди? Навіщо Системі стільки робочих рук? Де зараз можна побачити квіти(якщо взагалі можна)? Чому?.. Як?.. Коли?.. Дівчина заснула.

***

У лісі прокидалися перші птахи. Вони щебетали дзвінко і весело, розпочинаючи новий день. Сонце поволі підіймалося над густими кронами дерев, розливаючи в усі щілинки м’яке ранкове світло. Стало трішки прохолодно – випала чиста роса.

Під могутнім крислатим деревом на одній із галявин, згорнувшись калачиком, лежала дівчина. Голосний щебет, очевидно, розбудив її, а тому вона солодко позіхнула і потягнулася, показавши з-під плаща ніжні, тендітні ручки. Холодна роса миттю розвіяла сон. Дівчина розплющила свої карі, трішки розкосі очі, і підвелася. Ранкове повітря було чистим і свіжим, сотні ароматів химерними візерунками перепліталися в ньому. Пахло  росяною, щойно прим’ятою, травою, тендітними лісовими квітами, а ще, ледь-ледь вчувались нотки свіжої соснової живиці, принесені, мабуть, лагідним вітром із північної частини лісу. Дівчина звелася на ноги, підняла з землі цупкий темно-зелений плащ, котрий захищав її від нічного холоду, і накинула його на плечі. Сяк-так поправила своє темно-коричневе, ледь хвилясте волосся і зібрала його, пришпиливши заколкою із дрібними рожевими квітами. Пора вирушати в дорогу.

Дівчина мандрувала вже третій день. Ще вчора вона була біля підніжжя гори Капґвин, а сьогодні лише півдня ходьби відділяли її від дому. Тепер можна було не поспішати. Невеличкий прив’язаний до пояса мішечок з лікувальними травами плавно погойдувався в такт нешвидким крокам. Дівчина ступала нечутно, не залишаючи за собою слідів, як, між іншим, усі ельфи. У селищі її кликали Цинторією. Багато років тому стара віщунка Брофвідес знайшла налякану дівчинку в лісі. Розкосі оченята і ледь загострені вушка свідчили, що вона була представницею древньої раси ельфів. Крім скромної одежини і латаної торбини, дівчинка мала при собі тільки заколку, прикрашену дрібними рожевими квіточками. На їх честь Брофвідес і назвала малу  Цинторією.

Аналỳ Ґоедвіґ – Подих Лісу – невеличке ельфійське селище. Воно ховалося між старезних дерев і, здавалося, разом з ними існувало вічно. Маленькі наметики і хижини під гіллям могутніх дубів, де переплітались дві сили: загадковість зеленооких ельфів і могутність древнього лісу. Цей дивовижний зв’язок наповнював енергією увесь простір довкола. Тут панувала гармонія.

Але, як не дивно, Цинторія не поспішала повертатися до селища. У ньому вона мимоволі відчувала себе чужою. Усі лісові ельфи, окрім неї, мали зелені очі. Це була ознака їхнього племені. Фісташкові, оливкові, смарагдові, горохові, зеленояблучні, мохові, сердолікові, болотяні відтінки, але жодних темно-карих. «Якщо я не звідси, то звідки тоді?» - не раз себе запитувала дівчина.

Часом в Аналỳ Ґоедвіґ приходили мандрівники. Цинторія ще маленькою любила слухати оповідки веселих гномів чи розповіді мрійливих кентаврів, котрі жили у Північному лісі. Та найбільше вона раділа, коли в маленьке селище приходили ельфи. Тоді дівчинка допитливо зазирала їм у вічі, намагаючись знайти бажаний відтінок. Але, попри все бажання, карооких ельфів вона так і не зустрічала. Бачила відважних мореплавців з блакитними, синіми, бірюзовими очима. Чомусь вони часто навідувались до селища. Рідше траплялись сіроокі. Це були поодинокі старенькі ельфи-мандрівники, а у минулому – непереможні вершники драконів, що колись підкорили собі стихію повітря. Вони, зазвичай, були небагатослівними, хоча знали дуже багато. Їхні відповіді на питання міг зрозуміти далеко не кожен. Цинторія збагнула тільки одне: всі ці сіроокі ельфи втратили драконів ще до Великої битви, а зараз, самотні, вони не бачили нікого, хто був би гідним дізнатися їх таємниці.

Багато часу Цинторія проводила у лісі, подалі від селища. Брофвідес доручала їй знайти деякі лікувальні трави  - і дівчина залюбки погоджувалась. Тут їй було затишно. В Аналỳ Ґоедвіґ Цинторію поважали, хоча часто вважали дивакуватою. Вона найвправніше в селищі вміла видиратися на дерева, надзвичайно влучно стріляла із лука, завдяки старій віщунці добре розумілась на травах і грибах. Та й друзів не бракувало – Дерв, Айстер і Фреґус. Але, незважаючи на це, до селища дівчина воліла ще не повертатися.

Цинторія блукала лісом досить довго. Надвечір вона вийшла на стежину, що вела в Аналỳ Ґоедвіґ. Тут її зустрів Айстер – худорлявий ельф з довгим русявим волоссям. В його оливково-зелених розкосих очах палали жваві іскорки. Саме за метку вдачу його й кликали Вітром.

-Ти де так довго була?– одразу запитав він.– Давай допоможу!

Цинторія лише усміхнулась. Вона знала, що зараз на неї посиплються розповіді про те, як селище жило всі ці дні, хоча нічого надзвичайного тут не траплялося вже дуже давно. Так і сталося. Айстер із захопленням говорив про буденні речі, розпитував про подорож. За розмовою вони й не помітили, як уійшли до села. Маленькі халупки ельфів ховалися серед могутніх дерев, жодних вуличок чи алей, лише хаотично розкидані хижини. Цинторія попрямувала до будиночка віщунки, де при вході зустріла Дерва. Він був досить широкоплечим, як на ельфа, мав правильні риси обличчя і темне хвилясте волосся, що ледь торкалося плечей.

-Ти вже повернулася? Радий тебе бачити,- сказав він.

Цинторія знову всміхнулася – вона була надто виснаженою, щоб зараз розмовляти з ним. Після цього увійшла досередини. Невеличке, погано освітлене приміщення наповнював досить приємний запах якогось варива. Дівчина побачила віщунку. Брофвідес сиділа на лавочці й уважно дивилася на вхід, очевидно, очікувала повернення своєї помічниці. Старенька була вродливою, незважаючи на свій поважний вік. Її очі, кольору старого моху, здавалося, дивилися прямо в душу. Цинторія віддала віщунці мішечок з травами. Брофвідес глянула на дівчину, лагідно і співчутливо, нічого не запитувала і не розповідала, лише сказала:

-Тобі пора відпочити.

Цинторія лягла на ліжко, що стояло у кутку, і солодко заснула.

***

Надя прокинулась. Боліла голова і нила спина. Та, що б там не було, потрібно було збиратися. Вчора дівчина заснула, сидячи на дивані, а тепер настала пора йти на роботу. Надя одяглася, вийшла на зупинку, сіла в електричку, поїхала до міста, прийшла в офіс, відбула робочий день – усе, як зазвичай. Тільки було якесь дивне відчутя, що не давало зосередитись.

Дівчина знову не поспішала виходити з електрички. Однією з останніх вона покинула душний вагон і стала на зупинці. Там, по той бік колії, знаходились недобудовані багатоповерхівки. Вони похмуро бовваніли, настовбурчивши в усі сторони металеві стрижні арматури. Багряні промінці торкалися жалюгідних сірих стін, вимальовуючи довжелезні темні тіні на землі. Раптом Надя помітила чіткий людський силует поміж будинків. Хтось вбіг у під’їзд недобудованого дому. За ним прошмигнули ще двоє. Дівчина здивувалася, але одразу ж відвернулася і попрямувала до житлового масиву.

Справа в тому, що вздовж дороги стояли не лише вуличні ліхтарі, а й камери спостереження. Необачно було б привертати увагу наглядачів. Надя злилася з натовпом. Ще ніколи вона не крокувала так швидко. Якесь невідоме почуття тягнуло її до тих забутих багатоповерхівок. Щойно дівчина звернула з головної дороги, вона пірнула у вузенький коридор між двома будинками, а тоді, пробираючись старими забутими дворами, знову повернулася на зупинку. Потрібно було лише непомітно перейти через колію. Одна-єдина камера зиркала невтомним оком на станцію. Надя відійшла подалі від зупинки, а тоді прошмигнула повз ліхтар туди, де ще недавно були таємничі постаті.

На третьому поверсі одного будинку вона помітила людей. У легеньких яскравих курточках, з невеличкими рюкзачками вони точно не були робітниками чи полісменами. Це - ПОВСТАНЦІ!

Надя не наважувалась підійти ближче. Цікавість і острах боролись всередині неї. Дівчина вирішила поки що просто спостерігати здалеку. Тим часом троє в яскравих курточках готували якесь спорядження. Один із них глянув вниз, побачив Надю і кивнув своїм товаришам, але ті, очевидно, проігнорували це. Вони працювали швидко і злагоджено, скинули мотузку, а тоді допомогли своєму товаришеві спуситися. Коли хлопець завис між другим і третім поверхом, розпочалось найцікавіше. Надя підійшла ближче, щоб добре бачити все. Пояс повстанця нагадував сумку для набоїв: у кожній кишеньці знаходився балончик із фарбою. Хлопець спритно витягав то один, то інший, наносячи незрозумілі лінії на стіну. Малюнок ставав все чіткішим і виразнішим. Тепер добре було видно гігантського метелика – чудову комаху, яка зараз, на жаль, зустрічалася вкрай рідко.

Надя зачаровано спостерігала за цим, та раптом її увагу привернув дивний шерхіт. Зі сторони житлового масиву до станції наближалася група полісменів. У своїх чорних формах вони нагадували зграю сполоханих круків. Гравій вилітав з-під коліс їхніх безшумних мотоциклів, своїм шарудінням попереджаючи про небезпеку. Надя вирішила діяти негайно. Вона підбігла до хлопця-художника і вигукнула:

-Тікайте! Поліція!

Юнак озирнувся, а тоді покликав своїх товаришів. По черзі вони спустились на землю. Рятувати спорядження не було часу. Неначе грім серед ясного неба, пролунав перший постріл. Надя не знала куди втікати. Раптом один з повсанців підбіг до неї, вхопив за руку і потягнув за собою. Дівчина не опиралася.

Вони бігли між будинками, лунали постріли – поліція переслідувала втікачів. Нарешті сховалися в одному з будинків. Там, у підвалі, було зовсім темно. Хтось увімкнув ліхтарика – і Надя побачила діру в підлозі. Це був вхід у підземелля. Потрібно було стрибнути, але дівчина не могла наважитись.

-Ну ж бо!– вигукнув той, що тримав ліхтарика. – Ти жити хочеш?

Надя стрибнула, слідом за нею - інші. При світлі ліхтарика дівчина побачила тунель. Він, мабуть, був збудований ще до війни. Так-от де переховувались повстанці! Хлопець з ліхтариком вирушив вперед, Надя попрямувала за ним, двоє ж інших йшли вслід за нею. Чомусь тепер дівчина не боялася, тільки цікавість горіла в її очах. Так несподівно збувались її мрії.

Час, здавалося, зупинився. Маленька групка людей мовчки просувалася тунелем. Вони минали безліч бічних коридорів, але хлопець з ліхтарем жодного разу не звернув. Нарешті втікачі опинились у якомусь приміщенні. Висока стеля, численні колони свідчили про те, що воно існувало вже сотні років. Це було щось на зразок внутрішнього дворика – атріума, який освітлювався ліхтарями і лампами. Колони по периметру підтримували склепіння, а за ними розміщувались входи до житлових кімнат. Щойно Надя і її супутники прибули, у дворик почали виходити люди. При тьмяному світлі ламп ледве вдавалося усіх роздивитись, але дівчина зауважила, що тут було багато молоді. Загалом їхня кількість не перевищувала сімдесяти осіб. Люди вітали юнаків із поверненням, розпитували про все.

Через декілька хвилин хлопець із ліхтариком провів Надю до однієї з кімнат, сказавши, що він із друзями підійде трішки пізніше. Дівчина кивнула й увійшла досередини. У кімнаті було дуже світло завдяки невеликому прожектору. Чотири ліжка і шафа – от і увесь інтер’єр. У дальньому кутку сиділа жіночка, її темне, ледь посріблене сивиною волосся, було заплетене у тугу косу. Вона тримала на колінах моток жовтої пряжі і щось в’язала. Надя привіталася, а жіночка підвела голову і привітно всміхнулася. «На кого ж вона схожа?»- подумала дівчина.

Незнайомку, як виявилось, звали Анастасією. Вона давно вже допомагала повстанцям, а її син зник безвісти півроку тому. Тоді поліція звідкись дізналась про плани гайя, а тому врятуватися не міг ні він, ні його товариші. Жінка розповідала про все це зі сльозами на очах. Неприємний холод овіяв Надину душу – тільки зараз вона усвідомила, як повстанці ризикують кожної миті. Анастасія витерла вологі очі і запропонувала дівчині трішки подрімати. Надя погодилась, прилягла, але ніяк не могла заснути.

Минув час. До кімнати хтось увійшов. Дівчина не розплющувала очей, але згодом зрозуміла, що то були ті повстанці, які й привели її сюди.

-Але ж звідки поліція дізналася? Навколо сотні маленьких містечок?

- Та звідки завгодно! Тихіше, вона спить,- почула Надя дівочий голос. Через цікавість ледь-ледь розплющила очі. Говорила дівчина, мабуть, її ровесниця. Вона мала дуже коротко підстрижене волосся, через що Надя й сприйняла її тоді за юнака.

-А хоч би й вона викликала?– кивнув на Надю не вельми симпатичний світловолосий хлопець.- І взагалі, Ярку, навіщо ти її привів сюди?

-Зоряне, схаменись! Поліція не прощає порушень режиму. Гадаєш, краще б вона загинула?

-А ти впевнений, що вона не шпигунка? Може нам усім загрожує небезпека?

-Аякже! Тобі на кожнаму кроці жахіття ввижаються!

-То, значить, не ми троє недавно були за крок від смерті?!!

-Спокійно, хлопці, тихіше – розбудите її. Завтра все обговоримо.

-Добре, Сáшко,- відповів дівчині Зорян,- але вона ще накличе біду на наші голови!

***

Цинторія розпочала день, як зазвичай, тільки їй не йшов з голови сьогоднішній дивний сон. «Може, це знак, і варто розпитати про все Брофвідес?» - думала вона.

Кароока ельфійка не раз намагалась дізнатись у старої, чому вона не така, як усі, та віщунка завжди відповідала загадками. І ось Цинторія знову підійшла до неї:

-Я хочу знати, хто я і звідки. Думаю, ви щось знаєте…

-Знаю, дитинко, і досить багато,- усміхнулась Брофвідес.- Дещо я тобі розповім, інше мусиш збагнути сама. Слухай, - продовжила після короткої паузи віщунка. - Крім ельфів лісу, моря і вершників, існувало плем’я чорнооких ковалів. Ніхто ніколи не виготовляв таких чудових мечів і кольчуг, як вони. Пізніше чорноокі почали розходитись по ельфійських селах, щоб бодай дечому навчити інших. Кажуть, вони відчували наближення війни.

Ти, мабуть, знаєш про Воїнів чотирьох стихій, які відновили мир в усьому Ситгарді. Так-от, у них були саме карі очі. Ковалі створювали сім’ї з іншими ельфами, саме в них інколи народжувались малята, що мали здібності всіх чотирьох племен. Це все, що я можу тобі розповісти. А тепер візми оце.

Брофвідес дала Цинторіїї срібний браслет. Це були блискучі пластинки різних розмірів, з’єднані між собою.

-Він допоможе тобі знайти джерело Живого металу і дещо зрозуміти.

Цинторія розгубилась. Вона не сподівалась на таку відповідь, до того ж не могла і припустити, де шукати Живий метал. Тільки-но почала уявляти небезпечні перевали і бурхливе море, віщунка відповіла сама:

-Вирушай в Оед Коеден, якщо хочеш, сьогодні.

Так називалась  східна частина лісу – Вікові Дерева. «Невже відповідь на усі запитання була так близько?» - подумала Цинторія.

-Дякую,- тільки й спромоглася вигукнути вона, а тоді миттю вибігла із будиночка.–Пора збиратися.

І тут Цинторія знову зіткнулася з Дервом, привіталася і розповіла, що вирушає в Оед Коеден.

-Почекай хвилиночку, я швидко, - відповів він.

Уже через мить Дерв, Айстер і Фреґус стояли біля будиночка Брофвідес.

-Ми йдемо з тобою, - усміхнулась Фреґус. Вона була досить симпатичною  і вельми тендітною ельфійкою, а головне – дуже щирою.

Друзі одразу ж вирушили в дорогу. Як не дивно, жодних пасток і небезпек не було на їхньому шляху, а тому мандрівка скидалася на прогулянку. Усю дорогу Айстер звеселяв компанію дотепними жартами. Він і Фреґус ішли попереду, говорили, сміялися. Цинторія з Дервом мовчки ступали слідом за ними. Ніхто з них не наважувався розпочати розмову. Час від часу вони поглядали одне на одного, усміхалися, але жодне слово не злетіло з їхніх вуст. Надвечір друзі дійшли до Оед Коеден і вирішили там заночувати. Усі заснули, а Цинторія не зімкнула очей – вона точно знала: ось-ось щось трапиться  у її житті.

Коли вже дрімота стулювала повіки, ельфійка раптом відчула крижаний холод. Сотні тисяч неприємних мурашок пробігли по спині. Цинторія підвелася. Кругленький місяць освічував все довкола, у його сяйві срібний браслет надзвичайно блистів.

-Ти не мене шукаєш?–почула голос Цинторія. Озирнулася, але поруч нікого не було.–Я не тут. Хочеш мене бачити?–щось читало її думки і відповідало, очевидно, теж подумки.

-Хочу!- не вагаючись відповіла ельфійка, та переживань сховати не змогла.

-Озирнися.

Цинторії перехопило подих. Серце шалено калатало. Позаду неї, сіяючи сріблом у світлі місяця, стояв дракон. Величезні крила оксамитово виблискували, кожна лусочка переливалася, заворожуючи погляд. Це був, напевно, останній дракон у Ситгарді і, може, найпрекрасніший.

-Я Аріан – представниця древньої раси драконів.

-Я Цинторія…я не знаю хто я. Тому й шукала вас.

-Хто ми є? Кожен з нас – набір шаблонів для різних ситуацій. Ти не така, як інші – сама твориш своє майбутнє. Ми з тобою певним чином пов’язані, але це неважливо поки ти не збагнеш усього. Знаю, ти думаєш, я говорю загадками. Настане час – зрозумієш.

Могутніми кігтистими лапами Аріан відштовхнулась від землі, а потужні помахи крил підносили її все вище і вище. Цинторія втратила останню надію. Вона знову вмостилась, заплющила очі й одразу розплющила.

Освітлена маленьким прожектором кімната. Цинторії давно уже снився цей сон, та ельфійка щодня його забувала. Стривай. Може, саме це реальність, тоді Надя щоночі бачила вимріяний Ситгард? Усе сплелося докупи і було нерозривно пов’язане. У пам’яті зринали спогади чи то уривки снів.

-Прокинулась уже?- дівчина підвела голову і побачила Анастасію, вона так нагадувала…

-Брофвідес, це ти?

-Можна і так сказати,- усміхнулась жіночка.- Тепер ти дещо розумієш? Браслет повертає забуті спогади.

Дівчина замислилась. Останні дні були надзвичайно напруженими: подорож-втеча, Аналỳ Ґоедвіґ-табір повстанців, Айстер, Дерв, Фреґус, Зорян, Ярко, Саша. І раптом дівчина дещо зрозуміла:

-А Сашка пам’ятає село? Вона - Фреґус?

-Так, тільки не потрібно їй нічого казати. І там, і тут у неї розмірене життя – не варто міняти темп.

Надя усміхнулась. Вона хотіла пригод, але про таке не могла і мріяти. Браслет був виготовлений з луски дракона, тому й мав чудодійні властивості. А, може, Дерв теж десь тут?

Та раптом у повітрі запахло чимось нудотно-солодким. З’явився неприємний, гіркий смак у роті. Анастасія почала кашляти. Паморочилось у голові. Стало важко дихати. Почала кашляти Надя. Вони обоє вийшли до атріуму.

Щось незрозуміле коїлося в таборі. Багато непритомних людей лежало на землі. Інші метушилися, задихалися.

-Противогаз!- вигукнув хтось.- Знайдіть хоча б один!

Анастасія майже не трималась на ногах:

-Це пастка,-шепотіла вона.- Ми приречені…

Надя ледве розуміла, що відбувалося. Вогнем пекло у грудях. «Потрібно знайти Сашку і хлопців. Попередити. Це неправильно! АРІАН!»,- дівчина зомліла.

Приємне тепло розтікалося по тілу. Браслет здавив руку. «Тільки б вони врятувалися»,- думала Надя. І тут голос дркона влився до її свідомості, наче потік світла:

-Ти повинна жити! А Сашка… Це вона розповідала поліції про все… Кожен з нас – набір шаблонів для різних ситуацій.

***

Простору мансардну кімнату наповнило ранкове світло. На ліжку спала дівчина, та от вона раптово підвелася і широко розплющила очі – наснився неприємний сон. Свідомість, наче морська хвиля, поволі розмивала піщаний берег ілюзії. Це був всього лиш сон. Дівчину звуть Джейн. Вона разом з батьками живе на околиці міста в гарному будиночку неподалік від місцевої річки. Її школа знаходиться за три зупинки звідси. А це – всього лиш сон.

Та увагу Джейн привернув дивний срібний браслет, що невідомо звідки з’явився на її руці. «Живий метал…- прошепотіла вона.- Це був лише сон чи, може…?»

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>