Падав перший сніг

Падав перший сніг

Четвер, 1 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2625
Підписатися на комментарі по RSS

Стук у дверцята. Навіщось. Після чого до кімнати зазирнуло досить миловидне обличчя, якусь мить очі пробіглися серед рідкокристалічних барикад наноапаратур та -систем, шукаючи людину. Знайшли, всміхнулися.

- Доброго ранку! – промовила вона та ще додала: – І гарного дня!

Далі кімната №… [та ні, краще розповім у наступному абзаці] на 15-му поверсі величезного творіння рук людських (точніше, розуму людського і рук технічних) закінчилася. І казці кінець. Хто бачив – молодець. А тривала вона всього лише хвилинку. Навіть менше. З-за стін ще деякий час чути було швидкі кроки нагору.

Вона завжди користувалася сходами. (Всі інші, звісно, ліфтом.) Таке архітектурне пристосування вийшло з ужитку, як мінімум, півстоліття тому. А то й більше. Існував цей релікт лише так собі, умовно. Сучасніші урбаністичні комплекси взагалі не були оснащені сходами. Про таке згадали, фактично, завдяки їй.

Вона – дизайнер [скорочена назва професії, яка в більшості документів значиться чистовою (1,2,3,4…) або ж цифровою (1,0,1,0…) комбінацією]. На ймення – Катерина. Або ж Кася, як вона сама представилася. По суті, Кася – митець, формат митця в даний момент розвитку людства. Назва не має значення, адже ars longa est/мистецтво вічне…

Щось я забалакався. Обіцяв розказати про двері. Ага, тобто про офіс та його назву. Словесного варіанту назва не мала, тільки числові знаки: перших 5 – положення «будинку» в просторі; наступні 3 – відсік вже згаданого об’єкта; далі 3 – поверх (а їх, як правило, кількасот), ще далі 5 – сам порядковий номер. Всередині жило багато різноманітних приладів, пристроїв та засобів для Х-ння інформації (усе, що хочете, роблення). Працівників – усього 32 на всю цю інформгіганцію. Непоганий концентрат, правда? Це:

• трохи більше сотні пересічних спвробітників (не враховуючи роботів; хоча, ще невідомо, хто тут робот);

• дещиця працівників;

• ну і цілком неординарна особа – дизайнер.

Те, що вона облюбувала сходи, то таке. Воно, принаймні, піддається шаблонному поясненню «здоровий спосіб життя». Її офіс розташовувався на 17-му поверсі, дорогою до якого вона щоранку навідувала кожного зі співробітників та бажала добре провести цей ранок, маючи на увазі весь день. До розмови не вдавалася, аби не відволікати. Хоча, і того привітання в наш час досить, щоби справити враження дивакуватості.

То що й казати вже про зовнішність! Правильно, нічого, краще було би приклеїти прямо тут її фотографію і підписати знизу дрібненьким буквами: «Без коментарів». Але за фактом відсутності такої змоги доведеться описати словесно. Отож, поїхали. Основна відмінність Касиного інтерфейсу від пересічних аналогів полягала у її «металічності». А «металічність», у свою чергу, полягала у великій кількості найрізноманітніших пірсингів, сережок, шпильок та пришпильок на обличчі. [І не тільки.] Серед них траплялося все, що лиш можна вигадати: листочки й квіточки, кігті й зубці, черепи й камінчики, всілякі символи та окультні знаки, прості геометричні фігури, а то й геть незрозумілі абстракції. Як для обличчя фірми – нічогенько (працівників не так вже й багато, тому кожен із них є потенційним обличчям фірми). Керівництво саме для себе пояснювало це ще одним поширеним шаблоном: «Творчим людям можна все. Від того залежить якість їх творчості». Навіть не задумуючись про поверховість та мізерність своїх припущень. Що ж, їх справді цікавили тільки ідеї та розробки, від яких багато чого залежало. Тим часом, кількість металевих дрібничок на Касі невпинно зростала. Їх було повно на стінках носа, обох бровах, біля губ, а про вуха – то й мови нема (там є де розгулятися фантазії – справжній творчий плацдарм). Образ доповнювали браслети, ланцюжки з підвісками на шиї та на руках. Ну і, звісно, перстені, як же без них (особливо після всього вище змальованого)? Вся ця купа металобрухту (як може здатися читачеві з моєї оповіді), на диво, досить вдало гармоніювала між собою, з хазяйкою та її одягом. Останньому, до речі, теж було б непогано присвятити кілька абзаців. Але не будемо. Все заради гармонії.

18 листопада 2111.

Я захворіла. Температура, нежить. Скоріш за все, звичайна застуда. Не грип. Бо то треба сильно постаратися, щоб де-небудь віднайти й підхопити грип. Чого я нині приперлася на роботу? Лежала би собі вдома, в ліжку, грілася… А тут ще цей дебільний кондиціонер. Як його вимкнути? От би зараз гарячого чаю…

В обід приходив Славно. Це я його так називаю. Він не ображається – ну то й добре. Єдиний прийшов, пожертвував своєю 10-хвилинною перервою. Всі решта обмежилися повідомленнями з чату. А дехто, певне, взагалі нічим, я не перевіряла. Задовбали всі! Як ті роботи, шлють всякі недоречні повідомлення, збережені у їх пам’яті на стандартні випадки. Остогидли! Остогидло читати всю цю нуду, співчуття, побажання швидкого одужання. Щирі такі, що далі нема куди. А може, я не хочу одужати? Мені й так добре.

А то пройдеш мимо сенсора на вході – і всі про тебе вже все знають: настрій, здоров’я, нервовий стан, рівень працездатності, концентрація уваги. Так і хочеться захворіти від них усіх подалі. Викинуть із роботи – ну й нехай. Ну й чудово!

P.S. Славко вимкнув кондиціонер. Яке щастя!

P.S. Щойно прилетіла одна хороша ідея. І вже пропала. Моя температурна голова нічого не фіксує. Не можу згадати і край.

Через свою пристрасть до металу Кася ледве не втратила роботу. Всі її прибамбаси були, ясна річ, не з одного виду металу, а з різних. Техніка реагувала неадекватно. Якби ж то лише в тім біда – істинною причиною негараздів були магнітні застібки, що подекуди траплялися замість звичайних. Саме вони, магнітні застібки, примагнічували до себе електромагнітні та всякі інші хвилі. А так як тими хвилями був ущерть забитий кожен кубічний см простору, то наслідки гарантовані наперед. Які? Повний набір. По-перше, збій в роботі апаратури, починаючи від сенсора на першому поверсі. По-друге: інформація (вона ж - робота, вона ж – валюта) надходила не в повному обсязі, спотворена, не туди, куди її надсилали, або ж просто висла в ефірі. Виходили з ладу системи зчитування даних із персональних чіпів. І все це за один день! Фантастика. Здавалося, таке взагалі неможливо. Надворі 22-ге століття. А тут тобі на! Все й одразу. Останньою краплею терпіння менеджера стали дзвінки та повідомлення, що посипалися якраз після обіду. Сусіди по простору скаржилися (точніше, доводили до відома) стосовно грубого втручання в їх роботу й нелегального перехоплення даних. Та це була лише верхівка айсберга. Решта айсберга являла собою відшкодування і штрафи. Мало того, сама ж рідна фірма зазнала шалених збитків – за якихось кілька годин, можна на пальцях порахувати. І якби не карколомний успіх креативної розробки напередодні, то менеджер таки потурив би Касю з її ще свіжого дизайнерського «крісла». А так, по суті, всі збитки перекривалися. Менеджер не мав більше виходу, як просто провести з нею відповідну розмову. Робилося це за вказівкою начальства, а не з власної волі. З власної волі він би залюбки позбувся нової співробітниці. Але не міг.

Розмова завершилася повним фіаско. Кася не хотіла розлучатися зі своїми «прикрасами». Навідріз. І таки була би пішла, гримнувши дверима (хоча вони працювали в автоматичному режимі). Якби не… Знову вказівка згори. Бідному менеджеру довелося підписати мирний договір на дуже невигідних умовах:

• Кася залишається на своїй посаді;

• жодних відшкодувань з боку Касі; жодних штрафних санкцій;

• Кася погоджується замінити магнітні застібки на металеві.

З одного боку, це вирішило суттєву проблему, до того ж, тут і зараз. А з іншого, виходило так, що дизайнерка узаконила всі свої пришпильки. Про те, щоб одягнути її в офісний костюм, ясна річ, мови вже й не було. Таким чином, усім співробітникам довелося лоб-у-лоб зіткнутися з креативом, на що раніше ніхто з них навіть не сподівався. Та що там сподівався! Й подумати не міг.

9 жовтня 2111.

Мені всю ніч снився спів пташок, що прилітають навесні. Так дивно якось… Але де там, це тільки листопад. Похмурий, сірий. Ні тобі листя жовтого, ні вітру, ні вже дощів хоча б. Яка ж то осінь без дощів? Нема їх. Та й хмар, певне, нема, бо розганяють. Точно не знаю, адже в повітрі туман. Густий-густий і бурий. Він щипає рогівку очей. Але я вже, як усі, маю спеціальні окуляри. Дорогу знають ноги. Йшла б уперше – точно заблукала би. Як їжак у тумані. Хм… Точно, як їжак у тумані.

Наступною проблемою виявилася несумісність креативу з сучасними технологіями. А справа в тому, що блискучий дебют (який перекрив наступну катастрофу) був створений руками, а не комп’ютером. Кася при влаштуванні на роботу просто принесла те, що вже мала намальоване. Це все відсканували, скомбінували, зліпили докупи і тут-таки продали під назвою «віртуальні шпалери для бенкетної зали». В Мережі знайшлося багато ласих на «свіженьке» і «оригінальненьке», вони не шкодували грошей.

Але так вічно тривати не могло, дизайнер повинен щось створювати. Касі дали тиждень, щоби вивчити весь свій робочий арсенал. Для цього в її офіс на 17-му поверсі тимчасово поселили робота-консультанта. За планом, дизайнер повинен працювати так: створити свій проект у 3D, редагувати, відшліфувати – і продукт готовий. На проміжних етапах використовується панель кольору. Серед усього Касі найбільше сподобалася саме вона. На панелі можна було малювати пальцями, просто торкаючись гладкої поверхні. Чим сильніше натискаєш, тим тепліший колір – і так увесь спектр. Або ж у чорно-білій системі: чим сильніше натикаєш, тим темніший колір. Але таким чином можна було створювати лише заготовки. Тобто, сирий матеріал. Так чи інакше, праця зводилася до застосування програм.

Робот виявився поганим учителем, а Кася – поганою ученицею. Ефекту від їхньої співпраці було мало. Два дні вони ще якось терпіли одне одного. А далі не витримала Кася. По-перше, вона мало що взагалі розуміла, безліч термінів раніше ні разу не чула. Коли просила робота пояснити ще раз, він просто повторював ті самі речення своїм монотонним голосом. І, по-друге, її дратував власне цей монотонний голос, позбавлений будь-яких емоцій чи навіть нормальної інтонації. Дратувала чіткість відповідей на такі ж чіткі питання і недоречність відповідей на абстрактні питання. Дратувала сама «технічність» мислення. [Робот – старого покоління, «динозавр», з багатьма «вродженими» недоліками, які були усунуті в наступних моделях.] На голову, мов березневі бурулі, сипалися терміни-слова, незрозумілі операції та перемикання. І тут у Касі раптом виникло нестримне егоїстичне бажання заставити горе-консультанта відчути те, що відчувала вона:

- Ти знаєш, яка різниця між поняттями ґризайль і контражур?

- Ні, я не знаю, яка різниця між поняттями ґризайль і контражур.

- Ти знаєш основні положення теорії перспективи? Академічного рисунку?

- Ні, я не знаю основні положення теорії перспективи та академічного рисунку.

<- Ну то якого милого ти мені тут мізки полощиш… Ледве не зірвалося з язика.>

- Ти бачив хоч коли-небудь живу палітру?

- Палітра – це система, яка…

- Так, стоп! [пауза] До побачення.

Через півгодини її нарешті знайшли. На сходах. Сиділа і просто займалася нічим. Сиділа там, де не ходить ніхто. Так, ніби не сталося нічого.

4 серпня 2111.

Хочу квиток додому. Чуєте, ви, пташки, яких нема? Квиток додому!

Хочу відпустку, яку мені, в принципі, й не дадуть.

Хочу, як у старі добрі часи, просто дивитися у вікно. Сісти на підлогу десь у куточку виставкової зали – так, щоб ніхто не бачив, і просидіти цілу вічність. Училище… До болю рідне. Третій поверх. Останній, під самим дахом. Там тільки дві аудиторії – маленькі, холодні, де майже не проводиться занять. І виставкова зала – велика, безмежна. Ні душі… Ввечері зайде сторож, щоби замкнути залу, та й тільки. Але він тебе не помітить. І ти сидиш, дивишся у широке вікно, на якому сутінки малюють вітражі. Барви на стінах щораз густішають і густішають, аж поки не стає темно. Ніч повністю змиває кольори, і здається, що стіни всуціль завішані графікою. Тільки чорне та біле. Справжнє…

Стало зрозуміло, що посередником між двох несумісних стихій (креативу і технологій) мусить бути людина. Так, саме людина. Ця роль випала на долю одного із пересічних працівників – тобто таких, що могли би трохи часу не виконувати своїх прямих завдань, і нічого катастрофічного би не сталося.

Новим учителем, чи то пак посередником між двох стихій, призначили Святослава, найближчого Касиного сусіда. Трудився він на 15-му поверсі. Бажання допомогти новій співробітниці було добровільним, а тому цілком співпадало з дорученням керівництва. Однак ця деталь, в принципі, не мала значення.

Наступного ранку офіційно познайомилися інтерпретатор даних Святослав та дизайнер Катерина. Або «просто Кася». Що, врешті, рано чи пізно повинно було призвести до «просто Славко».

Так от, Славко, на відміну від свого вчорашнього попередника, відразу зрозумів, що з дизайнеркою каші не зварить: вона не мала найменшого бажання вивчати програми та підкорювати інфотехніку. Ні, дещо вона таки вивчила з його допомогою, але це не змінювало загальної тенденції. І цього було зовсім недостатньо для нормальної роботи

А тому заняття плавно переросло в бесіду. Затишну, теплу, з якоюсь навіть домашньою аурою така буває у старих друзів, увечері, за чашкою чаю. Чаю, звісно, не було. Але то не біда.

Кася сиділа за столом і малювала. Повільно, не поспішаючи. Насолоджуючись кожним вигином щойно наведеної лінії, вдихаючи гіркуватий запах однорідної, густо-чорної туші. Вона м’яко стелилася на папір, об’ємними лискучими жилами, що через кілька секунд застигають і перетворюються на оксамит. Багатий, пухнастий на дотик поглядом і безмежно контрастний…

А Славко розповідав. Багато про що. І Кася теж почасти розповідала, але частіше питала. А ще частіше мовчала.

Славка більше й більше переймало відчуття магії, що творилася на його очах. Здавалося, вона дивним чином через слова витягувала з його душі давно почорнілі нитки і викладала їх на білий папір. Майстерно, поволі, мовби надавала чомусь зітлілому нове життя. І воно оживало – дивним порухом, закрутом, вихилом. Перепліталося, перехрещувалося, з’єднувалося з кожним новим рухом пера, незбагненною силою притягуючи до себе погляд. А на душі від того ставало тепло… Ні, не весело, не радісно, не трепетно, не якось іще, а саме тепло. Як не було давно. Або, може, й ніколи. Магія не знала часу, не знала рамок чи правил. Вона заворожувала. Глибиною своєї чорноти, достоту щирості, справжності. Не давала над собою задумуватися. Просто підкорялася руці й туші. А, може, й рука підкорялася їй, свідомо чи несвідомо, а проте вільно й легко, не спиняючись і не пришвидшуючись. Снувалася в єдиному темпі, твердо і водночас тонко, без зайвих штрихів, наче без зайвих слів. І сказано тим було значно більше, ніж могло бути сказано словами…

23 липня 2111.

Дні за днями. Невпинно. А я малюю. Як завжди, як раніше. Все повертається і повторюється, наче завитки спіралі.

Довкола – сірий світ.

Світ – це забагато сказано. Занадто пафосно. Лиш будинки, точніше, пародії на них, нещасні у своєму гігантизмі. Моїм знайомим, що закінчили архітектуру, таке, мабуть, і в кошмарах би не привиділося. Жах!

Ще трохи, і почну замерзати.

Картини – вони мене гріють. До пори до часу, аж поки зовсім не вихолодяться. Тоді малюю інші. Славко це все сканує, переробляє і пускає далі жити у сірий світ. От воно й живе там собі без мене, і мені не цікава його доля. Зовсім.

Того листопадового дня Кася таки захворіла. І таки серйозно. По обіді в неї піднялася температура. Славкові, найближчій до неї людині (як в аспекті геополітичному, так і в аспекті ментальному), доручили стратегічне завдання: таблетки. Пояснення такому жесту банальне, прозаїчне й економічно обґрунтоване: якби Кася залишилася в офісі на момент його закриття, то довелося би їй викликати швидку й, отже, оплачувати лікування за рахунок фірми.

А їй хотілося теплого чаю, як у дитинстві: з малиною, м’ятою, звіробоєм… Тому вона раптом просто запропонувала:

- Ходімо до мене.

Миттю поскидала в торбу всі свої пензлики, олівці, ескізи на клаптиках паперу.

- Ходімо – це пішки? Чи як?

- А чого ж ні?

Однак проїхалися ліфтом. Усі 17 поверхів. А далі попростували пішки, хоча Славка це не дуже радувало. Іншої дороги Кася не знала. Надворі було ще майже зовсім світло. Шуміли машини, мчали навислими каскадами доріг.

Йшли мовчки. Славко не питав, де вона живе, як далеко. Ніколи й раніше не питав. Сама теж ніколи не розповідала.

Раз якось згадувала своє художнє училище, яке одразу ж після того, як вона закінчила, перейменували в коледж. Хіба таке буває? Хіба зараз узагалі є художні училища? Тільки кафедри, колись давно приєднані до багатопрофільних виші. Вона мріяла. Так вважав. Тому не хотів нівечити ці мрії. Вона хотіла би, щоб так було. І переповідала свої спогади, мов чарівну казку, знану з дитинства: старовинний замок, товстелезні кам’яні стіни, що співають гомоном давнини, висока стеля, стрункі півкруглі вікна, а десь глибоко в підвалах – піч, у якій чарівники та феї випалюють справжні дива…

Вони йшли по мосту. Густіли сутінки. Кожен мовчав про своє, літаючи думками десь подалі від міського шуму. Гуркоту. Клекоту. Шепоту… Шепоту! Річка! Чи мариться?.. Ні, справжня

- Річка!

Густа і темна, мов туш. Жива, рухлива річка шепотіла під ногами внизу, за якихось 3 м під тим місцем, де стояли двоє пізніх перехожих.

- Славку, ми ж на мосту.

- І що?!

Вона чомусь засміялася. І її сміх пробігся дзвінкою луною в повітрі. На щоках осідали іскристі краплинки туману.

- Ходімо, бо зараз дощ почнеться.

Вона смикала його за рукав, пориваючись іти далі. А він усе ще стояв, мов заворожений. Не йняв віри. Озирнувся довкола. На обрії мліли смуги хмар, темні, тонкі й широкі-широкі, із силуетами дахів та дерев на своєму тлі.

- Де ми?

У казці, в казці – все ще не йняла віри свідомість.

- Ходи, кажу, бо зараз будемо мокрі.

Раптом хлюпнуло, мов і відра, застукало по долівці. Сікло прямо в обличчя. А двоє людей бігли, регочучи, в темінь, назустріч самим собі.

Заварила чаю, собі та гостеві – запашного, з різнотрав’я, засушеного влітку, як колись давно-давно навчила мама. М’ятний дух хвилями розкочувався по кімнаті.

- Хочеш подивитися фотографії?

- Твої?

- Мої. Тобто ні, не мої, а зі мною.

Кася вправним рухом підсунула стільчика до шафи, залізла на нього й звелася навшпиньки. Зняла з антресолей стару коробку, в якій раніше, судячи з напису, лежали цукерки «Стожари». Тепер тут зберігалося кілька жовтих пакетів для фотографій, явно завеликих співвідносно до свого вмісту.

- Знаєш, як тримати? Ось так, ребром, щоб не залишалося відбитків пальців.

<- Я чомусь був зразу подумав, що старі фотографії – в альбомі. >

- Все ніяк не повкладаю їх до альбому, руки не доходять, – мовила, ніби вгадуючи Славкові думки.

- А ти сама хіба ніколи не фотографувала?

- Ні.

- Чому ж? От пригадую себе в дитинстві: цокав усе підряд, навіть певний час «хворів» тою манією…

- А мені забороняли цокати. Після того, як я зіпсувала кілька кадрів… А, та я вже знаю, що тобі показати. Дивись.

І витягла з маленької круглої коробочки звернуту в рулон плівку – темно-кару, проперфоровону вздовж у 2 ряди – й підняла її вгору проти світла.

- Ось вони! Ті ж самі.

- Тільки дрібненькі та в негативі.

І тут вони обоє заходилися шукати відповідники на плівці та на ґлянцевому папері – ті, що великі та в позитиві. Поперекидували всі картки, змішали з різних пакетів (тобто з різних плівок) – ну чисто як діти. На тих картках посміхалася маленька русява дівчинка Кася. З неслухняними колосистими кучериками, що не впліталися до коси, з веснянками на щоках. І раптом Славко запитав:

- Навіщо ж тобі стільки металевих пришпильок?

Те, чого не наважувався спитати ніхто й ніколи. Так відверто. Справді цікавлячись, а не турбуючись за долю хвиль інформаційних чи їм подібних.

Вона втекла. До ванни. І зачинилася.

- Касю! Я не хотів тебе образити! Касю, чуєш? Касю!

Але не міг нічого вдіяти. За кілька хвилин вона все ж повернулася. За довгих, довжелезних, нестерпних кілька хвилин.

- Так краще?

Жодної, навіть найменшої, пришпильки. Нагадувала дівчинку з фотографій. От тільки з кількома помітними рубцями на обличчі.

- Що це?.. Ні, вибач, я не повинен був питати.

- Та вже… Що ж…

- Не розказуй, якщо не хочеш.

Поглянула.

- Розкажу. Знаєш, все-таки розкажу. Мені буде легше, якщо я розкажу… – сіла, обійняла долонями вже холодне горня. – Це сліди аварії. Аварії, в якій загинули мої батьки. Їхали ввечері. Тут, недалеко. Поки в нашу машину не врізався на повній швидкості якийсь шизанутий. Батьки загинули відразу, а зі мною він не знав що робити. Він взагалі, як потім виявилося, і з машиною не сильно знав що робити. Ц був не шизік, і не п’яний, а турист, який не мав куди подіти гроші й захотів помандрувати в попереднє століття. От і помандрував. Про які навики водіння може йти мова?

- Він залишив тебе на дорозі?

- Ні. Забрав із собою. В лікарню. І таки, мабуть, добре, що забрав, бо в наших лікарнях мені би точно ампутували руку. Ліву. Розтрощену на ніц. А то ж, як бачиш, є. Але вона насправді не моя. Вона з еластичного металу. Замість кіски. А зверху нарощені вже мої м’які тканини. Я довго не могла зжитися з цим. Усвідомити, що метал став часточкою мене. Назавжди. Усвідомити, що втратила всю свою родину. Теж назавжди. При чому одне від другого невід’ємне. От і зживаюся потрохи. Як умію… Така історія.

- Як же ти повернулася?

- Він мене відвіз назад. Пролежала десь може півмісяця в лікарні, а потім він повернув мене в той же вечір, до понівеченої машини. Мовби нічого не сталося. Його, до речі, машина – та, котра від турагенства – зовсім не пошкодилася. Це я як нині пам’ятаю… Дуже переживав за мене, переймався. Мені тоді було 13 років. Неповнолітня. Родичів нема. Забрали до дитбудинку. З нього я вмудрилася аж двічі тікати. Приходила на міст (цей самий, під яким річка тече), перетинала століття і дзвонила тому «туристові». Ненавиділа його від щирої душі, але не могла знайти іншого виходу. Чесно, ще й досі ненавиджу. Хоча вже й не так сильно. Рани свіжі були… Він обіцяв улаштувати мене на добру роботу. Після того, як я закінчу щось, бодай училище. Я й пішла потім в училище. Але не тому, що він так казав. Це було моє власне палке бажання – більше ніколи в житті не потрапити до дитбудинку. Проблеми вибору, в принципі, не було: училище або залізничне, або поліграфічне, або художнє. В двох перших варіантах я себе не уявляла взагалі. Та й, крім того, малювала з дитинства. От і закінчила своє художнє…

Довкола все ще витав дурманно-свіжий запах м’яти – невидимий, але відчутний. На стінах де-не-де переглядалися, наче вікна, химерні абстрактні переплетіння, перегукувалися, перемовлялися. Всі вони чимось схожі одні на одних. Мабуть, тим, що однаково незрозумілі для більшості пересічних очей.

- Касю, ти хоч приблизно уявляєш собі, які гроші на тобі загрібає фірма?

- Уявляю, цілком. Адже вони мене ще досі не вигнали. Та й посади дизайнера, я так розумію, раніше не було?

- Не було.

- І створили її далеко не через моральні страждання друга власника. Чи компаньйона, чи хто він там. А через те, що це справді прибутково.

- Чому ти не кинеш? Не повернешся?

- У свій час, ти хотів сказати? А кому я тут потрібна? Паркани малювати?

Цього останнього вона не хотіла казати. Не збиралася. Саме раптом вилетіло – і обдмухнуло крижаним холодом: правда. Так, це була правда. Не її правда, не чиясь, а правда життя. І часу.

Славко розумів. Абсолютно. Він не сказав про те, що сам теж із дитбудинку, а зараз там росте його молодша сестра. І в нього просто немає достатніх заробітків, щоб оформити опікунство і забрати її до себе…

Дивився в шибку. Крізь віддзеркалення кімнати, туди, далі.

- Сніг!..

Вони обоє сиділи, обійнявшись та накрившись вовняним коцом, дивилися, як падає перший сніг. І я також дивився. А я?.. Це, мабуть, варто було винести як помітку автора вкінці сторінки. Я – маленький кишеньковий робот, що доглядає вазони у Славковому офісі. Кишеньковий, власне, тому, що господар завжди ввечері забирав мене до кишені своєї куртки. Й цього разу теж. Я нечутно вибрався на підвіконня, але там не було жодної рослини – всуціль якісь папери, шматки картону, дерев’яні рамки та всякий інший мотлох. Серед нього я натрапив на щоденник – простий зошит, який Кася туди поклала, щойно зайшовши. Майже всі аркуші були порожні, деінде забруднені тушшю, і лише кілька записів, останній з яких з’явився сьогодні ввечері:

P.S. Падав перший сніг.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>