О Великий!

О Великий!

Вівторок, 5 жовтня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2662
Підписатися на комментарі по RSS

Тон, один із найстаріших членів племені, прошкутильгав через площу, спираючись на палицю: останнім часом ноги його погано слухалися. Решта людей залишилися біля хатин, не наважуючись допомогти Тонові дістатися до вівтаря, бо цим можна було розсердити жерця. Деякі з них майже нечутно перешіптувалися, але більшість мовчали, бо шаман не любив, коли розмовляли в урочисті моменти спілкування з Великим. Сам жрець, уже приготувавшись до розмови, стояв неподалік від вівтаря і дивився на Великого, нечутно ворушачи губами. Підійшовши до Великого, Тон став навколішки на вівтар, і тоді жрець промовив гучним голосом, яким говорив лише в урочистих випадках і котрий невідомо де й брався в його хирлявому тілі:

– О Великий, допоможи нам! Скажи, що робити з цим чоловіком. Він не може більше полювати, бо став старий і недужий.

Коли на Тона з вівтаря полилося синє світло, усі люди завмерли. Ній, один із молодих мисливців, котрих багато зібралося на площі, прислухався дуже уважно, чекаючи, що скаже Великий. Доля старого була йому не байдужа.  Тон колись узяв його на перше у житті полювання, навчив усього, що Ній тепер умів. Чоловік сподівався, що Великий запропонує для старого якусь легшу роботу: той міг би точити списи, гострити каміння, навчати хлопчиків того, що сам знав.

Подумавши якийсь час, Великий почав говорити:

– Старі люди не можуть виконувати важку роботу. Вони рухаються надто повільно і можуть затримувати решту людей, тому під час полювання їх треба залишати… – Великий, як це часто з ним бувало, замовк на середині промови, ніби про щось міркуючи.

Усе плем’я  тепляче  чекало продовження. Нарешті Великий заговорив знову:

– … у лісі та ніколи не брати із собою у поселення!

Люди загомоніли: хтось зовсім тихо, хтось гучніше, у голосах чулося невдоволення. Тона у племені поважали, а багато хто любив як рідного.

Але жрець, який, здавалося, зрадів такому рішенню, суворо глянув на одноплемінників, котрі принишкли під його поглядом: шамана побоювалися: а раптом він вирішить, що і про тебе слід запитати у Великого? Ніхто не знав, що Великий може сказати у такому разі.

– Тоне, готуйся. Завтра ти востаннє підеш на полювання, а потім залишишся у лісі сам, – звернувся до старого мисливця жрець.

Тон опустив голову, зрозуміло було, що готуватися треба до смерті, залишений у лісі чоловік скоро стане здобиччю хижаків, а якщо здумає повернутися до поселення, то одноплемінники можуть і самі вбити.  

Ніхто не наважився уголос заперечити. Ній мовчав разом з усіма. Він жалів Тона, який у дитинстві допомагав йому замість батька, що загинув, але коли Великий вирішив, що старий заважатиме племені, значить його треба позбутися. Чоловік старався відігнати думку, що просто злякався шамана, котрий давно незлюбив Тона, бо того люди слухалися так само, а може й більше, ніж жерця.

Наступного дня, коли Тон вирушив на останнє полювання, Ній навмисне відстав від решти мисливців та повернувся додому, проблукавши деякий час поблизу селища. Дружині та іншим жінкам, що були у поселенні, він збрехав, ніби заблукав. Жінки були засмучені через Тона, Нієва дружина Лія навіть плакала, але чоловік волів краще дивитися на її сльози, ніж востаннє глянути Тонові у вічі.

За кілька днів після того, як мисливці повернулися з полювання без Тона, у лісі знайшли рештки його тіла, поїденого дерлами – великими хижаками. Поруч лежало двоє дерлів, котрих Тон забрав на той світ із собою.

 

* * *

 

– Швидше, швидше несімо її… обережно, їй же боляче, покладемо на вівтар. – Ній сам переклав свою дружину з нош на блискучу поверхню вівтаря.

– Як ти?

Лія повернула до чоловіка змучене обличчя:

– Та нічого, – і спробувала всміхнутися.

Її ліва нога розпухла і посиніла, на розідраній шкірі запеклася кров.

– Потерпи трохи, – попросив Ній, – зараз ми спитаємо, як тобі допомогти.

Тим часом люди, що теж були на полюванні, на якому Лія, заганяючи дичину, впала і поранила ногу, привели жерця. Він, як завжди незадоволений поспіхом, бурмотів:

– Розступіться усі, тут вам не місце, не заважайте.

Усі, хто на той час був на площі перед вівтарем, і Ній також, відійшли до найближчої хатини. Жрець, навіть не глянувши на Лію, почав тиснути на горошинки, що виступали з поверхні вівтаря, так само буркочучи собі під ніс. Загорілися різнокольорові вогники, шаман трохи відступив і вимовив:

– О Великий, допоможи нам! Дай нам відповідь, що робити з цією жінкою!

Вогники на вівтарі забігали, і на Лію полилося незвичне синє світло. За мить почувся хрипкий, надтріснутий голос Великого:

– Цю жінку… Це… небезпечно… треба знищити! Найкращий спосіб – спалення!

Ній, приголомшений таким рішенням Великого, не встиг нічого вдіяти, а його одноплемінники вже кинули Лію на ноші та потягли до ями, де тримали приречених до страти.

Ній побіг за ними, просив зачекати, кричав, що вони неправильно зрозуміли слова Великого, що треба спитати ще раз, але його не слухали, поводилися так, наче його не існувало. Тоді Ній кинувся до жерця:

– Що з нею тепер буде?

– Ти ж чув і знаєш: завтра вранці, після того як складемо вогнище і виголосимо хвалу Великому, вона буде спалена.

Ній знав, але іще сподівався вмовити шамана:

– Може, це помилка, моя дружина ж просто поранила ногу. Її можна вилікувати.

Жрець подивився на Нія із сумом і докором:

– Великий не помиляється. Мені шкода, але ти мусиш змиритися. Лія – це зло, якого треба позбутися.

 

* * *

 

– Ліє, я щось зроблю, тебе не стратять, повір мені, – Ній говорив у темряву, бо вже настала ніч, а вогню жінці не залишили.

– Нію, я не можу зрозуміти чому. Хіба я зробила щось погане? У чому я винна? – жалібний голос Лії долинав із глибини ями глухо, ніби з того світу.

Охоронець, якого залишили стерегти Лію, відійшов на кілька кроків, щоб не заважати Нієві попрощатися з дружиною, але стояв неподалік, готовий, якщо треба, здійняти тривогу.

Ній уже розумів, що переконати одноплемінників не вдасться: він пам’ятав, як люди кидали дітей, які застудилися, у прірву; їли ягоди, від котрих живіт наче ножем різали, а з рота йшла піна; викидали запаси їжі у болото, а потім місяцями голодували, – і все це вони робили тому, що так наказав Великий. Коли люди питали у шамана, навіщо Великий їх так карає, у того завжди знаходилася відповідь: за лінь,  непослух, зажерливість… Ній і сам до цього часу вірив у мудрість слів Великого та виконував його накази разом з усіма, але тепер, коли біда торкнулася його самого, був упевнений, що сталася помилка.

З давніх часів його плем’я з усіма питаннями зверталося до Великого: чи знайшли невідому рослину, чи вполювали досі незнану тварину, чи захворів або покалічився хтось із людей. Так робили їхні батьки, а раніше їхні батьки, скільки сягала пам’ять найстарших членів племені. Як розповідали старші люди, раніше  поради Великого були мудрими і завжди приносили користь племені. Лише останнім часом він за щось розлютився на них і став жорстокий, але люди продовжували коритися йому,  як звикли, сподіваючись, що Великий, побачивши їхню покірність, змилується. Відповіді Великого сумніву не піддавали. Він був богом, захисником племені. Але зараз, знаючи, що завтра його кохану спалять, Ній був готовий наважитися на нечуване: посперечатися з Великим.

Охоронець уже кілька разів нетерпляче махав рукою, мовляв, іди звідси, тому Ній сказав дружині: «Чекай на мене», –  і пішов до Великого.

 

* * *

 

Єдиний спосіб урятувати Лію – це переконати Великого. Спалення відбуватиметься на площі перед вівтарем, і якщо Великий його зупинить – люди виконають наказ і Лія житиме. Великий скаже, як її вилікувати, і вони з Нієм іще довго будуть разом – у цьому Ній був упевнений.

Вівтар Великого ніхто не стеріг, бо ніхто не наважувався йому надокучати: люди знали, що до нього має право звертатися лише жрець. Усі, хто не охороняв поселення, вже спали, тож Ній вільно підійшов.

Чоловік не знав, чи буде Великий говорити про те, на що вже дав відповідь, до того ж не з жерцем, а з іншою людиною, але тихо вимовив слова, з якими до Великого звертався шаман:

– О Великий, допоможи мені!

Великий мовчав. Тоді Ній став навмання тиснути на горошинки, повторюючи: «О Великий!..».

Вогники загорілися, обнадієний цим, Ній наважився спитати:

– Чому ти сьогодні наказав спалити мою дружину?

– Чому?.. – Це запитання ніби застало Великого зненацька. – Спалювати треба шкідливі… – він захрипів і замовк.

Ній заперечив:

– Але Лія нікому не шкодила, вона добра, допомагає усім, кому може, ділиться зі старою Риною плодами, сидить з малими дітьми Лая… – Ній намагався згадати все найкраще, щоб переконати Великого зглянутися над Лією. – Великий, зупини завтра людей, скажи, щоб їй залишили життя.

– Життя людей може у цьому випадку бути у небезпеці! – відповів Великий.

– Але я знаю, що моя дружина не несе небезпеки!  

– Ти знаєш? – прохрипів у відповідь Великий. – Що ти знаєш про небезпеку?

Щось всередині Великого клацнуло, задзижчало, потім почулося нове запитання:

– Хто ти?

– Я Ній, мисливець, – більше нічого чоловік не міг про себе розповісти, до нього іще ніхто не звертався з таким запитанням – у племені всі одне одного знали.

– Чого ти хочеш, мисливцю?

– Я хочу, щоб ти змінив своє рішення. Сталася помилка.

– Помилка може статися або через отримання неправильних відомостей, або у випадку знищення даних, або через порушення зв’язків між частинами. Виправити помилку може… – Великий знов задумався, але Ній уже підхопив його останні слова:

– Я знаю, як її виправити!

– Ти знаєш, як допомогти у цьому випадку?

– Так, я сам можу їй допомогти, – впевнено заявив Ній, бо вмів лікувати переломи, а у Лії був саме перелом.

Після цих слів Нія збоку від вівтаря з’явився освітлений прохід, немовби  зникла частина тіла Великого.

– Заходь, мисливцю.

Великий кличе його до себе! Може, щоб проковтнути нахабного чоловічка, як комаху, за те, що насмілився сперечатися з богом. Та все одно, якщо завтра Лію спалять, Нієві життя теж не потрібне. Коли ж Великий погодиться вислухати його, можливо, Лію вдасться врятувати.

 

Усередині, куди впустив Нія Великий, було світло, але спочатку дуже тісно. Потім вузький прохід привів чоловіка до великої печери, теж повної світла, хоча було незрозуміло, звідки воно йде.

У печері було багато дивних предметів, з яких Ній зміг упізнати лише столи та стільці.

Зненацька частина стіни засвітилася, ніби у ній прорубали вікно. Почувся голос Великого:

– Вітаю тебе, мисливцю, на кораблі міжзоряних перельотів «Генерація-67».

– Чого? – Ній нічого не зрозумів, тому на іншу відповідь не спромігся.

– Міжзоряних перельотів, – повторив Великий.

«Як між  зірками можна літати, якщо вони висять так високо, що до них не добереться жоден птах? Що це за кораблі, які літають?» – подумав Ній, але промовчав, боячись розсердити Великого.

– Програма управління кораблем чекає твоїх розпоряджень.

Розпоряджень? Яких розпоряджень може чекати від нього Великий? Мабуть, він говорить про щось інше. Про всяк випадок Ній упав на коліна.

– Є якісь побажання? – запитав Великий.

Почувши про побажання, Ній вирішив, що тепер можна говорити:

– О Великий, прошу тебе, зміни своє рішення, відміни вирок Лії, вона ж ні в чому не винна, просто хвора…

– Хворі… – Великий замовк, ніби задумався, захрипів, потім продовжив, – … на заразні хвороби тварини мають бути знищені, трупи треба закопати або спалити…

– Лія не заразна, – не стримавшись, перебив Великого Ній, – просто поранила ногу.

– Ноги… потрібно тримати в теплі, але замерзлі ноги не можна підсувати до вогню дуже близько…

Ній здивувався: до чого тут тепло, Лія ж не обморозилася і не обпеклася. Великий що, знущається з нього?

– … інакше можна обпектися. Відкритий вогонь… – знову клацнуло, – … знищує шкідливі організми, тому всі речі хворих потрібно спалювати… – Великий застогнав і замовк.

 

Утім, Ній уже його не слухав: про що ні говориш, усе звертається до одного – вогню. Перед очима в Нія і так стояло жахливе видовище спалення його дружини, і чути знову і знову про вогонь йому було несила.

Великого переконати теж не вдасться; у нього свої не зрозумілі для людини міркування. Залишається одне – благати. Ній простяг руки до стіни, яка світилася, сподіваючись, що саме там знаходиться око Великого.

– Пробач мені, якщо я в чомусь винний перед тобою, о Великий! Прошу тебе: не карай мою дружину. Ми з нею зробимо усе, що ти накажеш. Прославлятимемо тебе, скільки нам жити залишилося.

– Якщо залишилися рештки м’яса, їх треба закопати або спалити, бо їхній запах приваблює...

Що Великий хоче сказати? Може, він любить вдихати запах горілого м’яса  і бажає, щоб люди приносили йому в дар частину своєї здобичі, спалюючи її?

– Так, Великий, ми будемо спалювати для тебе здобич.

Ній замовк, сподіваючись на відповідь, але нічого не почув. Значить, Великий не задоволений. Мабуть, Ній зрозумів його неправильно. Чоловік продовжив просити:

– Великий, якщо Лія у чомусь завинила перед тобою, покарай краще мене, а не її. Зупини завтра людей, вони кожного твого слова послухаються…

– Слухати треба дуже уважно: дикі тварини зазвичай майже не шумлять… – голос Великого був спокійний і впевнений, ніби він розповідав перед вогнищем про те, як краще вполювати велику дичину.

– До чого тут тварини?! Я ж обіцяв приносити тобі дари! – обурився Ній. – Я говорю тобі про свою дружину!  

– Дружину треба обирати серед дівчат свого віку. Дівчата можуть виходити заміж, коли у них з’являється кров… – Ній хотів заперечити, що він уже обрав дружину і не хоче іншої, але, хвилю подумавши, Великий продовжив: … треба зупинити, перев’язавши руку чи ногу вище від рани.

– Дякую, о Великий! Ти повториш це завтра вранці людям? Я перев’яжу і прив’яжу до ноги пряму палицю...

– … палицями і камінням одночасно треба завдати якомога більше ушкоджень…

Ній, котрий уже встиг зрадіти тому, що Великий нарешті зрозумів його і Лія врятована, вжахнувся:

– Як, ти хочеш, щоб Лію забили камінням?! Та яка різниця: чи спалити, чи… Але ж ти говорив, як треба лікувати... Ти що, смієшся з мене? – Ній уже не стримувався, хвиля гніву охопила його, в очах потемніло, і почувши: «А коли вона перестане рухатися, перерізати горло…», він схопив те, що перше трапилося під руку, та кинув в око Великого. Почувся тріскіт, ніби від розбитого льоду, скрізь застрибали вогники, запахло горілим. Світло згасло, а потім знову з’явилося, і новий голос, високий і чистий, несхожий на хрипкий, старечий  голос Великого, промовив: «Програма допомоги переселенцям на планету Е-368 завершує свою роботу. Тепер усі рішення ви маєте приймати самостійно. Бажаємо успіху!».

Світло остаточно згасло, і в уже мертвому, як усвідомив Ній, тілі Великого знову відкрився прохід. Мисливець навпомацки вибрався назовні.

Надворі був ранок. Люди, які, мабуть, почули шум, зібралися перед вівтарем. Попереду стояв жрець. Усі виглядали переляканими, вони вже здогадувалися, що з Великим сталася біда, і на їхніх обличчях Ній бачив запитання: «Що ж нам тепер робити?».

Ній голосно і врочисто промовив:

– Великий помер!

 

Першим заціпеніння позбувся все той же шаман: упавши навколішки, він заволав:

– Великий помер! Ній убив Великого! Ній сильніший за Великого. Нію, будь нашим Великим! Не залишай нас самих!

Ній навіть не встиг після перших слів жерця злякатися, що зараз розлючені одноплемінники помстяться йому за смерть Великого, проте, почувши прохання самому стати Великим, відчув справжній страх. Звідки він знатиме, як відповідати людям, чи зможе правильно вказати, що треба робити, як візьме на себе турботу про все плем’я? Першою думкою Нія було відмовитися, але потім він згадав про Лію: тепер він зможе її врятувати.

– Добре, – чоловік старався, щоб його голос звучав велично, – я буду вашим Великим і допомагатиму вам. Я наказую: негайно звільніть Лію, мою дружину.

Перед тим як Нія підняли на руки і понесли до підвищення, де раніше збиралися розпалити вогнище, а зараз майстрували трон, у нього іще майнула думка: «Хоча б мені не дійти до такого безглуздя, як він».

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>