Нугої

Нугої

Понеділок, 19 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2706
Підписатися на комментарі по RSS

Лікадандра стояла над урвищем і спостерігала за танцем туман-вогників. Вона любила приходити сюди увечері і уявляти, що там, унизу. Коли сонце ховалося за гірським кряжем удалині, і Туманна Падь сповнювалася примарним фіолетовим мерехтінням, Лікадандрі здавалось, що вона розрізняє обриси височезної дандрової гущавини. Лісів, котрі, як розповідають древні старці, колись росли в Паді, поки вона ще не стала Туманною. А іншого вечора, коли від літньої ночі лишався тільки тремтячий хвостик чуткОго соху, а туман на денці прірви забарвлювався у молочно-блакитне, Лікадандрі ввижалося місто вигнанців — ось, ніби тільки-но, мить тому. Вона вдивлялася в глибину, поки туман-вогники не починали свій яскравий хаотичний танець. Тоді було марно чекати, обриси більше не проявлялися.

Вона згадала, як одного разу взяла із собою Манудана, свого однолітка і постійного супутника у всіх її починаннях. Лікадандра була донькою вождя-шамана і в майбутньому — дружиною його наступника, тому й трималася осібно від інших дітей у племені. Та й вони особливо не намагалися із нею зближуватися, бо ж розпещеність і гординя далеко не найкращі супутники дитячої дружби. І тільки Манудан примудрявся триматися з нею нарівні. Хоч був він знайдою, худющим, невисоким на зріст, і не вирізнявся великою фізичною силою, а однолітки часто мотлошили його (та й так, що Ліка була змушена устрявати), слова його були гострі, мов батьківський ніж, і легкі, ніби крила птахів-метеликів. Вона полюбляла слухати його. Манудан знав багато старих легенд і пісень, та ставив такі питання і в такій кількості, що старці лише несхвально кивали у відповідь. Саме у зв’язку із ним вона почула слово «нугой» і дізналась про вигнанців. Саме з ним вона могла говорити про що завгодно — дивні запитання, котрі її друг висловлював із чудесною легкістю, теж іноді відвідували її, але залишалися всередині так і не вимовленими тінями.

Манудан довго й замислено дивився у провалля, але так нічого й не сказав. Тоді Ліка із жаром узялась оповідати про те, як це, певно, цікаво — прагнути дістатися до зірок. Про те, як їй прикро, що вона не народилася у той час, коли таким, як нугої, був практично кожен. Бо щастя в її розумінні — це не безтурботність і відсутність змін. Щастя — то можливість шукати і знаходити, мріяти і здійснювати, жити, а не просто підтримувати іскорку життя.

Оті її слова були дуже небезпечні. Манудан замружився щосили, намагаючись відігнати ту мару, котра усе життя переслідувала його. Бо ж йому із самого дитинства намагалися привити зовсім інші зв’Язки: шукати — губити те, що є; мріяти — віддалятися від реальності; турбуватися  і прагнути змін — втрачати гармонію. Тільки тепер вона зрозуміла, чому її мова тоді так несподівано позначилась на обличчі хлопця. Ліка сказала саме те, що він, скільки себе пам’ятав, намагався загасити у своєму серці, бо так радили старці. І лише після довгого мовчазного споглядання над урвищем Манудан тихо промовив: «Ти будеш щасливою, я зроблю тебе щасливою».

Дивно і недоречно було згадувати про те сьогодні, у перший День Небесного Танцю. Льодяна брила Кулу вже з’являлася над горизонтом полюючи за увагою сонця, і скоро стане зрозуміло, чи буде у них ще один Виток. Не кожному поколінню трапляється нагода бачити цю диво-сестру. Кажуть, що колись давно, коли усі люди були подібні до нугоїв, і навіть більше — створювали механізми (Лікадандра посміхнулась, пригадавши лише одну назву — куули — немов зловісне походження споріднювало їх із Льодяною Зіркою, котра щовитка несла в собі загрозу) і прагнули подорожувати між зірок, Кулу немов сестра-близнючка Ліку, кружляла разом із нею. І були вони обидві нареченими сонця, а час вимірювався не загрозливими Витками, а лишень-но ліком. А ще розповідають, що люди в нестримних прагненнях своїх розлучили Сестер за допомогою тих куулів (хоч Лікадандра і не уявляла, що то воно таке, бо закон забороняв робити будь-що неживе, що рухається, як живе, чи змінює відстань, чи надає надприродної сили), і вони прагнуть з’єднатися в танці знову. Але ніяк не можуть зловити ритму одна одної.

Це продовжується ось уже багато Витків. Кулу з’являється, намагається піти в танок із Ліку, а коли їй це не вдається, краде у неї прозору весільну хустинку і перші любощі сонця. І починається новий Виток. Кажуть, що колись, у головний День Небесного Танцю, Кулу стане танцювати із Ліку, як раніше, або уб’є її одним ударом і стане на її місці — єдиною нареченою сонця.

Лікадандра забралася геть із ритуального дійства. На інших обрядах вона, як дочка вождя-шамана, була присутня завжди, але не цього разу, бо все надто серйозно. Батько казав, що тут мають право зібратися тільки найсильніші духом і найчистіші у помислах люди племені, котрі хочуть повернення гармонії у Вічному Танці Сестер. Мусила б залишатися вдома, та не могла відмовити собі у задоволенні піти до урвища. З тих пір, як зник Манудан, то була її єдина втіха. Тим паче, що дихалось тут напрочуд легко, не те, що у рідному селищі, де ти почувався дещо не при собі. Старці казали, це тому, що Кулу краде весільну хустинку. Але це примушує усіх ейфорійно радіти і веселитися, бо ж то тільки хустинка, а не місце нареченої сонця.

У чагарях позаду щось зашаруділо. Ліка сторожко озирнулася і вкрай здивувалась, побачивши постать. Коли людина наблизилася, радості дівчини не було меж.

— Манудан! — скрикнула вона, — Присягаюся усіма благословенними Витками, я думала, що більш ніколи тебе не побачу! — вона притислась до  нього гАряче, без остраху, немов востаннє.

— Я повернувся, Ліко, — просто промовив, провівши долонею по її скуйовдженим неслухняним косам. Розчулено відмітив, що переріс дівчину майже на півголови, — Я повернувся…

***

Старий шаман був подібний великій, підточеній ліком, кам’яній брилі. Він сидів побіля куреня і із сумнівом дивився на прибульця. Важкий старечий погляд, немов у пустку, не віщував нічого доброго.

— Спокій миру твоєму! — привітався хлопець із підкресленою чемністю і присів навпроти у віддаленні, відповідно традиції.

Дивно було йому бачити низенькі, підтикані курені, серед яких минуло його дитинство, котрі ледь спиналися вище людського зросту. Центральна площа селища, що колись видавалася йому широчезною, заледве не як Туманна Падь, скоцюрбилася і зниділа на фоні спогадів Ману про місто нугоїв.  Ритуальний камінь, котрий не змогли б підняти разом й усі члени племені, уже не викликав містичного захоплення, після того, як він побачив величезні куули, що переміщували ще більші мегаліти. Новий досвід дозволив юнаку почуватися впевненіше, аніж дотепер. Це було помітно.

Шаман тільки зиркнув у його бік, проте витримав відчутну паузу.

— Отже, Манудане, ти тут. І пам’ять нечисть-куулів тебе не поглинула. Для чого ти повернув у плем’я неспокій душі своєї?

Лаксоху — Той-хто-вполював-соху — був різкий і незадоволений. Вочевидь, тепер він удвічі сильніше волів би, щоб цей дивний парубок назовсім зник у чагарях за Туманною Паддю, куди йому саме й дорога. Від шамана не приховалося, що Ліка кидає гострі погляди у його бік. Зацікавлені. Напружені. А подекуди навіть — замріяно теплі. Ця ніжність не пройшла повз його увагу і вкрай непокоїла його. Дарма прозірливий Лаксоху не зважав на їхнє зближення раніше, сприймаючи його як чергову забавку найулюбленішої доньки.

Манудан із повагою і гідністю, проте без покірливості і остраху, дивився на шамана. Його голос був чітким, хоч і неголосним, а погляд — сповненим твердості та впевненості.

— Так, отче, я повернувся, — у племені усі, хто не мав батька, вважалися дітьми вождя і були опікувані громадою від його імені. Життя змушувало плекати кожну людину, кожну іскорку. Нікого не кидали напризволяще, — Я маю прохання до тебе.

Певно, уже кожен мешканець отримав звістку, що Манудан, якого позаочі кликали не інакше, як нугоєм, повернувся після довгої відсутності. Хоч на те годі було сподіватись. Юнаки, котрі не закінчували обряд переходу зі своєю групою, зникали назавжди у нетрях чагарів. Нори, пошкоджені і відкриті завдяки зсувам і зливам, поглинали в одну мить, людина навіть не встигала зрозуміти, що коїться. Різноманітні чагарникові  комахи ладні були з’їсти тебе живцем чи впорснути тобі отрути, щоб перетворити у нерухомий шмат поживи — на потім. Поодинці вижити там вкрай складно, допоки можна було б сказати — неможливо. Раніше мало кому це вдавалося. Наразі нікому, крім Лаксоху — ще до того, як він отримав це ім’я.

— Сподіваюся, що ти не прагнеш неможливого? Ще не здичавів у чагарях Надпаддя? — осміхнувся шаман. Вага його слів відчували усі соплемінники, що потихеньку скупчувалися на деякій відстані від поважних співрозмовників.

— Я хочу просити тебе, отче, віддати за мене Лікадандру, — сказав він, мов вистукав заклик на камені. Відчувалось, що натовп захвилювався.

Лаксоху беззвучно зареготав.

— Чи знаєш ти, зухвальцю, чого просиш? Що ти на себе береш? Моя старша донька коли-небудь стане дружиною нового шамана. Чи ти, знайдо, претендуєш на право називатися вождем племені? Хлопчисько…

Ліка стояла побіля куреня плетильщиць геть бліда. Очі дивилися-не надивилися на Манудана — лише тепер вона усвідомила, як же вона його кохає. Якщо раніше, вихована батьком у традиції покори і гармонії, дівчина до дрібниць знала і приймала свою долю, то зараз вона розуміла, що ладна змінити порядок речей. Їй аніскілечки не хотілося ставати однією із двох дружин майбутнього шамана, їй було байдуже щодо усього — племені, гармонії, Вічного Танцю. Навіть Льодяна Зірка, що загрозливо ховала крайнеба, стала непомітною для неї тінню. Ліка бачила — ось чоловік, її чоловік. Не друг дитинства, не вождь, не знайда, не нугой — просто її чоловік, усе інше несуттєво.

— …брат, ти її брат, — вів далі Лаксоху, — ви не можете одружитися. Про це говорить закон. Ти — син мій!

І справді, потенційно кожен безбатченко міг бути дитиною шамана. Народження дітей поза шлюбом — явище рідкісне, проте, якщо таке траплялося, то імовірніше за все шаман стверджував своє батьківство. І спростувати це могла лише мати, але таких випадків не  пам’ятали навіть старці. Звісно, шлюб між настільки близькими родичами заборонявся.

Прийшла черга Манудана. Він підвівся.

— Ось ти, отче, та й не тільки ти, — він окинув поглядом одноплемінників, — кличеш мене позаочі знайдою. Так, я знайда! — твердо проголосив хлопець, — я не твій син, бо не маю не тільки батька, а й матері. Традиція нічого не говорить із цього приводу, тому що на такі речі навіть не зважають — вони неможливі. Дитина не може з’явитися нізвідки. Але — ось я! І я радію з того, що приносило мені так багато прикрощів у дитинстві. Тому що тепер маю право просити Ліку стати моєю.

Серце тріпотіло у грудях дівчини. Вона ладна була знепритомніти від очікування відповіді. Здавалося, напруга така сильна, немов Льодяна Зірка Кулу от-от упаде просто на їхні голови! «Хай буде, хай буде так, якщо батько відмовить. Який сенс у іскорці життя, котра не може горіти багаттям кохання! — думала Лікадандра, — Хай зникне все, немов примара дандрових лісів в Туманній Паді!»

— Але це ще не все, — витримавши зловісну паузу, прорік Лаксоху, — Претендуючи стати моїм зятем, і не просто зятем, а наступником, ти повинен пройти випробування. Ти мусиш вполювати соху — довести свою хитрість, мудрість, стрімкість і силу. Сподіваюсь, ти знаєш про це?

— А додати до цього я маю лише одне, — сказав Манудан усміхнено і, запустивши руку у пазуху, дістав за довгі вуха маленьку сіреньку істоту. Диво полягало у тому, що соху був живий. Лиш тільки хлопець поставив тваринку до ніг шамана і послабив стискання, вона зникла так швидко, немов і не було. Одноплемінники, забувши усі закони, загули позаду, немов комахи, і з’юрмились тісніше. Усі були вражені.

— Я мушу подумати допоки Кулу так близько. Раптом оцей Виток стане останнім? Зараз не час для таких рішень. Можливо, Сестри знову підуть у танець і гармонія буде відновлена... — Лаксоху лукавив. Він просто не мав достатнього приводу для відмови.

— Зараз саме час. Цей Виток останній. Танцю не буде. Буде тільки Ліку, або нічого, — тихо промовив Манудан, проте недостатньо тихо, щоб не бути почутим.

— Ви чуєте? — якнайгучніше зойкнув шаман, — Він перекруч нугоїв! Ви чуєте?!. Зв’яжіть його і замкніть у схронній ямі!

Добрий десяток рук узялися полонити Манудана і змотувати його у тісну волокнисту  сітку. Десь позаду куреня Лікадандра упала без свідомості.

***

Манудан не спав. Він лежав із відкритими очима, намагаючись розгледіти хоч би що у непроглядній темряві ями. У голові паморочилося, а свідомість була сповнена уривками картин минулого і уявного марева. Очевидно, позначилась нестача кисню. Учитель Стахну казав, що цього разу Кулу підійшла аж занадто близько до Ліку — це може призвести до певних змін у їхньому орбітальному русі, але це вже неважливо. Манудан зробив дурість. Він так і не навчився бути незворушним.

«…це і є дароване їм щастя: незнання, небажання знати. Просто ейфорійно радіти кожному прийдешньому дню,» — усмішка на обличчі учителя, підкреслена рисками зморщок, у такі моменти нагадувала Манудану старого шамана його племені, хоча й був Стахну удвічі, а то й утричі за нього старший. І тепер, в ув’язненні, коли у його голові бУхало чи то від кисневого голоду, чи то від далеких приглушених ударів по ритуальній брилі, вони стали одним непорушним цілим.

Хлопець спробував зіп’ястися на ноги. Після декількох марних спроб йому це вдалося, проте легше не стало. Пам’ять відмовлялася позбутися розуміння, що Лікадандра віднині недосяжна для нього, немов далека зірка. Манудан болісно замружився. Єдине, що турбувало його тепер: а що ж далі? Невже вони наважаться на вбивство? У такі дні, коли, за традицією, особливо важлива гармонія й спокій? Хлопцю зовсім не шкода було свого життя. Тоді, коли він зостався сам на сам із чагарями, коли здавалося, що ладен заснути на ходу, бо не можна зробити того насправді і залишається одне — йти. Коли знесилено упав біля чудернацького сіро-коричневого мегаліта із напрочуд дзвінким голосом — так, у ті гострі миті усвідомлення своєї мізерності йому ставало шкода умирати. Було прикро через те, що все намарне, що він ніколи не здійснить мрію Лікадандри. Та й смерть, — нічого не вдієш, — вона трапляється.

Але зараз, коли до мрії лишилося перестрибнути нору розміром із волосину, втратити життя… Що може бути у цьому світі безглуздіше? Лікадандра мусить переконатись, що її мрії — реальність для інших. Як переконався у тому він. Що вони існують, нугої, єретики і вигнанці, зухвалі шукачі, котрі прагнуть мандрувати між зорями. Нугої, котрі самовпевнено занапастили себе і свою планету, ледь не знищивши її. Котрі зрушили Кулу зі звичної орбіти, прагнучи пуститися на ній в зоряні мандри, та не все розрахували. Та все ж, не дивлячись на загрозу, продовжують діяти, мріяти, жити.

«…щастя — у відновленні гармонії. Зашморги Витків стають тісніші, і нам необхідно просити долю, щоб Ліку і Кулу врівноважились у Вічному Танці. Твої питання порушують мою впевненість, — сказав Лаксоху незадовго перед обрядом переходу, — сподіваюсь, у чагарях ти знайдеш відповіді або загубиш бажання питати,» — і обличчя шамана перетворилось у примарне тьмяне світло світанку.

Манудан розплющив очі. Він таки задрімав стоячи, як тоді, біля входу. Зверху просто йому під ноги опустилась жердина і ковзнула тендітна постать.

— Ліка… — знесилено промовив юнак.

Вона наблизила уста йому до самого вуха, що вчулося легке тепло подиху,  і затараторила:

— Ману, ти повинен піти геть, далеко, аж до своїх нугоїв. Батько знищить тебе. Батько примусить пити настій нечуй-трави, і ти станеш не чутливішим від кам’яної брили на площі, — Ліка чіпкими пальцями намагалася розплутати сітку, час від часу хлопець відчував навіть дотик обсидіанового ножа, — Якщо ти не скоришся, батько піде на те, щоб убити. Він переконав старців, що ти передвісник лиха, і небажання відновлювати гармонію у тобі таке сильне, що навчило тебе насилати мару на їхні голови. Що соху, котрого ти приніс, насправді не було — то навіяне. А та єресь, котру ти прорік далі… — дівчина змовкла, розрізавши останню мотузку, — Все, ти вільний. Поспішай.

— …але то правда! — очі Манудана немов спалахнули. Він сподівався, що його кохана повірить безоглядно, лише тому, що це сказав він. Невже і їй потрібні докази? — Уже завтра Кулу розчахнеться на дві частини. Якщо вони все розрахували правильно, менша залишиться супроводжувати Ліку, а іншу ми ніколи більше не побачимо — її поглине сонячне полум’я. Якщо ж вони у чомусь прорахувалися… нічого не матиме значення. Бо нічого більше не буде.

— Отже, ти таки знайшов їх… — констатувала дівчина, ніби все ще сподіваючись, що то не так.

Вони вибралися зі схронної ями назовні. Селище навколо немов заціпеніло — жоден рух не привернув їхньої уваги. Вони мовчки дійшли до чагарів за останнім куренем і занурилися в гущавину. Лаксоху спостерігав крізь щілину в завісі, як донька озирнулася і кинула погляд навколо. Він просив у долі лише одного: хай Вічний Танець благословить її вибір. Хай не дасть їй ступити на слизьку стежину порожніх мрій. Хай вона повернеться.

Обережно підказати Лікадандрі найкращий розвиток подій — це й усе, що міг старий шаман. Він навіть зміг вкласти достатньо зухвалості у її серце, щоб вона наважилася поцупити батьківський ніж. Але то нічого. Вона повернеться, Лаксоху певен. Він зачекає.

Із кожним кроком, що наближував Ліку і Ману до урвища, дихалося усе легше. Юнак розповідав і розповідав. Для дівчини те все звучало дико і нереально: що місто нугоїв таки є; що усі наші легенди — то справжня історія. І куули створювалися не для того, щоб порушувати гармонію, а щоб полегшити життя людям. І дандрові ліси, — вони існують, чуєш? — відновлюють кисневий запас Ліку, а інакше б не залишилося у чагарях більше нікого.

— Знаєш, вони так, як і раніше, прагнуть мандрувати у далекому міжзір’ї. Вони живуть у Туманній Паді уже багато Витків, з тих самих пір, як припинився танець Ліку і Кулу. Нугої і ми — з одного кореня. Але ми змінилися, бо дихаємо зовсім іншим повітрям. Наше життя нетривале, а вони ж, навпаки, живуть по два, три, а то й чотири Витка!

Лікадандра йшла мовчки. Вона зосередилась на власних думках. Як, як відпустити Ману, якщо він так глибоко ятрить її серце? Ще день тому вона була найщасливішою істотою на землі! А тепер… Але вона не зрадить батька, не відступить від традиції. Хай буде як буде.

— Все, я не піду далі, — промовила Ліка, не відважуючись позирнути коханому в очі, — прощай.

— Ліко, пішли зі мною! Я зроблю тебе щасливою, — пам’ятаєш, я обіцяв тобі? — я можу повернути тобі те, чого ти так прагнула — право мріяти! Ти досягнеш усього, чого хочеш! Ти побачиш, які величні і гарні розлогі дандри. Ти… ти дізнаєшся, як це — дихати на повні груди!

— Вибач, але я не можу. Тут моя родина. І я деяким чином — так вже сталось — дуже тісно пов’язана із ними. Я повинна… А мрії… їх ніхто не здатен відняти. І навіть коли тебе тут не було, мені чудово мріялося над урвищем, — вона змусила себе посміхнутись.

— Так, але… але я кохаю тебе… — розгубився хлопець, — Мені здалося… я думав… Невже ти зовсім не кохаєш мене?

Дівчина мовчала. Її серце збентежено дріботіло, ніби мала птаха, що довбе комах у стовбурах чагарів. Вона відчувала, що ще мить, і вона не зможе піти.

— Ліко, настають нові часи. Нугої розіб’ють Кулу, я знаю. Більше Вічного Танцю не буде, бо цей світ належить мрійникам. Традиція зникне, як зникнуть і ті, що тримаються за неї. Повір мені, просто повір, якщо ти мене хоч трохи кохаєш — я повернуся. Я знову повернуся до тебе — назавжди. І тоді ніхто, — ти чуєш? — ніхто, навіть твій батько, не зможе стати між нами! Якщо ти тільки кохаєш…

Він востаннє спробував узяти її за руку, але дівчина відсторонилася. Вона сховала обличчя у долонях і повернулася до юнака спиною. Манудан погладив її по волоссю як тоді.

— Я повернуся, — ледь чутно сказав він і зник у гущавині.

На небі яскраво і безжально світило вранішнє сонце.

***

Селище немов би вимерло. Так вимагала традиція — у головний день Небесного Танцю ніхто не смів підняти очі до світила, аж поки Кулу не відпустить його зі своїх обіймів. Кажуть, що деколи це триває не одну добу. І люди сидять, просять долю змилуватися над ними і подарувати ще один Виток, аж поки не проясніє отвір у верхів’ї куреня.

Старий шаман був підкреслено мовчазний. От і добре, що все відбулося саме так. Недарма кажуть: «Мудрий камінь мохом поріс, дурний камінь в руці підкидали.» Час вилікує усе, навіть душевні рани. Лаксоху не озирався — відчував, Лікадандра свердлить його спину поглядом, повним ненависті. То нічого, то мине. А там, як Кулу зникне за обрієм, хай доля благословить когось із сильних вполювати соху. Бо вже час думати про майбутнє. А лік старого шамана вже вичерпаний, як перші весняні дощі. Він був добрим вождем. Жодна іскорка життя не згасла, окрім тих, кому вже час. От і його час наближається.

Лаксоху думав про закон власного племені. Про свою кохану Нанудагу, заради якої зважився залишитись один у чагарях на кілька діб. Давно її уже нема на цьому світі, ось, уже й Лікадандра зовсім виросла. А туга за нею, матір’ю його дітей, так і не полишає його. Ані Лота, друга його дружина, ні навіть молода жона, яку він узяв після смерті Нану, не змогли розрадити його, хоч і подарували йому синів. Якби до того не закликав закон, шаман навряд чи знову одружився б. Але народ мудрий у своїх прагненнях гармонії і збереженні іскорки життя. Так його плем’я живе уже багато Витків. І якщо доля милостива — так буде й надалі. Донька зрозуміє його. Вона вибрала правильно. Хай тепер її очі повні сліз, а серце — похмурих думок, Ліка заспокоїться. Прийде час, і вона стане дружиною нового шамана.

— Розвиднюється, — сказала Лікадандра, але він уже й сам відчув — щось змінилося навколо. Ну й добре: доля благословила їх на ще один Виток. Хай буде так.

Лаксоху підвівся через силу, збираючись вийти до ритуального каменя і вистукати заклик до збору. Кулу випустила сонце зі своїх обіймів, і всім слід згуртуватися на площі для святкування початку нового Витка. І хай усі складнощі та проблеми лишаються у минулому.

Ліка прислухалась, але закличних ударів так і не почула. Дивно… Невже щось сталось? Дівчина занепокоєно оглянула рідню, проте усі покірливо чекали. Тоді дівчина встала і підійшла до вхідної завіси, прагнучи розгледіти хоч щось. Посеред площі біля ритуального каменю стояв батько, спрямувавши погляд у небо. Він притискав руку до грудей, і дівчині здалося, що йому стало зле. Лікадандра попри усі закони відхилила завісу і вибігла у сутінок нового дня.

— Щось сталося, батьку? — запитала вона збентежено.

Він поглянув на доньку, мов на примару, злякано, розгублено, і ткнув пальцем у небо. Збоку на блідо-блакитному тлі Льодяної Зірки звивалась тоненька темна змійка.  

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>