Моє послання всім народам і часам

Моє послання всім народам і часам

П’ятниця, 20 листопада 2020 г.
Проглядів: 80
Підписатися на комментарі по RSS
Gott ist tot! Gott bleibt tot! Und wir haben ihn getötet.
Friedrich Nietzsche
 

“Не приставайте до стін, бо ваш анус не вціліє”.

Усі дотримувались цього правила, хоча не кожен доживав із цілим анусом.

Вам колись казали, що життя циклічне? А про цикли історії чули? Епідемії кожні сто років, глобальне потепління кожне півтисячоліття — усе це мені відомо. Тут не можна не задумуватись про таємниці світобудови.

Я прокидаюсь у русі — не зранку, бо ранку в нашому розумінні не існує. Рухаюсь постійно, разом з усіма. Нескінченно витаємо в повітрі, поки не сконаємо.

Турбують мене різні думки. Проходячи коло, згадую біду доктора Джекілла, переймаюсь несправедливістю режиму у “Фаренгейті”. Усі персонажі крутяться в голові, надокучають балачками та скаргами про труднощі.

Трубка смокче тебе та проносить серед недбало зварених листів криці, деякі з них стирчать гострими кінчиками, деякі розходяться і показують світу оголену бетонну основу труби.

Ось ми летимо в цьому супі людей, речей, неважливих слів, ніякових моментів. Усе життя в одному колі.

Мати час від часу визирає з-за свого вельветового крісла із грубою прямокутною спинкою.

- Готуйся.

- А?

- Зараз обіди даватимуть.

Як я ненавиджу її уїдливу посмішку, що мати шкірила за будь-якої нагоди, щоб показати свою значущість, довести помилковість чужих переконань. Такі люди не стають великими. І мати робила все, щоб я був схожий на неї.

Обіди вилітали, як завжди, швидко й несподівано. Ніяк не звикну до скрипучого розведення стулок у стінках і цупко загорнених у папір пайків, що вилітали у порожнину зі швидкістю блискавки Зевса, якому на прутня вилили окріп.

Я хутко розгортаю упаковку вже дві години як погризеними нігтями, ледве зішкрябуючи наліпку з лого нашого корабля “Мівіна”. І злюся. Розкидаю шари фольги й пергаменту, розпечені розігрітими шматочками піци. Позираю на мати, що, задоволена, легко похитується у кріслі та повільно закидає ложкою до рота подрібнені гриби з овочевим салатом. Її рухи були автоматичні. Очі втупились в одну точку десь попереду. Але ж нема ніякого попереду.

Мої роздуми перервалися пронизливим свистом. Бутильована вода завжди доставлялася з запізненням. Я ковтаю газований напій, ніби греблею ставок зачерпую. І все дивлюся на матір. Як же їй пощастило мати пристрій у вусі, що сповіщає про обід, передає повідомлення і взагалі поєднує в собі всі необхідні школяреві функції. Та отримаю я його, як усі, тільки в п’ятнадцять років, себто через два дні.

Останні краплі неохоче стікаються до рота, руки ледве тримають маленьку пляшку. Хвилююся. Сьогодні-бо останній день у школі.

Сміття я викинув під собою, може, лінь було чекати сміттярів на швидкісних турбінах, хоча, припускаю, це вже звичка. І не тільки моя.

Мати повільно повернула обличчя до мене, осліпивши хворобливо пусті очі, бліді щоки огортались серпанком туману й мороку у сяйві численних світильників. Її постава давно прийняла форму спинки задрипаного крісла, що робило її тіло подібним до скелета, що живе лиш на останнім подиху.

Бачу, що хоче щось сказати. І, здається, за такої нагоди нічого не соромить людину поговорити про відверте, про сім’ю. Та вона взагалі мало розмовляла. Попереджала про обід, вчила правилам існування у трубі — та й усе. Ніколи не чув слова, що бринить небайдужістю, хоче пройти і гори, і кручі, щоб достукатись і переповісти найзаповітніші бажання, складні почуття.

Так само повільно, як з’явилось, її обличчя ховається за кріслом. Звісно, це підлетіли перевізники.

- Розвернись до нас лицем! - промовив механічний голос огрядного низького чоловічка в обтяжливому блакитному костюмі з до блиску вилизаною лисиною, що наполовину заховалась під шлемом.

- Процедуру маєш знати. - такий же роботизований голос звучав із вуст перевізника, схожого на напарника, хіба що стрункішого.

Я ствердно мугикнув і за мить приблизився до стінки, пристібнутий за плечі, передпліччя та стегна до перевізників. Ті підвезли мене до виїмки у стіні, що слугувала пунктом для зупинки. Я хвацько простягую руки в петельки, опісля ті двоє міцно перев’язали мої кінцівки та застібнули на липучки. Так я незчувся, як опинився прив’язаний до жердини Галета. Тепер у мене достатньо часу, щоб попросторікувати. Ви знаєте, щоразу, замотаний нейлоновими ремінцями, ніби Жанна Д’Арк на вогнищі до стовпа, я не відчуваю страху. Нас так привчають. У чотири роки, коли ми тільки починаємо усвідомлювати своє існування, то вже на повну користуємось цим пристроєм, щоб переходити між рівнями трубки. Тіло пристосовується до миттєвих навантажень, а мозок не забивається спогадами про жорстокий досвід користування жердиною. Товстий чоловік намагається вставити мою конструкцію у пластиковий трубопровід, яким мене надішлють прямісінько до школи. Поки він порпатиметься з гачками й шурпами, я розповім, навіщо це придумали.

Ми крутимось. Не те, щоб люди про таке мріяли, та всім варто змиритись. Принаймні, так простіше існувати. Школа знаходиться в меншому кільці, через що швидше обертається. Сила-то для всіх рівнів однакова. От і виходить, що нам постійно треба змінювати свою швидкість обертання, коли пересуваємось між кільцями.

Жердина майже співпала з осьовою трубкою трубопроводу. Хмм, чи всі прийдуть сьогодні? Марко має принести цукерок із лікером, щоб відсвяткувати. Худий товариш оглядає моє положення, розчісує зашкарублу борідку й натискає на вмикач з обох боків жердини. Як багато років до цього, стається зі мною те саме. Я мимоволі заплющую очі, хоч цього ніхто не вчив мене. Опісля пам’ятаю тільки оберти, все швидші та швидші. Засинаю...

Прокидаюсь від струсу. Апарат розв’язав мене від жердини й викинув, як личинку з захисного кокона. Кліпаю липкими віями, намагаючись розвіяти млявість і розмазаність зображення. Напівпрозорі силуети майже не ворушаться. Класна кімната — точно таке ж кільце. Тільки поменше. Запаморочення значно спало, і я цілком поринув у шкільне життя.

Спокійно, тримаючись за перила коло стіни, дійшов до свого місця. Парта, табурет, лямки, держаки — складна конструкція. Видно, що грошей на безпеку не пошкодували, але ручку всі брали із собою.

- Добрий день вам, діточки, - напівурочисто промовила пані Гуляш, вже три роки як наша постійна вчителька, - хоча, які ж ви діточки, он які бороди у хлопців ростуть. - Вона вказала на Петра, який був істинним бороданем — та й більш нікого. Незважаючи на це, ми повністю погодились, може, відчували певну гордість, з пані Гуляш.

- Сьогодні у вас святковий день, це правда, вітаю вас, - вона жваво, навіть по-дитячому заплескала в долоні, а ми лише сиділи, переважно дивились на муху, що приклеїлась до побратимки на липучці. Почалася невимовна гра — крильцями, лапками, присосками. - ...за програмою залишилось пройти ще одну тему. Тому поговорімо про камери ув’язнення. Отже, почну я з того, що в людей, коли ті тільки об’єднались у племена, з’явилася потреба в нормах поведінки, адже люди бувають різні, і співіснувати їм буває непросто. Так з’явився закон.

Вслухаюся в завше довгий і заплутаний, настільки ж і далекий від загальної теми, зачин історії пані Гуляш. Розвертаюсь — і серце огортає уквітчаний вінок радості. Уся зграя громових вовків у зборі: Фігус — шатен із ластовинням, казах єврейського походження, названий на честь й до нині популярного блогера Фігаса; Вус (прізвисько Кіндрата Шмеля), що пристає на будь-яку божевільну затію, бо по-справжньому бездумних пропозицій він ще не чув; Капрунова — цю придурошну ніхто взагалі за людину не вважав, хоч вона давала всім безвідмовно; Капрунов — такий же проститут, як і Капрунова, тільки більш товариський, однакові прізвища — просто випадковість; і Марко — моє сонце, приємнішої людини на світі не знайти, колись хотів із ним одружитись, але, дорослішаючи, втрачав інтерес до самого інституту сім’ї, зараз сама думка про шлюб з будь-ким викликала невідчутне раніше відторгнення.

Словом, час розважатись.

- Ви читали те, що я показував?

- Ти про що? Хентай-мангу? - Марко, як завжди, думає про своє.

- Та ні. Новелу. Про чекіста.

- Угу-угу. - Насуплений Капрунов хитався на стільці й угукав подібно до сови.

- Ти задовбав.

- Капрунова, помовч. Я пропоную розіграти спектакль.

Спектакль для нас, дітей труби, був єдиним перепочинком від кров’яного потоку людей і змогою політати у світи, де немає кіл і труб.

- Розказую. Ее, я буду чекіст. Ти, Марко, будеш доктором Тагабатом. Хочу, щоб ти був наполегливим і безжальним до контрреволюціонерів.

- Я ваші ануси вмить прочищу, - сказав Марко з природньою для себе посмішкою, не сприймаючи мою гру всерйоз.

- Так, хто буде дегенерат?

- Ну ти й питаєш. Хто ж хоче називатись дегенаратом?

- От ти ним і будеш.

Обличчя Фігуса оповив їдкий туман сум’яття, почасти завдяки випарам вейпу з задніх парт.

- Андрюша! Андрюшу забули! - озвався Вус, погладжуючи рівно побриту щетину з карамельним блиском.

- Нема серед нас Андрюші.

- Що? Помер? - Невдоволено буркнула Капрунова й зітхнула, наче гасила струменем вогню.

- Андрюша нам справді потрібен.

Я тримаю образ сором’язливого й незапального юнака, який у душі всіляко відданий революції, згодом, знудившись від роздумів, пригадав роман у дивній палітурці. Пригадую всі нещастя, що трапились із головним героєм, і намагаюсь передбачити його подальшу долю, це — найприємніша частина читання. Я уявляю, який пустий погляд зараз бачать вони в мені, покинутому хлопцеві, загубленому у печерах здогадів і фантазії.

На мить я відволікся й сам не второпав, як дівчина на іншому кінці класу переляканими очима випалювала мене. Вона мала неприродньо великі зіниці, губи були стиснуті, ніби від катувань. Далі я не розгледів, моторошно було дивитись.

- Давайте я зіграю Андрюшу.

Усі погодились із кандидатурою Капрунова, навіть я, завжди прискіпливий за натурою, вбачав у цьому статному стрункому юнакові безмежний талант до перевтілення. Але я, на відміну від інших акторів, розглядаю Капрунова й бачу його сяйну вишкірену посмішку, залиті лагідним теплом очі, що врізаються у вид. Бо я ж бачив ту дівчину, що самим виглядом повіювала смертю. Яскрава радість Капрунова не відповідала тій понурій натурі боязкого чекіста.

- Кхм. Почнімо. Усі продумайте свої ролі, характер персонажа, його поведінку. Сюжет має йти плавно й не перериватись.

Першим схопився доктор Тагабат.

- Пане голова, діставайте список. - холодно відрізав Марко і схопився гризти бутафорську люльку, якою слугував олівець, очищений від лушпиння.

- Докторе Тагабат, ви ж мали його підготувати.

- Так-то-так, але це завдання було передоручено мною до нашого поважного члена чека, якого ми у вузьких свідомих колах звемо дегенератом. Він же мав передати вам список.

- Так точно, - дегенерат рвучко вистрибнув, наскільки дозволяли тугі ремені. - усі винні, призначені до розгляду, тутай! - І постукав по маківці.

- Ти на себе не схожий, Фігусе, - втрутилась бридка Капрунова, єхидно посміюючись.

- Розказуйте, дегенерате.

- Перший на розгляд — Дональд Трумп! Розстрілять?

- Та розстрілять же.

Мова моя спокійна, навіть дихання не уривчасте, що настільки мене здивувало, що я навіть не вдумувався у сенс слів.

- Другий на розгляд — Барак Обема!

- Ну ясна річ. Розстрілять.

- А за які злочини ви їх караєте? - втрутився Вус.

- А чого ж не розстрілять. - Тим паче слово таке легке й саме проситься, щоб його промовили.

- Ви, я бачу, не розглядаєте своїх підсудних.

- Ви чекіст?

- Ні, і бути не збираюсь.

- Продовжуйте.

- Олексій Навальний. - Дегенерат допитливо підвів голову на мене.

А я не знаю, що й відповісти. Хто ж він такий узагалі? Спідлоба проводжу поглядом серед членів чека, щоб не викликати і крихту сумніву у рішенні.

Що ж, Андрюша щось мовчить.

- Андрюшо, скажіть-но свою думку.

Конструкція стільців дозволяла рухати їх уздовж розкреслених виїмок, та для цього треба міцно тиснути в підлогу й штовхати сідничними м’язами сідло стільця. Я трохи боязко підсуваюсь до підданого, хоч і не визнаю буржуйської лексики. Й у цей момент сумніви захлинають мене — і яке ж було моє полегшення, коли доктор Тагабат упевненою стійкою наближався до бідного Андрюші. Він легким помахом витягує люльку з-між губ і нагострює погляд на молодого революціонера, якого запросто збити пантелику тим спохмурнілим оком із багатою картиною тортур і жахів.

Грубий голос доктора добре вправлявся з закрученими бюрократичними формами і показував, що зовсім не зів’яв після тривалої мовчанки.

- Андрюшо, що ви скажете з приводу цього чоловічка?

- Та я ж не знаю, хто це. - Капрунов нескоро допетрав, до чого схиляв його Марко насупленими бровами й навдивожу тягучою мовою.

- То ви не готувались. Не переглядали список?

- А мав?

- Ясно. Зараз підпишетесь?

- Під чим?

Доктор Тагабат зиркнув на мене, дивуючись із такого нахабства:

- Що ви там зазвичай пишете? Хрестик?

- Який хрестик?

- Розстріл сам себе не підпише.

Тагабат вичікує, коли молодий проколеться.

- Тримай листка, стріляй зрадника! - Дегенерат кинув складений аркуш на парту Андрюші.

Андрюша мнеться, але в кінці кінців ставить кривий хрестик. Ура! П’єса закінчилась. Зрадники розстріляні.

Повертаємось на урок. Пані Гуляш стоїть коло лівих парт, де сидять її улюблені учениці. Вона їм палко щось оповідала, показувала на пальцях, себто встановлювала контакти з дітьми. За поробками на партах я встановив, що вони займались чимось цікавішим, ніж лекціями на тему процесуальної криміналістики.

Пані Гуляш, помітивши, що ми вже не кипимо в бурхливій розмові, розвертає тулуб до всього класу. Вона впевнено тримається на металевих каблуках, і труба ніяк не знесе її поважну постать, оповиту квітчастою сукнею.

- Що ж, сподіваюсь, вам не доведеться зіткнутись із поліцією. Правда ж, Фігусе? Чи я не так кажу?

- Ну все так.

- Гарно ми всі провели час. Бажаю гарного дня, дітки. До побачення.

- До побачення.

Клас швидко спустошився.

Зараз починається мій улюблений час дня — три години читання. Ви не уявляєте, яке це задоволення, порівняти ні з чим! Ви можете бут начитані, тому для вас людина із книгою не дивина. Я ж посеред пустелі. Виділяюсь із потоку людей, неписьменного! Скажете, що дивлюсь на всіх зверхньо. Не брехатиму, трохи є. Читання наділяє почуттям залучення до елітарного класу. Читати мене привчив батько. Його бібліотека гнулась під різноманіттям рукописів і друкованих видань. І він же не примушував — я сам випрошував черговий товстий том, на тему історії Азії, наприклад. Нерозважливо гортав сторінки, вичитуючи окремі уривки, що викликали в моєї дурної голови сміх. Так і привчався досліджувати літературу, читати між рядків послання, що автори майстерно ховали в метафорах і епітетах. Минуло дитинство.

Часом я все ж відриваюсь від книги. Які б розваги не придумали люди у трубі, неможливо заповнити жагу до втілення духовного начала людини балачками й дурними оповідями, у яких потопають покоління, все дужче поринаючи в непроглядну пітьму сповзання інтелекту людини. Хто з них читатиме?

Дівчина у светрі позбавила мене бажання дочитувати роман. Відверто кажучи, кінцівка вже й так не тримала мене як читача, дарма що цікаві думки були вкладені в уста героїв.

Ця дівчина шокувала мене, і не зовнішнім виглядом, а дією. Бо коли ж це я бачив, як людина, проста громадянка, літала на реактивному ранці й роздавала пиріжки!

Поки мати куняє, я відштовхуюсь від крісел людей і підлітаю до дівчини.

- Ви голодний? - відрізала вона, завбачивши мене боковим зором.

- Ні, я хочу поговорити.

- Ви не схожі на балакуна. Хлопчик у подертій футболці - вам личило б гасати по колу труби, аніж чіплятись до незаміжніх дівчат.

- Ясно, ти не знаєш мене. Але я не ображаюсь, я ж винятковий представник свого роду.

- Та ви грубіян, - сказала блакитноока дівчина з короткою стрижкою й після запалої ніяковілої тиші, яка на обох наганяла тугу й нудьгу, додала: - Ми не знайомі, але в моєму житті багато турбот і клопоту, які нікому виплеснути.

- Валяй.

- Ваше обличчя не видається мені дурнуватим, і голос ваш каже, що ви розбираєтесь у людях. Звісно, я не з простого люду. Ранець мало хто собі може дозволити. Мій родина колись давно надбала неземних статків і розбагатіла. Та тут, у трубі, ми не видаємось багатіями. Як то кажуть, статус анульовано.

Дівчина вперше підняла очі на мене. Вона вважає, що відкрила душу незнайомцеві й від цього їй має бути соромно.

- Як тебе звати?

- Йоханною.

- Йоханно, мене цікавить інше: чому ти займаєшся благодійністю?

- Благодійністю? Ні, це обов’язок! - Уперше вона підвищила тон. - Я завше була переконана, що багатство — це обман. А ми, хто його отримали, - шахраї. Ти думаєш, я сама купаюсь у златі? Ні, я всього лише спадкоємиця. Зрозумів? І не називай транжиркою.

- Я і не збирався.

Мої клейкі губи неохоче підняли куточки. Посмішка спантеличила дівчину. Її щоки запашіли, а гарячі губи розкрились, мов стулки молюска. Голова її сіпнулась і нахилилась до мене. Губи чмокнули моє підборіддя. Це мало бути випадковістю, адже ні про який зв’язок між нами не могло й бути мови. Сама думка про те, що цей учинок умисний, дивувала мене своєю безглуздістю.

- Ви з якого роду?

- Га?

Несподіване питання змусило мене поблідніти, а дівчину — марно чекати.

- А я знаю. Ми походимо з Гамбурга. Цікаво, правда? Як це так сталось, що ми, будучи з різних куточків невідомого минулого світу, всі розмовляємо українською?

- А ви начитана.

- Колись доводилось угамовувати цікавість. Але не подумайте, що це виховання. У нашій родині до мене ніхто не читав. Що ж, прощавайте.

Вона полетіла геть, не дочекавшись, поки я відповім люб’язністю.

Ця дівчина залишила пустоту в моїй душі. Ніколи не думав, що можливо просто щось узяти і змінити самотужки.

Та зараз маю важливіше завдання. Такий же обов’язок. От тільки не йде вона з голови. Дивна вона, як на людину з труби. Літає, рятує голодних, роздає пиріжки. Скільки людей спробувало її частування? На мить спиняюся, щоб обдумати. Руки трясуться, піт пробивається крізь затхлі пори.

У якому світі ми живемо?

Чому я цікавлюсь цим лише зараз? Хіба книжки не розповідали нам про таємницю людської сутності, світобудови? Який із них толк, якщо ми самі не ставимо запитань?

Просторий круглий кабінет бібліотеки урвав мої секундні переживання. Пропустити заняття означає заперечити власне існування.

Із другої полиці дістаю провощену смердючою рідиною книгу, з розірваним переплетом і золотистими буквами. Займаю місце на незручному плескатому табуреті й розгортаю старого підручника. Рядки просковзують повз мене, не відкладаючи анітрохи сенсу. Мова в них непобутова, треба вникати в кожне речення. Але батько вчив по-іншому. Казав, що слова відкладаються, куди треба. Свідомість не має заважати розуму виконувати свою роботу.

Ах, батьку! Давно не бачив твого довгого чорного волосся, що заграє вечірнім блиском. Ти ж не можеш не бути з нами.

Двері прочиняються — і марево батька стало на порозі. Розуміння того, що це не наяву, не заважав мені сприймати його, як справжнього батька.

- Сину, читай далі.

Я слухаюсь і вголос промовляю рядки із книги.

- Тепер ще раз.

Повторюю цю дію невідь-скільки разів, аж поки:

- Тепер-то ти зрозумів, чому при народженні Ісуса зірка засіяла?

Ні, батьку, не зрозумів, досі не зрозумів!

Настав день ікс. Мене знову розкручують на жердині Галета.

Цього разу я опиняюсь у кабінеті лікаря.

- Здоровчику.

Його сліпучо білі зуби наганяли на мене невимовний жах.

- Чого боїшся. Не кусатимусь! - Весело вигукнув тлустий чоловік у зачучвереному халаті, від чого я почав турбуватись, що він таки вкусить.

- Розказую, як усе будить проходити. Ми заходим у маніпуляційну, ти лягаєш на кушеточку, я роблю свої маніпуляції — і ми розходимось. Згода?

Він точно не збирався питати моєї згоди. Це вони так намагаються заспокоїти?

Тим не менш, я опинився в маніпуляційній. Той самий лікар стояв наді мною й роздавав вказівки помічникові. Коли ж повертався до мене — шкірив усмішку й обіцяв, що катастрофи не відбудеться. Через хвилину настав час “маніпуляцій”.

- Пилипе, причини двері.

Наскільки я міг бачити, Пилип і справді їх причинив.

- Ні, Пилипушко, я сказав ПРИ-чинити.

Тоді Пилип наглухо перекрив вихід у коридор товстими металічними дверима. У цей же час лікар чомусь заклеїв мені рота пекучою пов’язкою. Мозок припускав найстрашніші здогадки, але я вірив цьому єхидному чоловіку, бо не вірити не було сили й духу.

Тоді він зробив два уколи в голову: один — у скроню, другий — у маківку. Опісля подивився мені у вічі й досліджував мою реакцію.

- Ти диви! - Піднесено мовив він і розслаблено дістав ще два шприци. Тепер йому знадобився Пилип. Помічник масажував якісь точки на голові в районі маківки, а лікар одночасно впорснув свої медикаменти аж до черепа.

Обоє відступили. Я сяяв непорушністю духу, обличчя лікаря віддавало пригніченістю і переляком водночас.

Тоді доктор схопив якусь картотеку у верхній шухляді робочого стола й узявся водити пальцем по списку. Пилип розглядав світло операційної лампи.

- То ти син лікаря Гунна?

Чому він це питає? Очікує відповіді?

- Бідолашний. Відпусти його, Пилипе.

Хоч це “бідолашний” і пролунало не дуже співчутливо, але щось змусило його відступити від мети.

Я повертаюсь у трубу і продовжую вертітися в супі людей. Маніпуляційна одразу вилетіла з голови. Натомість думаю про своє життя. Чому я живу так? Чому живу? Від нескінченних питань мені боліла голова. Вирішую знов полетіти до бібліотеки, щоб уникнути надокучливих роздумів. Тим паче, матері не було.

Невловимий досі потяг читати обійняв мене. Якесь підсвідоме бажання розгорнути книжку й вивчати її. Ніби це не обов’язок, а сама моя суть, сенс життя.

Навколо утворюється пустир. Я, стікаючи парким потом, чіпляюсь за тонку сторінку і вичитую тексти, що пролітають зі швидкістю світла.

Минуло невідомо скільки часу, поки я зупинився й осмислив прочитане.

Хто ж такий цей Ісус? Благодійник, як Йоханна, тобто, багатій? Яка сила керує ним, коли він сіє добро по світу? А смішно. Як він плюнув сліпому в око, і той повернув зір. Це він збирається всім так плювати в лице? І постійно торочить про добро.

Мати опинилась у проході. Її силует виділявся жовтуватим світлом з-за спини. Незвичайно твердо стоїть вона на підлозі.

Я встаю і йду назустріч. Незрозуміла сила міцно тримає мене до землі. За матір’ю стоїть він.

“Лікарю Гунн, бажаємо вам успіху!”

“Так! Ви — наша надія!”

“Любі мої колеги та друзі! Я лечу в наше майбутнє, щоб осягнути його й показати людству.”

Тоді підходить до мене. Трохи куйовдить волосся і дивиться очима, залитими слізьми сподівань.

“Ти проведеш нас туди, синку. Я тобі допоможу.”

- Сину... в тебе рак. Ти розумієш чи ні?!

Це перша наша розмова з матір’ю, а я її пропустив.

Мої м’язи почали слабнути. Мозок перемикався з однієї задачі на іншу. Я ставав не я.

Ген недалеко пролітає Йоханна. Якраз у моєму напрямку.

- Йоханно. Ти — моє сонце. Ти хоч розумієш, що зробила зі мною?

Палкий поцілунок збив із пантелику як мене, так і Йоханну. Дівчина з відразою відсахнулась, а я виплював рештки її слини з губ. Навіщо я це зробив? І хіба я зробив?

Лечу далі. Напрямок мені достоту невідомий, але тіло, здається, саме знає, куди йому прямувати.

Гальмую біля прямовисної вивіски. Заржавілий люк скрегоче й відкриває лише шпаринку. Суглоби, завдаючи мені болю, викручуються й вивертаються — і ось половина тіла всередині.

Пролізши до продовгуватого кабінету, одразу рвонув до стола. Спинився саме вчасно, щоб не звалитись на широкоплечого засмаглого чоловіка з засученими рукавами.

- О, юначе, добрий день, - мовив він і розвернувся, - вам що треба: плакат, флаєр, листівка, буклет?

- Мені всього, якнайбільше екземплярів. Широка думка зародилась у моїй голові. Мушу оповістити все населення.

- Здоровенькі були.

Марко привітався й одвернувся, як розбишака у школі, що тіпнув косу дівчини, потім відхрещується від учинку, а сам шаріється.

- Хочеш розклеїти світлину свого прутня? - далі відволікав мене Марко.

- А що ти взагалі робиш у редакції?

- Вам які плакати робить? Постери, панорами, тепе, теде? - з-під лоба спитав головний редактор і видув губи у трубочку наприкінці.

- Мені афіші підійшли б. Такі, які викликають навіть у затятого відвідувача театру небувалий інтерес, пане.

- Я тут відбуваю стаж. Журналіст же за фахом.

- А ти не розповідав.

- Сто разів казав. А ти не слухав.

- Шепотів, як завжди. Я ж не прислухатимусь до якогось дзюркоту.

Редактор хотів ще щось вивідати в мене, але перемінився в лиці і став спостерігати зі жвавою цікавістю за нашою розмовою.

- Як ти не любив, коли я напоказ перед тобою викидав презик і пердолив тебе.

- Та заціпся ти!

- Гей, чоловіче! Вгамуйтеся, - втрутився низенький чоловік із дурнуватою квадратною стрижкою і вусами, що обросли від ніздрів до верхньої губи.

- Він палкий і гарячий, я знаю. Не любить, коли я зверху, - останню фразу він мовив, нахилившись, майже прошепотівши мені у вухо, від чого я хотів розсердитись, але все ж відчував тугу за безтурботними часами, що промайнули як останній лизень морозива у стакані.

Я стою німий і закляклий. Редактор, помітивши це, крикнув за верстаком:

- Ми оформили замовлення. Можете повертатись. Усього вам найкращого! Ой, Господи, з цими гумками! Хто їх порозсипав!

Виходжу з кабінета, а Марко за мною. Мої очі мали здатись йому дикими, але він не перелякався.

- Я пам’ятатиму, який ти був красунчик.

- Ти так просто мене відпускаєш?

- А що ж робити?

Запала тиша, яка для нас складалась із гудіння моторів і свисту леготу об листи металу.

- Це ж кінець, правда? Може, наостанок, хоч скажеш мені своє ім’я?

Марко повернув витончену шию супроти потоку повітря, від чого його пасма затріпотіли.

- Нема в мене імені.

- Ніколи не звертав на це уваги, але колір твоїх очей — унікальний.

Він дивився на мене щирорадними очима, але дивились вони немов не на людину, а на ласкаве звірятко.

- Прощавай.

Я не зчувся, як Марко полетів за ріг.

До мене підлетіло четверо молодиків.

- Шо не плаваєм? - пискнув єдиний з-поміж них хлопак, який владно позирав над голівками розкуто одягнутих юнок.

- А шо плавать?

- Ти балакать не хочеш?

Я плюнув у повітря, не налаштований на розмову.

- Е, заспокійся!

Не відчуваючи сорому, зиркнув на одну з дівиць, що накинула на плечі червону блискучу кофтину й мала тонкі приємні обриси обличчя. У Йоханні мені одразу впала в очі її легкість і безпосередність, коли та не з примусу, а через внутрішній порив роздавала харч. Із незнайомки, що лише хвилину з’явилася з-за обрію й обурливо мочила презирливим поглядом, я тут же подумки зняв білизну й розглядав в умі інтимні зони. “От би в неї був член, і вагіна заодно” — виникла страшна для колишнього мене думка.

Кумедні люди в жилетах із флюоресцентними (навіщо?) стрічками пронизують застоялі вирії повітря труби й вправними рухами розклеюють мої афіші. Звісно, вони виглядають не так, як я задумав, але подіяли вони на народ нічогенько.

Хлопчаків, що відплигували від стін, розважаючись, що було звичним явищем, розмазують до кишок по тих же стінах огрядні жіночки, що безпорадно теліпають атрофованими кінцівками та відштовхуються вперед, від чого їхні набиті омертвілими тканинами сідниці трясуться, ніби холодець на щойно вимитій тарілці.

Перелякані, вочевидь, люди зліплюються докупи і відскакують одне від одного. Гамір і метушня безладного натовпу затьмарює мій внутрішній крик. “За революцію!”, “Ні тиранії!” - чую я вигуки повсталих із чашки Петрі недорозвинених істот.

“Яка революція? Яка тиранія? Що вони верзуть?” Вирішую оглянути замовлені мною пропагандистські плакати.

“Хм, не розумію, тут же про книжки йдеться! Про читання! Про революцію в культурі! Що ці недоумки роблять?”

А ці недоумки взялись розбирати корпус труби.

“Батечку, що ж робити?”

Якась жарова куля розпалилась у животі, а шкіра почала лопатись і пускати пару, мов усіяне гейзерами підніжжя вулкана. Кінцівки опухли й обросли жировою масою. Голова обернулась паркою плівкою, від чого розум мій затуманився.

Нове тіло взяло владу над самим собою і рвонуло до найбільшого скупчення людей.

Безпорадна голова спостерігала за кривавою оргією тіл і м’язів.

Тіло було самим утіленням зла, інакше як можна було пояснити ту безжальність, із якою воно періщило невинні тіла, що ті лише попискували. Та на зміну їм прибували нові недоумки.

Я не міг бути байдужим до розтопчених тіл людей, що вперше в житті разом добивались якоїсь зміни. Так я вирішив діяти.

Моя почвара, хоч і складалась із невідомої науці мускулатури, все ж живилась моїми вразливими до напруги судинами.

Варто загнати себе у тривожний стан — і вони луснуть, не витримають!

Пригадую усі неприємні ситуації з минулого, повертаюсь у думками в найнеприємніші миті. Але почварі все марно. Ця оболонка сильніша за людину.

Вона тужиться й відростає масою. Люди гинули від жаху. Кістки нагромадились і повалились хвилею серед труби. Незрозуміло, що керує цими безумцями, що невпинно прибувають з інших відсіків.

Тоді я розізлився. На людей, на себе, на всіх! І як вгатив рукою об стіну! Та відсохла й упала додолу. Мій розум, теж непідконтрольний мені, надсилав сигнали кінцівкам, щоб ті билися об корпус.

Мерзенна оболонка випарувалась, залишивши величезну вибоїну у стіні. Я став на її місце. Навколо зібралась нескінченна юрба спраглих до виходу людей.

Спину щось засмоктувало, від чого вона шукала спосіб вилізти. Таз потихеньку затягувало в невідомість. Люди очікували кінця. Як і я.

Корпус тріснув — і всі миттю вилетіли з корабля. Нас викидало з у невиданий простір. Ми фонтанували, як кров старезного вовка, якого залишили вмирати.

Дехто одразу втратив свідомість, хтось у муках задихався і корчився. Мене ж відкинуло далі всіх. Тіло оберталось навколо попереку й віддалялось від цяточок, які на відстані здавались лише крупинками випадково розсипаної котом солі.

“То ось який ти, Космос”. Зорі й туманності постали переді мною дивовижною картиною, що застигає в думках і замінює дійсність. Уже ген далеко виднілись вибухи корабля, який слугував нам істинним світом, поки не відкрився новий, ширший. Люди так само безпорадно тріпотіли руками й відлітали врізнобіч. Я зотворив цей жах, але визнати цього не можу. Певно, це вище за мене.

А світ цікавий, як не крути.

 

Сила:

Тут не буде ніякої моралі, я вам не Григорій Савич.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>