Місячна райдуга

Місячна райдуга

Неділя, 9 лютого 2014 г.
Проглядів: 2580
Підписатися на комментарі по RSS

Жив собі у лісі лісовичок, звали його Ній. Був він ще молодим як для свого племені, але вже бачив не один десяток зим. Зросту наш лісовичок був невеликого, біля двох ліктів.  Ній мав  типові великі загострені „лісовицькі” вуха, кругле личко та великі зелені очі, які нагадували коштовні смарагди; коротке пряме каштанове волосся та кирпатий, увесь у ластовинні, носик довершують зовнішній вигляд нашого героя.

Жив Ній у дуплі Тисячолітнього Дуба, який був настільки великим та могутнім, що його крона створювала тінь на відстані кількох десятків метрів від стовбура. Сам Дуб стояв посеред невеликої діброви, яка з усіх сторін була оточена дзвінким світлим бором. Здалеку здавалося ніби батько-дуб охороняє своїх листяних дітей від непроханих хвойних гостей. І дійсно в діброві не зустрічалось жодної стрункої сосни чи лапатої ялини. Тут було царство листя: розлогі клени, невисокі дивно покручені граби, зелена густа ліщина, і, звичайно ж, безліч синів Великого Дуба, що були ніби однією пануючою сім’єю. А біля самого Дуба, на березі струмка, що протікає через діброву, примостилась чудова калина, яка щоосені радувала лісовика та всіх мешканців діброви своїми червоними ягодами-ліхтариками.

Ній був господарем цієї діброви. Весною він допомагав квітам пробиватись крізь сніг, влітку оберігав гнізда птахів та нори тварин, восени розносив жолуді по діброві та допомагав тваринам готуватись до зими, а взимку — лягав спати, хоча інколи просинався, одягав моховий кожушок, та обходив свої володіння, слідкуючи за тим, чи добре всім зимується.

Все було добре у нашого лісовичка. І лише одна мрія, що жевріла в його думках, не давала йому спокою. Ще в дитинстві від старезного діда лісовика-дібровника Ній чув розповідь про Місячну райдугу і про те, що хто її побачить, той знайде спокій, і ніякі життєві негаразди не будуть перепоною на шляху життя.

Одного літнього вечора, закінчивши обхід діброви, перед тим, як залізти у дупло, Ній примостився на великій лапі Дуба помилуватись вечірнім лісом. Сонце ледь-ледь освітлювало верхівки дерев і навкруги панували приємні напівсутінки, навіюючи душевний спокій.

Аж ось над кронами промайнула якась тінь і на молодий дубок, якраз навпроти лісовика, сів великий чорний крук. Це був давній знайомий Нія Корн, який час від часу навідувався до його діброви. 

- Здоров був, Корне! Давненько я тебе не бачив, - звернувся Ній до крука, - розповідай де був, куди літав?

- Був я в Скелястих горах, у своїх родичів, гірських круків, цікавився у них про твою мрію – Місячну райдугу.

Очі лісовика загорілися вогниками цікавості, він навіть трохи подався вперед.

- Ну, розповідай швидше, що ти дізнався.

- У гірських круків є повір'я, що побачити Місячну райдугу можна в ніч осіннього або весняного рівнодення, зійшовши на найвищий пагорб місцевості, якого можна досягти за одну ніч.

- В нашій місцині, – в голос почав роздумувати Ній, - це мабуть Пагорб Чотирьох Каменів, що знаходиться на північ від моєї діброви.

- Так, - підтвердив Корн, - якраз до нього ти можеш дібратися за одну ніч задовго до сходу сонця і побачити з його вершини Місячну райдугу.

Обличчя Нія засяяло від задоволення.

- Нарешті я здійсню свою мрію! – захоплено сказав він.

Крук розправив крила:

- Мені вже потрібно летіти. До осіннього рівнодення лишилося три дні. Готуйся Нію! Я прилечу побажати тобі удачі. - З цими словами крук здійнявся в повітря і зник за кронами.

Сонце вже сіло, на небі почали з'являтись зірки.

"Нарешті моя мрія здійсниться." - подумав лісовичок, потягнувся і поліз у тепле дупло відпочивати.

 

Три дні минули у звичайних клопотах.

І ось настав вечір дня осіннього рівнодення.

Вилізши з дупла, Ній озирнувся навкруги. Ліс ніби завмер в очікуванні чогось особливого: не ворухнеться ані листочок, ані травинка.

Раптом над лісовиком пролунав голос:

- Ну що, готовий іти здійснювати свою мрію?

- А, це ти, Корне?

- Прилетів побажати тобі удачі та попередити, що довкола вештається зграя песиголовців.

- Дякую за попередження Корне, але що їм потрібно в лісі? – здивувався Ній.

- Хто їх знає, але будь обережним.

Ній присів на корінь дуба, посидів хвилинку, вдарив долонями по колінах і підвівся.

- Пора мені йти.

- Бувай Ній, щасливої дороги.

- До побачення, Корне.

Не обертаючись лісовичок покрокував на північ вздовж струмка, лише погойдування папоротей та тихе шурхотіння виказувало його шлях.

 

Сонце заховалося за деревами і на ліс опустились сутінки. Нарешті Ній вийшов зі своєї діброви і потрапив у чистий сосновий бір. Довкола височіли стрункі сосни, де-не-де траплялись берізки. Попереду була річка Світлиця, через яку потрібно було переправитись, тому лісовик рухався швидко, не звертаючи уваги на довколишній світ. Він хотів переправитись на інший берег річки ще засвітло.

Ось і Світлиця. Її пологі береги були вкриті травою та верболозом. Ній вийшов до річки і зупинився під старезною вербою, що схилилася до води. Під цією вербою було заховано невеликий човен, що його зробив для своїх потреб сусіда Нія лісовик-боровик.

Раптом біля Нія пролунав тоненький сміх. Лісовик від несподіванки аж підскочив. Перед ним стояла струнка дівчина в трав'яному одязі, зеленавим довгим в'юнким волоссям та великими зеленими очима. То була мавка.

- А, це ти, Вербинко, ну ти мене й налякала.

- Куди це ти зібрався, вуханчику? – посміхаючись спитала мавка.

- До Пагорба Чотирьох Каменів, подивитися на Місячну райдугу.

- Все таки наважився здійснити свою мрію?

- Так, - відповів лісовичок.

- Тоді щасливої тобі дороги, - відказала мавка, - але будь обережним, на тому боці річки чигає зграя песиголовців.

- Я про це знаю.

- Ми з іншими мавками хотіли було звернутись до діда Лішука, щоб він їх попроганяв, але вони поки що шкоди лісу не завдають, звірів не кривдять, а все щось шукають.

- Гаразд, дякую за попередження, - сказав Ній, сідаючи в човен.

- Всього тобі найкращого, - побажала мавка. – Потім розповіси мені, як воно – побачити Місячну райдугу.

- Обов'язково, Вербинко. Бувай! – І Ній запрацював веслами.

Досягнувши берега, Ній оглянувся – протилежний берег був порожній: мавка вже сховалась в своє дупло і лише одинока верба стояла, схиливши гілки до води. Сонце зайшло, почало темніти. Перед Нієм розкинулась невелика безліса галявина, яка знаходилась між річкою та смерековим лісом, що височів на півночі. Саме в цьому лісі знаходився Пагорб Чотирьох Каменів.

Ній хутенько перебіг галявину і зайшов до лісу. Смерекові ліси, на відміну від борів та дібров були набагато темнішими, і хоча місяць уже зійшов, під пологом панувала непроглядна темрява. Ній швидким кроком попрямував на північ. Навколо звисали темні лапи смерек, від подихів вітру здавалося, що віковічні дерева намагаються зійти з місця, але їм це не вдається, бо їх щось тримає. Десь  скрикнув пугач. Лісовику стало трішки моторошно і він ще більше пришвидшив ходу.

Та ось праворуч блимнув мерехтливий промінчик світла, ніби танцюючий світлячок. Ній зупинився. Дивно, в смерековому лісі ніколи не було світляків. Придивившись, він зрозумів, що то далеке вогнище. "Хто міг розпалити вогнище вночі посеред лісу?" – задумався Ній. На думку спало лише одне – песиголовці. І тут його схопили.

Ній навіть не зронив і слова, настільки все сталося несподівано. Його просто схопили і потягли. То було двоє песиголовців. Низькорослі, волохаті істоти з собачими писками. Ці створіння здавна наводили жах на лісових жителів, але так далеко в ліс вони ще ніколи не заходили.

Лісовика притягли до вогнища. Навколо багаття сиділо сім песиголовців.

- Що це ви там притягли? – спитав найстаріший з них.

- Та це лісовик, кудись прямував. Ми вирішили його схопити.

- Підведіть його до мене.

Нія підвели до ватажка. То був старезний песиголовець, увесь сивий з маленькими проникливими очицями.

- Ти що тут, коротун, робиш? – спитав він.

Ній хотів відповісти, але  настільки злякався, що в нього перехопило подих.

- Ну ж бо, відповідай!

Тремтячим голосом лісовик відповів:

- Я йду до Пагорба Чотирьох Каменів, подивитись на Місячну райдугу.

Очі песиголовця набули такого дивного вигляду, ніби він щось згадав.

- Місячна райдуга. – прошепотів він. – Це твоя мрія?

- Так.

Песиголовець зітхнув.

-  Не можна зупиняти того хто йде по Шляху. Я знаю тому, що колись сам втратив мрію.

Песиголовці підштовхнули Нія ближче до вогню і змусили його сісти.

Старий ватаг почав розповідати.

- Ще коли я був молодим вожаком, я хотів вивести своє плем’я на прабатьківщину песиголовців, до скелі Біле ікло. Біля її підніжжя, за нашими легендами, знаходиться вхід у печеру, де з каменю вийшов великий Каніс, наш пращур.

Старий песиголовець схилив голову. Його голос тихо звучав, ледь чутний у шелесті листя, але його дух випромінював таку енергію, що здавалося ніби спогади про минуле повернули йому молодість.

- За повір’ям плем’я, що оселиться біля тієї скелі, стане величним і об’єднає всі інші племена песиголовців. Я загорівся цією мрією і почав збирати когорту, щоб знайти Біле ікло. Та наші старійшини вирішили по іншому.

Песиголовець зітхнув.

- Мені заборонили йти на пошуки. Сказали, що це лише казки, що вони не допустять, щоб плем’я на тривалий час лишилось без найкращих воїнів. І це в мирний час! – Очі песиголовця палали пристрастю, але в голосі відчувалась гіркота втрати.  – І я скорився.

Враз кудлата постать старого песиголовця якось осіла. Здавалося, що він втратив усю енергію, яку тільки що випромінював, згадуючи свою молодість.

- Так я втратив мрію. З тих пір наше плем’я поступово згасає.

Песиголовець підняв голову і подивився Нію у вічі. Лісовик здригнувся, такого проникливого погляду він ніколи не бачив.

- Відпустіть його! 

Песиголовці підхопили лісовика під руки, провели за межу світла від вогнища і відпустили. Не оглядаючись, Ній чимдуж попрямував на північ. В голові роїлись різні думки, але цю пригоду він хотів якнайшвидше забути.

 

Пройшов деякий час. Вже було далеко за північ. І ось перед лісовичком відкрилась галявина посеред якої височів Пагорб Чотирьох Каменів. Цей пагорб називався так тому, що на його вершині стояли чотири камені, які незнамо звідки тут взялися, але з давніх-давен вважалися священними. Ній зі всіх ніг побіг до пагорба. Нарешті здійсниться його мрія. Видершись на вершину, лісовик примостився між чотирьох каменів і почав чекати.

Пройшов деякий час, місяць вже почав хилитись до горизонту, а Місячна райдуга все не з'являлась. "Невже моя мрія так і не здійсниться?" – подумав Ній. - "І вся ця мандрівка даремна?" В душу лісовичка закрався смуток. Та ось поряд з'явилось бліде блакитне сяйво. Ній повернувся і побачив поряд струнку дівчину в білому вбранні. В її волоссі сяяли маленькі зорі, а всю її огортало блакитне мерехтливе сяйво. Від подиву Ній аж рота відкрив.

- Як тебе звати? – спитала незнайомка.

- Н-ній. – запинаючись, відповів лісовик .

- А мене звати Зоряною. Що ти тут робиш?

- Чекаю Місячної райдуги, але здається її сьогодні не буде.

На обличчі дівчини з'явилась легка посмішка.

- Якщо дуже захотіти, то всі мрії здійснюються. Треба тільки захотіти.

Ній заплющив очі і промовив про себе: "Я хочу побачити Місячну райдугу". Розплющивши очі він подивився на місяць. Навколо нього з'явилось кольорове коло, яке почало розширюватись. То була справжня Місячна райдуга. Лісовика охопило почуття захоплення і спокою. Так вони й стояли вдвох на вершині пагорба – Ній і Зоряна, - вдивляючись в це диво природи.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>