Кульгаве щастя

Кульгаве щастя

Четвер, 22 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2649
Підписатися на комментарі по RSS

     Тарас йшов вузенькою вулицею старовинного містечка, а думками линув до неї, тієї красної дівчини, образ якої  викликав у нього  прискорене серцебиття та наплив гарячої рідини, що заливала його обличчя.  Її звали Любка, вона була гарна і неприступна.  У багатьох чоловіків, які сновигали навколо неї, серце починало шалено гупати. Проте  найбільше – у Тараса.

     Вулиця була не тільки вузенька, але й довга, нескінченно довга. Якби йому друзі не розповіли, як дістатися  до Майстра, напевно він би його не знайшов. Так би і блукав до глупої ночі, звертаючись за допомогою до тих, кого зустрічав на своєму шляху. “Ви не підкажете, як знайти…. ну, Майстра, чоловіка, який… ні... того, який зможе допомогти… Коваля…Майстра… Коваля… людину незвичайної долі…знавця”. Не може ж бути, що в них тут багацько ТАКИХ. Майстрів. Спеціалістів, провідників у лабіринтах людської душі.

  “Ні, таки треба було взяти машину”, – подумав Тарас. Мандруючи цією довжезною вулицею, він відчув, що ці мандри почали потроху набридати; дивно, але важко було не ногам, щось інше… так … щось інше. Можливо –невизначеність? Нас завжди втомлює  майбутнє,  якого ми не знаємо, майбутнє, в яке може зовсім раптово перетворитися наше теперішнє. Перетворитися так швидко, що ми не встигнемо навіть побачити, відчути, коли станеться ця мить. А так хочеться стати володарем пісочного годинника і стрімко перевертати його для того, щоб подивитись, як піщані секунди утворюють ріку хвилин. Ось вона – спроба спіймати  плинність часу. Проте життя – не пісочний годинник! А час – не пісок.

      

  Почалось все це не так давно. Напевно, останній місяць. Перед цим же  все було, як  полюбляє казати Антон,  ліпший друг Тараса, файно. Себто  гаразд все було. Тарас навіть всміхнувся, коли пригадав веселі дні,  проведені із Любкою  ще тоді, коли вони робили перші кроки у напрямку один до одного. Той період був  радісним і складним одночасно.  Любка виявилася дівчиною із характером, про таких кажуть “сама собі на думці”. Однак і Тарас не вчора ж на світ з’явився! Багацько чого бачив та чув. Всього і не згадаєш, не знайдеш у схованках пам’яті.

        Ні, Антон таки мав рацію, треба було взяти машину. Вона дає бодай якесь відчуття володіння часом,  дає можливість увійти у ріку часу. В’їхати і на деяку мить розчинитися в ньому, або ж, принаймні, рухатись в одному напрямку із хвилинами.  Тоді б він дістався до Коваля швидко, швидше аніж рух самого часу. І тоді все було б файно.

Високе гіллясте дерево привернуло увагу  Тараса.

“Запам’ятай, друже! – згадав  Тарас слова Антона, – головне –  вийти на Київську  вулицю, от якщо знайдеш її, там далі буде все просто,  йдеш прямо собі до великого дуба, старого, як твій опель”.

“Та ні, твоя машина, напевно ще старіша”, – реготав Генка, ще один відчайдушний  порадник, друг Тараса.

“Залиш у спокої Тарасову машину, в тебе й такої немає, – сичав Антон на Генку, –  а біля дуба того лежить подвір’я із білим будинком. Ти побачиш там ворота із заліза, файні, ручної роботи. Там і живе той Коваль. Дивакуватий дядько, мушу визнати, оригінал”.

      Що ж, Антон визнавав за оригіналів небагатьох людей (себе – в першу чергу), потім – Тараса, напевно за його схильність плутатись у тенетах кохання, ну, ще пару чоловік, із свого найближчого оточення. Генка, на його думку, оригіналом міг бути тільки в іншому житті. Як би там не було, Коваль – то вже оригінально. Та  ще й живе казна-де.  На Червоній Греблі.

***

    Тарас  обережно  відчинив рукою хвіртку і зробив крок уперед, у двір дивної людини,  знавця, провідника в лабіринтах людської душі. Цей крок уперед видався важким. Лише мить – і він опинився ніби в іншому світі, просторі, насиченому глибокими переживаннями, очікуваннями і сподіваннями. Звісно, то все належало самому Тарасові, людині, яка заблукала на  довгій дорозі життя, підійшла до великого каменю, що  раптово виріс перед нею, або ще  й гірше, потрапила до ями, глибокої ями з піщаними стінками і цей пісок повільно засипав його, змушуючи втрачати відчуття часу. Та все ж світ, в якому зараз опинився Тарас, був доволі буденним.

     Невеличкий білий дім із відчиненими дверима, які  ніби запрошували в гості; яблуневий сад в глибині двору; купа залізяччя, зваленого біля паркану  – все це Тарас огледів швидко, а поглядом зупинився на ковальні, що розміщувалася праворуч від входу у двір. Двері  були у ній відчинені,  гучні звуки від ударів  важкої кувалди натякали на присутність господаря. 

    Тарасу одразу стало зрозуміло, що він прийшов за адресою. Коваля можна впізнати  одразу, за музикою, яка народжувалася за допомогою  його інструментів та луни, яка підхоплювала сувору мелодію.

    Раптом музика розчинилася у повітрі. Перед Тарасом виросла кремезна постать  Коваля.

– Ви до мене?

    Тарас  кивнув на знак підтвердження.

   У Коваля було смагляве обличчя, темні очі, глибокі, втаємничені і, звісно, загадкові.  Саме очі найбільше вразили Тараса. Зовні Коваль виглядав, як ще  достатньо молода людина, напевно років  на десять старше самого Тараса, а от  очі… Вони засвідчували, що їх господар бачив те, що не кожна людина може побачити. А ще незвичними були  руки та великі жилаві долоні  Коваля.

  Коваль приязно всміхнувся.

– Гаразд, а я ото і відчув, що в мене гість, вогонь захвилювався та й луна на мить видалася іншою.  Мене можете звати Ковалем.

Тарас назвав себе і потиснув простягнену руку. Як і очікувалося, вона виявилася міцною. 

– Підемо до хати і ви розповісте мені свою історію. Ви ж прийшли за цим?

– Не тільки.

–Я знаю.

***

       З Любкою їх познайомили друзі. Антон потім ще говорив, що він не знав всіх “нюансів” і щиро вибачався перед другом. Мовляв, ти ж знаєш, Тарасе, всі жінки такі, а я не  винен, не знав, то все Ірка, моя невгамовна Ірка. Може й так, та це провину Антона не зменшує. А Ірка вічно придумує всілякі дурниці. Ну, от як оцю – необхідність знайомства одинака-Тараса і  “чудової” дівчини Любки, її однокурсниці  та в минулому –  ліпшої подружки. Як то так можливо, Тарасу було не дуже зрозуміло. Якщо подружка вже не подружка, то навіщо треба піклуватися про її благополуччя? Напевно, риторичне запитання, демонстрація одного із складних моментів  дружніх стосунків. Чи не надто дружніх. А Любка йому спочатку і не сподобалася, худорлява брюнетка із фарбованим волоссям. Ну, не без вроди звісно. Але, одностайно, вона не підходила під еталон уподобань Тараса – довгоногих шатенок, веселих  і не обтяжених життєвими негараздами дівчат. Любка  ж була схожа на таку, що спілкується з багатьма чоловіками, її жарти та усмішки щедро прикрашали вечірку, притягували до дівчини погляди присутніх чоловіків.

       Вони тоді  великою компанією  засідали в “Старому Місті”, святкували тридцятник Антона і було всім вельми  весело та безтурботно. Антон  веселився на всі «сто», гучно валував, сміявся і взагалі виглядав вельми щасливим. Декілька разів знайомив Тараса із Любкою і  кожного разу робив здивований вигляд, мовляв, “ви вже знайомі? Тоді ми йдемо від вас!!” Люди, які Антона не знали, могли подумати, що він геть напідпитку та то було зовсім не так. Батько його був ще тієї вдачі,  тому все дитинство Антона було проведене в маленькій квартирі, повітря якої було насичене п’янким ароматом  горілчаних виробів.  Антон же  до  пиятики   мав стійкий імунітет, отже,  коли йому пропонували хильнути трішки оковитої, хитав головою та якось утаємничено  всміхався.  Він любить життя і без цього.  

– Як? Ви вже знайомі? – знову дивується  Антон і продовжує, – ні, це просто неможливо, як тільки я хочу познайомити двох гарних людей  (найкращих у світі!),  виявляється, що вони  вже знайомі!

– Антоне, –  посміхається Любка.

– Гаразд-гаразд, я ж про вас турбуюся!

– Антоне! – це вже Тарас не втримує.

– Все. Зникаю.

    На мить Тарас із Любкою залишаються на самоті. Та не встигають вони  сказати один одному й пару слів, як веселий гурт затягує їх до свого жвавого спілкування.  Ще трохи – і вони втрачають цю тимчасову мить єднання. Любка кудись зникає із дівчатами, Тараса  забирає Генка. Він виглядає геть напідпитку  і це  так на сто відсотків. Такого імунітету, як  в Антона,  у нього немає. В цьому  стані він багацько говорить, гучно сміється і абсолютно не слухає інших.  Життя він теж дуже любить.

      Вечірка продовжується ще довго, але  Тарас із Любкою більше не спілкуються. І лише за пару місяців, раптово зустрівшись із нею на Гоголівській вулиці, Тарас відчуває, що його серце захвилювалося, шалено гупає.

 А далі все було так, як книжка пише.  

***

      Коваль  уважно слухав Тараса, час від часу зупиняючи, щоб  уточнити деякі деталі історії. Напруження, яке охопило гостя, коли  він увійшов до подвір'я Коваля, почало поволі слабнути аж поки не залишило після себе гіркий присмак незручності та деякої ледь вловимої  безпорадності.

– Наскільки я зрозумів, ви  зустрічалися не дуже довго?

– Я ж кажу – пару місяців. Зовсім трохи, от скажімо Антон за свої тридцять років… Гаразд, Антон тут зайвий. Всього декілька місяців. Все було швидко, як поїздка на столичному експресі. А що,  це має якесь значення?

– Не знаю. Можливо і й ні.  А ось це її зникнення,  воно і справді було раптовим та неочікуваним?

– Ну, звичайно, розумієте, ми жили  ці пару місяців, як кажуть, душа в душу. Ні сварок, ні суперечок, але чим ближче було до літа,  точніше, до серпня, тим ставало якось неспокійно…

– Кому? Вам чи їй?

– Напевно мені… ну і  їй. Нам обом. Тим більше вона, ще тоді, коли я зустрів її в місті на Гоголівській, говорила, що вона як птаха, куди хоче туди і полетить. Я думав, що Любка  жартує, бо я  теє, не дуже люблю таких птахів… вільних… То все бабські фантазії.

– Напевно ви їй так і сказали?

– Та сказав, – зітхнув Тарас.

– І?

– Та що «і», сміялася вона довго, хвилин п’ять, а потім сказала, що немає тієї клітки, яка її втримає. Ну, ми тоді до спільного знаменника так і не прийшли.

***

       Серпень був найбільш холодним місяцем літа і найбільш пекельними для стосунків Тараса і Любки. Хмари пожмаканих думок проривались дощем слів, але вони одразу зникали під ображеними поглядами двох схвильованих людей. Цей  дощ був такий же холодний  як серпень, що раптово зіпсував тепло літа. Дрібниці  життя викликали хвилі обурення та непорозуміння. Тарас спочатку намагався підібрати ключа до таємничих дверей, за якими ховався внутрішній світ Любки та всі спроби виявлялись марними. Навіть більше, Любка щосили пручалася, охороняла  своє єство від вторгнення і  доводилося Тарасові тупцюватися на місці як непроханому гостю у передпокої. А далі стало ще гірше. Любка зникла. 

    Це сталося в п’ятницю. Коли Тарас повернувся ввечері додому, то в квартирі, на столі у кухні, він знайшов клаптик паперу, на якому рясніли не зовсім зрозумілі слова: “Тарасе, днів на чотири зникну, їжа в холодильнику, пульт від телевізора на дивані, шукати не треба, гарного відпочинку…Любка”. Тарас здивовано дивився на слова, що найбільше нагадували йому текст телеграми. Він навіть перевернув папірець, щоб переконатись, що то не так, мацав папірець руками, напружено  вдавлюючи слова у  білий папір, ні, звісно, то не так, не телеграма, та і як вона потрапила б у квартиру крізь зачинені двері. Тарас подумав, що дивні думки приходять   йому в голову. Ну, зрозуміло, що то не телеграма! Які у наш час телеграми? Ну, те, що він сам проведе вихідні, то мо’ і непогано, оскільки їхні стосунки стали останнім часом край напруженими, але ж слова… слова… Тарас іще раз роздивився “телеграму”, потім витягнув із кишені мобільний, зателефонував, але у відповідь почув лише слова: “абонент поза зоною досягнення”.

Чотири дні пролетіли швидко.  

***

–А що було потім?

– Потім… потім вона прийшла і… ніби нічого і не сталося. Я, звичайно спробував дізнатися, ну, мовляв, де була, чого зникала, але…

– Що?

– Ані слова, вона гралася у мовчання, потім намагалася все перетворити на жарт. Та більше до цього ми вже не поверталися. Увійшли у звичний потік життя.

– Ну, гаразд. Якщо вже все так  сталося, то чого ж ви хвилюєтеся?

– Розумієте… за рік все повторилося,  і вона знову  зникла, знову та  сама “телеграма”, ті слова,  все один в один,  крига в її очах напередодні цього і потім знову відродження  вогню в стосунках. Дивно все це. Дивно.

– Як Фенікс…

– Що?

– Птах, що згоряє, а потім відроджується  із попелу. Як Фенікс.

– Не знаю, як там той  ваш Фенікс, але мене це вже дістало. Я ж не хлопчисько, щоб бігати за нею. Не в тому я віці, розумієте?

– Так.

– Є ще одне. Знову наближається серпень.

– Я вас зрозумів, ви хочете змінити потік життя.

– Щось схоже на це. Таке  є можливим?

– Думаю, так. Але мені треба декілька днів, для роботи. Сьогодні у нас вівторок, приходьте у наступний понеділок. Добре?

***

     Тиждень пролетів у турботах та досить важкому спілкуванні із Любкою. Нового, власне, нічого не відбулося, адже на випадково промовлене Тарасом слово, народжувалося декілька,  причому різних за відтінками. Від не дуже теплих, до слів, які були вже ознакою примирення. В четвер Любка не втрималася і кудись повіялась зі своїми подружками. В суботу  рушив відпочивати Тарас. Так, час був до них немилосердний.  І взагалі, складалося враження, що вони із  існують в різних просторово –часових  світах. Воно б може і нічого, ну всі  іноді  сваряться! Життя з цього і складається. Та в них це було особливим, унікальним. Так вважав  Тарас. Якби трішки посунути ці часові межі, прокласти міст через ріку  нестримного, незворотного потоку часу! Знайти ту стежку, яка приведе до взаєморозуміння, до того, що хвилини не будуть рахуватися по-різному у Тараса і Любки. Особливо плинність часу відчувалася, коли Тарас ображався на свою кохану. Вона ж в  цю мить почувалась зовсім непогано. Щось наспівувала під носа, прибирала в кімнаті, пританцьовуючи під звуки сучасної мелодії, що лилась із навушників плеєра. А Тарас відчував (напевно –  шкірою!) як повільно тягнеться час, як Любка гарно почувається, але зробити нічого не міг. І не тому, що важко першому шукати примирення, а саме тому, що вони існували в різних  просторово-часових світах. А коли вона тоді зникла, то й взагалі його заполонив стан байдужості. Світ Любки не просто віддалився, стало ще гірше, він просто зник, ніби розчинився у буденності. Незрозуміло тільки, що сталося із часом – чи то він прискорився до швидкості світла, чи навпаки – став настільки повільним, що Тарас не міг уловити найменшого його руху.

***

        У понеділок Тарас знову прийшов до Коваля , був у нього  вже недовго, тільки забрав важкий пакунок і,  не розгортаючи, поклав  до сумки. Вирішив, що розгляне витвір Коваля вже вдома. За роботу Майстру він віддячив   посмішкою та грошима. В  такому поєднанні це було якнайкращим визнанням праці людини, яка  вклала купу сил для того, щоб вийшов продукт, який зможе задовольнити найвибагливішу людину.  І, звісно, Тараса.

        Коли Тарас прийшов додому, Любка вже спала. Він зрозумів це, як тільки переступив поріг квартири. Було тихо. Пакунок Тарас  поклав до шафи, яка стояла в передпокої, про всяк випадок ще накрив дублянкою. Потім попрямував до кухні і деякий час  поглинав усе, що знайшов у холодильнику та на плиті. Знайшов не дуже багато. На плиті –  ще теплий суп, у холодильнику шматок сиру та ковбаси. Вечеря здалася Тарасові вельми смачною. Можливо такі враження були пов'язані із тим, що він забрав від Коваля те, що замовляв тиждень тому і через це був у вельми гарному настрої, а можливо,  він був просто скажено голодним.

 Вже під кінець його вечері до кухні зайшла Любка.

– Привіт! – неголосно промовила і сіла за стола напроти Тараса.

–Привіт.

– Вибач, не дочекалася. Втомилася на роботі.

– Нічого. В сенсі нічого, що не дочекалась, – всміхнувся Тарас.

– Угу.  В тебе все гаразд?

Так, в нього все було гаразд.  А як інакше?  Ріка життя стрімко тече крізь нібито  гірську місцевину, вода  долає всі перепони, що виникають на її шляху, занурюється під землю, знову з'являється.   Головне – вміло увійти до цього потоку життя, рухатись разом із ними і все буде гаразд. І тепер  так буде завжди.

***

      Тарас  довго чекав, поки Любка засне. Напевно – вічність. Він прислуховувався  до її дихання, намагався вловити всі рухи її  тіла. Нарешті, здавалось, що Любка поринула до царства сну  і її втомлений  організм відновлює втрачені сили.

     Тарас обережно відкинув ковдру і рушив  у передпокій, до шафи. Здавалося, що пакунок став важчим. Обережно витягнувши його із шафи, Тарас повільно почав розгортати сірий папір. За мить він дивився на  дивовижний витвір Коваля. Ланцюг. Чорний, важкий  і, напевно, холодний. Тарас торкнувся  пальцями  правиці Ланцюга. Авжеж. Холодний. Ланцюг.

Тарас згадав ранкову розмову із Ковалем.

***

        Коваль приязно всміхається Тарасові і простягає руку. Цього разу він вже не запрошує його до своєї оселі, а зустрічає хлопця у дворі, біля своєї ковальні. Майстер був одягнений у звичайний одяг,  світлу сорочку  та сині  джинси. Це надавало йому сучасного вигляду і Тарас думає, що він є  ще дуже молодим. Втім, як тільки Тарас зустрічається із ним очима, це відчуття одразу зникає.

– Слухай мене уважно, юначе, Ланцюг треба  накинути на свою ногу, ну, накинути чи обмотати, і на ногу твоєї дівчини.

– Зрозуміло?

– Поки зрозуміло.

– Зробити це потрібно так, щоб вона не помітила. Ну, наприклад, під час сну. Це найбільш сприятливий момент для такої... процедури, адже захисні механізми майже не працюють, організм відпочиває  і  є дуже вразливими для  подібних ... заходів.

– А... що потім? – обережно запитує Тарас.

–  Потім все буде чудово. Ланцюг виконано на високому рівні майстерності, в цю роботу вкладено багато зусиль, моїх власних переживань, досвіду  і частки мого життя.  Можеш не сумніватися, це позитивно вплине на ваші стосунки. Ти ж просив про поліпшення гармонії, відновлення тісного зв'язку. Чи не так?

– Так, – погоджується Тарас,  – а якщо вона прокинеться, тоді, коли я буду, ну...

– А це вже твої складнощі. Моя робота зроблена, тепер ти повинен все зробити для того, щоб цей  виріб зміг допомогти. Не хвилюйся, все буде чудово.

– Гаразд, – в'яло всміхається Тарас.

  *

       Вона не прокинулася. Міцно спала, обхопивши подушку руками. Тарас деяку мить прислухався до її подиху, намагався визначити глибину сну. Це було зробити досить важко, тому він просто сидів біля ліжка. Ланцюг змією звивався поряд із ним, на кольоровому килимі і здавалося, що то екзотична змія завмерла в очікуванні стрімкого стрибка на свою жертву. Нарешті, переконавшись, що Любка не прокинеться, Тарас обережно скинув ковдру з її ніг і взяв у руки витвір Майстра, на мить завмер, ніби вагаючись, чи робити йому останній крок у виконанні запланованої справи, потім обережно поклав ланцюг собі на ногу, міцно зав’язав і накинув на ногу Любки. На деяку мить в нього знову виникла ця нав’язлива думка – чи має він право це робити? Врешті-решт, вона ж має власні думки, власний світ, свій вибір, своє життя. Але ж у тому то і справа, що в цьому світі інколи стає замало місця для нього, Тараса, отож, що поганого в тому, що він хоче тільки поліпшити своє існування в межах їхніх стосунків?

    Раптом Ланцюг зарухався і це ще більше додало йому схожості до змії, і ось, Тарас здивовано дивився  як ланцюг запалав яскравим вогнем і... зник.  Напевно, це і мав на увазі Коваль, коли говорив про те, що "все буде чудово". Що ж, геть сумніви! Справу   вже зроблено і все чудово! Однак  у Тараса такого відчуття зовсім не було, навпаки, йому здалося, що темна пляма гепнулася йому на серце, тінню слизнула лабіринтами його душі.

      Любка розплющила  очі і  подивилася на Тараса. Її рука ніжно торкнулася його  обличчя, а усмішка блимнула у напівтемряві. Ця усмішка трохи і розігнала смуток, який оселився в душі Тараса.

      Дивно, але після цієї ночі і, справді, щось між Любкою та Тарасом змінилося. Почуття запалали із новою пристрастю, новою жагою до близькості,  про це свідчили очі Любки, що світилися вогниками кохання, її неочікувані дотики, слова, народжені випадково,  а це значить, вони були правдивими, відвертими. Тарас тішив себе гарними змінами, насолоджувався веселковим щастям, яке було таким солодким! Ну, Коваль, ну, майстер своєї справи!   

        Та коли прийшов серпень і приніс із собою подих осені – все знову почалося. Любка зникла, щоправда, навіть не залишила нічого на папері, просто прислала повідомлення на мобільний, мовляв, вибач, скоро буду. Цього разу Тарас навіть не встиг оговтатись, як вона наступного дня з’явилася у квартирі, трохи збентежена, трохи розгублена, та все ж з’явилася. Найбільше Тараса вразили її очі, сполохані та інколи сумні.

– Тарасе, любий,  повернулася я, чуєш? Ніби і не залишала тебе

–Так, люба.

– Тільки якось мені незвично, ніби бачу тебе вперше, як тоді, коли познайомилися. І, знаєш, я хочу тобі дещо розповісти про себе, про своє життя.

       Голос Любки тремтів, очі бігали, а історія виявилася доволі звичайною. Тарас мовчки слухав і уявляв як колись Любка, ще зовсім дівчисько, закохалася у диво-юнака, втілення її мрій та просто гарну людину. Його звали Олегом, він писав чудові вірші, грав на гітарі, обожнював театр та ходив у гори. Любка завжди хвилювалася за нього і не відпускала від себе. Тому одного разу, у серпні,  коли Олег зірвався зі скелі та загинув, вона мало не втратила розуму і на деякий час поринула в іншу реальність.

      Опісля цих подій кожного року вона їздила додому, у своє місто, де разом із друзями та батьками Олега вшановувала його пам’ять.

       Тарас довго мовчав після  того, як Любка закінчила свою історію і якось гупнуло в його серці, коли вона піднялася зі стільця і пройшла кімнатою. Хода її була нерівною, і, здавалося, що їй боляче ступати лівою ногою. І відчув Тарас, що зробив він щось негарне. Непотрібне.

***

     А далі... все ставало дедалі гіршим, знову непорозуміння, чвари через  дрібниці, про які потім і не згадаєш, образи, з’ясування стосунків, палки поцілунки та обійми. У такому барвистому калейдоскопі почуттів тривало життя Тараса. Нарешті, не витримавши, він сідає за кермо і їде на Червону Греблю, до Коваля. Коли  добирається до його оселі, знаходить лише розчарування – двері будинку зачинені, ставні на вікнах теж, а у дворі за господиню панує тиша. Поглядом Тарас втуплюється у ковальню, адже двері її були відчинені. Він обережно заходить всередину. Бачить однороге ковадло, закріплене на невисокому дерев’яному чурбаку, біля нього – чималу кувалду-молот.

      Раптом Тарас робить крок уперед, і, вхопивши кувалду обома руками, намагається її підняти. А що?  Важкувато, але...

– Вітаю, пане. А я побачив, як ви до сусіда мого колишнього зайшли.

Кувалда ледь не падає вниз. Тарас розвертається.

Невисокий чолов’яга стоїть перед ним. Мовчки дивиться. Обличчя порізане зморшками, сивочубий.

–Я....тут, – намагається щось придумати Тарас. – Я Коваля шукаю.

– Егеж. Коваля.  Немає Коваля вже, виїхав. Отак от. А мене кличуть Семен Граблюк. Живу я тут поряд.

–Приємно познайомитися,  – бурмоче Тарас. Як же тепер бути? Невже нічого не можна зробити? Хто тепер йому допоможе, хто розірве його Ланцюга, вилікує його кульгаве щастя?

Разом вони виходять із ковальні.

–То кажете, що немає? А може знаєте де знайти?

– Ні. Шукай вітру у полі.

Граблюк пильно дивиться на Тараса. Так пильно, що хлопець навіть відводить очі, не витримує. Щось тут не те.

– Що?

– Пане, ми тут... я.. ось... –  Семен Граблюк простягує Тарасові руку і стріляє очима на будинок. На  його долоні лежать ключі.

– Що це? Я... до чого... – Тарас втуплюється поглядом у ключі. Та все ж  потроху він починає розуміти. Як серед темної ночі  яскравим світлом блискавки б’ють несподівані думки.

– Ні. Я... ні.. ні! – Тарас відступає до хвіртки,  відступає і зупиняється, бо чує чиєсь шепотіння. Відчиняє хвіртку і мовчки дивиться перед собою. Перед двором Коваля зібрався чималий натовп, різного віку та статі. Жителі Червоної Греблі, так розуміє Тарас. Вони теж оглядають хлопця, нарешті, у натовпі відбувається якійсь рух, і він чує приглушене:

– Наш  Коваль, радіймо друзі. Наш новий Коваль.

Тарас стискує зуби, яскравий образ Любки згадується сам собою, а нога палає пекучим вогнем.

“Наш новий Коваль”, – повторює Тарас подумки, рука  його мимоволі тягнеться за ключами.

       І на мить здається, що  він потрапляє до бурхливого потоку ріки життя, до своєрідного коловороту часу,  до дивного простору, у якому панує його дивне щастя, його  кульгаве щастя.

 

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>