Коваль Микита

Коваль Микита

Середа, 14 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2557
Підписатися на комментарі по RSS

- Дзень! Дінь! Дзень-дзень! Дінь!

З кузні лунала весела пісня металу та розносилася далеко навсібіч, досягала найближчих хат і сповіщала господарів, що Микита знову взявся до роботи.

Тривалий час у селі не було коваля та існувала проблема ремонту поламаного реманенту, дрібних залізних речей, не було кому коней підкувати та й навіть чобіт підбити. Мусили їздити в сусідню Петрівку або перебиватися послугами мандрівних ковалів, переважно циганів. Це тривало двадцять років, аж поки додому, з рекрутів, не вернув Микита Любар. Інші ковалі, чи то не хотіли порушувати якогось свого цехового етикету, чи то вважали, що заробіток у невеличкому селі не вартий уваги, але все минали Старі Пугачі. Ось так, місцевий люд довго бідував без свого майстра, а тепер радів. Ще б дохтора якого знайти, але то ще важче, лише один є у волості, та й той дере три шкури з хворих. Ліпше вже вмерти, а не з торбами світом піти.

 Позаду зашкварчала скипіла вода. Марко охолоджував у діжці з водою гарячий метал. Добротна має вийти лопата. Далебі, вчора Омелько, з другого кінця села, приходив по новий струмент. Ось і буде підробіток. На черзі ждало ще чимало замовлень. Коваль міркував зробити їх завчасу – синок за роки відсутності виріс й тепер він мав гарного помічника.

 Забрав з пенька стояк для підковки чобіт, поставив під стіну кузні та присів на сей обрубок дерева. Став вдивлятися на село, що нижче розбіглося вуличками, прикрасившись мальовничими обійстями та садками. Це була мила серцю картина. Скільки разів, під час холодних ночей на непривітному та суровому Кавказі, засинаючи, він згадував свої вітчизну, дім та сім’ю. Важко сказати. З ліку збився. Роки служби текли, як густа патока й, здавалося, що не буде їм ні кінця, ні краю. Кожної ночі він вертав сюди, а вдень муштра і війна складали весь сенс буття. Скільки молитов було звернено до Господа з проханням оберегти од смерті від рук вільнолюбного горця, охоронити рідних від лиха. Та не минуло це намарне. Він вдома – і це найголовніше.

Десь в селі заграли троїсті музики. Починалися традиційні вечорниці. Марко вийшов з кузні та умивався, змиваючи липкий піт з дужого тіла.

- Замордувався? – поцікавився батько, милуючись кремезною постаттю сина, рідної кровинки, одної дитини, що мав на світі та цінував більше свого життя.

- Трохи, батьку.

- Не бреши мені.

- Та ні, поволи звикаю.

Микита усміхнувся. Справді, здоровий як бугай, ще й вдалий до ковальської справи. Весь у нього. Буде кому родинну справу передати.

- Я на вечорниці піду.

- Гаразд, але дивись, думай вже до кого сватів засилати. Давно пора.

- Ну я ж не просто так ходжу, - посміхнувся хлопець.

- Ото ж бо.

- Годі теревенити, ходіть-но вечеряти, - загукала з порогу Дзвінка.

Коваль глянув на дружину. Спомини новою хвилею накотили на нього. Клята армія! Гаспидські урядники разом з царями-батюшками! Скільки ж часу він стратив, літ загубив, воюючи за чужі інтереси, далеко від такого рідного, близького. Не вернути вже тих років, найкращих у житті. Якби міг, то б змінив усе. Сидів би тихо, не заявив свого волелюбного бунтарського характеру, вирощеного з крові предків-козаків. Через те, навіть не видів, як син росте. Коли пішов у рекрути, той ще в колисці лежав, а як повернувся – вимахав вище нього.

- Батьку, глянь-но, що я на стрісі знайшов, - хлопець зайшов у комору й виніс якесь залізяччя.

Подав батькові.

Це були уламки шаблі, зламаної в час його відсутності. Невідомо ким і коли саме. Микитин батько міг багато про неї розказати, але давно вже оповідав свої гісторії спочилій у Бозі дружині. Разом вони, в раю, за воротами святого Петра. Інколи, певно, споглядають з небес на грішну землю, щоб подивитися, як син, онук, невістка. Померли бідаки від холери ще до його рекрутчини.

- Це прадідова. Він був одним з останніх козаків Січі. Після того як розпусна Катька знищила вольницю, повернувся додому, до мирного життя. – Глянув на сина. – Дивись, про мої слова нікому ані слова.

- Вечеря! – знову загукала дружина.

- Йдемо вже, Дзвінко!

- Батьку, може того, полагодити її.

- Ні! Не треба! - Гримнув на сина. – Минули вже ті часи, коли нею тре’ було махати!

*           *           *

- Вона жива.

- Не може того бути.

- Жива, Микито, - Таймураз хитро глянув на вартового.

Бранець, взятий у полон після бою у Марги, виявився теж ковалем. Тож коли надходила черга Микити вартувати кавказця, вони досить швидко знаходили тему для розмови. Ось і тепер сперечалися.

- Метал живий. Сталь жива. Як ти зробив щось з металу, то тепер воно живе. Мені батько розповідав, а він кращий коваль на Кавказі. Так і твердив: «Шануй, сину, метал. Він оживає, коли пройде через твої руки. І за добре ставлення теж може віддячити.»

- Як мертве може стати живим? Не йму віри!

Микита віддав бранцю частину своєї вечері. З полоненим тут особливо не церемонилися, навіть гадки не мали годувати. Вмре, то вмре, живим залишиться, мо’ й буде корисним, лиш би не став знову на путь газавату.

- Коли ти працюєш у кузні, робиш якусь річ, ти сам ніби твориш диво. З куска заліза народжується той чи інший виріб. Це схоже на чудо. Недарма у нас ковалів вважають трішки за чаклунів. У вас теж?

- Є таке, - кивнув Микита.

- У цей плід праці наших рук, що ти, що я, вкладаємо часточку власної душі. І річ оживає. Живе своїм життям. Власник також щось додає від себе. Коли господар добрий, то й вона віддячує гарною працею, а коли паршивий, то й веде себе відповідно. Навіть псуватися буде далебі частіше, ніж мала б. Правда?

Микита стенув плечима і… прокинувся.

Сон вернув його в минуле.

Після сніданку зайшов у кузню. Погляд спинився на тому, що залишилося від шаблі. Пригадав батька і діда. Сум пронизав серце. Лихий клинок в руках його діда хвацько рубав бусурменські голови, батько ж сею шаблюкою французів кришив на капусту у лісах Білої Русі. А він… теж кров гаряча, але воював уже не захищаючи свою вітчизну, а воюючи землю іншу, теж комусь рідну. Несправедлива це війна. Десь тоді, певно, шабля й розламалася, може навіть й під час вікопомних бесід з Таймуразом. Може вирішила знана дамаська сталь, що недостойний він носити цю благородну зброю. А може неправда це все. Дурні теревені бранця, який прагнув забити памороки вартовому, за першої нагоди перерізати йому горлянку і дати навтікача у рідні гори, такі чужі Микиті.

Зважив у руках, мов на терезах, два уламки, вирішуючи їх подальшу долю. Глянув на сонце, що привітно усміхнулося теплим промінням, мов спонукаючи до дії. Так і бути, якщо він не вартий удячності сталі, то син може й виявитися гідним довіри та любові.

- Вставай, Марку, годі спати! Пора до роботи!

Гукнув вдруге. Лише опісля з’явився заспаний хлопець, який ще не одійшов від гульок і танців учорашнього вечора. Вмився дощівкою з діжки, стряхнув чуприну, як мокрий пес.

- Будемо Омельку лопату лагодити?

- Ні, шаблю зробимо. Будеш мати на спомин. Може ще й козакувати доведеться, - посміхнувся. – Хоч не дай Бог! – похопився. - Борони Боже тебе від війни та різного лиха!

- Давайте, - загорівся ентузіазмом хлопець, ласо поглядаючи на сімейну реліквію.

Весело заспівала розпечена сталь, а молоти дуетом підтримали її пісню.

 

Була в мене парова машина,

А я її продала.

 

А за тії гроші музики хороші

Найняла, найняла.

 

Ой, музики мої, ви заграйте мені

Коваля, коваля.

 

А коваль коваля через ножку валя

Раз у раз, раз у раз.

 

Мугикав собі під ніс Микита почуту десь пісеньку. Тоді глянув на сина.

- Коли приведеш до хати невістку?

- Та приведу, приведу, не переживайте, ви так!

Поволі зброя повернула бойовий вигляд. Зашкварчала востаннє вода, охолоджуючи розігріту сталь. Усе! Готово!

Микита вийшов з кузні. Крутнув шаблею над головою. Добре є!  Дав синові. Той теж почав вимахувати нею, вертіти в руках, ставати у бойову позу до герцю, але це лише розсмішило коваля. Щиро зареготав з цих вправ, хоча й сам був не гожий до бою на шаблях. В інфантерії такого не вчать. З оружжя міг влучно пальнути. А це радше було схоже на танець давніх диких людей, про яких згадував у казанні полковий батюшка.

- А шо це ви тут замислили? – на живопліт оперся синок економа пана Крюкіна – Григір Бурий.

Віднедавна він став писарчуком, одразу після того, як вернувся з науки з волості. Вус ще не встиг заявити про себе над губами, а гонору було – хоч відбавляй. Тому й причепилося до нього прізвисько Індик. З того він дуже лютував, але нічого не міг вдіяти.

- А що ми замислили? – повторив Марко, не розуміючи про що мова.

- Як що?! Вастаніє проти царя-батюшки Нікалая!

- Ти шо геть здурів? Біси останню клепку умикнули до пекла?

- Он – зброю викували, уже й вчитись почали. А далі що?

- Шо?

- Вастаніє!

- Не зводи наклепу, Індику, - Марко готовий був вибухнути гнівом.

Проте й писарчук теж запалився.

- Бунтар! У рекрути тебе відправити, або в холодну! Я доповім у волость! У повіт! У жандармерію! Гевали, лугарі, ич шо замислили!

- Заспокойтесь оба! – гримнув Микита. Суворо глянув на сина, щоб замовк. – Грицю…

- Я – Григорій Іванович!

- Григорію Івановичу, - проковтнув коваль. – Та ми ж це… полагодили дідову шаблю. На згадку. На пам’ятку. Нічого лихого й думать не сміли. 

- Ну, добре, - ніби вспокоївся писарчук, почувши у своїх руках владу. Глянув на зброю. – Ке! Дай шаблю! Мушу конфіскувати.

- Ні!

- Віддай, синку!

Шабля перекочувала з рук в руки.

- Тать! – сплюнув під ноги Грицю, перемахнув через живопліт і побіг у село.

- Вибач його.

- Подивимось, - великодушно відповів Індик та пішов геть.

До вечора Марко так і не з’явився. Сусіди розповіли, що цілий день хлопець вештався селом, а потім гайнув на вечорниці. Микита пробував щось лагодити, але усе валилося з рук. Навіть Дзвінка не змогла його розрадити.

Врешті сів на рундуку, посидів у глибокій задумі. Тоді мовив до себе:

- Я такий же був. З часом, ти, все зрозумієш.

Тоді одів шапку та гайнув до шинку.

*          *          *

Гриць Бурий гепнув дверима, заходячи в канцелярію. Запалив одну свічку, другу. Руки тремтіли від нервів. Кинув шапку на стіл та забігав кімнатою. Гнів та заздрість рвали його нутро. Кляті Любарі! Геть зіпсували день, який так добре починався. Зі самого ранку, відписавши кілька листів у волость, він тинявся селом. Потім посварився з цими бунтівниками. Добре хоч шаблю відібрав, бач гайдамакувати задумали.

Зиркнув на зброю, що лежала в кутку кабінету. От, мав добре серце та й вирішив закрити очі на це свавільство. Старий Микита ніби непоганий мужик, видко, що служив у війську. А малий…

- Я покажу тобі Індика, шмаркачу, - стиснув кулаки і заскрипів зубами. – Заплатиш за все! Обоє!

На цьому здибанки з Любарями на скінчилися. На вечорницях він знову перетнувся з Марком. І що вияснилося? Той теж залицяється до Оксани!

Він поринув думкою в недалеке минуле.

Музики вшкварили веселу кадриль і молодь кинулась до танцю. Гриць запросив до пари Оксану. Та засміялася:

- Я з Марком танцюю.

Схопила того під руку і чотири пари закружляли під мелодію танку. А Гриць, приголомшений відмовою, почервонів, справді, як той індик, і дивився на танцюристів. Жести та погляди, якими зиркали один на одного Марко та Оксана, категорично мовили – у тебе нема жодних шансів! Спіймав гарбуза, ще навіть не заславши сватів. Може шкандибати геть, як побитий пес!

Заметався канцелярією, не знаходячи виходу сплеску почуттів. Погляд вкотре упав на шаблю. Нічого! Моя ще візьме!  Оксана ще буде моя!

Він сів за стіл. Витягнув чистий листок паперу, чорнильницю та перо. Запалив ще одну свічу, щоб було видніше. Замислився на кілька хвилин, збираючись думками та підбираючи слова, і почав строчити кляузу.

«Ваше благородие!»

 Полум’я свічки колихнулося, кидаючи на стіни химерні тіні. Гриць оглянувся у пошуках причини. Нікого. Мабуть протяг.

«Соизволю Вас уведомить, что в селе Старые Пугачи коваль Никита Любар и его сын Марко задумали преступное умышление…»

З новою силою дунуло на свічу так, що вона ледь не згасла. Інші вогники теж перелякано миготіли, напудившись чогось, що передчасно ледве не згасило їх й так недовге життя.

- Якого біса..! – й замовк, боячись накликати біду.

Оглянувся. Нікого. Якесь мання! Невідомо чому глянув на шаблю. Та змінилась. Спершу Гриць не зрозумів, у чому різниця, а потім допетрав – вона світилась у темному кутку.

- Що за нечистий!

Встав з-за столу. Підійшов та взяв зброю в руки. Та блимала тьмяним потойбічним світлом.

- Гм… Таке виробили, гольтіпаки! Кажуть же люди, що всі ковалі водяться з нечистим! – пробубнів під ніс. – Недарма живуть подалі від людей, - почухав потилицю, навіть не здогадуючись, що це звичні правила пожежної безпеки. – Ось, можна буде ще й про це написати!

Однак, вернутися до перерваної справи не стало сил. Не мав духу випустити з рук шаблі, відірвати од неї погляду. Дивне світло заворожило його, позбавило думки, поглинуло нанівець.

За його спиною зачала поставати примарна фігура запорізького козака…

*          *            *

Холодна навіювала пригнічений настрій, втім, інакше, й бути не могло. Не в тому її мета, щоб звеселяти.

Батько й син сиділи поруч й мовчали. Обох засадили до буцегарні за одне й теж – вбивство Індика, не птиці, а Гриця Бурого.

З панського подвір’я долинали звуки звичного господарського життя. Власне лише тут, у цілому селі, й знаходилося єдине приміщення, де можна було надійно зачинити ув’язнених, але ні – підозрюваних, адже їх вина ще не була доведена.

Пахолки місцевого пана Крюкіна, навпаки – вважали, що вони винні. Тож, лишень після знахідки зарізаного писарчука та чутки про учорашню сварку, відразу схопили обох та запроторили сюди.

З голови досі не виходив плач Дзвінки.

- Це ти зробив? – сподіваючись на протилежну відповідь, поцікавився Микита.

- Ні, - Марко почухав голову, яка ще гуділа після стусанів. – Я думав, шо це ви.

Батько полегшено зітхнув.

- А де був вчора?

- Там де й всі – на вечорницях.

- А я в шинку.

Знову замовкли. На довгий час запанувала тиша.

Марко виглядав у манюсіньке віконце, цікавлячись тим, що діється надворі. Микита ж спостерігав як, в кутку, цілеспрямовано працює павук, ретельно, по лише йому відомим кресленням, зводить нову красиву пастку. Видно, що вкладає у павутиння всю свою комашину душу, сподіваючись на віддачу. Інакше не виживе, не витримає життєвої боротьби. Варто комусь лише махнути мітлою і всі плоди його праці щезнуть. А з ними, може й надія…

- Батьку, кажуть, що приїдуть жандарми з волості і навіть якісь військові, щоб розслідувати це вбивство.

Микита зітхнув. Найбільше переживав за сина, про себе не дуже й думав. Якщо звинуватять у злочині обох, то візьме вину на себе. А Марка може й мине лихо. Лише б в рекрути не забрали. Це, як ув’язнення, законна метода крадіжки ліпших років життя.

- Присядь, відпочинь.

- Не хочеться.

І хто міг таку оказію втнути? Індика мало любили в Старих Пугачах. За свій короткий вік, той встиг багатьом людям насолити, але щоб до смертного гріха – нікого. Хоча, правду кажучи, хтозна. Просто випала нагода звалити всю вину на них, після тієї сварки, от і скористалися. А слідчим того й треба. Головне аби було до кого вчепитися, а далі не відпустять, виб’ють зізнання, може навіть й з духом. 

Треба ж такому статися, що зарубали шаблюкою, яку він учора полагодив із сином, і, з якої, власне, почалася ця вся гісторія.

Надворі заіржали коні.

- Приїхали, - встиг мовити син, як двері у холодну відчинилися.

Відразу стало тісно. Їх схопили під руки й потягнули назовні.

- Тягніть на лави, зараз вріжемо буків – у всьому зізнаються, - командував власник гундосого голосу.

«Моя шкура тверда, як у буйвола, витримає після випробувань у війську, а Маркова – ні. Зізнаюсь!»

Та Микита не встиг.

- Стойте. Младшего держите, старшего ко мне, на допрос, - пролунав чийсь владний голос.

- А куди?

- На место преступления, он там быстрее сознается, если виноват, конечно.

І ось Микита дивиться на власника цього, як йому відразу здалося, знайомого голосу.

- Упізнав, - Таймураз посміхнувся. – Шкода, що зустрілися при таких обставинах, - кавказець мав хист до мов, тож ще тоді, доволі швидко вивчив мову свого вартового. - Я теж відразу впізнав знайомого, все ж скільки часу провели разом. Бач, як доля брикнула з одного на друге, помінялися наші ролі, наче у виставі харківського театру.

- Та бачу.

- Розказуй, що трапилося. Говори краще правду.

Хвильку Микита вагався, а потім якесь внутрішнє чуття сказало: «Говори так, як було».

З коваля полилися слова, як вода із цеберка. Впродовж розповіді Таймураз викликав своїх молодших чинів та посилав перевіяти факти. Коли Микита закінчив, довелося трішки заждати, аби всі потічки перевірки фактів збіглися докупи. Поки чекали, наодинці, бесідували про життя, кожен про своє, як в кого склалося після тієї війни.

Коли було вислухано останнього гінця, Таймураз хитро усміхнувся.

- Пам’ятаєш ту бесіду про сталь?

- Ми багато про неї балакали.

- Про живу сталь.

Микита згадав сон.

- Так.

- Ось тобі й доказ, а то все твердив – не вірю, не вірю, не може такого бути.

Коваль стенув плечима.

- Шабля порятувала вас обох. Глянь, - показав донос. – Тут Григір Бурий розпочав писати про ваші зі сином злочині наміри. Якщо б вона потрапила куди треба, гаплик був би обом. Добре ви допекли йому. От шабля й вчасно порятувала. Не знаю як, але це факт!

- Тепер, здається, зрозумів, що ти мав на увазі. А як, ти, поясниш, хто вбивця?

- А ніяк. Сам заколовся. Не вмів поводитися зі зброєю – от і результат.

- Може так й насправді було.

- Може. А ти віриш…?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>