Я кисень

Я кисень

Понеділок, 7 вересня 2015 г.
Проглядів: 1056
Підписатися на комментарі по RSS

Руда шерсть антилопи була нескінченною, людські пальці гладили її немов ходили поверхнею планети. Око тварини налилось місяцем - глибоким, сповненим світла. Язик вивалився з відкритої пащі, проводжаючи часте сповнене страху дихання. Шерсть під пальцями ритмічно тремтіла, ніби підземна магма пульсувала під ребрами і все хотіла прогнати людську долоню.

"Чому ти мене боїшся? Я хочу тобі допомогти..." - мовив внутрішній голос.

Антилопа не розуміла, транквілізатор її знерухомив, але не приспав свідомості. Тварина боялась людину більше за чорних паразитів на своєму лівому боці. Темні черви захопили невеликий плацдарм на її плоті, вони без зупину плодились і жодне дихання, жодне око їх не лякало.

"Я тобі допоможу..."

Антилопа сіпнулась і світло її зіниці провалилось в невідомість.

А потім все заблимало червоним. Нілл отямився після трьохгодинного сну у житловому модулі бази "Ред Парадайз" Одразу вдих-видих на повні легені крізь біль і сон. На чужій планеті не можна спати довше трьох годин, навіть дрімати після пробудження із закритими очима. Досить лише на десять зайвих хвилин розслабитись і доведеться колоти адреналін чи навіть використовувати електричний розряд для реанімації. Марс не прощав слабкості.

Три години сну. Для 2084 року це практично норма. Уся розкіш сну для людства давно втрачена. Після десятиліть нескінченних локальних конфліктів на Землі нарешті припинились війни. Розумні істоти таки збагнули, що збройні протистояння виснажують планетарні ресурси. Інтернет поширився у всі точки земної кулі, більшість провідних релігій себе вичерпали - їхнє місце зайняла спрощена саєнтологія та соціальні мережі. Атеїзм перетворився на банальщину. Потужні держави зникли, кордони, нації та ідеології розмились. 11 мільярдів людей затисло між минулим і майбутнім - двома відстанями, які завжди були тотожній одна одній, які змушували кожну людську особистіть тліти замість палати яскравим вогнем повноцінності у своєму житті та діяльності.

Однак, десять років тому в сусідній сонячні системі вдалося виявити планету дуже схожу на Землю. Сенсаційне відкриття спровокувало неабиякий підйом в науці і техніці - спільними зусиллями людство направило космічний корабель за межі сонячної системи. А потім ще один.

То були справжні дива інженерної думки. Але в обох випадках стався провал місії: до орбіти Сатурну замість надсучасних ковчегів долітали "бляшанки", з якими неможливо було встановити зв'язок. Дива людської техніки мертвими дрейфували між небесними гігантами і жодна вчена голова не могла дати пояснення цьому явищу.

Нілл став першою людиною, яка ступила на поверхню Марсу. Але навідмінну від місячного тріумфу 1969 року, цей крок трактувався населенням Землі як спотикання, як палиця в коліщатах науково-технічного прогресу. Від Марсу людству не було жодної користі. Основна причина місії на червону планету це з'ясувати що саме могло статись із двома човниками.

Нілл вирубив сигнал підйому, червоний індикатор люто проблимав ще кілька секунд і заспокоївся, поступившись запуску оперативного софту життєвого модуля. Цифрова кров наповнила монітори, синь економсвітла замінила собою темний внутрішній простір, якого не вистачало навіть для того, щоб випростатить у повний зріст. Кожного разу після такого трьохгодинного відпочинку мозок пронизував біль, наступала хвилинна амнезія коли Нілл нічого не пам'ятав. Важко було щось вдіяти, інакше смерть. Інакше руда бездонність чужої планети проникне холодом у душу.

Радіо тріскотіло голосами. Минуло 60 годин від того моменту, коли "Ред парадайз", компактний житловий модуль для проживання на іншій планеті вдало приземлився на поверхні Марса. Весь цей час екіпаж місії монтував вимірювальні прилади для збору інформації. Екіпаж складався з трьох астронавтів: командир та інженер Нілл, вчений-медик Локман та пілот-інженер Юзик. Один із команди спить три години, потім три години всі троє працюють, а після цього наступний член екіпажу йде в модуль відпочивати на три години.

Цей розклад придумав Локман, азіат, який виріс на території колишнього Китаю і в 25 років приїхав в Бразилію, в університет світової величини не для навчання, а щоб викладати ряд фунтаментальних дисциплін кращим студентам планети. Він був настільки незамінним у своїх наукових знаннях, що до попередніх польотів в космос його залучили лише консультантом в оперативному штабі космічних польотів, який розміщувався в Конго. Локман входив до стотисячного топу африканського регіону соцмережі Лайфнет або ЛН. Будучи відірваним від Інтернету, азіат з цього приводу періодично нидів в радіоефір і добре, що це була єдина причина його невдоволення.

- Руда поверхня Марсу є фактором майбутнього масового обговорення в ЛН. Ця інформація буде справжнім вірусом із вірогідним зростанням зацікавленості кожного дня на 15%. - тріщав в ефірі голос медика.

- Не бачу принципової різниці. - Юзик був вічним опонентом Локмана, але ця позиція була більше провокативною і нічого, крім неаргументованого тролінгу, не містила. - Колір це тільки характеристика, а не зміст.

- Для 11 мільярдів користувачів метеовайфаєм (бездротовий інтернет, який передає інформацію на великі відстані за допомогою вітру та хмар) будь-яка різниця це зерно, з якого виростає ідея.

- Найважче на іншій планеті - це позбутись земних звичок. - Юзик міг бути гострим на язик, його батько був ізраїльтянином, а мати мексиканкою. Тільки кров ще залишалась якимось носієм менталітету.

Нілл цим похвалитись не міг: батько німець, мати - українка, проте лише за громадянством, коріння батька тягнулось з території колишньої Туреччини, тоді як предки матері носили польські прізвища. Він не любив батьків і не мав звички озиратись назад - надто все сплуталось за останні 50 років в надшвидкісному інформаційному обміні. Дитинство стерлось з пам'яті, батьки стали акаунтами в ЛН, друзі акаунтами в ЛН, його екіпаж - ланки передавальних механізмів, які забезпечують доставку і встановлення обладнання на поверхні Марсу. Як і більшість людей в нинішньому світі Нілл любив лікувати тварин, а от людей вже нікому було лікувати - неможливо відрізнити хвороби і реакцію на злиденність побуту та діяльності. Всім людським хворобам рано чи пізно ставили один діагноз - життя.

- Нілл, - покликав командира Локман - в мене тут дещо цікаве.

- Що? - Нілла стурбувала незнайома інтонація в голосі науковця, незнайома емоція, ніби йому щось стало поперек горла.

- Кожна знахідка у цьому світі є дивовижною. - Локман почав мугикати собі під ніс цікаву мелодію. Надто знайому Ніллу, тільки яку саме він забув.

Доки він одягав важкий скафандр, в голові командира все прокручувався недавній сон. Якось наяву Нілл дійсно лікував антилопу в Конго. Тварина вижила, але переляк в її очах затьмарював будь-яке почуття милосердя в душі. Ніколи до того гнітюче почуття недовіри до людини не було таким відчутнім з боку братів молодших.

"Чому вона не розуміє милосердя? Чим його висловити, де знайти таку мову?" - мовив внутрішній голос.

Нілл прислухався. Нічого. Лише око, в яке провалюється світло, мовило страхом. Лише око - воно оберталося монетою, яку підкинув Юзик над поверхнею Марса. Металева зіниця впала догори орлом на долоню у скафандрі. Юзик і Локман були недалеко від житлового модуля серед різноманіття вимірювальних приладів, які поступово з'єднувались у мережу збору даних. Рудий ґрунт пронизливо хрумтів під ногами Нілла, ніби тонка земна крига після легкого приморозку. Температура падала, без того непривітна атмосфера робила сонячне світло тьмяним через гази, які абсолютно непридатні для дихання. Марс був чужим, непривітним світом - важко уявити, що тут гіпотетично можливо жити.

Локман сидів на гладенькому камені, в руках в нього була продовгувата металева трубка. Юзик стояв недалеко від нього і підкидав монету в один євро - сувенір, якій зостався після анулювання валюти анульованої країни.

- Капітане, Локман саме підключав до мережі каптілоїдний сенсор, - говорив серйозно-іронічним тоном Юзик (Нілл це одразу зрозумів) - і тут він почав виконувати паралельно ще одну операцію, від якої зависла його увага. Може його перезавантажити чи нехай піде й відпочине в Ред Парадайсі? Мені не важко поступитись своєю чергою.

Локман ніколи не відволікався і вчасно виконував всю роботу, така пауза була тривожним сигналом для всієї команди. Лише гумор Юзика відволікав від песимістичних прогнозів.

- Локман! - гукнув в радіо Нілл.

- Ваша розумносте, вийдіть на зв'язок. - проблеяв пілот.

Проте, Локман не відгукувався, він не бачив сенсу втручатися у розмову двох інженерів, особливо, коли вона не стосувалась предмету в його руках. Півметра металу, подібного до чавуну, по-кустарному обробленого, з недостатньо відшліфованою поверхнею, що шорсткості чіплялись за тканину скафандру. Кінці труби потемніли від перебування у ґрунті, а основа складалась із різнокольорових та прозорих кілець, на які середовище не спричинило ніякого впливу. Локман відмітив, що ці кільця також були металевими, навіть прозорі мали дивне переливання світла, яке не давало жодне скло, діамант чи кришталь. Кільця утворювали дивну періодичність, яку вчений не міг так одразу встановити - півсотні математичних формул, які він одразу згадав, не підходили для системи цих кольорів.

- Математика є універсальною мовою всесвіту, чи не так? - нарешті мовив Локман і поглянув на рудий горизонт настільки осіннього Марсу.

- Ну? - озвався Юзик і підкинув монету, яка оберталась в смертельній атмосфері повільніше через меншу силу гравітації.

- Насправді це реакція на реальність, поєднання страху і любові. Особливо, коли реальність має свої бонуси, оновлення. - Локман показав Ніллу трубку - Командире, якщо ви відкинете логіку, то чи зможете пояснити походження ось цього предмету?

Нілл взяв трубку і повертів у руках. Разом з тим, він відмітив, що через півгодини необхідно буде замінити балони з повітрям в скафандрах екіпажа. Стрілка датчика загрозливо наблизилась до ділянки шкали позначеної червоним кольором. Такий життєво важливий кисень поволі змішувався з червоним рівнем, а планета по-рудому завмерла непробивною стіною для людських легень. Що це за передчуття? Нілл мовчав з хвилину доки розглядав трубку, а його думки занурились в кисень, занурились в сон, який він бачив недавно. Шерсть як поверхня планети і вони, астронавти як пальці занурюються в її тіло.

- Нілл! - гукнув Юзик - Що це за фігня?

- Це не наше... - пробубнів про себе командир, його серце стиснулось од напруги передчуття незвіданого.

- Що ви мали на увазі під "нашим"? Людське? - спокійно уточнив Локман. Він уже все збагнув. - Різнокольоровий метал, навіть не метал, а якийсь сплав. - вчений взяв монетку у Юзика і постукав по кольоровим кільцям. Попри відмінність атмосфери від земної, почувся пронизливий звук ударів металу об метал.

В цю мить різкий спалах ударив астронавтам в очі, а потім ще один накотився на них стіною, пронісся від горизонту до горизонту з неймовірною швидкістю. Ніллу здалося, що він осліп. Він інстинктивно закрив скло скафандру долонями, випустивши металеві трубку із кольоровими кільцями. Радіо замовкло. Жодних голосів в ефірі. Хтось штурхнув його в плече. Почувся голос Юзика:

- Що це за фігня?!

Нілл відкрив очі. Ніби нічого не змінилось, самопочуття було нормальним, зір анітрохи не постраждав. Але радіо вирубилось, він чув Юзика крізь скло скафандру, крізь смертельну атмосферу коли той наблизився до нього майже впритул. Локман стояв недалеко і уважно вивчав горизонт. Він хотів здійснити якійсь розрахунки, але гаджет на зап'ястку не працював.

- Жодна електроніка не працює! - гукнув вчений до решти.

- Тобто, а модуль?! - з острахом перепитав пілот.

Так, модуль. Ред Парадайз було втрачено. Нілл збагнув це одразу. А пілот рванув до шлюзу і хвилин п'ять грюкав в автоматичні двері, від чого глухі удари були схожі на удари серця. Реанімувати його не вдалося.

- Нічого не вийде. - капітан знав систему як п'ять пальців - Система доступу повністю електронна, живитися основною мережею і двома резервними, які розраховані на фізичне пошкодження. Можна зламати двері, але відбудеться розгерметизація Ред Парадайзу. Після чого ми не те що не зможемо полетіти, навіть бути всередині без скафандрів у нас вийде лічені хвилини.

- Тоді як нам бути без повітря?! Згідно показників датчику, його вистачить менше ніж на півгодини. - Юзик на якусь мить затремтів од страху, але взяв себе в руки, бо головним ворогом для нього була паніка. - Принаймні можна взяти балони для скафандру. - він вже хотів було брати інструмент і ламати двері шлюзу.

- Балони під'єднанні до системи вентиляції житлового модуля. - Локман наблизився до Юзика і повернув йому монету - Втрата повітря в середині автоматично знижує тиск в резервних балонах.

Нілл тепер зрозумів приреченість їхнього становища: в одну мить вирубило всю електроніку, запасів повітря в скафандрі вистачить на десять хвилин. Замість того, щоб розгубитись як будь-яка нормальна людина, командир поглянув у руде марсіанське небо, яке так красиво зливалось із поверхнею планети.

- Що це було? Локман! - гаркнув він мов під час тренувальних польотів.

- Опромінення. Велике і сильне.

- Звідки? - поцікавився Юзик.

- Не з цієї планети. Тобто, воно прийшло із космосу. А якщо врахувати його рух, то виходить, що Марс пройшов крізь якусь точку своєї орбіти, бо згідно календаря, планета наразі в найдальшій точці від Сонця.

- Хіба це може викликати опромінення? Локман, це неможливо.

- Так, це нісенітниця в планетарних масштабах, проте космічні масштаби відстанню у 250 млн.км. не можуть бути дослідженні в жодній лабораторії. Якщо врахувати, що на орбіті Землі ультрафіолетова випромінювання смертельне для всього живого, то на орбіті Марсу світло Сонця може набувати властивості електромагнітного імпульсу.

- Ти жартуєш?

Юзик ще не міг ніяк повірити у цю ситуацію, в його голосі була надія, що це просто короткочасне замикання в електроніці, проблеми із магнітним полем Марсу або свідомість грається з ними через недосипання.

- Це було опромінення. - підтвердив Нілл - Я бачив яким воно може бути на тренувальних полігонах в Конго і у ветмедицині коли очищають шерсть тварин від паразитів.

- Чорт забирай! Ми потрапили під гамма випромінювання. Це дуже погано. Навіть якщо стартувати зараз до Землі, то до прибуття ми будемо мертвими. - Юзик озвучив думки кожного.

А Нілл додав:

- Будемо дрейфувати бляшанкою у відкритому просторі.

- Як і дві попередні місії... - таємниче мовив про себе Локман, хоча його почули.

Вчений був правий і решта екіпажу не могла дозволити собі сумніватися в його відкриттях. Таке враження, що з ним розмовляв Всесвіт, оголював для чоловіка все нові і нові свої таємниці. І Локман дивися в рудий горизонт чужого світу, дослухаючись до кольорів. Усі набуті знання в одну мить руйнувались і одночасно перебудовувались із Землі на Марс, із ока тварини на монетку Юзика.

- Сонячне проміння на певній відстані переходить у сильне гамма випромінювання, яке неможливо отримати в умовах Землі. - вказав Локман рукою на горизонт - Орбіта Марса в найбільш віддаленій точці від Сонця торкається цього бар'єру чи межі і під опромінення потрапляє ціла планета. Відповідно, будь що може бути опромінено, коли воно віддаляється на 250 млн.км. від Сонця.

-  Зачекай, а як же інші апарати? Зонди, безпілотники? Зрештою, марсохід, від якого ще сімдесят років тому було отримано багато знімків звідси?

Юзик наблизився впритул до Локмана і дивився на нього божевільним поглядом. Мозок пілота працював з нелюдським навантаженням, він був на межі, але тримався стійко. Тим часом Нілл чомусь ошаліло дивився собі під ноги.

- Насправді тоді вже через кілька місяців зв'язок з марсоходом було втрачено, але це приховав тодішній центр астронавтики, який називався НАСА. Всі подальші фото були спроектовані за допомогою цифрових технологій. Згідно архівних даних, жоден зонд не долетів далі планети Марс. Про провал проектів мовчали аби зберігати достатній рівень фінансування. Багато фотографій далеких планет насправді фейкові. Тепер я можу вам про це сказати, бо запасу повітря в наших балонах залишилось на кілька хвилин.

- Повітря мало закінчитись ще п'ять хвилин тому. - відгукнувся Нілл і підняв з ґрунту металеву трубку, знайдену вченим. - Проте наразі датчик показує незначне збільшення тиску.

Очі Юзика розширились від невимовного жаху. Йому здалось, що він побачив привида або сам став привидом. Він відскочив від Локмана, рознісши на друзки дороге обладнання. Спочатку азіат здивувався такій реакції. Але він встиг помітити, що Юзика так налякало, бо те саме відбувалось і з пілотом. Їхні тіла поволі ставали прозорими! Ти танеш! Я тану, розчиняюсь всередині скафандру, так наче тіло це якийсь сніг. А руді горизонти пророкують тепло, наче та шерсть хворої антилопи. І десь за рудим небосхилом око Землі. Боїться.

"Чому ти мене не розумієш?" - не заспокоювався внутрішній голос.

Нілл побачив нові кольори, яких жодна людина ще ніколи не бачила. Він їх відчув, хоча нервові клітини поволі і невідворотно розчинались на повітря. Локман і Юзик дивились один на одного крізь скло скафандру: шкіра уподібнювалась стінкам захисного костюма, срібний медальйон на шиї пілота із глухим стуком провалився всередині. Але екзоскелетні опори дозволяли стояти рівно і виконувати звичні рухи. Локман оглядав себе і пілота, доки командир стояв в стороні і щось собі думав. Іншого пояснення дивній мутації людських тіл крім як недавнє опромінення вчений не знаходив.

- За значного радіаційного впливу можна змінити ядро атомів. - Локман говорив так ніби читав лекцію в аудиторії, а не звертався до Юзика, якому нічого не залишалось окрім як змиритись зі смертю - А що якщо органічні молекули трансформуються у газоподібний стан?

- Тобто, ми дихаємо собою?

- Так, якщо не брати до уваги, що від наших легень теж нічого крім повітря не залишається.

- О боже... Тепер ми будемо вічно такими?

- Не думаю. Густина повітря дозволяє зберігати нам наші відчуття та імітувати практично всі фізіологічні процеси. Це свідомість. Доки ми в скафандрі, повітря не може вирватись, воно зберігає таку саму масу як і наше тіло, але з тиском виникає проблема. Скафандр його не витримає.

Нілл відчував як внутрішні органи почали плавати всередині його тіла, наче риба в акваріумі. Він був морем, він вбирав в себе раніше невідомі кольори. Трубка із кольоровими кільцями на місці прозорості почала видавати нові фарби. А погляд, який навіть в повітрі зберігав свою душу та історію, розгорнувся і вийшов за межі земних законів. Командиру було наплювати, що коїлося з його плоттю, довге споглядання на металеву трубку пробудило в ньому спів. Нілл замугикав ту саму мелодію, що й Локман коли знайшов цей сувій кольорів, суму кольорів, наче наддревній трактат рудого світу. Мелодія була вальсом Штрауса "Блакитний Дунай".

- Одна тріщина чи розійдеться один шов і я розпилюсь безліччю молекул. - повільно вимовив Юзик, дивлячись у руде небо над Марсом - 11 мільярдів молекул.

Нілл озирнувся на свого пілота, а потім також подивився у марсіанське небо, у те місце, де за вогняною димкою повинна світитись Земля. Око антилопи. Підкинута монета знову заблистіла на поверхнею. Юзик піймав її і спокійно мовив:

- Тепер мені не страшно помирати, якщо це можна назвати смертю. 11 мільярдів молекул як людей на Землі. І всі вони... Та що вони... Ми об'єднані лише убогістю. Не словом, не богом, не релігією. Навіть повітря у кожного різне.

Смерть для нього стала такою осяжною як ніколи, адже там на Землі кожен з них був одурманений інформаційними потоками, брудним повітрям, економною нормою води, неякісною їжею. Люди одночасно розширили світ і виділили в ньому для себе замало місця. Війни велися, щоб вижити, а тепер тотальний мир на всій планеті, щоб вижити, щоб зберегти надто крихкий харчовий ланцюг.

- Ця убогість полягає в тому, що люди захотіли полетіти із Землі і навіть не спробували прибрати за собою, висадити ліси, відродити тисячі видів прекрасних тварин, повернути ріки в їхні природні жили, дати можливість хмарам слідувати вітру, а не вайфай. Ми як ті паразити - нам потрібна нова планета, щоб розпочати війни. Знаєте, що знаходилось у вантажному блоці тих двох космічних місій. Зброя, надсучасні зразки компактного озброєння.

Юзик присів на камінь, роздутий скафандр дещо спружинив і свідомість на мить розсипалась, але знову зібралась, наче приснився сон. Нарешті сон після трьохгодинного чергування на рудій поверхні. Він озирнувся на Нілла, Локмана і мініатюрний білометалевий Ред Парадайс. Повітря відчайдушно рвалося назовні, прагнуло виходу.

- Тільки подивіться, що ми накоїли з нашою планетою... - Юзик захотів краще роздивитися рудий небосхил і рідну планету за ним. Він спробував зняти шлем і тут скло тріснуло. Хлопок і хрускіт пластику та скла звільнив хмаринку повітря на зовні. Те, що раніше було пілотом космічної місії на Марс, за мить розсіялось у вуглекислій атмосфері. Свідомість зникла одним видихом і порожній скафандр звалився на ґрунт.

- Юзик... - вражено вимовив Локман.

Срібна монетка впала на рудий ґрунт і ще більше стала схожою на око наляканої тварини. Ця планета боялась. Чому? Хіба астронавти не прагнули допомогти? Монета стала ще одним артефактом рудих просторів - все, що залишилось від Юзика.

Чим є повітря поза скафандром? Руде середовище безжально поглинало в себе все. Локман зробив глибокий вдих - відчуття, що ковтнув серце. До нього впритул підійшов Нілл і простягнув вченому його ж знахідку - металеву трубку із кольоровими кільцями. Кольорів стало більше, прозорі ланки набули нових фарб, які жодна людина ніколи не бачила, яких в природі не повинно існувати. Нілл не знав як їх назвати, але це перевертало знання із фізики. Кольорів може бути більше. Кольори можуть утворювати систему інформації. Нілл ще споглядав на розірваний скафандр, бачив середину власного скафандру - погляд мандрував в середині. Всі органи мандрували в середині нього. Шкіри більше не існувало.

- Це послання. - Локман зрозумів систему кольорів. - Досконала абетка.

- Кого?

- Звісно місцевої цивілізації, тільки дуже древньої, ще до часів появи життя на Землі. До того моменту, коли Марс у своїй орбіті віддалився від Сонця.

- Це може бути частина нашого зонду.

- Ні, важкий матеріал і зроблений він досить неохайно. Чому? - замислився про себе Локман - Звісно, бо вони не вміли обробляти метал. Але вміння розмовляти кольорами, ще й в такому різноманітті, свідчить про досконалий інформаційний обмін. Ніяких органів слуху, кожен рух може відображатись комбінацією кольорів, кожне таке "слово" має однозначний зміст і розуміння.

- Тоді де сліди цієї цивілізації на Марсі?

- Після опромінення нічого не залишилось.

- А міста?

- Цілком можливо, що вони будувались з органічних будівельних матеріалів. Як на Землі з дерева. Це економно. Коли древні зрозуміли, що наближається катастрофа - вони кинулись освоювати нові матеріали, в тому числі, метал. Ця трубка є посланням і зроблена вона дещо невміло. Ніби вперше. Можливо, в одному екземплярі, бо марсіани за допомогою такої мови могли легко передавати інформацію, не потребуючи записів на сторонніх носіях.

- А потім все було опромінено? - скафандр Нілла помітно роздувся, а його тіло вже майже нічого не відчувало, дихання було примарним і одночасно надавало відчуття, що він сам себе їв.

- Так, Нілле. Виявляється людство захотіло помандрувати до далекої планети, щоб підлікувати її для себе. Але весь цей час ми лікувати не ту планету. Юзик був правий. Шкода, що усвідомлення цього прийшло до нас, коли ми позбулись тіл але ще тримаємось свідомості, ще маємо голос.

- Або вже не маємо, просто чуємо один одного на іншому... Вже на іншому рівні...

- Так... Але кольори... Марсіанам навіть не потрібна була освіта... - Локман задумався і вигукнув - Я зрозумів це послання!

Нілл дивився в порожнечу його скафандру і не міг повірити, що це реальність. Менше ніж за годину руда планета перетворила їх на примар як і два попередніх екіпажі, які летіли з місією врятувати людство. Але це була помилка, бо як сказав Локман, ми лікували не ту планету. Ми не бачили її зі сторони. А тепер, будучи порожнечею, будучи вже ніким і нічим, ми бачили всі кольори. Цієї ж думки чи вже цього ж повітря був і Локман.

- Нілле, комбінацію усіх кольорів можна відчути будь-яким органом чуття, будь-яким із п'яти чи нехай шести відчуттів...

Раптом скафандр в районі грудної клітки Локмана із хлопком і пронизливим свистом прорвався. Повітря, яке раніше було одним з кращих інтелектів на Землі, вдарило Нілла, ледь не збивши його з ніг. Ударна хвиля протягнула за собою уламки пластику та металеві деталі від нагрудного сенсорного компютера. Навздогін їм летіли клаптики світлосірої тканини. Пластик і метал нагадували град, шматки тканини - сніг. Нілл опинився посеред буревію, який раніше був членом екіпажу. Повітря невідомого раніше відтінку миттєво розсіялось в рудому просторі, а дрібні частки пошкодженої оболонки мертвими комахами повільно падали під ноги. Скафандр Локмана осів і став схожий на розчавлену алюмінієву банку з-під пива.

Коли його нерви і слід від них остаточно розчинились Нілл нічого не відчув після втрати вченого. Він як повітря, яке поки що ув'язнене у формі скафандру, відчув Космос і той смуток, яким вакуум нависає над кольорами атмосфери. Смуток від того, що у живих істот атрофуються відчуття.

"Чому ти боїшся мене?" - мовить сном вакуум - "Я хочу тобі допомогти"

Шматок металевої планки зі скафандру від сили повітря, яке вирвалось, залишив тріщину на склі Нілла. Ледь помітний мазок почав поволі розростатись. Лічені секунди. Нілл готовий був звільнитись. Він поглянув на металеву трубку - послання чужинців. Послання такими простими речами і невідомими кольорами. Ідеальне послання, яке може зрозуміти кожна істота або відчути за відбиттям світла. Ось яке відкриття зробив Локман. Є послання, які зрозумілі усім, які не дозволять брехати іншим істотам і собі.

"Чому ти боїшся мене?" - мовив у свідомості голос Нілла.

"Я тебе не розумію" - відповіла антилопа/Марс.

"Я хочу тобі допомогти, я хочу виправити помилку" - наполягала його серцевина.

"Тоді стань киснем, я хочу дихати"

Тріщина в скафандрі невпинно розросталась, розділяючи усе, що бачив Нілл на дві частини: земля і земля, небо і небо. Рудий горизонт розбавлявся невідомими кольорами і розсіювався, роблячи Космос чітким у своєму вакуумі і зорях. Згадалось, як за шість місяців до польоту на Марс Нілл зустрівся з талановитим пілотом - Юзиком. Ніхто, крім нього, не був здатен робити надскладні віражі і найточніші стиковки. Кров закладала вуха від навантаження, небо крутилось перед очима, але крила літака знаходити несподівану опору для потрібного маневру. Нілл не раз цікавився в Юзика звідки в того таке відчуття інерції та гравітації.

- В мені немає ваги - самовдоволено відповідав зухвалий пілот - Я кисень.

Яким точним було визначення, настільки зрозумілим, що воно нічого не означало. Але для Юзика гравітація була лише маскою, божественною оболонкою того істинного, що людська абетка не здатна передати жодним символом і звуком. Замало кольорів. Замало простору для повітря, яке прикипіло до тріщини на склі. А вакуум, нескінченна кількість вакууму над головою провалювалось надпервісною суттю і мудрістю, коли розумна форма життя повертається до газоподібного стану.

- Я кисень - вимовила порожнеча.

Без імені, почуттів та історії скло вибухнуло ще одним невідомим кольором. Сила розриву була такою, що скафандр розлетівся на десятки шматків, наче сполохані земні птахи здійнялись у небо над рудою поверхнею, яка мільярди років не бачила тіні літаючих істот. Вони покружляли дивною траєкторією з кілька хвилин і сумно вкрили несиметричними крилами непривітне по-осінньому самотнє каміння.

Колір, який раніше був Ніллом розсіявся і лише окремими спалахами переливався з атмосферою чужої планети довгий час. Доки температура не знизилась до такої межі, що весь кисень на Марсі не почав зріджуватись. Згустки повітря подібні до желе під дією електромагнітного поля перетікали до одного з полюсів. Мільярди літрів кисню - колишня величезна цивілізація недосконалих істот із досконалою мовою. Такою була їхня реінкарнація, потойбіччя коли неймовірний холод перетворював кисень на кригу, на крижану шапку. Стільки білого, об'єднання найрізноманітніших кольорів усього живого у вічність, у колективний розум. Нілл, Локман і Юзик розчинились в одній спільній думці, незаперечна істинність якої дарувала їм незрівняний спокій, якого вони так і не знайшли на рідній планеті.

А тим часом, людство 2084 року продовжувало спостерігати у телескопи за Марсом і його крижаною шапкою на одному із полюсів. Воно ще мріяло висадитись на іншій планеті, знову побачити безкраї простори і дихати на повні груди. Ніхто їм не міг сказати за бар'єр опромінення, ніхто не міг сказати за кисень. Надто недосконала мова, їхні телескопи надто нагадують око наляканої тварини, шерстю якої ковзають як відомі так і невідомі кольори.

"Чому ти мене не розумієш? Я хочу тобі допомогти"

У відповідь - тиша. Грав "Блакитний Дунай" Штрауса.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>