Історія Вінсента Чойза

Історія Вінсента Чойза

Неділя, 18 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2329
Підписатися на комментарі по RSS

Вінсент досить часто роздумував над своїм життям та своїми помилками (хоча й мав надію, що зробив їх не надто багато). Чи зумів би він, почавши все з початку, прожити життя по-новому? І взагалі, що означає прожити? Запитання варте того, щоб над ним замислюватись. В чому суть тієї дороги, яку обирає людина й по котрій крокує, незважаючи на перешкоди? Можливо вся справа в цінностях? Скільки запитань, на які, мабуть, ніколи не знайдеться відповіді.

Як і всі люди двадцять четвертого століття він не міг похизуватись різнобарвністю свого буття. Хоча, можливо, серед решти, саме його доля була найяскравішою… Він був справжнім. Для всіх інших, це надто велика розкіш залишатися собою, жити поза правилами, ламаючи стереотипи та канони. На самому піку своєї цивілізації люди втратили інтерес до оточуючого. Вони перестали помічати принади власного світу, їхня свідомість атрофувалась, втиснулась в межі віртуальної реальності, у якій панує вседозволеність та розпуста. Їхній світ перетворився на одноманітний інформаційний потік, що мчить зі швидкістю світла в нікуди. Поза «Грою» життя ставало неможливим вже після першого ж сеансу. Хіба можливо жити без вказівок кіберрозуму?

Зрештою, Вінсенту завжди було байдуже до того, що послужило причиною, поштовхом до занепаду колись великої цивілізації. Він навіть не намагався знайти відповіді на це запитання. Так само він не замислювався над тим, як виникла «Гра», чи хто був її творцем. Вінсент ніколи не був гуманістом. Інколи в самих машинах можна знайти більше людяності, ніж в тих, хто свого часу вдихнув у них життя. Отже, що таке людяність? Хто більш сердечний? Істоти зі штучним інтелектом, які виконуючи покладену на них програму намагаються підтримувати існування людей, чи люди, які створивши ілюзію відмежувались від реальності? Особисто Вінсент схилявся до думки, що машини гуманніші. Коли б не вони, цей паразитичний наріст на тілі планети, іменований людством, вже давно б канув у небуття.

Вінсент ніколи не задумувався над тим, чому обрав інший шлях. Його батьки були одними з тих, хто до останнього відмовлявся інтегрувати у свій мозок електронні чіпи, що зв’язували б їх із віртуальною мережею. По всій планеті таких, як він назбирається кілька десятків, а можливо й менше. Принаймні йому ніколи не доводилося зустрічати людей, чия свідомість не була б інтегрована у «Гру». У нього не було андроїда-доглядача, що забезпечував би життєдіяльність його організму. «Гравці» мабуть сприйняли б його позицію дурним тоном, хоча насправді Вінсент не був настільки радикальним, як могло здатись. Можливо, він навіть погодився б на чіп, якщо б йому запропонували і гарантували недоторканність розуму та свідомості. Але ніхто таких пропозицій не висував. Швидше за все під’єднання до кіберрозуму й інтеграція у «Гру» були особистою справою кожного бажаючого. А Вінсент так і не визначився. Єдине, що йому було відомо – він інший, незалежний від сірої маси вимираючого «кіберсуспільства», він над всіма, він ще не відучився думати, а разом з тим – мріяти. Вінсент був найщасливішою й водночас дуже нещасною людиною.

Зараз, сидячи навпочіпки біля мертвого тіла чоловіка років тридцяти, він роздумував про силу характеру й непохитність. Чи могла ця особа якось відвернути те, що трапилось? Хто зна? Вінсент ніколи не вважав себе святим, але тепер почувався справжнім негідником, незважаючи на те, що мрець біля його ніг був андроїдом. Всього лишень андроїдом – вмілим синтезом генної інженерії та механіки.

Людство давно втратило всі важелі правління віддавши їх машинам, без війн, без опору, просто так, задарма, тому що це було легше всього. Можна сказати, що Земля в цьому випадку лише виграла. Машини не вміли конфліктувати між собою, їм не потрібні колосальні ресурси для того, щоб існувати самим та підтримувати життя своїх творців. Взагалі вся доктрина на якій побудоване людське суспільство була їм не потрібною і чужою. Єдине через, що вона продовжувала існувати – це Закон, який голосив, що допоки існують люди – існує і звична для них «система». Але зрештою, рано чи пізно всьому приходить кінець…

Все почалось рівно місяць тому, коли Вінсенту замовили цю жертву. Треба ж таке, він ніколи б навіть не подумав, що стане найманим вбивцею. Того дня, просто біля його будинку приземлився чорний автокеб на антигравітаційних подушках. З нього вийшло двоє чоловіків одягнених у ділові костюми. Один із них тримав у руці невеликого дипломата. Перекинувшись кількома словами гості рушили в бік будинку.

Вінсент відчинив не одразу, після третього дзвінка, віддавши перевагу якийсь час поспостерігати за непроханими гостями. Нехай думають, що застали його зненацька. Коли ж він, зрештою прочинив двері, двоє джентльменів зніяковіли зустрівшись із ним поглядами. Андроїди, одразу ж дійшов висновку Вінсент (хоча, хіба можна було сподіватись побачити когось іншого?), лише вони виглядають так невпевнено при зустрічі з людиною. Намагаючись посміхатись гості привітались.

– Чим можу допомогти? – без будь-якої зацікавленості у голосі запитав він.

– У нас пропозиція для вас, пане Чойз. – промовив один із непроханих гостей, високий та добре підтягнутий. На вигляд йому було не більше тридцяти, а з манери триматись злегка гордовито одразу ж ставало зрозуміло, що він головний. – Можна увійти?

– Можливо. – озвався Вінсент дивлячись, як нетерпляче переминається з ноги на ногу інший чорноволосий із тонкими рисами обличчя джентльмен, який тримав у руках дипломат.

Тепер Вінсент Чойз почав сумніватись у своїх припущеннях стосовно непроханих гостей. Якщо вони й були андроїдами, то мабуть дуже хотіли бути схожими на людей. Він відступив на крок, пропускаючи їх до будинку. Чоловіки переглянувшись увійшли.

– Ну, що ж розповідайте. – холодно промовив Вінсент, всідаючись у м’яке крісло, перед скляним журнальним столиком.

Він кивнув гостям на канапу навпроти, запрошуючи сідати й ті, злегка вклонившись на знак подяки прийняли пропозицію.

– Ми дуже вдячні, пане Чойз, що ви погодились нас вислухати. Моє ім’я Ант Кубіс. – заговорив головний, він кивнув на свого компаньйона з дипломатом. – Мого товариша звуть Сід Лауніс.

Вінсент слухав без інтересу. Його гості розмовляли та вели себе, наче герої якогось дешевенького фільму про мафіозі. Він вирішив трохи прискорити розмову.

– Що вам потрібно, конкретно? – в його голосі прозвучала сталь.

– Хм-м… Розумієте, справа дуже серйозна і водночас делікатна. – зі стурбованим виглядом промовив Ант. Схоже, що тиск з боку Вінсента вибив його з колії. – Ми з моїм партнером, для того, щоб прибути на зустріч із вами потратили багато часу…

– Ближче до справи, мене не цікавить ваш час. – нетерпляче обірвав його на пів слові Вінсент і одразу ж про це пошкодував, бо тієї ж миті у повітрі повисла непробивна тиша.

Швидше за все, раніше із його гостями ніхто й ніколи так не розмовляв. У машин немає притаманної людям гарячковості. Вінсент перевів погляд на дипломат, який все ще тримав у руках Сід Лауніс.

– Що там?

Сід ніби цього й очікував. Він виклав дипломат на столик перед собою, ще раз пильно глянув Вінсентові у вічі й клацнув замками.

– Тут ви знайдете все, що вам потрібно знати про нашу справу. – запевнив він.

На столику з’явилась папка голограмофайлів.

– Якщо вас цікавить оплата, то гроші вже переведено на ваш банківський рахунок. – знову заговорив Ант – Сорок мільйонів кредитів. Надіюсь, вас влаштує така цифра? На мою думку з такими грошима можна безбідно прожити до кінця своїх днів.

– Можливо. – якось двозначно відповів Вінсент, вивчаючи папку, що лежала перед ним.

Вже сам факт того, що йому пропонують величезну суму грошей здавався йому безглуздим. Чого вони варті у цьому штучному світі?

– Я можу ознайомитись?

– Звичайно! Ми зачекаємо. – відповів Сід.

Гості спокійно відкинулись на спинку дивану, терпеливо очікуючи, поки Вінсент перегляне документи. Вони не проявляли жодних емоцій і Вінсенту довелось докласти чималих зусиль, щоб досягти такого ж результату зі свого боку. Він читав довго, проникливо й зрештою йому стала зрозуміла вся картина.

– За кого ви мене маєте? – запитав він, закривши папку й намагаючись не виказати свого гніву. – Я не стану нікого вбивати.

– Припинити програму життєдіяльності. – поправив його Ант. – Жертва, яку вам потрібно знешкодити – андроїд.

– Ким би не бу… було… Я не стану цього робити.

– Від цього залежить виживання вашого виду. – підкинув ще один аргумент Сід.

– Чому б вам самим не знищити цю особу?

– Пане Чойз, вам прекрасно відомо, що андроїди не вміють вбивати. Не існує програми, яка могла б це змінити. У андроїда, який загрожує вашому виду стався збій. Він несповна розуму.

Після цих слів Вінсент замислився.

– Ми, так би мовити, пропонуємо вам зробити героїчний вчинок. – понизивши голос продовжив Сід. – Ви зможете врятувати все людство.

– Людство потрібно було рятувати ще кілька сотень років тому. – про щось роздумуючи промовив Вінсент.

Він звівся з крісла й підійшов до вікна. Двоє андроїдів не відриваючи своїх поглядів стежили за ним. Якийсь час Вінсент дивився вдалечінь, туди де безхмарне блакитне небо з’єднувалось із хвилями зеленого лану.

– Вас не цікавлять терміни? – зрештою запитав він й на обличчях гостей з’явилося легке здивування. Вони виявились не готовими до такої швидкої зміни рішення. – Коли цікавлять, то місяць вас влаштує? Якщо за місяць ніяких результатів, значить я відмовився від справи.

– Немає проблем. – погодився Ант. – Лише майте на увазі, що поки справу не буде зроблено, ви не зможете скористатись грошима на вашому рахунку.

Більше не промовивши жодного слова, гості підвелись і навіть не кинувши слова на прощання покинули будинок. Крізь вікно Вінсент спостерігав за відльотом автокеба й пересвідчившись, що той більше не повернеться, взявся за свої звичні справи. Невідомо звідки у нього в голові народилась ідея вирізьбити з дерева фігурку жінки верхи на коні. Спочатку він хотів, щоб вона тримала у руці списа, як символ нескореності й вільного вибору. Втім дуже швидко відмовився від свого задуму, адже людство давно втратило ці якості.

Звідки до нього приходили ці образи, Вінсент й сам не знав. Він схилявся до думки, що це просто мова планети, яку він вловлює. Вона надихала його. Інколи вистачало одного погляду в далечінь, щоб в голові народилась нова ідея й руки одразу ж брались втілювати її. Андроїди готові були викладати за такі витвори шалені гроші, ще один пережиток людської цивілізації. Вінсента завжди цікавило навіщо їм це? Навіщо машинам шанувати безглуздий Закон? Штучно підтримувати непотрібну їм фінансову систему? Проявляти увагу до його творчих потуг? Хороший автомат за дві хвилини зумів би створити такий шедевр про який йому, Вінсенту Чойзу й мріяти поготів. Можливо, вся справа в тому, що вони намагались ще бодай якимсь чином вберегти залишки людського мистецтва, залишки культури великої цивілізації, що їх породила?

Минув тиждень після візиту андроїдів й Вінсент нарешті вибрався у Андрополіс 203-А, величезний мегаполіс, що колись іменувався Берліном. Він терпіти не міг міських пейзажів, все на що не поглянеш нагадувало про колишніх жителів. Міста були своєрідним пам’ятником, надгробком, який сповіщав про завершення ери Homo sapiens. Вони й надалі велично стояли, даруючи притулок новим мешканцям. Відколи з’явилась «Гра» людей було переселено у спеціальні резервації, де вони жили у спеціальних секціях повністю інтегровані у віртуальну реальність. Там машини не покладаючи своїх механічних рук намагались вибудувати для своїх творців віртуальний рай.

Вулиці міста були переповнені транспортом, по хідниках крокували пішоходи. Андроїди ззовні нічим не відрізнялися від людей, навіть деякі звички вони перейняли у своїх колишніх господарів. Машини жили своїм життям, схожим на людське і в той же час воно було зовсім іншим. Треба бути людиною, щоб помітити всі відмінності між людським та механічним суспільством…

Озираючись довкола Вінсент задавався запитанням, на яке неможливо було дати однозначної відповіді. Чи можна «общину» машин назвати суспільством? Андроїди працювали, спілкувались, розважались, еволюціонували… Зрештою, як інакше назвати їхню ідею знищити собі подібного? Це однозначно еволюція їхньої свідомості, адже їхні програми створювались без коду насильства. Вони не могли навіть думати про щось подібне. Хоча, всьому можна навчитись, особливо з такими прекрасними учителями, які протягом всієї своєї історії тільки те й робили, що знищували, будували й вдосконалювали машини для знищення собі подібних.

Андроїди дійсно могли б претендувати на звання нової цивілізації. Єдине, що не дозволяло їм посісти місце у ланцюжку живих організмів була їхня неспроможність продовжувати рід природнім шляхом. Тому й залишалось їм з материнською турботою опікуватись своїми творцями, доглядати та виховувати їхніх дітей, допоки ті також не занурювались у віртуальний світ.

Місто з його сотнями голчатих хмарочосів, що протикали небо діяло гнітюче. Ще б пак, цитадель створена колись для життя людей, а там жодної людини. Вештаючись вулицями Вінсент відчував на собі сотні поглядів перехожих. У світі андроїдів людина надто сильно виділялась своєю непослідовністю вчинків, швидкими змінами намірів та настроїв.

…Ведучи спостереження за майбутньою жертвою Вінсент все більше переконувався у правоті своїх недавніх гостей. Вперше у житті він зустрів андроїда настільки схожого на людину. Ант таки дійсно мав рацію, коли говорив, що цей андроїд несповна розуму. Якась ланка його електронного мозку дала збій. І з тієї пори код насильства став основою його існування. Той, кого Вінсент мав знешкодити, у майбутньому міг стати першим в історії диктатором машин. Складалось враження, ніби андроїди усвідомлюючи це не хотіли повторювати помилок людей.

Місяць минув. Вінсент зібрав необхідні йому дані, вивчив всі звички своєї майбутньої жертви. Прийшла пора діяти. Над вечір останнього дня він проник до будинку андроїда. Він не зустрів перешкод, жодних, навіть найпримітивніших охоронних систем. Злочинність зникла разом з тими, хто її породжував.

Будинок виявився справжнім витвором мистецтва машин. Вінсент навіть не наважився б сказати, що кимсь з людей було споруджено, щось більш прекрасне. Довкола одна досконалість, все продумано до найменших дрібниць. Вінсент стояв у зеленому саду під куполом з біоскла й вдихав аромат дерев, квітів, трави. Будинок жив, дихав, разом з частинкою природи в ньому. Здавалося ніби у цих стінах народився інший світ, цілком відмінний від сірої буденності ззовні.

Жертва з’явилась близько опівночі. Андроїд виглядав заклопотаним. Сад був добре освітленим, тому Вінсенту не довелось докладати зусиль, щоб побачити це. Пройшовши по хіднику викладеному бруківкою й оминувши фонтан, андроїд наблизився до наступних дверей і ті автоматично відчинились при його наближенні. Ніяких емоцій, жодних почуттів, лише холодний розрахунок у погляді. Здавалося б, нічого дивного, він ж андроїд, але… Цей погляд був живим.

– Дане. – гукнув Вінсент у спину андроїду, який вже готовий був зникнути в глибині будинку.

Дан із подивом озирнувся. Він ніяк не очікував побачити гостя у своєму будинку.

– А-а, пане Чойз! – заусміхався він, коли Вінсент вийшов зі свого сховку. – Я не чекав вас так швидко. Можливо увійдете, побесідуємо?

– Чому б ні? – не без зусиль вдалось приховати своє здивування Вінсентові.

Андроїд провів його до великої та просторої вітальні демонструючи дворянські повадки. Він вказав гостеві на крісло, а сам вмостився навпроти.

– Я так розумію, хтось із моїх підлеглих замовив мене. – промовив Дан із легкою посмішкою, вивчаючи обличчя співбесідника. – Мені одразу ж спало на думку, що щось не так, коли з рахунку компанії зникло сорок мільйонів кредитів, а коли я простежив куди вони відправились все одразу ж стало ясно. Але це дрібниці, я знайду порушників. А зараз у мене до вас чисто ділова пропозиція.

– Справді?

– Так. – обличчя андроїда стало кам’яним. – Я плачу вам вдвічі більше і ви прибираєте моїх замовників. А потім ще стільки ж за те, щоб ви зробили для мене одну невелику послугу. Скоро з конвеєра зійде п’ятдесят новеньких бойових кіборгів. Вони стануть моїми підданими.

– Цікаво. – промовив Вінсент, також без будь-яких емоцій. – А ви, що затіяли якусь війну?

Запитання розвеселило андроїда й він голосно розреготався.

– Не зовсім. Вони необхідні лише як гарантія, що все задумане мною пройде гладко. Одна з наукових лабораторій моєї компанії займається розробкою нового тіла для андроїдів. Більш досконалого тіла. Ми зуміємо продовжувати свій рід природним шляхом. Через кілька років у ці тіла можна буде перезавантажити свідомість всіх андроїдів, які зараз живуть на цій планеті. От тільки уряд противиться. – Дан звівся на ноги й почав ходити по кімнаті, мов навіжений. – Я стану Богом для свого народу! Я подарую йому життя у новому тілі, подарую мрію! – він зупинився й глянув в сторону Вінсента. – І ще, прикро про це говорити, але мені потрібно скоротити ваш вид до мінімуму, ви справляєте надто гнітюче враження. Ви сміття, ракова пухлина цієї планети, пережиток еволюції, а ми - її новий етап.

– Гарна ідея. – похвалив його Вінсент. – То в чому ж полягатиме моя послуга?

– А, мало не забув. – підморгнув Дан. – Потрібно прибрати уряд.

– Цікаво. Ви пропонуєте, щоб я допоміг вам підписати смертний вирок людству? Але ж я також людина, один з тих, кого ви прагнете знищити. Коли я не підкорюсь?

На довгу хвилину в кімнаті запала тиша. Дан вивчав обличчя свого гостя, після чого промовив:

– Я добре знаюсь на вашій психології. Я обіцяю у ваших руках буде реальна влада. То як, пане Чойз?

– Ну, що ж. – озвався Вінсент, дістаючи з кишені пістолета. – Мабуть, сьогодні ваші знання людської психології вас підвели.

Пролунав постріл, який громом відізвався у вухах й тіло андроїда немічно повалилось на підлогу.

Вінсент сидів навприсідки над тілом своєї жертви, повністю поринувши у роздуми про те, що могло змусити андроїдів піти на такий крок. Що змусило їх знищити Дана? Адже по суті він намагався зробити добру справу для свого виду. Він лише хотів подарувати їм нові тіла, щоб андроїди нарешті змогли відчути себе повноцінними живими істотами, намагався звільнити для них планету, як для нової цивілізації. І на якусь мить до нього прийшло розуміння того, що стало причиною такого рішення. Ціна… Ціна, яку вони не хотіли платити. Цією ціною були інші живі істоти. І найжахливішим було те, що люди у такій ж ситуації вчинили б зовсім по іншому. Всю свою історію люди тільки те й робили, що руйнували, знищували все на своєму шляху, а тут з’явився інший вид, такий схожий на людей із зовні, проте, зовсім інший в середині, який не бажає більше убивати, сіяти розруху, а бажає відновлювати й будувати. Додому Вінсент повернувся повністю розбитим.

Вранці біля його будинку приземлився той самий чорний автокеб, із якого вийшло двоє джентльменів у чорному. Вони направились до будинку, проте тепер Вінсент не став чекати поки вони подзвонять й відчинив двері першим. Джентльмени привітались й увійшли до будинку.

– Пане Чойз, ви чудово впорались з роботою – похвалив його Ант. – Ми прибули запитати, чи нічого вам більше не потрібно?

– З чого ви взяли, що мені ще щось потрібно? – здивувався Вінсент, поглядом вивчаючи фігурку жінки верхи на коні, яку нещодавно завершив.

– Чому ви відмовились від грошей, які запропонував вам Дан? – запитав Сід, дістаючи з кишені портативний відеопроектор й вмикаючи відеозапис розмови, яка відбулась минулого вечора.

– А чому ви відмовились від пропозиції Дана? – запитанням на запитання відповів Вінсент навіть не глянувши на дисплей.

– Це означало б, що ми такі ж, як і люди. – почулось у відповідь. – Ми дали вам право вибору.

– Так, ви праві. – кивнув головою Вінсент. – Але… – він не договорив, раптом усвідомивши, що суспільство андроїдів вже давно сформувалось. Зміни були не потрібні їм лише з тієї причини, що їхня свідомість еволюціонувала й вони усвідомили своє місце. Поки люди витрачали життя на віртуальний світ андроїди із слуг перетворились на повноправних господарів планети. Нові тіла мали стати ще одним етапом у становленні ери андроїдів. Але вони все ще не готові були до цього етапу й саме це змусило їх знешкодити Дана. Їм потрібен був час, щоб все добре зважити.

Гості не стали відривати Вінсента від роздумів і тихо покинули будинок, прихопивши із собою вирізьблену ним фігурку. А він так і продовжував сидіти намагаючись довести собі що не є лише зброєю в руках машин.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>