Irrlicht

Irrlicht

Неділя, 22 листопада 2020 г.
Проглядів: 53
Підписатися на комментарі по RSS

Літак пішов на зниження. Щільні дощові хмари розступилися, і я побачив крізь ілюмінатор тропічний ліс, який набрякав пористою зеленою піною. Він застиг, як застигає охолола магма, вкриваючи, наче гігантський лишай, усю земну поверхню в радіусі видимості. Його аморфне тіло то здіймалося, то опадало, повторюючи рельєф плоскогір’я. Годі було зрозуміти, що ховається там унизу, під покровом сплутаної рослинності...

Трохи далі, на краю плоскогір’я текла кавово-молочна річка, біля гирла якої розташувалося місто (якщо це, звісно, можна було назвати містом). Між кронами дерев стали з’являтися похилені електричні стовпи та низькі, криті іржавим залізом халупи, на тлі яких виділялася біла дерев’яна церква з якимось зовсім недоречним, по-скандинавськи загостреним шпилем.

Літак сів напрочуд м’яко. Доїхав до кінця злітної смуги, розвернувся і зупинився поруч зі схожим на металевий хлів терміналом. Стюарт відчинив двері. Двоє метисів у світловідбиваючих жилетах на голе тіло підкотили трап.

Повітря було парким і вологим. Небо безбарвним. Метиси заходилися розвантажувати багажне відділення. Мене це не стосувалося; я прилетів лише на два дні й усі мої речі – пара свіжих сорочок, легкі мокасини, спідня білизна, камера – помістилися у невелику спортивну сумку. У терміналі було порожньо й незатишно. Кілька великих вентиляторів крутилися, ніби повільно вальсуючи у напівтемряві. Монітор на стіні транслював яскравий туристичний ролик, який, схоже, мав мало спільного з реальністю. Товстий прикордонник за стійкою паспортного контролю жестом покликав мене до себе. Я показав йому документи, і він мовчки поставив нерозбірливий синій штамп у моєму паспорті.

На виході з терміналу мене вже чекав невисокий чорнявий європеєць у гавайській сорочці та білому моряцькому кашкеті, з м’якими рисами обличчя, відтіненими кількаденною щетиною.

– Гармаш? – спитав він із наголосом на останньому складі. – Ніколя Гармаш?

Я сказав, що це я, і ми потисли руки.

– Джузеппе, – відрекомендувався він. – Впродовж наступних двох днів я до ваших послуг!

Він був редактором місцевої газети, яка співпрацювала з медіахолдингом. Ми сіли у його “тойоту”, великий обдертий пікап без одного дзеркала і рушили. Перш ніж термінал зник за стіною пальм, я помітив на огородженій колючим дротом службовій стоянці кілька військових джипів, бронетранспортер і самохідну бойову платформу класу “S”.

Дорога в’їхала у прорубаний у тілі джунглів тунель. На узбіччях, у високій траві валялися старі покришки і пластикові мішки з-під будівельних сумішей.

– Я думав, це місце схоже на якийсь шикарний курорт, – зауважив я.

– Усі так думають, – відказав Джузеппе.

– А що з погодою? Сезон дощів?

Він посміхнувся.

– Сезон дощів у нас тут майже цілий рік. Лише на початку осені відносно сухо. Тоді це ще може зійти за курорт – проводять карнавал і все таке... А решту часу, – він знизав плечима. – Решту часу маємо те, що маємо.

Джузеппе вів машину неуважно, часто відриваючи руку від керма, щоб почухати мочку вуха. Ми проїхали повз достатньо пристойне поле для гольфу і плантацію невисоких кущистих рослин із плодами, схожими на баклажани. Халупи, які я бачив із літака, зблизька справляли ще жалюгідніше враження. Огороджені металевими сітками подвір’я були забиті різноманітним мотлохом: гнилими віконними рамами, іржавими газовими плитами, дірявими човнами...

Коли ми в’їхали до центральної частини міста будинки стали вищими, доглянутішими, з претензією на історичність (ковані перила на галереях нагадували Новий Орлеан), в них відчувалася європейська витонченість. Проте було й дещо інше... Якась специфічна, суто місцева вразливість. Так ніби вони розуміли, що варто людям на мить відвернутися, як усе це так зване місто поглине океан неприборканої рослинності.

Один із цих будинків виявився готелем.

– Ось ми й на місці! – усміхнувся Джузеппе.

Він припаркувався під знаком, що забороняв стоянку, і ми зайшли у вестибюль. Як і в аеропорту, тут відчувався брак світла. Як і в аеропорту, крутилися вентилятори. Масивна стійка рецепції з чорного дерева нагадувала фортепіано. Неначе щойно відігравши концерт, з-за неї підвівся мулат-рецепціоніст. Він широко усміхнувся, і у напівтемряві засяяли два ряди його ідеально білих ідеально рівних зубів.

– Мануель, це мосьє Гармаш, – показав на мене Джузеппе. – Журналіст із Європи.

– Так-так, мосьє Гармаш! – зрадів рецепціоніст, ніби чекав на мене все життя. Він відчинив конторку і дістав стос порожніх бланків. – Ваш паспорт, будь ласка!

Поки він заповнював документи, я сів у глибоке бідермаєрівське крісло, яке ніби списали зі знімального майданчика старого діснеєвського фільма. Переді мною відкрився вигляд на широкий арочний прохід до зали ресторану з десятком столиків, баром і великим мармуровим каміном, який виглядав так, ніби його не розпалювали кілька десятиліть. Єдиним джерелом світла у залі слугувала лампа під рожевим атласним абажуром, що висіла низько над стійкою. Її торкався потилицею бармен, який, підперши рукою щоку, робив якісь обрахунки олівцем на клаптику паперу.

Відвідувачів було лише троє. За найближчим до бару столиком вусатий старий у блакитно-сірому піджаку без краватки і русява жінка з байдужим поглядом і незапаленою сигаретою, яку вона катала кінчиками пальців по скатертині. Ближче до каміну сидів іще один чоловік, про зовнішність якого не можна було сказати нічого певного, зважаючи на широко розгорнуту газету в нього в руках.

– Джузеппе!.. – хрипко вигукнув старий, упізнавши мого супутника. Мені здалося, що той не в захваті від цієї зустрічі.

– Мосьє префект, – Джузеппе торкнувся козирка кашкета.

– Хто це з вами? – безцеремонно поцікавився старий. Він підвівся з-за столу, на мить втратив відчуття рівноваги і схопився за край барної стійки. Я зрозумів, що він п’яний.

– Це мосьє Гармаш. Тільки що прилетів до нас із Європи, – представив мене Джузеппе. – Мосьє Гармаш, це мосьє Бувіль, префект.

Я сказав, що мені дуже приємно, і потис його липку вологу руку. Той радісно вчепився у мене, дихаючи в обличчя пряним бурбоновим перегаром.

– Чудово! Нові люди! – він потягнув мене до свого столика. – У нас це буває нечасто… Знайомтеся: мадмуазель Лурі.

Мадмуазель мовчки кивнула мені та опустила очі. Джузеппе сховав руки до кишень і з таким виглядом, ніби все це його не стосується, підійшов до вікна, відхилив оксамитову штору і подивився на небо, перевіряючи, чи не почався дощ.

Старий тим часом гукнув бармена і, не чекаючи моєї згоди, замовив мені порцію чистого віскі.

– То ви кажете, ви журналіст?

Я відповів, що так, журналіст.

– І на які теми пишете?

– Суспільно-політичні. В основному.

– Он воно що! Серйозна річ... Висвітлюватимете, як тут у нас працює знаменита урядова програма? – він підморгнув із незрозумілим мені підтекстом.

Я пригубив віскі і пояснив, що до виборів недалеко. І що читачі повинні знати, що члени провладної коаліція останні чотири роки були зайняті не лише набиванням власних кишень. З іншого боку, міжнародним медіахолдингом на зразок того, на який працюю я, також треба за щось жити.

– Усе правильно, усе правильно, – з кривою посмішкою погодився Бувіль, одним махом спорожнивши свій стакан. – Але! – він рвучко підняв вказівного пальця. – Але, дозволю собі висловити скромне оціночне судження: все, що вони тут затіяли, це суцільна нісенітниця!..

– Що ви маєте на увазі?

– Як що? – здивувався Бувіль. – Технічну школу, що ж іще! Ви хіба приїхали не через це?

Я кивнув.

– Саме так.

– І як ви настроєні щодо цього?

Я не зовсім зрозумів його запитання, але відповів, що настроєний оптимістично. Префект раптово ударив денцем важкого стакана по стільниці.

– От і маєш!.. І ви дійсно думаєте, що це те, що потрібно місцевим дикунам? Що вони взагалі здатні осягнути високу європейську культуру? Не кажучи вже про інженерію, ракетобудування, чи чого там вони хочуть навчати цих недоумків?.. Не смішіть мене! – старий відкинувся на спинку стільця, тріумфально склавши руки на грудях.

– Не звертайте уваги, мосьє Гармаш, – сухо мовив Джузеппе, розвертаючись до нас обличчям. – Мосьє префект людина старої формації. Його формулювання часом бувають різкими.

– А ти мовчи!.. – бризнув слиною старий. – І пам’ятай: якби не люди старої формації, як ти, Джузеппе, висловлюєшся, ми б із тобою тут зараз не сиділи!

– Ви праві. Ми сиділи б у якомусь значно кращому місці, – байдужим тоном відказав Джузеппе. – А крім того, з вами хіба забудеш?

– Перепрошую... – боязко втрутився рецепціоніст. Він, вочевидь, давно вже стояв у проході з моїм паспортом і ключами від номера і чекав, коли його помітять.

– Чудово! – ожив Джузеппе, радіючи нагоді позбутися компанії старого. – Ходімо. Поселимо вас.

– До зустрічі, друзі! Не забувайте старого Бувіля!.. – гукнув нам на прощання префект, піднімаючи високо над головою порожній стакан.

Ми піднялися скрипучими дерев’яними сходами. Номер виявився доволі пристойним. Подвійні скляні двері виходили на галерею з велетенським фікусом у велетенському сірому горщику. Джузеппе оглянув комплект свіжих рушників на краю ліжка, добротний дубовий комод, шовкові штори на вікнах і залишився задоволеним.

– Добре, відпочивайте, – сказав він мені. – Я завтра за вами заїду. Церемонія починається о десятій.

Ми попрощалися. Я залишився у номері сам і увімкнув телевізор. Поки гаряча вода набиралась у ванну, я безцільно перемикав канали: війни, протести, теракти... За вікном почав накрапати дощ. Хмари згустилися. Бульвар освітили ліхтарі.

Прийнявши ванну, я переодягнувся і спустився вниз. Бувіль і тип із газетою пішли, залишилася лише мадмуазель Лурі. Вона читала книжку у м’якій обкладинці. На столі перед нею парувала чашка мате.

– Перепрошую, я вам не заважатиму? – спитав я.

Вона підняла очі і знічено усміхнулася.

– Ні-ні, що ви... Сідайте.

Я сів на той самий стілець, що й першого разу.

– Пробачте префекта, – сказала вона. – У нас і справді рідко бувають гості.

– Розумію. Не хвилюйтеся.

Вона не знала, як продовжити розмову і, нахиливши голову, заклала за вухо неслухняне пасмо волосся. За стійкою з’явився бармен. Він спитав, чи буду я замовляти щось на вечерю, я сказав, що так. Він порадив крокети з тріски.

– Що читаєте? – спитав я у мадмуазель Лурі.

Вона подивилася на обкладинку книжки, так ніби щойно вперше її побачила.

– Так, детектив...

– Цікаво?

– Не дуже.

– Ви працюєте в мерії?

– Ні. У департаменті з розвитку заморських територій.

– Виходить, ви маєте прямий стосунок до відкриття школи?

Вона усміхнулася.

– Виходить, що так.

Розмова знову забуксувала. Я вирішив просто дочекатися крокетів, поїсти й піти спати. Мадмуазель Лурі допила мате, глянула на свій маленький золотий годинник і сказала, що їй пора.

– Побачимося завтра на відкритті, – мовила вона, прощаючись.

Узяла парасольку, накинула бежевий тренч і вийшла.

 

Серед ночі мене розбудив наростаючий гуркіт. Він наближався зі сходу, з боку океану, і прямував на захід, вглиб континенту. Гелікоптер.

Я вийшов на галерею. Дощ припинився; повітря було таким же важким і задушливим, як і вдень. У тьмяному світлі розсіяного хмарами місяця я побачив, що гелікоптерів два. Точніше, це були не гелікоптери, а великі військові вертольоти з подвійними гвинтами. Вони швидко зникли за чорною лінією дерев. Потім повз готель промчало кілька пожежних машин із сиренами, і стало вбивче тихо...

 

Джузеппе заїхав за мною близько дев’ятої. Ми випили кави з круасанами і вирушили на відкриття школи. Це була довга триповерхова будівля у стилі бруталізму з великими, злегка заокругленими вікнами і далеко винесеною бетонною консоллю незрозумілого призначення. Над входом красувалися опуклі латунні літери: СВОБОДА, РІВНІСТЬ, ПРОГРЕС (латиною).

Джузеппе легенько штовхнув мене в бік.

– Не перестаю дивуватися, з яким завзяттям білі люди прищеплюють колонізованим народам любов до цієї огидної архітектури, яку самі встигли зненавидіти, – прошепотів він мені на вухо.

Я усміхнувся. Непогана фраза, треба запам’ятати.

На подвір’ї стояла дерев’яна трибуна. Зібралося з два десятки чиновників (більшість метиси) і приблизно стільки ж репортерів. Я побачив Бувіля. Поруч із ним крутився молодий хлопець, мабуть, помічник, який поглядав на небо, тримаючи напоготові велику чорну парасолю. Рівно о десятій заграв духовий оркестр, церемонія почалася...

Мадмуазель Лурі я помітив пізніше. Вона стояла позаду, у підніжжі трибуни, у вчорашньому тренчі, з руками, схованими глибоко у кишенях і не звертала жодної уваги на те, що відбувалося навколо. При денному світлі вона здалася мені симпатичнішою.

Я дістав із футляра камеру і для годиться зробив кілька знімків: префект з високо піднятою рукою, місцеві, які аплодують в єдиному рівнянні на білих благодійників, нудьгуючі обличчя музикантів. Коли все скінчилося, присутні зітхнули з полегшенням, проте розходитися не поспішали (казали, у вестибюлі мав бути фуршет). Я опинився поруч із префектом і привітав його з відкриттям. Він мляво подякував і представив мені свого помічника (Робер? Рішар? Зрештою, байдуже…)

– Чому ви вчора так рано пішли? – спитав я.

Старий приклав долоню до чола і важко похитав головою, мовляв: не питайте... Я зрозумів, що його мучить похмілля. Знову почав накрапати дощ, знову заграв оркестр.

– Ви вже завершили? – поцікавився в мене Джузеппе, виринувши з натовпу із канапкою в одній руці та паперовим стаканчиком у іншій.

– Майже, – я шукав очима Лурі, але її ніде не було видно.

– Добре. Чекатиму біля машини.

Я сховав камеру і ще трохи походив навколо, ловлячи випадкові уривки розмов. Хтось говорив, що школа – це, звісно, добре, але ви бачили, в якому стані дороги? Хтось показував, яку частину фасаду не встигли доштукатурити.

– Ну як, відчули смак тутешнього офіціозу? – спитав Джузеппе, коли я повернувся до його пікапа.

– Бувало й гірше, – відповів я.

Ми рушили. Я попросив висадити мене біля центрального поштамта.

– Вирішили відправити листівку додому?

Я пояснив, що мені не встигли видати готівку перед відрядженням, і тепер я повинен отримати переказ із редакції.

– Ясно. Маєте якісь плани на вечір?

– Якщо чесно, ніяких... А є пропозиції?

Джузеппе усміхнувся.

– Щось придумаємо! Я передзвоню вам після шостої.

– Домовилися.

– До речі, якщо хочете замовити дівчину в номер, зверніться до Мануеля.

Він поїхав. Я зайшов до поштамту і ніби перенісся на століття назад – вейнскот-панелі на стінах, засиджена мухами люстра, потріскані олійні портрети у широких горіхових рамах. По той бік віконця сиділа темношкіра жінка середнього віку. Окуляри у важкій чорній оправі трималися на самому кінчику її нетипово кирпатого носа.

– Я вас слухаю, мосьє.

Я простягнув їй свій паспорт і назвав номер комірки. Вона перевірила прізвище і показала мені, куди йти. Комірки були в дальній частині приміщення. Я ввів номер паспорта на клавіатурі, і чорні залізні грати повільно від’їхали вбік. Відшукавши потрібний сейф, я приклав до сенсора на дверцятах великий палець.

Всередині був аркуш паперу з намальованою від руки схемою: місце зустрічі позначене хрестиком, до нього вела штрихова лінія від готелю повз мерію, ринок (пара сірих прямокутників) та річку (хвиляста блакитна лінія). У верхній частині аркуша стояв двічі підкреслений час – п’ята ранку.

Я запам’ятав схему і, повернувши аркуш назад до комірки, вийшов із поштамту.

 

– Ну що, отримали гроші? – спитав Джузеппе коли я спустився до нього у вестибюль. Була сьома вечора, встигло стемніти, поки що без дощу.

– Гроші?.. Так, отримав.

– Тоді гайда їх витрачати!

Ми звернули з бульвару і пішли навпростець через погано освітлений парк з бетонними скульптурами у індіанському стилі. Джузеппе сказав, що він іще не вечеряв, і запропонував зайти у піцерію його знайомих. Я погодився. Дорогою ми говорили про Європу, про студентські заворушення та футбольний чемпіонат, який мав відбутися влітку.

Піцерія виявилася не зовсім тим, що я очікував. Власне це була ніяка не піцерія, а великий, брудний, критий хвилястими оцинкованими листами бар з бетонною підлогою, рідко розставленими столиками та сценою, прикрашеною кольоровими електричними гірляндами. Ми замовили вечерю і випити. На сцену вийшов сутулий старий метис. Він дістав із футляра гітару, настроїв її і заграв повільний в’язкий блюз, стиха підспівуючи приємним хрипким голосом.

Хтось погладив моє плече. Я озирнувся і побачив молоду мулатку, яка, похитуючи стегнами, ішла поміж столиками. Вона зловила мій погляд і усміхнулася, недвозначно натякаючи на характер послуг, які пропонує.

Джузеппе підморгнув мені (він встиг випити перше пиво і замовити друге). Я сказав йому, що в мене суто робоча поїздка.

– Так, звичайно, – усміхнувся він.

Нам принесли величезну паруючу піцу, посипану червоними кружальцями пепероні. Почався дощ. Повз бар проїхав бронетранспортер і кілька джипів із солдатами в сірих костюмах хімзахисту.

– Вночі я чув пожежні сирени, – ніби між іншим зауважив я. – І вертольоти.

Джузеппе махнув рукою.

– Лісові пожежі. Дрібниці.

Я зобразив здивування.

– Пожежі? Але ж тут постійно ідуть дощі.

– Це місцеві. Вони люблять бавитися феєрверками. Не хвилюйтеся, мабуть, уже все загасили.

Гітара сумно схлипувала в руках у старого. Дощ барабанив по металевому даху. Поївши і випивши ще по кілька пив, ми вийшли у вологий вечір. Вивіска раз по раз спалахувала жовтим неоновим полум’ям, що перекидалося на високий старий платан поруч. Джузеппе помітно сп’янів, і, прощаючись, я сказав, що йому не варто сідати за кермо в такому стані.

– Не хвилюйтеся, – відмахнувся він. – Я їхатиму повільно. Вночі вулиці порожні.

Я спитав, які тут є ще розваги, крім барів, сексу за гроші і відкриття шкіл. Він замислився і відповів, що, мабуть, ніяких.

– Ви не думали повернутися до Європи?

– Повернутися? – здивувався Джузеппе. – Я там ніколи не був.

 

О пів на п’яту ранку мене розбудив писк електронного будильника. Перед тим як лягти спати я випив кілька капсул ентеросорбенту і не відчував жодних ознак похмілля.

Я швидко одягнувся, узяв камеру і тихо спустився сходами. За стійкою рецепції нікого не було – тим краще. Вулиця спала. У сизій імлі вгадувалися верхівки пальм і церковний шпиль у кінці бульвару. Відтворюючи у пам’яті схему з поштової комірки, я пішов повз мерію до річки. Псевдоєвропейські будинки швидко залишилися позаду. До розмитого глиняного берега стали тулитися бідні райони, завалені сміттям, оточені іржавим колючим дротом (мимоволі згадалися розповіді батьків про табори DP).

Асфальт був старий, із глибокими вибоїнами. Проте навіть він невдовзі закінчився. Дорога перетворилася на червону глиняну ґрунтовку. Праворуч гнили руїни покинутої ферми. Посеред пустиря перед нею стояв сріблясто-синій “форд” із брезентовим відкидним верхом. Це мало бути те саме місце.

Я підійшов до машини. З “форда” мені назустріч вийшов білий чоловік середнього віку, схожий на бухгалтера, у картатій сорочці та окулярах. Під пахвою він тримав жовтий поштовий пакунок.

– Це… Це ви? – звернувся він до мене, боязко роззирнувшись навколо.

– Я.

Він облизав губи і поклав пакунок на капот.

– Усе тут.

Край пакунка був надірваний. Я дістав кенонівський мультиспектральний фільтр, перевірив налаштування і сховав до кишені. Також у пакунку був пістолет.

– Це ще для чого? – спитав я.

Бухгалтер розгублено знизав плечима.

– Я подумав так, на всякий випадок…

– Заберіть. Я цього не бачив.

Він пробурмотів вибачення, поспішно забрав пакунок з капота і кинув на пасажирське сидіння.

– То що? Ходімо?

Я кивнув на машину.

– А ми хіба не поїдемо?

– Дорогу розмило. Крім того, нам все одно доведеться обходити через ліс...

– Зрозуміло. Ведіть.

По дорозі ми йшли десь із півгодини. В разі наближення будь-якого транспорту домовилися ховатися в кущі. Але жодного транспорту не було.

Ми звернули на стежку. Червона грязюка була в’язкою і всюдисущою (я передбачив це і взув мокасини, які збирався викинути по поверненні в готель). Зарості густішали. Високо вгорі різкими тріскучими голосами перегукувалися птахи й мавпи. Ми дійшли до місця, схожого на галявину. За деревами виднілися залишки примітивних тубільних будівель у вигляді критих пальмовим листям бамбукових платформ, піднятих на висоту метра над землею.

Бухгалтер зупинився і витер рукавом чоло. Він встиг добряче спітніти.

– Все. Далі я не піду...

Я був не проти.

– Туди, – він показав на будівлі з бамбука. – За руїнами. Метрів двісті.

– Є охорона?

Бухгалтер похитав головою.

– Всі на північних схилах. Тут іще не виявили.

– Добре. Повертайтеся до машини, – сказав я.

По той бік руїн рослинність знову густішала. Товстезні, вкриті мохом стовбури дерев капок стояли у напівтемряві як руїни стародавнього храму. Ліани звисали до самої землі. Попереду, в обгорілих кущах лежало кілька уламків. Я зрозумів, чому їх неможливо було сфотографувати з літака-розвідника – якби не світіння, яке вони випромінювали, їх годі було б помітити навіть з відстані кількох метрів.

Світіння нагадувало ефект біолюмінесценції (я бачив щось схоже на Цейлоні, де поширені види медуз, які світяться у темряві). Воно зачаровувало, як Irrlicht, болотяний вогник із казки; розходилося навколо уламків хвилями, неначе північне сяйво. Кольори змінювалися: від жовтого до лілового, від яскраво-червоного до темного індиго. Я підійшов трохи ближче, вибираючи підходящий ракурс для зйомки (я пам’ятав про суворе застереження не наближатися менш ніж на двадцять метрів).

Хвилі світла супроводжувалися хвилями тепла. Я зауважив, що на сусідніх кущах і деревах вже з’явилися невеликі, схожі на бризки люмінесцентної фарби плями світіння. Я дістав камеру, приєднав фільтр і почав знімати, поступово змінюючи спектральний діапазон.

 

Коли я спустився назад до закинутої ферми, була рівно сьома. Я підійшов до “форда” і відразу зрозумів, що щось не так: бухгалтер сидів, зіщулившись, на задньому сидінні і дивився прямо перед собою.

– Мосьє Гармаш? – почулося з-за спини.

Я обернувся і побачив мадмуазель Лурі. Вона навела на мене дуло автоматичного “ґлока”. Я подумки оцінив дистанцію і прикинув, чи встигну вибити пістолет із її руки, але вона розгадала мої наміри.

– Не раджу. У мене хороша реакція.

Я поклав футляр із камерою на капот та підняв руки вгору.

– Чудово, – похвалила вона мене. – Ходімо.

Ми обійшли зруйновану ферму. На порослому бур’янами подвір’ї нас чекав “сітроен” кольору мокрого асфальту.

– Сідайте.

Я слухняно зайняв місце пасажира.

– Я сховаю пістолет, – сказала Лурі, заводячи мотор. – Сподіваюся, ви будете слухняним хлопчиком.

Ми повернулись у місто і зупинилися перед будівлею з емальованим гербом на фасаді. Я зрозумів, що це поліцейський відділок. Перед ним був припаркований пікап Джузеппе. Ми з Лурі піднялися на другий поверх. Сам Джузеппе сидів у коридорі, неуважно гортаючи журнал, присвячений морській риболовлі.

– Швидко вас! – приязно усміхнувся мені він.

Я промовчав.

– Останні двері ліворуч, – показала Лурі.

Ми зайшли до невеликої кімнатки зі столом, трьома стільцями, металевою лампою і одностороннім дзеркалом замість вікна.

– Сідайте.

Я сів. Лурі залишилася стояти. Вона сховала руки до кишень тренча і глянула на мене згори вниз. Неслухняне пасмо вибилася з-за її вуха.

– То що? Розкажете все як є? Чи ламатимете комедію?

– Не розумію, про що ви.

– Значить, ламатимете… – зітхнула вона. – На кого ви працюєте?

– На якій підставі ви мене затримали? – поставив я зустрічне запитання. – Я іноземний громадянин і хочу бачити свого консула.

– Заспокойтеся. Ваше найближче консульство за тисячу миль звідси. На кого ви працюєте? – терпляче повторила Лурі.

Я не відповів.

– Ви хочете, щоб ми вас тут закрили на тиждень-два? – вона обвела промовистим поглядом стіни, на яких проступали вологі руді плями. – Повірте, це так собі варіант...

Я вперто мовчав.

– Окей, – зітхнула Лурі.

Вона вийшла з кімнати і повернулася з телефоном.

– Говоріть, – сказала вона, простягаючи мені апарат.

Я приклав холодну слухавку до вуха.

– Алло, Нікі?.. – почулося звідти. Я упізнав голос. Він належав Оліверу Шнайдеру з нашого торгового представництва у Форталезі.

– Так, Олі, слухаю.

– Мені сказали, ти у відділку. Що сталося?

– Нічого, Олі. Маленьке непорозуміння.

– Ясно… Які перспективи?

Я глянув на Лурі. На її устах вигравала мрійлива усмішка.

– Два тижні в одиночному номері, all inclusive.

– Звучить не дуже, – сказав Олі. – Які альтернативи?

– Відгадай із трьох спроб.

Пауза.

– Ясно… Що ж, розкажи їм те, що ти знаєш. Ти ж небагато знаєш, правда?

– Небагато. Але при всій повазі, Олі, я не впевнений, що у тебе є повноваження видавати такі розпорядження...

– По-перше, це не розпорядження, а порада, – сказав Олі. – По друге, не хвилюйся. Наш центр уже передав інформацію їхньому.

Цього варто було чекати, подумав я; от тільки мене чомусь забули попередити. У слухавці невиразно грала музика і сміялися люди. Знаючи Шнайдера, я не сумнівався, що він тримає у вільній руці келих мартіні.

– Зрештою, ми всі граємо за одну команду, – додав він.

Так. Тільки ти, Олі, попиваєш мартіні у себе у Форталезі, а я застряг у цій богом забутій дірі, подумки відповів йому я і поклав слухавку.

– Ну? – спитала Лурі, сідаючи навпроти мене.

– Не під запис.

– Само собою.

Вона натисла ногою на кнопку, сховану за ніжкою стола.

– Олі сказав, що вам уже передали інформацію офіційними каналами.

Лурі гірко посміхнулася.

– Поки сюди щось дійде з Європи, я встигну вийти на пенсію... Високим чинам добре, вони далеко. А я повинна розбиратись із цим тут і зараз.

Вона поклала на стіл сигарету і покотила її кінчиками пальців туди-сюди. Звісно, я розумів її. З такими, як ми, нагорі мало хто рахується.

– Я знаю не набагато більше за вас, – сказав я.

– І все-таки більше, – усміхнулася вона. – Що там упало?

– Супутник.

– Російський?

– Не знаю, – я справді не знав. Зрештою, він міг бути й нашим.

Лурі замислилася.

– Я не експерт, але, наскільки мені відомо, супутники просто так не падають. А якщо й падають, то згорають у атмосфері.

– Ви праві. Думаю, в цьому випадку його збили. Крім того, це не зовсім супутник, швидше окремий модуль космічної станції. Надто великий, щоб згоріти повністю.

– Це точно... Ми вже четвертий день не можемо погасити уламки. Що там таке? Якісь хімікати?

– Не зовсім. Це була свого роду лабораторія з генетично модифікованими рослинними зразками.

– Цікаво...

– Так. Ті, хто проводили цей експеримент, намагалися використати фотосинтетичний ефект як каталізатор холодного синтезу на клітинному рівні, без повномасштабної ланцюгової реакції. Свого роду біологічно-атомна електростанція.

Лурі взяла паузу. Мабуть, це було не зовсім те, що вона очікувала почути.

– Наші прилади не фіксують підвищеного рівня радіації.

Я знизав плечима.

– Я лише переказую те, що почув сам.

– Добре... Припустимо, так і є. Що тоді?

– Власне, специфічна природа цього вогню не дає вам його погасити.

Петер, мій знайомий із наукового департаменту, з яким ми зустрілися в барі в переддень мого відльоту, сказав, що це не зовсім вогонь. Він назвав це квантовим горінням. Але я не хотів повторювати те, чого сам не розумів.

– Тобто, уламки повинні вигоріти повністю? – спитала Лурі.

– Не факт, що вони вигорять. Очевидно, субстанція продовжує вбирати фотони і перетворювати їх на теплову енергію.

– Тоді який вихід?

Я сказав їй те, що почув від Петера: ізолювати. Саркофаг.

– Ви жартуєте?.. Не знаю, чи ви помітили, але ми серед джунглів.

Я сказав, що так, це суттєво ускладнює завдання. Лурі забарабанила пальцями по столу.

– Фрагменти невеликі, але їх багато. До того ж вони розкидані на значній території у важкодоступних районах. Ми навіть не впевнені, чи всі знайшли.

– Це ще не все, – найгіршу новину я припас на кінець.

– Я вас слухаю.

Я пояснив, що субстанція має високу біологічну активність. Вона була вирощена для бідних на ресурси середовищ і навчилася поглинати будь-яку органіку задля збільшення власної маси. Відповідно тут, на Землі, вона особливо небезпечна.

– В якому сенсі?

– Це паразит, який теоретично може заразити всю земну рослинність і передати їй свої властивості.

– І ми нарешті отримаємо необмежену безкоштовну енергію? – іронічно посміхнулася Лурі.

– Потік якої неможливо буде зупинити. Якщо не придумати щось прямо зараз, у вас тут скоро увесь ліс світитиметься. А потім, усе це тепло в атмосфері...

– Я зрозуміла, можете не продовжувати. Як щодо тварин? І людей. Ця субстанція може інфікувати і їх також?

– Не знаю. Але на вашому місці я б не надто наближався до уламків.

Лурі підняла сигарету і постукала її кінцем по відкритій долоні.

– Там зараз пожежники. І солдати, – замислено мовила вона.

Я розвів руками.

– Вибачте, але це все, що мені відомо…

 

Була майже дев’ята. Ми вийшли у коридор.

– Джузеппе!

Той підвівся, кинувши риболовний журнал на порожнє крісло.

– Так, шеф.

– Відвези мосьє Гармаша у готель, – розпорядилася Лурі. – А потім прослідкуй, щоб він сів на літак.

– Буде зроблено.

Вона потисла мою руку і віддала мені камеру.

– Дякую вам за співпрацю, мосьє Гармаш.

– Немає за що, – мені б не хотілося бути зараз на її місці. Мабуть, нікому б не хотілося.

– З цікавістю чекатиму виходу вашої статті про школу, – додала вона наостанок, усміхнувшись.

 

Ми із Джузеппе сіли в його пікап. Він завів мотор і винувато глянув на мене.

– Ви вже вибачайте, але така у нас робота…

Я відповів, що все розумію.

В готелі ми разом перекусили і випили по пляшці темного пива. В аеропорту він провів мене до самого літака. Поки завантажували багаж я думав про те, чим мені зайнятися, коли повернуся. Взяти відпустку? З’їздити на Корфу? Чи може взагалі звільнитися? Купити спортивну машину й пожити наостанок у своє задоволення. Європа, звісно, на іншому кінці земної кулі, але куля все-таки одна... А що коли я заразився? Що коли прямо зараз у моєму тілі розмножуються клітини цього паразита?

Стюарт сказав, що час.

– Ну, мосьє Гармаш, приємно було познайомитися! – усміхнувся Джузеппе.

Ми потисли руки.

– Як думаєте, це все дійсно згорить? – спитав він.

– Що саме?

Він засміявся.

– Ну, цей наш чортів світ!

– Не знаю. Побачимо.

– Скоріше б уже…

Він побажав мені приємного польоту, розвернувся і, насвистуючи щось собі під ніс, рушив до терміналу.

Літак був напівпорожній. Ми злетіли. Я побачив місто згори, – крихітний острівець цивілізації посеред дикої стихії лісу – і знову подумав про Лурі. Мені було шкода її. Її, Джузеппе і всіх інших, навіть Бувіля. Вони не заслуговували бути кинутими напризволяще. Хоча, чорт забирай, хто заслуговує?

Мабуть, я старію; стаю надто сентиментальним. Зрештою, яке мені діло? Я повертаюся додому і можу з чистим сумлінням робити вигляд, що все це мене не стосується… Поглянувши востаннє крізь ілюмінатор, я побачив, що і місто, і ліс зникли за пеленою низьких дощових хмар.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>