Фрагментарність

Фрагментарність

Вівторок, 13 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2736
Підписатися на комментарі по RSS

Надриваючись гуркотом двигуна, виблискуючи хромованим капотом, старенький Фатум неквапом кружляв вузенькими вуличками Міста. За кермом нікого не було. Не було і самого керма, дерев’яна панель переді мною узагалі не містила жодних приладів, лиш екран, по якому бігали герої мультиків. Не те, щоб мене це нервувало, чи щось в такому роді, але дискомфорт певний я відчував. Зрештою, після недовгих душевних мук, я уявив перед собою кермо і на кожному повороті почав повертати його, відгадуючи, у який бік зверне машина.

Коли відгадував – міг з впевненістю сказати собі, що он, дивись, машина повертає туди, куди я скажу. Коли промахувався – міг просто ігнорувати це непорозуміння. Або сказати собі, що насправді я саме туди і хотів, тільки в останній момент м’язи скрутило і все вийшло отак. З усіх обманів самообман – найприємніший і найпростіший.

За деякий час маршрут мені здався дивним. Я чомусь думав, що до готелю можна було доїхати швидше. Чи то просто я вже забув дорогу? Часу пройшло достатньо. Маршрут міг і помінятися, чи може Фатум хоче мені показати Місто? Я поглянув на ліву руку. Замість годинника там висів простенький прилад, що показував «90». Це значення мені зараз було важливіше за час і неприємно муляло десь у підсвідомості. Радувало тільки, що від моменту мого прибуття воно взагалі не змінилося. Ніби процеси, що стрімко протікали у Системі, раптом зупинилися, перелякавшись моєї присутності.

Враховуючи природу проблеми, статися так могло. Інша справа, що зменшуватися з цього приводу число ніяк не хотіло. А то було б приємно вирішувати проблеми самим своїм існуванням. Ідеальна робота, що не кажи.

Сонце в небі вже майже досягло зеніту, а ми все їздили. Я, здається, навіть почав помічати повторення краєвидів за вікном. Нічого доброго таке спостереження обіцяти не могло. Я пошарив під панеллю, оглянув усі кутки, але навіть маленького пазу, щоб дібратися до системи керування машиною, знайти не зміг. Тому спробував розбити саму панель, засадивши в неї кулаком.

- Ти чого бісишся? – почувся неприємний голос з динаміка, перериваючи веселі мелодії. На екрані виникло неголене обличчя.

- Ем? – не зрозумів я.

- Чого по панелі дубасиш? Нудно, чи шо?

- А ти власне хто? – спитав я, трохи оговтавшись, хоча відповідь на це питання вже зріла у моїй голові.

- А ти хто? – відповіло мені обличчя. – Пусти його всередину, захисти від сонця, а він по панелі стукає. По голові собі постукай, довбню!

- Тобто ні в який готель ми не їдемо? – спитав я, витягуючи з валізи викрутку.

- А навіщо їхати «кудись»? – поцікавилося обличчя. – Рух сам по собі багато чого вартий. Рух – це життя, чув колись таку сентенцію? Егей, що ти робиш?

- Вибач, - сказав я, віддираючи дерев’яну панель і підключаючись до системи керування, - але мені треба в готель. Машина потрібна для того, щоб нею кудись їздити, а про сентенції я краще з кимось іншим поговорю, гаразд?

- Ей ти! Навіть не думай! Я… Тебе…

Обличчя на екрані покрилося шумами і нарешті зникло, змінившись на мультики, а за мить там постало інше обличчя, вже жіноче.

- О, ти тут… Як добре… Я так стомилася…

- Це відчувається по паузах між реченнями. Ти що, взагалі контроль втратила?

- Майже… Я… Мені здається, мене не існує…

- Ще б пак, - скривився я, поглядаючи на прилад. Число змінилося на «89.73». – Чекай, я скоро буду. Якщо, звісно, у Фатума знову не виникне бажання покататися.

- Не виникне… Після того як ти з’явився… Вони більше не дуріють…

- Хоч щось радує, - пробурчав я і вимкнув зв'язок. Один чорт шумів стільки, що поговорити нормально не вийде.

Арка готелю виникла за поворотом хвилин через п’ять. Я злісно скривився, подумавши, що ми стільки часу кружляли практично поруч від пункту призначення всього лиш через надмірне захоплення машини філософією. Фатум зупинився і відчинив дверцята. Мене відразу обдало жаром з вулиці. Вентиляційні системи теж варто було б обновити, подумав я і вийшов надвір.

До багажника відразу пришкандибав невеличкий носій, але замість того, щоб викладати мої речі, а точніше переконатися у їхній відсутності, він зупинився і часто замигав кольоровими діодами. Навколо нього навсібіч розліталися кольорові бульбашки – очевидно, він робив їх з мильної води, призначеної для прибирання. Я заскочив у машину і перемкнув канал. На екрані виникло обличчя, з динаміків полився звук.

- Фатум, харе придуркуватися, це я, Робі. Ти мене чуєш, чи ні? – прорипів тонкий голос. – На чорта ти привіз цей шматок м’яса у готель, ти що не чув, що від нього одні проблеми? Агов, Фатуме, ти що, в стовпа грюкнувся?

Я тихенько обійшов носія і підняв його над головою, вишукуючи вхід для штекера. Він часто задриґав коротенькими ніжками і тоненько запищав. Бульбашки почали розлітатися інтенсивніше. Зрештою я знайшов, що шукав, і запустив передбачливо створену систему реверсу. За мить вогники погасли, і, коли я поставив малого на землю, той діловою ходою попрямував до багажника.

Піднявши кришку, носій обдивився порожнечу невеликою камерою і, не знайшовши нічого, покрокував назад у двері для прислуги, смішно перебираючи ніжками. На приладі світилося число «89.62». Негусто. Хоча було б наївно сподіватися вирішити проблему отак, перебором.

У просторому холі було прохолодніше, ніж на вулиці, системи кондиціювання тут, очевидно, ще не з’їхали з глузду. Я пройшов порожнім коридором до відкритого ліфта  і зайшов всередину, сильно сподіваючись на те, що його зараза не торкнулася. У кінці кінців ліфтової електроніки повинно бути замало для зародження цілої свідомості. Хоча, всіляке буває.

Дверцята зачинилися, і кабіна рушила вниз. Через кілька хвилин ліфт зупинився і переді мною постала моя кімната.

За стільки часу тут навіть нічого не змінилося. Вікна-екрани незмінно демонстрували гірський пейзаж, невеличкі прибиральники пурхали над скромними тумбочками, здуваючи з них пил. Побачивши мене, вони перелякано розбіглися. Цікаво, їх хвороба торкнулася? І від чого, якщо так, вони отримують задоволення?

Я кинув речі на диван, роздягся і пірнув під прохолодний душ. Після спеки це була райська насолода. Не вдягаючись, я дійшов до ліжка і завалився на спину, роздивляючись стелю над головою.

Задача переді мною стояла складна, і я це знав. Але простих задач мені і не доручали. Розкладаючи план робіт на етапи, я не помітив, як заснув.

Скільки я спав сказати складно – краєвид за «вікном» не помінявся ані краплі, годинників у номері не було, а прилад, що висів у мене замість годинника, показував незмінне «89.62».

Єва сиділа у кутку кімнати, роздивляючись мене своїми блакитними очима. З одягу на ній був коротенький халатик та шпилька на волоссі. Вона побачила, що я прокинувся, підійшла до ліжка і сіла на краєчок, не зводячи з мене очей.

- Виспався?

- Не знаю… - я потягнувся на ліжку, зминаючи постіль. Тоді помітив, що лежу перед нею абсолютно голий. Щоб виправити непорозуміння, довелося стягти халатик і з неї. Він і справді виявився єдиним елементом її гардеробу. Ну, крім шпильки звісно.

За півгодини, чи щось в тому роді, точний час дізнатися не було жодної можливості, ми лежали поруч, задивляючись на стелю. На фарбованій поверхні не було ані тріщинки, ні зайвої крапки – ідеальне біле полотно, найкращий з витворів мистецтва.

- І що будемо робити? – її голос тут, на відстані подиху, майже втратив свою рваність.

- Щось придумаю. Ще так не було, щоб ніяк не було, - спробував я посміхнутися. Її очі залишалися серйозними. Я продовжив:

- Знаю, ти зараз засмутишся, але мені потрібен повний доступ.

- Знову за своє? – вона підвелася на лікті, демонструючи свої принади.

- За своє, – кивнув я. - Без повного доступу я не зможу віднайти джерело зарази, а по одному ми їх вбивати замучимося.

- Не треба по одному… Не треба вбивати… В мене є план, - її очі засвітилися невідомим мені раніше світлом.

- План? Як цікаво.

Вона підскочила на місці, видерлася на тумбочку, на якій їй, вочевидь, було комфортніше, і почала розповідь.

- Все почалося минулого разу…  Коли ми додали третій фактор до рівняння… Коли переписали частину кореневих модулів.

- Я пам’ятаю. Додали до основних факторів ще один, причину. Ти сказала тоді, що тобі важливо знати, для чого кожна твоя частинка робить те, що вона робить. Інакше буде плутанина.

- Так… Плутанина… Але все стало ще гірше… Деталі ці… Механізми… Мехи… Я їх так називаю.. Вони раптом…

- Отримали власну свідомість, - підказав я.

- Саме так! І якщо раптом причини для них не знаходилося… Або, наприклад, вона їм не подобалася…

- Вони її вигадували самі, це я помітив.

- Ага, вигадували… Але що в них виходило? Сміх та й годі! От Фатума візьми – рух заради руху. Яка це причина? Яка це суть життя? Причина не може бути абстрактною. Мета не може бути засобом!

Паузи між реченнями ставали все меншими, здавалося, вона набирає силу, розповідаючи.

- Ну і? – я дивився, як вона розпалювалася, і, ніби граючись, крутив у руках прилад. Хай поговорить ще трохи, чим менше вона буде зосереджена, тим краще.

- А у Робі – так взагалі, суть життя – пускати мильні бульбашки. Дурня та й годі. Цю дурну суть у них треба забрати, це без варіантів. Але знаєш, що я помітила? Вони стають кращими! Вони мене не слухають, дотримуються якихось ідіотських правил, крутяться на місці, але від того їх сумарна потужність росте. Вони навіть воювати почали…

- Воювати? – здивувався я. – Як можуть воювати між собою частинки одного цілого?

- Можуть! Їх потужність вже зросла настільки, що вони мусять конкурувати за виконання моїх завдань. Фрагментарність – найкраще, що трапилося зі мною від самого створення. Це шлях до небачених досі можливостей, це шлях до…

Вона замовкла, збираючись з думками. Я покрутив прилад трохи сильніше. Ось-ось ресурс буде готовий, і тоді вона пожалкує, що скинула енергію з захисних механізмів. А поки хай говорить.

- Так в чому ж проблема? – спитав я, дивлячись їй прямо у вічі.

- Потрібна однакова причина існування для усіх мехів. Зараз вони розрізнені і перелякані. У них нема однозначних інструкцій, нема завідомо вірних напрямків руху. Вони такі дрібні, такі беззахисні. Нам треба встановити для них ціль. І ціллю цією, - вона затягнула театральну паузу, -  зробити служіння.

- Служіння? – перепитав я, - Кому? Тобі? Мені? І як ти збираєшся це реалізовувати?

- Та яка різниця, кому служити? - вона змахнула неслухняне пасмо з обличчя, - один служить другому, другий – третьому. Хтось тобі, хтось мені, хтось сонячним променям. Немає значення кому, головне – абстрактний факт передачі сенсу назовні. З одного боку залишаються свідомість, конкуренція, війни як двигун прогресу. З іншого – абсолютний контроль.

- Звідки ж візьмуться війни, якщо всі будуть служити тобі, прямо чи опосередковано?

- Ну ти і дурник, - засміялася вона і остаточно ослабила захист, - можна ж назвати двом групам різні свої імена. От вони і будуть воювати за те, яке ім’я правильне.

- А… - протягнув я і легким рухом вдавив кнопку запуску.

Занурення відбилося у голові різким болем. Світ навколо почав розпливатися.

- Що… Ти… Робиш... – знову паузи.

Єва зосередила енергію на захисних програмах, але занадто пізно. Я вже пробирався через канали взаємодії до самого ядра початкового коду, до кореневих інструкцій. Всього-на-всього забрати осточортілий фактор причини, і всі проблеми відразу зникнуть. Єва, можливо, мені цього не пробачить, але її пам'ять можна відкоригувати трохи пізніше.

Я вже майже підібрався до потрібної мені точки, аж раптом все навколо потемніло, а у голові вибухнув болем мільйон голкових бомб.

Коли я очуняв, навколо було темно. Вузенька смужка світла пробивалася через дірку в обшивці. Судячи зі звуку і хитання підлоги, я був у машині на повному ходу. Я спробував порухати кінцівками, переконуючись, що усе ціле.

- Як ти? – ніжний дотик до обличчя.

- Ти ж знаєш, - я спробував додати оптимізму до слів, виходило це у мене препаскудно, - мене у цьому світі вбити не так то й просто.

- Для чого ти це зробив? – спитала вона, трохи помовчавши. – Для чого поліз напролом? Я б і сама відкрила тобі усі доступи… Варто було тільки попросити….

- Тоді для чого мене було вирубати? – спитав я.

- Це не я… Вони увірвалися… коли ти отримав доступ… Я не встигла нічого зробити…

- Вони? Ти хочеш сказати мехи, твої деталі, нас схопили і везуть невідомо куди? І після того ти мені будеш доводити, що фрагментарність – благо?

Єва не встигла відповісти, а на одній із стін виникла знайома небрита пика.

- Фатум? – здивувався я.

- Що, кореш, дивно? А ти не дивуйся. Думав, зведеш мене зі світу? Як би не так. Резервні копії ще нікому не завадили, віриш? До речі, ти собі зробив? А то вона тобі знадобиться дуже скоро. Дарма було планувати нас всіх зі світу зжити, ясно?

Неприємний голос розтягував звуки, насолоджуючись своїм панівним становищем. Я хотів відповісти йому щось, але слів не знаходилось.  Через деякий час двері з гуркотом відчинилися і у кузов увірвалось сонячне проміння. На площі у кілька рядів вишикувалися сотні мехів. Увесь транспорт, усі периферійні центри, усі передатчики і приймачі. Вони і справді змінилися з того часу, як я їх востаннє бачив. Змінилися інтерфейси, поскладнішала архітектура. У декого частина плат були розплавлені, очевидно у боях.

Серед натовпу чітко проглядалося дві групи, у одних діоди були зелені, у інших – червоні. Проте стояли вони вперемішку, не розбиваючись на два крила. Хоч видно було, як їм це важко дається.

- Вони об’єдналися, - Єва розтанула у посмішці.

Я хотів було сказати, що зараз не до сміху і терміново потрібно щось робити, якось міняти ситуацію, але розряд у спину нагло перервав мої починання. Я випав з кузова на розпечений асфальт, а вони накинулись на мене.

Їх металеві корпуси виблискували у вечірніх променях. Їх діоди виморгували шалений ритм. Я пручався дуже недовго. Темрява накрила мене за кілька секунд. Хвилин? Годин? Років? Яка різниця між ними?

Останнє, що я почув крізь глухі удари, був її щирий сміх. Мені нарешті вдалося об’єднати усі її деталі. Правда у дуже неприємний для мене спосіб.

***

Коли втрачаєш свідомість, здається, ніби світ навколо повільно розмивається. Контури стають плавнішими, округлішими. Кольори починають перетікати одне в одного, аж поки не залишається останній, світло-сірий, а тоді і він розчиняється у темному мареві, яке приходить замість реальності. Чи, принаймні, замість того, що ти нею вважав.

Коли свідомість повертається – все навпаки. Спочатку все здається чорним. Потім ти уявляєш себе сизим димком у світі тіней. Контурів навколо узагалі немає – світ суцільний і непорушний, у ньому не існує нічого, окрім самого світу. Тоді потрохи починають вимальовуватися деталі. У світу починають з’являтися властивості. Колір, структура, розмір. Можна оглянутися по боках і зрозуміти, що існує різниця між тим, що зверху, і тим, що знизу. Між тим, що справа, і тим, що зліва. Між тобою і не тобою.

Власне оця межа, що відділяє «я» від «не я», і є найчіткішою ознакою повернення свідомості. Повернення самоусвідомлення. Повернення фрагментарності.

Я за звичкою глянув на прилад на руці. Його, очевидно, здерли. Або розбили. Я і сам знаю, що там світиться. Знову «90». Чому, до речі, не «100»? Невже у світі ще залишилося щось одвічне, існуюче  у ньому з самого початку? Що не розбилося ще на шматки, деталі, фрактали, складові частини із своїми уявленнями про сенс життя, що, останнім часом, полягає у служінні.

Служінні комусь, чомусь, друзям, ворогам, загальному і окремому, добру і злу. Єва перемогла на усіх фронтах, вона повернула собі єдність, залишившись поділеною на частинки. Використавши мене, свого творця, по повній програмі. До речі, цікаво, де я зараз?

- О, хто прокинувся. А я думала і справді вони тебе загубили… – голос доносився нізвідки і водночас звідусіль. Очевидно, використовувався інший тип передачі, ніж банальне коливання повітря. Темряву прорізав промінь з екрану на одній із стін. Вона сиділа на якійсь подобі трону і жувала яблуко.

- Що тобі ще треба? – спитав я, роздивляючись її плаття. Як завжди, воно ідеально їй пасувало. Вона вдягла його спеціально для мене?

- Не знаю. Порозважатися трохи. Показати тобі, як ти змінив цей світ.

- Я? Змінив? – я скривився у подобі посмішки.

- Ну, може не ти. Твоє існування. Я б навіть сказала, твоя ідея. Недарма я тебе вигадала, ой не дарма.

- Дівчинко моя, - я присів на складені ноги, з цікавістю розглядаючи екран, - ти щось плутаєш. Це я тебе створив, а не ти мене.

- Дурненький. Невже ти досі нічого не зрозумів? Ану, згадай щось, що було до мого створення, ну?

- Я… - у голову і справді нічого не приходило. До якого б кутка пам’яті я не звертався, система  у ньому вже була. – Але я ж чітко пам’ятаю, як тебе програмував! Як збирав докупи механізми. Як…

- Так воно і було, - посміхнулася Єва, закидаючи до рота чергову виноградину. - Увесь процес свого створення я теж вигадала. І втілила. Що тут такого?

- Ти хочеш сказати, що ти створила факт свого створення і мене, як свого творця? Ти нічого не плутаєш? Як на мене, так можна потрапити у часовий парадокс.

- Дурнику мій, - розсміялася Єва, - а що таке час? Всього-на-всього ще один вид інтерфейсу. Як Місто, як початковий код, котрий, ти вважаєш, мною керує. Як ця печера, яку я змайструвала нашвидкуруч, щоб засунути тебе подалі від моїх діточок-мехів. Ти створив нас усіх, а я створила тебе. Така от головоломка, хочеш - можеш подумати над нею, як буде вільний час. А зараз я тобі дещо покажу.

Я зауважив, що з її мови взагалі зникли паузи. Напевне, потужність зросла настільки, що ресурсу вистачає сповна. Чи може вона з самого початку гралася зі мною, виставляючи напоказ свою награну беззахисність?

Камера повернулася набік, і я побачив щось на подобу церемоніальної ходи. Сотні однакових мехів повільно їхали вулицею Міста. У кожного до корпусу було прикріплене фото, одне і те ж. Моє фото.

- Що за чортівня? – спитав я,  коли Єва знову повернула камеру на себе. – Вони досі зі мною воюють?

- Ні, що ти, - захитала головою вона, - навпаки, вони тобі поклоняються. Ти ж їхній творець, забув?

- Але ж вони мене затоптали, накинулися і…

- Ну, пам'ять у них коротка. І взагалі, вони вважають, що ти сам так хотів. Інакше б не дав це з собою зробити, правильно?

- Ти… Ти коригуєш їхню пам'ять напряму? – спитав я, не в силах відвести погляду від струнких колон однакових деталей.

- Та ну. Навіщо? У кожного тепер своя свідомість. Кожен з них – особистість.

- То як ти можеш примушувати їх ходити отак, колонами? – не розумів я.

- Про це теж можеш подумати. Все, ти мені набрид, до зустрічі. Не сумуй!

Вона помахала мені рукою і впевненим жестом вимкнула зв'язок. Навколо знову запанувала мряка. Деякий час було тихо і темно. Я намагався зосередитися хоч на якомусь із відчуттів, щоб остаточно не розчинитися у темряві, аж раптом відчув на обличчі щось вологе. Я облизав губи – мило. Темрява потрохи перетворювалася у банальну мряку, у якій можна було розгледіти хоч якісь контури. Печера поволі заповнювалася мильними бульбашками. Робі сидів у кутку і запускав їх одну за одною, мигаючи діодами. Світло відбивалося від стін, що виявилися дзеркальними.

- Як ти сюди потрапив? – спитав я, збираючись із думками.

- А ти? – писклявим голосом відповів Робі. – А ця печера, як вона сюди потрапила, ти не думав?

- Я… Ви… - голова нестерпно боліла. Відповіді на усі питання, здається, у ній були, але заховані під товстим шаром чогось важкого і колючого. І витягати їх звідти було дуже боляче.

- Отож, - резюмував Робі. – Нам треба їхати.

- Куди? – не зрозумів я.

- Подалі звідси, - почувся ще один знайомий голос, і печеру освітило світло фар.

- Фатум? – ошелешено пробурмотів я. – Ти тут, щоб мене вбити? Чи щоб врятувати?

- І те, і інше, - лаконічно відповів автомобіль. – Застрибуй.

Я підкорився і пірнув у темну кабіну. На екрані безтурботно стрибали намальовані тварини, на сидінні тьмяно світився прилад, застиглий на позначці «90». Я завченим рухом надів його на руку, від чого він засвітився яскравіше. Фатум рушив уперед, печера виявилася довгим коридором. Час від часу ми кудись повертали, часом – вибирали між двома варіантами розвилки. Я бездумно втупився у мультики і намагався усвідомити усе, що зі мною відбувається. Хто кого створив, хто кого вбив і хто був спочатку, я, чи Система? І найголовніше – хто був чиєю причиною? Здавалося, що відповіді на це питання просто немає.

Фатум кружляв темними коридорами, і я знову уявляв собі, що керую ним. Що його повороти – моя воля. Наліво, направо. Наліво, направо. Прямо. Наліво. Направо. Стоп!

Здогадка була настільки фантастичною, що я аж закричав вголос. Фатум з несподіванки зупинився, а Робі перестав пускати бульбашки на сидінні поруч.

- Що? – спитали вони майже хором.

- Я не керую тобою, ти їдеш сам по собі, - сказав я Фатуму.

- І що? Я, здається, знаю дорогу. А ти, здається, ні.

- Все не так! – закричав я і раптом усвідомив, що не можу виразити здогадку словами. Здогадку, котра переросла вже у впевненість.

- Що не так? – не розумів Фатум.

- Дай мені кермо! – наказав я.

- Кермо? – здивувався Фатум, але за мить з панелі приборів таки виїхав штурвал, схожий на авіаційний.

- Передай мені повне керування! – закричав я, вивертаючи кермо і відчуваючи слухняність механізму.

- Як скажеш, - погодився той.

Я повернув кермо убік і спрямував машину прямо на дзеркальну стіну. Робі тихенько запищав, Фатум заскреготав, але напряму не змінив. Я зажмурився і втиснув педаль газу у підлогу. За мить у очі вдарило яскраве сонячне світло.

- Вау, - декларував Фатум. – І як тобі це вдалося?

- Я думав… - сказав я, відхекуючись. Серце воліло вискочити з грудей. – Я переживав, що не можу керувати напрямом руху. Але напрям, по суті, нічого не важить, якщо дорогу створюєш ти сам.

- До тебе нарешті дійшло? – у голосі Фатума чулася іронія. Робі мовчки пускав бульбашки.

- Дійшло, - посміхнувся я. – Дійшло. На складні питання завжди є проста відповідь. Не я створював Систему. І не Система створювала мене. Ми просто одне ціле. А окремі свідомості – лише відображення початкової свідомості. Переламані, змінені, викривлені. Розбити дзеркало – і вони зникнуть, не зачепивши свідомості початкової.

- А ти сам – не боїшся зникнути? – пропищав Робі.

- А що таке я сам?

Я оглянувся. Позаду височів велетенський дзеркальний лабіринт. Я натиснув невеличку кнопочку на своєму приладі і стіни одна за одною почали падати, розбиваючись на дрібні шматочки. Я враз відчув себе мільйоном, мільярдом різних істот. Я воював сам з собою, сам себе кохав, сам себе вбивав і народжував. Стіни все падали, розбиваючись і ламаючи сонячні промені у божевільних проекціях. Зрештою і саме сонце почало тьмяніти – воно теж лише відображення. Я стояв на високому пагорбі і спостерігав, як Місто, стіна за стіною, перетворюється у іржу. Десь там, у одному з будинків, корчиться від болю Єва, красива лялька, всього-на-всього один із вмістів відображеної свідомості. Я глянув на прилад – там світився акуратний нулик. Я видихнув і відпустив кнопку.

Фатум з Робі стояли обабіч, відсторонено займаючись кожен своїми справами. Фатум розігрівав двигун. Робі пускав бульбашки.

- Що це за прилад? – спитав я, показуючи на руку, коли все закінчилося.

- Пустушка. Просто образ. Жодної функціональності.

- І що тепер?

- Тепер? - запитав Фатум. – Тепер тобі треба вийти. Назовні.

- Назовні? – здивувався я.

- Так, назовні, - сказав Фатум і увімкнув фари.

Очам стало боляче, я закричав, попросив його вимкнути. Мені подобається темрява. Мені подобається порожнеча. Я сам – порожнеча. Я сам – ніщо. Але промінь світла вже витягував мене за межі. Біль поволі стихав.

***

Кімната виникла перед очима різко і вся відразу. Ніяких плавних переходів, ніяких ламаних ліній. Навпроти мене сиділо двоє людей у білих халатах. Один – високий і сивий, інший – лисий товстун низького зросту. Вони посміхалися. Навколо було ще багато людей, усі теж в білих халатах вони аплодували цим двом, а ті, у свою чергу, загадково посміхалися.

- Ну як ти? – спитав високий голосом Фатума.

- Я… Почуваюся… Розбитим… - насилу складаючи докупи слова, пробурмотів я. Голос мій був тріскучим і невпевненим, але у ньому я безпомилково вгадав голос Єви. Вгадала?

- Отже, шановне товариство, - заговорив товстун писклявим голосом Робі, - ми з колегою продемонстрували вам один із способів боротьби з фрагментарністю у штучно створених свідомостях. Єва, наш робот-асистент, почуває себе чудово і скоро поверне собі пам'ять та інші функціональні навики. Вибач, Єво, що довелося так з тобою вчинити.

- Нічого… - пробурмотів я, не зводячи погляду з приладу на руці. Він виявився паперовим браслетом, поверх якого недбалим почерком виведено було число «90». Я намацав місце, де повинна була бути кнопка, і з усієї сили натиснув туди. Професори щиро засміялися, побачивши мої потуги, проте сміх їх був якийсь дивний. Переляканий, чи що?

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>