Другий я

Другий я

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2215
Підписатися на комментарі по RSS

Ми сюди заходили два-три рази на місяць. Непогана піцерія з дешевим пивом і головне в кількох хвилинах ходи від гуртожитку. Як завжди нас було четверо: я, мої однокурсники Льоха і Андрій та Антон — на рік старший за нас. Ми жили в одній кімнаті і природно, відпочивали разом.

На столі столи вісім вже пустих пляшок оболоні, а на дерев’яній дощечці, де нещодавно була піца, залишились лише крихти і випадково загублена оливка.

— З кожного по п’ятдесят, — оголосив Антон, поглянувши на рахунок.

Я відкрив гаманець. П’ятдесят дев’ять. Дев’ять гривень — все з чим я мав прожити наступні три дні, доки батьки не передадуть гроші. Хлопцям було простіше, всі отримували стипендію, а мене на сесії завалили. Ось і зараз, коли я віддавав останні гроші, вони вже збирались йти грати в більярд.

— Ну шо, Сань, надумав. Якщо треба, можу позичити, — запропонував Льоха.

Пиво вже трохи дало в голову і борг не здавався значною проблемою. Та й однокурсник, не вимагатиме швидкого повернення, грошей у нього достатньо — вже другий рік працює на півставки у приватному проектому бюро. Пропонував і мені йти до нього, але поєднати навчання з роботою було б надто складно. Не кажучи вже про те, що за два місяці стажування нічого не платять, а пахать треба так, наче отримуєш повну ставку.

Я вже збирався погодитись, на пропозицію, коли помітив, що на стіні навпроти з’явилось якесь сяйво, її, неначе павутиною, почали обплітати іскри і з кожною секундою їх ставало дедалі більше. Змінювався і їхній колір, якщо спершу вони були лише яскраво-жовті і червоні, то незабаром з’явились сині, зелені, фіолетові…

Невже пожежа, спершу злякався я. Але не було ані вогні, ані диму.

— Що це за фігня, — показав я друзям на незвичне явище.

— Ти про що? — не зрозумів Антон.

— Про стіну!

— І що з нею не так?

Я поглянув на зал, схоже, ніхто не бачив нічого незвичного. Офіціантки приймали замовлення, відвідувачі їли, а мої друзі дивились на мене як на божевільного.

— Ти не перепив? — поцікавився Льоха.

Тим часом сяйво на стіні стало ще яскравішим і продовжувало розростатись. Я підійшов ближче. Тепер, різнокольорові іскри майже досягали мого обличчя, але жару від них не йшло. Щоб переконатись що це не марення, я простягнув руку і торкнувся сяйва.

 

***

Сяйво нікуди не зникло. Воно як і раніше було навпроти мене, але втратило свою яскравість, іскри з’являлись значно рідше, а їхній кольори потьмяніли. Крім цього воно чомусь віддалилось від мене. Щойно я підійшов до нього впритул, і тепер стояв в десяти кроках.

— Куди ти дивишся? — почув я незнайомий голос за спиною.

Позаду мене стояло троє хлопців мого віку, але це не були мої друзі. Я їх не знав. Хоча чому? Здається, почали з’являтись спогади, ось цей високий в чорній футболці і синіх вицвілих джинсах Іштван. Ми з ним разом працюємо. Хоча ні, я ж ніде не працюю. Чи працюю? Здається програмістом.

Поруч стояв Тарас, низький, з триденною щетиною — мій троюрідний брат. З іншого боку, пригадував я, в мене два троюрідні брати — Кирил і Паша, обоє живуть в Чернігові. Тоді хто це? І хто такий цей третій, Василь, чому мені здається, що ми знайомі з дитинства? Звідки я взагалі знаю його ім’я? Звідки я знаю імена їх увсіх?

— Де я? — все що вдалось вичавити з себе.

— В «Альтавісті». Ти ж сам хотів сюди їхати, — відповів Тарас, він говорив з легким акцентом, який чимось нагадував мову жителів західних областей.

Лише зараз я зрозумів, що знаходжусь не в звичній піцерії поблизу гуртожитку. Це був зовсім інший заклад. Замість білих столиків з’явились зелені і червоні. Пластикові стільці перетворились на дерев’яні. В кутках з’явились шкіряні дивани, а вздовж стіни замість дешевих картин великі акваріуми з неоновою підсвіткою.

«Альтавіста». Щось знайоме. Десь я це вже чув. Ні, бачив. На білборді. Я їхав за кермом машини, почали з’являтись спогади, і помітив рекламу нової піцерії. Все сходиться. За виключенням того, що в мене немає машини. І водити я не вмію.

— Гей, що задумався, — потрусив мене за плече Іштван, в нього була та ж «западенська» вимова, — все нормально? Ти геть зблід.

— Так, так, все добре.

В мене крутилась голова і здавалось, що ось-ось я втрачу свідомість. Треба вмитись. Треба вмитись холодною водою і хоч трохи прийти в норму.

— Зараз буду, — сказав я і пішов туди де у «старій» піцерії був туалет. На щастя хоч щось не змінилось, і в «Альтавсті» він виявився на тому ж місці.

Кілька секунд мені було страшно поглянути у дзеркало. Я боявся, що побачу чуже відображення. Однак, як виявилось я залишився собою. Моє обличчя, мій зріст, моє волосся, щоправда інша зачіска. Це був я. Той самий я, що хвилину тому пив пиво з сусідами по кімнаті. Лише одяг був інший. На білій тенісці в червону клітинку красувався знак згорнутого в клубок кота — торгівельна марка «джереміс», відразу згадав я, хоча раніше про таку не чув. Також на мені з’явились блакитні навмисно потерті джинси і білі кросівки з салатовими шнурками. Я б такі ніколи не купив. Хоча ні, це ж я їх тиждень тому і купив, весняна колекція від «прочоне».

— Ти тут? Точно все добре? Тебе вже хвилин п’ять немає, — до туалету увійшов Іштван.

— Не хвилюйся, — автоматично відповів я, — зараз йду.

Мої «нові» друзі вже були за столом і гортали меню. Сяйво зі стіни нікуди не зникло, так само миготіли сріблясті іскри, одночасно приманюючи до себе і лякаючи. Від самого їхнього вигляду на лобі виступив холодний піт.

— Ви це бачите? — запитав я, хоча здогадувався, яка буде відповідь.

— Що, — відповіло відразу кілька голосів

— Та ні, нічого… Вибачте, мені треба йти.

— Куди?

— Довго пояснювати, — відповів я, поспішаючи до дверей.

На вулиці мене зустріла така ж тепла погода, що була тоді, коли ми вийшли з гуртожитку. Все інше змінилось. Замість сірих панельок навкруги були невисокі у чотири-п’ять поверхів будинки світлих кольорів. Перші поверхи кожного з них займали магазинчики, кафе чи якісь офіси. Вздовж широкого тротуару тягнувся зелений газон із акуратно підстриженою травою. Все це нагадувало якусь із європейських столиць, які раніше я бачив лише по телевізору.

— Вибачте, яке це місто? — запитав я у одного з перехожих, що йшов мені назустріч.

— Київ, — здивовано відповів він.

— А яке сьогодні число?

— 21 квітня… З вами все гаразд?

Я нічого не відповів і пішов вздовж вулиці. Те саме місто, та ж дата. Але все інше, ніби, якийсь паралельній світ. Або я просто з’їхав з глузду. Питання лише в тому, який я втратив розум, той, що уявляє себе в альтернативному Києві, чи той, що придумав своє минуле життя в сірій панельці гуртожитку.

Невдовзі я зрозумів, що йду до парковки, де залишив свою машину — білий джип wisla-auto, або просто «WA». А ось і він. Машина, як я пригадую не надто дорога, але, безперечно, красива. В кишені лежала зв’язка ключів. Я натиснув кнопку на брилку і зняв сигналізацію. Можна їхати. Точніше можна було б, якби я вмів водити. Чи я вмію. Із заплющеними очима я пригадав, як переключаються передачі, наскільки сильно слід крутити кермо, щоб вписуватись в повороти. В пам’яті злинуло навіть те, як включити кондиціонер і перемикати радіостанції на магнітолі.

Коли я сів за кермо серце калатало мов несамовите. Одна справа знати, як керувати авто, а інша реалізувати свої знання. Проте мої побоювання були марними. Мої руки все робили автоматично. Вставив ключ, ввімкнув поворот, задня передача, виїхав зі стоянки, перша передача, потім друга, третя. І ось я вже їхав київськими вулицями. Виявилось, це значно простіше, ніж мені колись здавалось. Здавалось, там, у тому житті. В цьому, я був за кермом з вісімнадцяти років.

Куди я їхав? Додому. Туди, де у «старому» Києві Печерськ, а в «новому» мікрорайон Лаврський. Спогади ставали все чіткіші, дорога була відома. Єдине, чого раніше тут не було — це вкритого сріблястими іскрами сяйва, яке я зустрічав час від часу. Інколи воно з’являлось на якійсь частині будинку, інколи на тротуарі, одного разу навіть на зустрічній смузі руху. Машини спокійно проїжджали крізь нього, напевно ніхто окрім мене його не бачив.

Незабаром я зупинився під будинком, повністю вкритим дзеркальним склом. Тут дванадцять поверхів, моя квартира на сьомому, вікна виходять на Дніпро і лівий берег. «Я сам заробив на житло тут», — запитав сам у себе. І одразу відповів — ні, його подарували мені батьки. «А хто мої батьки?» Мені згадалась дитяча фотографія, де на березі моря стоїмо я, мій батько — суворий сивий чоловік і моя мама висока брюнетка. Вона декан факультету соціології Юріївського університету, він — заступник мера з містобудівної діяльності. Живуть за містом в селі Озерне. Щоправда я згадав і інших батьків, які жили у хрущовці в Сумах.

Ще підіймаючись ліфтом, я згадав, як виглядає моя квартира, які меблі, де комп’ютер. Саме останній цікавив мене найбільше, адже якщо я хочу зрозуміти, що зі мною відбувається, то допомогти зможе лише він.

Спершу завдяки місцевому аналогу вікіпедії я ознайомився з історією, щоправда під час читання майже все згадав сам. Тут Київ був не столицею України, а лише другим за розміром містом Королівства Угорщина. Потрапив до нього він ще у XIII столітті, після того як Данило Галицький спільно з Белою VІ і військами Папи розгромили монголів. Зараз до Угорщини входила майже вся територія України і значна частина Балкан. Король реальної влади не має, головний у державі Перший міністр, якого обирає парламент.

Втамувавши інформаційний голод, я почав шукати те, що було справді важливо для мене. «Сяйво», «роздвоєння особистості», «паралельні світи», ці та інші слова я прописував у пошуковій системі. Довгий час безрезультатно. Але зрештою я натрапив на книгу якогось французького журналіста.

Він писав про досвід кількох людей, які переносилось в інші світи і опинялись там у своєму тілі. Починалось все однаково, вони торкались до різнокольорових іскор. Один із них, буддистський монах розповів, що у 70-х роках потрапив до світу, де Тибет був захоплений, а багато храмів закриті.

Натомість жінка зі Швеції скаржилась до поліції, що в її тіло час від часу вселяється інша людина, а її на цей час перекидає до паралельного світу, ніяк зарадити цьому вона не могла.

На підставі отриманої інформації автор зробив висновок, що портал відривається для людей, які мають однакові тіла у різних світах і знаходяться в цей час у подібних обставинах. Для переходу достатньо, щоб хтось один просто торкнувся сяйва.

Після цього ця людина може з легкістю повернутись назад, достатньо простягнути руку у один зі сріблястих порталів, яких по світу розкидано безліч. І так переходити туди-сюди вона може стільки разів, скільки сама забажає. Однак та інша людина переходити між світами за своїм бажанням не зможе, вона стає залежною від першої.

Якби я прочитав цю книгу за інших обставин, то вирішив би, що це повна маячня. Але зараз мені так не здавалось. Все сходилось. Окрім сріблястих порталів. Як вони працюють я ще не перевіряв. Але якщо так, як написано, в мене є можливість повернутись додому. Хоча, чесно кажучи, цей світ мені подобався більше.

За вікном вже була ніч. Я поглянув на годинник — третя. Час спати. Я пішов на кухню зробив кілька тостів з червоною рибою, яку знайшов у холодильнику і перекусивши ліг у широке ліжко. Здавалось, що шовкові простирадла огорнули мене і я відразу заснув.

 

***

Прокинувшись вранці, я влаштував собі невеличку екскурсію по «своїй» квартирі. Що де знаходиться я й так пам’ятав. Однак я ще ніколи в житті не бував у такому великому і шикарному житлі. Чотири кімнати, обставлені вишуканими меблями, всюди білі м’які килими, великі панорамні вікна. Якби я тут жив, то навіть і не виходив би звідси. Хоча чому якби, я ж тут і живу, з’явилась в голові несподівана думка.

Тепер це моє тіло, моя квартира, моя машина, мої гроші. А у нього, у мажора, який тут жив колись тепер койко-місце на двоярусному ліжку в гуртожитку і дев’ять гривень в гаманці. Від цієї думки в мене на обличчі з’явилась посмішка. Цікаво, а він знає, як опинився у новому світі? «Там» теж в Інтернеті можна знайти книжку, яка дасть відповіді?

Треба буде якось перенестись туди і перевірити. Але не зараз.

Мені стало цікаво скільки у нього грошей. У гаманці виявилось чотири тисячі форентів. Це не багато, згадав я. Наприклад заправити повний бак у машині коштуватиме півтори тисячі. Також тут лежали дві пластикові картки, на одній вісімнадцять тисяч, сюди надходила зарплата. На іншій було значно більше — чотириста тисяч, гроші, які йому давав батько впродовж кількох років, а він не збирав.

Ну що ж, якщо він не витрачав, то це не означає, що цього не можу зробити я. Швидко зібравшись я сів у машину і поїхав кружляти містом. Зайшов у спершу в один ресторан, потім інший. Він у них не бував. Шкода лише, що не можна пити, я ж за кермом.

Потім я поїхав до Юріївського університету. За спогадами, навпроти нього знаходиться великий парк. Майже як парк Шевченка в «старому» Києві, але значно більший. Виявилось, що знайомитись з дівчатами коли в тебе в кишені достатньо грошей, аби купити бюджетну машину не так вже й складно. Я зняв двох.

Вечір я провів з ними у клубі і більше себе у алкоголі не стримував. Далеко за північ ми приїхали до мене на таксі. Шкода лише, я був надто п’яний і відразу заснув.

Наступного дня, коли я відійшов від похмілля, мені стало цікаво, що за цей час відбулось у «тому» світі. І головне, як там вижив звиклий до розкоші мажор?

Знайти портал було не складно, по всьому місту їх розкидано сотні. Складно було зважитись на переміщення. Що як повернутись сюди вже не вдасться? Або він якось заблокує прохід? Однак цікавість переважила. Зрештою жити у двох світах цікавіше ніж в одному.

 

***

Щоб прийти до тями після стрибка знадобилось кілька секунд. Я сидів на лекції з вищої математики, навколо одногрупники, які не помітили моєї відсутності, точніше того, що замість мене на пару прийшла інша людина. Старенька професорка Савольська монотонно промовляла якісь формули. Хтось записував, хтось куняв.

В руках у мене була ручка, на парті лежав зошит. Не може бути, він не лише прийшов замість мене на пару, але й вів конспект. Я прогортав записи. Схоже за годину заняття, він записав більше ніж я від початку семестру.

Я почав ритись у своїй пам’яті, намагаючись згадати, чим він займався за моєї відсутності. Його думки і емоції були для мене закриті, але дії пригадати було легко. Спершу він як і я шукав розгадки в Інтернеті. І, як не дивно, знайшов у гуглі не одну, а відразу дві книги на тему переміщень між світами. Після цього він частково вирішив свої, тобто мої, матеріальні проблеми. Домовився з Саньою, який живе в кімнаті навпроти, написати йому кілька рефератів. Один вже підготував і отримав за це сто гривень.

Непогано. Ну що ж, вирішив я, нехай тепер перепочине у своєму мажорному світі. А ввечері я його там заміню.

 

***

Після стрибка я сидів за його комп’ютером в квартирі. На екрані був якийсь незрозумілий текст. Схоже, на наш html-код. Дійсно, він же програміст. Цікаво, я теж зможу писати сайти і програми, як він? Машину водити я ж вмію. Хоча яка різниця? Працювати, принаймні зараз я не хочу.

Я закрив цей документ і побачив ще один — лист. До мене. Читати його не було сенсу. Я відразу згадав, що там написано.

«Якщо ти це читаєш, — йшлось у листі, — значить ти знову перестрибнув сюди. Я розумію, що у тебе там важке життя, я розумію, що ти з бідної сім’ї, а у вашій державі важка економічна ситуація. Але, зрозумій, це не твоє життя, а моє. Тому не варто сюди переходити. Принаймні часто. Якщо хочеш можемо встановити якийсь графік. Проводитимеш тут кілька тижнів на рік, наче на курорті».

Його лист вивів мене з себе. Ми відображення один одного. В нас одне тіло, ми майже одна людина. Але при цьому він від життя отримав все, а я нічого. Він живе в Європі, а я в совку. У нього на одного чотири кімнати, а у мене кімната на чотирьох. І він, каже «я розумію»!? Нічого він не розуміє!

«Це не у мене, це у тебе, мудак, важке життя», — написав я відповідь.

Після цього я швидко одягнувся і пішов на вулицю до найближчого порталу. Я вирішив ненадовго, лише для того, щоб він отримав відповідь.

 

***

Після цього я стрибав раз на каліка днів, а інколи раз на тиждень, щоб дізнатись як у нього справи. Він продовжував готувати реферати на продаж і непогано на цьому заробляв, вчив наші мови програмування. І, звичайно, писав мені листи. Пропонував домовитись, створити графік, розділити час у світах порівно.

Я ж тим часом познайомився з його батьками. Вони, звичайно, здивувались, коли я сказав, що звільнився і попросив у них грошей. Але нічого, дали І даватимуть далі, я пояснив, що займаюсь власним проектом і тому поки що потребую допомоги.

 

***

Одного разу стрибнувши до рідного світу я опинився перед своїм стареньким ноутбуком. Поруч сидів Антон.

— Давай, Сань, розказуй, як ти це замутив?

— Що? — не зрозумів я, ще не адаптувавшись після переходу.

— Ну, з нею, — показав він на ноутбук.

На моніторі була відкрита сторінка «вконтакте» Насті Сухової, найкрасивішої і найнедоступнішої дівчини в гуртожику, а біля графи про стан було написано, що в неї відносини зі мною.

Я почав згадувати. Дійсно він з нею зустрічається, побачення і так далі. Втратити такий шанс я не міг і нічого не пояснюючи Антону пішов до неї в гості з твердим наміром, стрибнути до іншого світу вже вранці.

 

***

Коли я повернувся до свого нового світу, то не одразу зрозумів, що відбувається. Я сидів на стальному стільці, при цьому руки і ноги були прив’язані до нього міцними мотузками. Ніжки стільця приварені до залізної підлоги. Навкруги був якийсь покинутий ангар, а прямо в моє обличчя направлений ствол пістолета. Позаду нього на підставці лежав якийсь часовий механізм зі зворотним відліком. Внизу записка.

Читати не було сенсу. Я вже все згадав.

Коли він перемістився сюди, то зрозумів, що у нього є ніч і почав діяти. Спершу подзвонив одному зі своїх друзів і попросив за кілька годин сконструювати часовий механізм, який примушуватиме стріляти пістолет. Потім приїхав до батьківського дому, доки ніхто не бачив відрив сейф, взяв зброю і сто тисяч форентів. Далі забрав вже сконструйований механізм, купив стілець і сварочний апарат.

На вокзалі він підібрав двох бомжів, пообіцяв їм за «певну» роботу по п’ятдесят тисяч і вивіз до цього ангару далеко за містом. Саме вони після з’єднання апарату з пістолетом зав’язали мотузки й ремені.

Ось і все, пастка готова. Я знав, що навкруги на десяток кілометрів нікого немає. Знав, але кричав і благав допомогти. Кричав доти, доки не зірвав голос. Ніхто не прийшов.

Я дивився як збігає час. Спершу було двадцять годин, потім десять потім п’ять, потім одна. Зараз на годиннику залишається 30 секунд і я знаю, що коли вони спливуть пістолет випускатиме мені в голову кулі одну за одною. Доти, доки від моєї голови нічого не залишиться.

І ще я впевнений, що потрапивши до мого світу він пам’ятав скільки залишилось мені часу і, звичайно, запустив відлік на телефоні. І зараз він дивиться як і я на останні секунди. І він навіть не жаліє, що залишився в світі з поганою економікою в кімнаті на чотирьох. Йому все одно де жити, і це найобразливіше.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>