Дром баро джинел

Дром баро джинел

П’ятниця, 28 лютого 2014 г.
Проглядів: 2254
Підписатися на комментарі по RSS

– Пале, пале! – Дзвінкий хлоп’ячий голос розносився степом, проголошуючи – Табір іде.

Вперед і вперед – ось перша заповідь їхнього мандрівного життя, всотана з материнським молоком. Лиш їй вони могли коритися сповна.

Тайра і Сава, Равій і Джула, Івано й Коті – невтомні керманичі їхньої малої ватаги, весело перегукувалися й наспівували давніх пісень. Вони рухалися назустріч навзахідному сонцю, тіні видовжувались позад них, день наближався до завершення. Дром баро – все закінчується колись, і час збігає – тільки Велика Дорога триває вічно .

 

Шлях легко намотувався на колеса кибитки, наче клубок сірої, прокуреної димом і серпневою спекою, пряжі. Коні бігли хвацько, раз по раз змінюючи помірний чвал на рвучкий галоп. Вгодовані – шиї аж вилискували, –прудкі й сильні звірюки. Упряж бряжчала коштовною кованою міддю, дзвінко й гордовито сповіщаючи про їх наближення. Ніде правди діти, зовсім нещодавно ці коні випасались на луках одного заможного ґаджо, ліниво прибиваючи спутаними ногами соковиту траву – одначе юний Сава думав, що теперішня жвава гонитва була їм тільки на користь. Хлопець не вважав себе злодієм – врешті-решт, вони залишили тому ґаджо своїх старих грай. Сава любив сріблястого Чиреклі – той кінь був його улюбленцем, відколи хлопчику сповнилось п’ять, – а одначе, вони мусили залишити його, як і десяток інших.

Чиреклі уже нездужав тягти важку кибитку, і заслуговував на добрий спочинок. Що буде, коли ґаджо знайде замість своїх молодих, дужих коней циганську напівмертву худобину – про це Сава волів не думати.

 

– Хороші, чортяки! – раз по раз гукав хлопчина, і виляскував у повітрі шкіряним гарапником. Ні, він у жодному разі не вдарив би ані одного з них, нізащо – але яка ж то була втіха чути посвист довжелезного батога й відчувати, як летить, струмує крізь тканину часу й простору їхній ошатний повіз… 

– Агой, повільніше, чаваро! – покрикував на внука з глибини кибитки старий Марко, – ніби сердито, але насправді тішачись із радості хлопця, з їхнього швидкого лету, з шаленої пристрасті Сави, успадкованої від десятків предківських поколінь. Сама ця прекрасна сонячна днина посеред степової безмірі, свіжий вітер в обличчя, солодкий пообідній напівсон – все навкруг улагіднювало рому, додавало йому сили й снаги.

Додавало надії. А саме надія була потрібна їм зараз, у важкі для табору часи. Попри те, що вони мали досить золота й барвистих вовняних хусток, досить хліба й солонини в дерев’яних діжчинах, досить свіжої капусти й молодої картоплі у вербових кошиках, мали досить вівса для коней і пшона для каші – біда насувалася на їхній табір, як темна хмара.

Марко відчував її наближення, як, буває, відчувають дикі звірі прихід грози. Але що вдіяти – рома не знав. Нічим було зарадити негоді, тож залишалося просто чекати.

 

                                                      * * * * * * *

 

Айне, Маркова жінка, поворушила жарини багаття довгим буковим костуром. Вогонь дотлівав повільно, неохоче, віддаючи потроху своє останнє тепло старій циганці. В таборі панувала тиша – тільки в одній із крайніх кибиток чулися характерні звуки – то кохалися молодята Равій та Леда, неспроможні втамувати свою першу жагу супроти повні. Цієї ночі вони мусили зачати сина і Айне гадала, що хлопчик буде щасливим.

Та ворожити на його долю було ще зарано – окрім того, це могло бути просто небезпечним. В молоді роки Айне уникала ворожити для своїх у певні дні місяця – коли мала на собі жіночу кров. Це вважалося поганим знаком серед її народу, хоча вони й воліли не говорити про це вголос.

Айне зітхнула. Де та її молодість, гай-гай… Розгубилася на курних путівцях-дорогах, вигоріла на вогнищах, пішла за вітром. Айне народила у шлюбі з Марко сімох дітей – але четверо з них не дожили й до повноліття. Смерть кожного додавала срібних пасем у її колись таке пишне й зухвале чорно-синє волосся, котре зачарувало своїм блискучим вихором не одного чоловіка за її довге життя. Двоє інших синів покинули їхній табір разом, шукаючи кращих шляхів. Покинули табір, хоча карти й віщували погане для них. Це трапилося десять років тому, після тієї зими, коли вони всі ледь не загинули.

Більше Айне нічого про них не чула.

 

                                                            * * * * * * *

 

Табір продовжував рухатись уперед. Останнє село зосталося за шість днів шляху позад них. Степ простягався навколо – млявий, розпечений сонцем і чужий. Занадто чужий…

Тепер Марко зрозумів це напевно – вони опинилися на Порубіжжі. Сам рома ніколи не бував так далеко на півдні – але чув про ці дивні краї від свого діда. І чутки здебільшого були тривожними.

Далебі, краще їм було б повернути назад.

Краще їм було б ніколи не потикатись в ці прокляті землі. Чому він тільки її послухав – чому він завжди слухався її?

Марко сидів у кибитці, дослухаючись до тихого віддиху жінки. Здається, вона спала, і це було добре. Гіркі думки гризли його, і рома не хотів, щоб Айне дізналася про це. Не хотів, але…

– Ти ж знаєш, що ми все правильно робимо, так? – Вона завжди вміла почути його. Спершу це трохи лякало, а згодом він звик.

– Так, як добре для Табору.

Марко здвигнув плечима. Хіба міг він бути у чомусь впевненим – чоловік, який давно вже втратив свою віру. Айне завжди вірила за них обох.

 

Жінка спроквола підвелася на ліктях і пильно глянула на нього. Марко не витримав, і опустив очі.

– Ти сумніваєшся, – ствердно кинула вона, – Ти сумніваєшся, а дарма.  «Кай те джав? Куди мені йти?», – запитала я, і Чар дала мені відповідь. Чар вказала на південь. Тож ми йдемо на південь, і я зроблю те, що мушу. І ніхто мене не зупинить, чуєш? Ніхто.

Так, Марко це знав. Ніхто не зміг би зупинити Айне. Цього разу – ні.

 

                                                            * * * * * * *

 

Той рік, коли вона втратила своїх синів, був непростим. З початком літа до Лісової землі прийшла страшна моровиця, котра не щадила ані старих, ні малих. Чорна, гнила сукровіть спливала з їхніх одутлих трупів, і отруювала все довкола – а віддати померлих землі не було кому. Все літо, й усю осінь гуляла тими краями страшна, смердюча смерть – а коли вона врешті відступила, на зміну їй пришов голод. Від голоду вмерли ті, кого ще не змогла забрати моровиця.

Багато циганських родин також пішли Великим Шляхом того року. Айне раз по раз запитувала про це богів, тасувала стару, вивірену часом колоду, вдивлялася в знаки на небі, і в дим від вогнища… Вона бачила багато смертей тоді – бачила смерть свого двоюрідного брата Раду, і смерть племінників по сестриній лінії… Але їхній табір спромігся вижити – попри все.

Вони покинули обжиті землі, пішли на захід – далеко в непрохідні болота, і перебули там важкі часи. Їм довелося зимувати в лісах, годуватися хлібцями з кори і впольованими білками… Але так веліла їм Чар – велика циганська богиня, котра знала, що добре для її кочівних дітей. Чар захистила їх. Вона зробила те, чого б ніколи не став робити сумний християнський бог, якому поклонялася більшість їхнього народу. Девел – називали вони його, хоч справжнє його ім’я звучало геть по-інакшому.

І ніхто б не зміг звинуватити Айне в тому, що вона хотіла врятувати Табір, кров від своєї крові. Заради них вона готова була на все – і невелика вдячність, безперечно, належалася добрій богині Чар. Зовсім невелика плата за можливість жити, дихати, спостерігати за тим, як ростуть твої діти й онуки, як пропливають повз тебе часи й землі… Айне мала циганську душу, – шалену душу вічної блукачки, і в неї були як світлі, так і темні боки.

Тож Чар отримала їхню вдячність. Вдячність майже всіх, окрім синів Айне. Вони не зрозуміли вибору матері. Сказали, що не годиться купувати своє життя такою ціною. Не побоялися викликати гнів батька і осуд табору.

– Аме – дуй пшала. Ми – двоє братів, – сказали вони, – а більше в нас немає нікого.

Відректися від Табору, від свого коріння – нічого страшнішого за це не могло бути для цигана. Що з ними сталося далі… Айне не знала, та й не мала такої сили, щоб дізнатись. Все, що було поза межами Табору, втрачало для неї сенс.

 

Єдина донька Марія була гордістю й потіхою Айне – струнка, вродлива, швидка на слово й на діло. В п'ятнадцять років дівчина вийшла заміж за багатого й доброго юнака, молодшого сина Тайри, їхнього баро. Але недовго тривало їхнє щастя – Марія загинула дивною смертю невдовзі після народження первістка. Казали, що її забрали демони – але, певна річ, демони там були ні до чого. Щось пішло не так – Великий Шлях повернув не втой бік, або, можливо, вони самі звернули на манівці.

Айне заледве не збожеволіла з туги й відчаю, проте з часом оклигала – довелося жити далі, як там воно не було. Чар веліла їй продовжити шлях. І вона продовжила.

Тепер у неї зосталася єдина втіха – внук Сава, відданий їм із Марком на виховання. Айне вірила, що Сава здобуде собі кращу долю за них усіх, змінить написане йому – зробить так, як сам захоче. Раз у три покоління народжувались такі люди, котрі могли змінювати передрішення богів. Айне гадала – Сава саме з таких.

                                                            * * * * * * *

 

– Гляньте, що воно? – схвильовано прошепотів Сава. – Ви колись таке бачили?

Марко зосереджено вдивлявся в пульсуючу цятку на горизонті. Цятка вирізнялася чіткою білявою плямою на тлі вилинялого, ледь забарвленого у просинь, серпневого неба. І вона… збільшувалася, це вже точно. Набувала обрисів.

– Ні, Саво… Я не бачив такого ніколи, – врешті кивнув старий, і якийсь невиразний, невитлумачений Савою достоту вираз майнув обличчям діда.

– Але як думаєш, чим воно може бути?

– Гадаю, це діра, Саво. Діра…

– Діра, дідусю?

– Дей си. Так і є, діра. Це діра в нашому світі. І водночас – хід на інший бік. Туди, де живуть духи.

Сава замовк, ніяковіючи від незвичних дідових слів.

 

– Не бійся, чаваро. – Айне заспокійливо всміхнулась. – Все налагодиться, от побачиш. Карти віщують хороші прибутки і легку здобич.

– Ти кидала на нашу дорогу? – Сава виглядав занепокоєним, хоч і намагався це приховати. Його лякала думка про південні краї, невідомі шляхи, але найбільше тривожила хлопця ота дивна річ на обрії. Діра. Йому здавалося, вони можуть у неї втрапити. Здавалося, вона готується поглинути їх табір.

– Так. І все вийшло на добре. Не тривожся, любий. Я знаю, про що ти думаєш – але Табору ніщо не загрожує, повір. – Правду кажучи, Айне зрозуміла не все, що сказали їй карти останнього разу, але зараз це не мало значення. Вона лиш хотіла заспокоїти свого єдиного внука. Внука, який ще залишався дитиною, попри високий зріст і перший темний пушок, що почав пробиватися на верхній губі.

– Скоро усе скінчиться. Будь хоробрим хлопчиком – заради своєї старої мамі, добре?

– Гаразд, бабуню. Якщо ти так кажеш, я буду хоробрим. – Сава всміхнувся, через силу, але відразу ж потому відчув, що тривога й справді відступає.

 

                                                            * * * * * * *

 

Десять років промайнуло після тої злощасної зими – спокійних добрих років, упродовж яких вони майже забули про колишні злигодні. Лісові землі були гостинними до них, потроху оживаючи після моровиці.

Аж доки не сталося непоправне. І винною в цьому була Айне.

Їхній табір знову мусив зірватися з насиджених місць, і рушати світ за очі, бо вона припустилася помилки. Одної-єдиної помилки, яка коштувала їм занадто дорого.

Якогось вечора до них у табір прокралася чужинка – дружина шляхетного й заможного пана, одного з князів Лісової землі. Вона була у розпачі, бо носила дитину, котрої не мало бути. Плід гріховної пристрасті й розпусного зв’язку. Тож дитини слід було позбутись – так сказала та жінка.

Вона пообіцяла Айне яку завгодно винагороду – тільки щоб та погодилась їй допомогти. Циганка знала, що не варто цього робити – все вказувало на те, дитя перебувало в череві матері вже надто довго, повня зійшла червоно, та й собаки в селі вили на місяць ось уже четверту ніч поспіль, одначе Табору були потрібні гроші… Сава ріс, і Айне хотіла забезпечити його всім найкращим. Дати йому стільки баских коней і шовкових сорочок, скільки він потребуватиме. Сава ж був її онуком – єдиним її онуком.

Тому, ймовірно, Айне не досить ретельно зважила все, згодившись на ту справу. Не досить добре обміркувала свій вибір.

Та жінка, шляхетна пані, спливла кров’ю на руках Айне, а її чоловік, розлютований смертю дружини, поклявся винищити Табір до ноги. Він привселюдно звинуватив циган у відьмацтві й зносинах з нечистими силами – а подібні злочини вимагали найсуворішого покарання. Тож вони мусили втікати якнайдалі звідтіль. На південь – хоч там і жили недобрі духи та інші створіння, про які Айне доводилося тільки чути.

Втім, вона не боялася південних країв – стара циганка знала, що у кожного власний шлях, і закінчується він там, де закінчується. А дорога їхнього Табору не мусила закінчитися тут, у цьому степу.

 

                                                            * * * * * * *

 

– Цієї ночі, – сказала йому Айне. – Цієї ночі я піду туди.

Марко скоса глипнув на неї. Він не любив говорити про такі речі. Боявся їх.

– Тайра думає, що все це дарма. Він тобі не вірить.

– Тайра – дурень, – роздратовано заперечила жінка. – Він старіє і забуває. Але  ж ти не забув, рома? Скажи мені, що ти не забув.

– Я не забув, Айне. Але я ніколи не думав, що нам доведеться зробити це ще раз.

– Ми мусимо. Але Сава… я не хочу, аби він знав.

– Думаєш, я цього хочу? Ми вже й так досить дорого за це заплатили. Наші хлопці… я й досі бачу їх вві сні. Та Сава росте, і скоро стане чоловіком.

– До того часу все зміниться. Ми повернемося на північ, або підемо деінде – все буде добре.

– Добре? Що ж, я сподіваюся на це. – Марко звик довіряти жінці, в більшості випадків… Її передбачення справджувались, а страхи ніколи не були марними. І він, звісно ж, не міг забути, що саме вона врятувала їхній Табір від погибелі у ті страшні часи. Проте часом…часом вона бувала просто дурною старою бабою, от і все. Жадібною бабою, яка припускалася помилок. Вона заслуговувала на покарання, бачать боги. І Марко міг би її покарати.

В молоді роки, в перші роки їхнього шлюбу він іноді дозволяв собі це – і Айне навчилася його поважати. Але це було давно, й відтоді багато чого змінилося.

 

Айне коротко зиркнула на чоловіка.

– Я знаю, ти досі гніваєшся на мене. Але я… не знала, що все так буде.

– Не знала?

– Карти мовчали про це. Іноді вони просто мовчать, і з цим нічого не вдієш. Іноді навіть Чар замовкає в моєму серці.

– Але зараз вона з тобою говорить?

– Так. Зараз говорить.

– І вона каже, що з нами все буде добре? Якщо ти зробиш, як вона хоче?

– Так. Вона так каже.

– Але… чи можна їй вірити, Айне? Чи можна їй вірити сповна?

– Не знаю. Я не знаю, Марко. – Айне мало не плакала, і це було дивним. Більш, ніж дивним. Це лякало.

Айне була йому хорошою жінкою, терплячою і відданою, хоча позаочі її і називали справжньою шувані, себто відьмою. Вона й справді  зналася з різними силами, добрими і злими, але ніколи – майже ніколи – не обертала своє знання на шкоду іншим людям. Окрім хіба що одного або двох випадків. Коли мусила захищати Табір. 

 

                                                            * * * * * * *

 

Айне прокинулася, коли повня посріблила своїм сяйвом околиці, і залила примарним світлом стоянку Табору. Сава з Марком ночували біля вогнища. Їх сон був міцним і ніщо не могло його потривожити – вона подбала про це. Ніхто не мусив їй завадити здійснити задумане.

Одначе збиратися треба було швидко – літні ночі короткі, а в неї було так багато справ.

Айне накинула на плечі легку візерунчасту хустку, прихопила деякі необхідні речі – свою особливу ношу, котра вимагала дбайливого ставлення й уваги, – і відхилила запону кибитки.

В таборі було спокійно. Повітря пахтіло ароматами прив’ялих степових трав: полином і кострицею, аїром та кінським оком. Ласкавий легіт оповивав її старе, одначе ще досить сильне тіло невагомим серпанком. Ніч панувала навкруг – таємне життя маленьких степових істот тривало в усій своїй повноті й багатоманітті. А в небі, понад самісіньким обрієм, ген на південь, розпливалася величезна світляна пляма, що зовсім недавно було маленькою цяткою. Вона випромінювала дивне й заворожливе сяйво, котре ніби кликало, манило до себе.

Айне прислухалась. Десь вдалині чувся тихий, жалібний звук. Жінка знала, що це. То був поклик сірого братства. Сторожі нічного спокою богині Чар давали їй знак.

Слід було йти.

Старі ноги ще могли послужити їй. Якийсь час.

Айне легко, якось аж надто легко вистрибнула з кибитки, прихопила незмінного костура, і рішучою ходою покинула Табір. Не озираючись. Всі, кого вона любила, зосталися позаду. А попереду… там було дивне світло. І Чар.

 

Жінка ішла досить довго, можливо, годину, а може, й цілих дві – і чим далі на південь вона просувалася, тим ясніше ставало навколо. Врешті світло заполонило собою все небо, і Айне побачила.

Вона побачила те, що було джерелом цього дивовижного світла. Не діра, як думав Марко – насправді це були ворота. В цьому місці неможливе ставало можливим, тіні обростали плоттю і мертві поверталися до життя, тут росли дивовижні квіти, запах яких міг убити, а міг і подарувати найвищу насолоду. Це було Порубіжжя – край, де реальність просочувалася крізь пальці, як вода, а час завмирав.

Світло сочилося з-під землі, але водночас і ні. Айне не зуміла б пояснити те, що бачила – навіть якби й захотіла. Вона майже остовпіла під враженням від усього, що її оточувало.

І тут вперше озвалася Чар.

– Поквапся, жінко. Я дуже довго чекала. Зроби це для мене. Адже я так мало прошу.

– Так. Я вже йду, милосердна Чар. Я скоро.

 

Посеред степу височіла дивна споруда, залишена, либонь, тут іще з прабатьківських часів. Це було схоже на жертовник, оточений по колу огорожею з кам’яних брил, або на якийсь химерний храм. Найвища брила нагадувала радше стовп, і знаходилась в центрі вимощеного камінням кружала. Брила сяяла і переливалась всіма кольорами веселки. Біля її підніжжя виднілась широка пласка плита, призначення якої легко вгадувалось.

Айне потроху наближалась, і світло м’яко обволікало її, повертаючи колишню молодість і красу, напуваючи невідомою досі снагою.

Коли вона впритул підійшла до кам’яної огорожі, невидима сила розсунула величезні брили, впускаючи її всередину. Кам’яний стовп в центрі дивного святилища зненацька втратив свої статичні обриси, заворушився, ожив. За мить Айне побачила перед собою фігуру прекрасної, осяйної жінки, що кликала її.

– Яв ке ме. Прийди до мене, – промовила світляна постать, і голос її був солодшим за всю на світі музику. Не в силах більше чекати, жінка вступила в чаклунське коло. Руки її не були порожніми, а ноша – бажаною. Айне знала, що дар буде прийнятий милостиво, і була готова віддати його.

Пальці стиснули гостре, блискуче лезо ножа, прихованого в руків’ї букового костура.

Чар ввійшла у неї, і це було ще краще, ніж завжди.

 

                                                            * * * * * * *

 

– Мамі… Мамі, що ти робиш?! – різкий окрик вивів пронизав тишу степової ночі, проте Айне його не почула. Вона вже була не тут – а те, що прийшло замість неї – воно було чужим і недобрим.

Воно не любило, коли йому заважають.

Сава застиг на рубежі кам’яного кола. Він усе ще не міг повірити власним очам – онук занадто любив свою добру бабуню, щоби повірити в отаке. Всю дорогу він ішов за нею назирці – вже давно прагнув Сава розкрити таємницю своє мамі – але не чекав, що вона виявиться такою жахливою. Вовки йшли слідом за ним, проте не зачіпали. Хтозна, чому.

 

Айне – те, що зовні було схоже на неї – підняла голову, і втупилася чорними, як сама темрява, очицями в обличчя хлопця.

– Що ти таке? – прошипіла вона роздратовано. – Хто ти?

– Це я, Сава! Твій онук! – Вигукнув хлопець розпачливо. Він досі не міг збагнути, що саме відбувалося перед його очима. Щось лихе й непевне, щось майже за гранню його розуміння, а втім…

– Що ти робиш, мамі? – знову повторив юнак, – майже, як молитву. Розпачливу і безнадійну молитву, яка була спрямована до жорстокого, кровожерливого божества.

– Ти знаєш, що я роблю, – відповіла Айне.

– Припини, прошу тебе. Ти не можеш…

– Ні, це ти не можеш…не смієш мене зупинити… – прошипіло те, що з’явилося нізвідки, – інакше пошкодуєш… Гірко пошкодуєш.

Немовля на кам’яному жертовнику трохи заворушилось. Дія наркотичного трунку минала, – Айне зазвичай була дуже обережною зі сонним зіллям, бо воно могло зіпсувати кров, або й зовсім спинити серце навіть дорослої людини. Чар не любила зіпсованої крові – а мертвечина… якби вона скуштувала її, хтозна що могло б трапитись. Можливо, це навіть могло її убити.

Айне нетерпляче позирнула на кволе, таке спокусливе дитя, що потроху стікало кров’ю. Вона знала – потрібно нагодувати Чар, і то якнайшвидше. Потрібно наситити жорстоку богиню цією жертвою – в ім’я усього, що було їй дорогим. В ім’я Табору. Життя за життя, кров за кров.

– Мамі, мамі, отямся! Це я – Сава! – закричав хлопець у відчаї, проте щось потужне, лихе не давало йому вступити всередину магічного кола.

Дитина знову поворухнулась, відтак – відкрила очі. То була дівчинка – малесенька синьоока дівчинка, вкрадена в селі того самого ґаджо, в якому вона забрали й коней – і вона збиралася заплакати. Чар ненавиділа дитячий плач – слід було змусити малу замовкнути. Замовкнути назавжди.

– Тихо, тихенько… – прошепотіла Айне, і схилилась над каменем. Солодка, невинна кров так запаморочливо пахла. Втративши рештки самовладання, жінка – ким би вона не була – припала до малого понівеченого тільця і жадібно почала пити.

І в цю ж саму мить сила, що стримувала Саву назовні, послабшала. Не зникла зовсім, але наче витончилась, як стара переперхла мотузка. Хлопець відчув це, як відчуваєш весняну кригу під ногами, – йому здалося, він навіть почув тихе потріскування… Щосили вдарився Сава тілом об невидиму межу, і цього разу вона піддалася. Удар був настільки сильним, що юнак не втримався на ногах, і з усього розмаху гепнувся просто на гостре каміння, роздираючи до крові коліна.

Шум від його падіння відволік Айне.

Чар починала гніватись. Вона хотіла їсти. Вона хотіла зостатися наодинці з цим людським дитинчам.

 

В руках Айне дитина кволо сіпнулась. Чар дедалі сильнішала, поглинала душу циганки, витісняла її свідомість кудись у найтемніші глибини єства. Раніше жінка вміла це долати, вміла стримувати присутність зловісної сили в собі – але не зараз. Щось невловимо змінилося.

– Візьмімо хлопчиська. Візьмімо його собі… – прошепотіла Чар, злісно вишкірившись, – хлопчисько сам напросився…

– Ні, – заперечила Айне, – Ні, я не можу віддати його тобі. Я люблю його.

– Якщо любиш – дозволь йому прийти до нас, – Чар була невблаганною. – Інакше він погубить тебе.

Сава підвівся на ноги, похитуючись. Айне, його добра мамі, хотіла зробити щось осоружне. Коли її називали шавані – Сава не вірив. Гадав, що то все брехні заздрісників. Коли шепотілися про те, що Айне молиться поганським богам, чорним силам, – не вірив. Але зараз…

Те, що відбувалося на його очах, повинно було мати якесь пояснення. Якесь інше, окрім очевидного.

 

– Мамі, віддай мені дитину. Віддай, прошу. Не роби їй нічого.

– Не робити нічого? О-о, боюся, що вже запізно, – Айне хижо всміхнулась, і за тою її посмішкою хлопець угледів на мить, як проступають її справжні риси. Риси чужого, незнайомого обличчя, яке й обличчям важко було назвати.

То було щось… наче отвір. Величезний жадібний отвір, який всмоктував. Сава збагнув, що цей отвір може всмоктати і його самого – такий він був голодний. Щось кликало його звідти – з тих примарних глибин, і хлопець зрозумів, що впоратись буде важко. Але він, принаймні, мусив спробувати.

 

– Мамі, ти чуєш мене? Ти чуєш? Повернися до мене, будь ласка.

– Я чую тебе, Саво, – прохрипіла Айне, – Гой, чаваро, навіщо ти прийшов… Ти не розумієш…

– То розкажи мені, щоб я зрозумів. Розкажи.

– Надто пізно. Надто пізно, мій хлопчику…– Айне відчула, як виштовхує її Чар, як заполоняє своєю сутністю навколишній простір.

Чар була довкола, у тому химерному, пульсуючому світлі, що заполонило простір.

– Втікай, – ще встигла прошепотіти Айне, а потім остаточно розчинилася в його променях.

На мить настала тиша, відтак світло стало темрявою, і ця темрява покликала Саву.

– Явен кхаре. Ходімо додому.

Хлопець зробив крок назустріч. Потім – іще один. Це виявилося зовсім не страшно, а навіть просто. Так, наче справді він повертався кудись, – у місце, де його давно чекали.

– Дикхав тут. Бачу тебе, – промовив Сава.

Темрява теж його побачила.

 

                                                            * * * * * * *

 

Цієї ж миті десь, на іншому боці реальності, Айне прийшла до тями. Вона погано пам’ятала події останніх годин. Знала тільки, що Сава щез назавжди. А також знала те, що відтепер з Табором усе буде добре.

Чар заспокоїлась, прийнявши пожертву – принаймні, на деякий час.

Дром баро джинел – велика дорога знала це також.

 

 

 

 

 

 

* Велика дорога знає (циг.)

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>