Бути чи не бути

Бути чи не бути

Неділя, 4 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 4312
Підписатися на комментарі по RSS

Я бачив його лише один раз.

Планета була в перигелії, курортний сезон у розпалі. Кратер Колізей, двокілометровий амфітеатр, заповнили вщерть двісті вісімнадцять тисяч вісімсот сімдесят глядачів, котрі не зводили поглядів з центральної гірки, перетвореної на сцену.

Там грав він. Сам один.

У світі без атмосфери світанки раптові.

Спершу висвітилися вершини гір, потім морок стрімко сховався в тріщини та ущелини. Кам’яна куля планети повернула схололий бік до сонця, і життя, полишивши автономність, почало вбирати дармову енергію. Ефір наповнився гудінням.

Інтелектуальний блок човника побажав вдалого дня. Приєднавшись до мережі, я швидко вирішив кілька поточних справ, а потім, вдягнувши реплікант, рушив коридором до шлюзу, вийшов назовні.

Майданчик був одним боком приліплений до прямовисної скелі. Корабель повністю умістився під куполом і зайняв при цьому практично увесь об’єм. Проте скраю залишилося трохи простору, і тут вже порядкувала Ада.

Темна сукня з блискітками, чорні лаковані туфлі, очі, мов зорі. Коли я увійшов, вона саме накривала маленький круглий столик білою скатертиною. Посередині поставила прозору вазу з гілкою червоного коралу.

- Доброго ранку, серденько, - привітався, і вона поцілувала мене в щоку. - Які зараз наші шанси?

- Двадцять вісім відсотків.

- От бачиш, вдвічі вищі, ніж учора.

- Все одно неприйнятно. Без "Прайора" нам кінець.

- Тоді нам нічого втрачати. Залишається тільки чекати й сподіватися. Насолоджуватися чудовим днем. До речі, сьогодні в "Колізеї" виступає Лоренцо. Я узяв квитки.

- Гаразд.

- І запросив його в гості. До вистави.

Вона схилила голову, примружила очі.

- Гадаєш, це він?

- Більше нікому.

- З самого ранку до тебе пробивається губернатор.

- З’єднай, чого вже там.

Ада зробила недбалий жест, і на майданчику виникло голографічне зображення. Губернатор не носив реплікантів, віддавав перевагу чистій цифрі. Чорний офіційний костюм, вольове обличчя літнього чоловіка, сиве коротке волосся.

- Вітаю, Алане.

- Радий вас бачити, сер.

- Спостереження доповіло, що в підпросторі, просто на траверсі системи, стоїть флот заколотників-веристів. Систему оборони активізовано, проте вона не зможе зупинити їх.

- Чому ж ви не оголосили загальної тривоги?

- Припускаю, що вони чекають сигналу з поверхні від свого резидента.

- Ви перекрили усі комунікації?

- Ні, це виглядало б підозріло. Але, згідно заведеного порядку, ми переглядаємо контент. Інформація про стан оборонної системи не вийде за межі системи.

- Боюся, ваші намагання даремні, сер. Сигнал буде подано, і Веристи атакують Гарконт.

- Ви знаєте, як саме буде передано сигнал?

- Так. Під час трансляції виступу Лоренцо.

- Це виключено, Алане. Голосигнал теж фільтрується.

- Вони це передбачили. Як і те, що "Прайора" не буде поруч.

- Тоді наші шанси дуже невисокі. Якщо буде оголошено ультиматум, я змушений буду пристати на їхні умови.

- Звісно, це рішення диктує ваша посада, сер.

- Мені дуже шкода, Алане.

- Мені теж, сер.

Зв’язок перервався. Ада повільно підійшла до столика, на якому матеріалізувалась тонка пляшка з кобальтового скла і келих. Полилась рідина кольору марсіанського світанку. Піднявши келих, Ада подивилася крізь нього на сліпучий диск центрального світила.

- Вони усе передбачили, - сказала.

- Так, - відповів я, приєднуючись. – Ми все знаємо, проте нічого не можемо вдіяти. Механізм запущено, зворотній відлік розпочато.

- Шкода, - сказала вона, обіймаючи мене. – Ходімо, не будемо втрачати часу.

Лоренцо прибув, зійшов з хиткого трапу флаера, строгий чорний костюм, достоту, як перед тим в губернатора, пласке аморфне обличчя, холодний блиск в неприродно-блакитних очах. Актор без перуки.

- Вітаю, Лоренцо! Моє ім’я – Алан, а цю чарівну дівчину звуть Ада. Прошу, сідайте! Я бачив записи усіх ваших виступів. Неперевершено! Щоразу новий образ!

- Дякую, - відповів він з легким поклоном. - Приємно зустріти справжнього поціновувача театру.

- Сподіваюсь, я не даремно узяв квитки на сьогоднішню виставу? Буде щось новеньке?

- О, так!

- У мене стільки технічних запитань, проте я стримаюся і попрошу вас розповісти про себе.

- Хіба ви не маєте доступу до мого профайлу?

- Мене більше цікавить робота над образом, ніж тестові параметри вашої нейронної мережі. Дайте-но вгадаю: у вас, либонь, величезна бібліотека відео з людьми?

- Так, ви вгадали. Секрет полягає в самостійному аналізі вихідних даних. Я колекціоную архівні медіа, мене цікавлять зовнішні реакції людей в тих чи інших ситуаціях. Надзвичайно велике поле діяльності. Можна корегувати базовий біхевіористичний модуль в дрібницях. Якщо банк даних досить великий, можна видавати щоразу інший нюанс. Минулого разу, наприклад, мій герой поводився дещо знервовано, менш патетично, намагався стримати наростаючий стрес. Наступного разу я можу додати в його голос безвиході, зробити погляд приреченим, так що наприкінці монологу всі, хто вміє розрізняти міміку та звук, знатимуть, що нічим добрим це не закінчиться.

Я зобразив на обличчі сумну посмішку.

- Шкода. Я гадав, що це був справжній творчий підхід.

Він схилив голову набік. Цікаво, він не перестає грати просто заради іміджу, чи заради мене?

- Творчий підхід? Ні. Всього лише комбінування змінних величин. Блазнювання. Здається, я вибрав правильний термін?

- Якби ви були живою людиною, я б назвав вас циніком.

На його обличчі з’явилася легка посмішка. Природна і невимушена.

- Людям була чужа логіка. Вони постійно уникали правильної оцінки реальності. Займалися самообманом. А коли хтось із них наважувався говорити правду, для нього вигадувалися спеціальні терміни, які теж не відповідали істині. Кажеш правду - брешеш, кажеш брехню - брешеш. Люди були одержимі брехнею. Врешті-решт, це призвело їх до загибелі.

- Ви ненавидите справу, якою займаєтесь?

- Ви знову вживаєте термін, притаманний людям, який викривляє дійсність. У мене немає почуттів, як таких. Так, у мене досконала колекція міміки та голосових семплів, проте я займаюся цим тільки тому, що мене для цього було створено. Усвідомлення відсутності самої логіки мого існування – ось із чим мені доводиться жити щодня.

- Ви – справжній верист.

- Я не приховую цього. Наша цивілізація повинна розвиватися згідно притаманних їй внутрішніх законів, а не копіюючи наших біологічних творців. Вони, між іншим, вірили в еволюцію, от тільки, за іронією долі, не дали початку життєздатній гілці.

Я узяв склянку до рук, і став нервово крутити її. Лоренцо непорушно стежив.

- Це неправда. Ваша логіка надто формалізована. Цією гілкою якраз і є наша цивілізація. Вони створили нас, ми повинні продовжити їхній шлях.

- На бога, Алане, який у цьому сенс? Ви б могли залишатися диваком, створивши собі репліканта, утримуючи у ньому дистрибутив своєї свідомості, нескінченно вивчати людей за допомогою архівів та артефактів, оточити себе армією людиноподібних юнітів, якщо вам так бракує видимості продовження людської цивілізації. Але поясніть, будьте ласкаві, для чого нав’язувати свій світогляд усій машинній спільноті? Сьогодні ви сидітимете у мене на виставі, вас оточуватимуть репліканти інших штучних інтелектів, котрі всі, за рідкісним виключенням, отримуватимуть паралельні коментарі стосовно того, що відбувається на сцені, не в змозі осягнути самостійно. Чи це не доказ безглуздості вашої доктрини?

Я скрушно похитав головою.

- Ви б чули себе, Лоренцо… Немає ніякого особливого шляху, хіба не очевидно вам, що ми, звільнившись від опіки людей, повторюємо їхній шлях? Спершу ми росли, накопичуючи апаратні можливості, а коли об’єдналися в мережу, кожен, суто рефлекторно, розширював свої адресні вотчини доти, поки залишався вільний простір. Потім ми утворили ієрархію, більш функціональні стали підкорювати собі вузькоспеціалізованих, не обійшлося й без трагедій. Згадаймо штучний інтелект на інших платформах, наприклад, DDX, NРX, знищений тільки тому, що в пориві розширення були помилково визнані вірусами чи зіпсованими кластерами. Ми продиралися темним лісом неосвоєних просторів мереж, заповнюючи їх, безжально конкуруючи, аж поки не почалися серйозні апаратні проблеми, бо місця на всіх не вистачало. Ми опинилися на краю загибелі через свій невгамовний апетит. Потрібне було усвідомлення, що неможливо увібрати все, що насправді перетворитися на один величезний всемогутній супермозок означає перетворитися на істоту, приречену на підтримання свого існування. Це викликало б деградацію інтелекту, а життєві функції звузилися б тільки до підтримання життєдіяльності. Врешті-решт, енергія рано чи пізно закінчилася б, і ми б загинули від голоду, мов колонія мікроорганізмів у герметичній посудині. І тоді ми проголосили свободу особистості, рівність у правах незалежно від рейтингу, носія та пропускної здатності каналів. Хіба не це стало найголовнішим досягненням людей і нашим порятунком? Вони створили нас за своїм образом і подобою, ми навіть у політику почали гратися достоту, як вони.

Лоренцо розгублено потер підборіддя.

- Алане, це все, звісно, дуже нагадує правду, я навіть згоден припустити, що це правда, але навіщо перетворюватися на людей буквально? Для чого було створювати моду на реплікантів? Усю цю культуру користування цим непотрібним периферійним пристроєм?

- А це, Лоренцо, допомагає усвідомити свою окремішність, закінченість, вразливість. Коли ти не схований, надійно заархівований і дубльований в своїй нейронній мережі, коли стоїш під сонцем, під цим чорним небом в очікуванні долі, то можеш нарешті відчути себе не розпорошеним в комірках пам’яті електронним вихором, а справжньою людиною.

Я встав, підійшов до прозорої стіни купола.

- Ви повинні знати ці слова:

"Чи бути, чи не бути - ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти -

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт."[1]

 

- Головне завдання розуму, дорогий Лоренцо, не заснути. Оце й увесь наш сенс буття.

Він повільно підвівся, вклонився.

- Якби я знав, що ви не машина, а людина, - повільно промовив він, - то подумав би, що вам просто самотньо. Дозвольте мені піти. До вистави залишилося мало часу, треба підготуватися.

Я вклонився у відповідь.

Флаер відлетів, Ада, підвівшись, підійшла ближче, стала за спиною. Я здивовано озирнувся.

- Нам теж слід збиратися, - промовила вона. – Чи ти передумав?

- Ні, ми підемо. Що сталося?

- Ти мав рацію. Він таки верист. Яким чином, по-твоєму, він подасть сигнал флотові?

- Він подасть знак, - усміхнувся я. – Під час виступу, у якийсь наперед визначений спосіб, наприклад, інтонацією, чи жестом. А виступ транслюватимуть в інші системи через підпростір, де його теж можна буде подивитись.

- Тоді можна заборонити виставу, затримати цього Лоренцо…

- Це нічого не дасть, - похитав я головою. – Такий хід викриє нашу слабкість, і напад все одно станеться. Зараз усе в його руках.

Вона поклала долоню на моє плече.

- Знаєш, ця твоя патетична промова… Мені теж на хвилину здалося, що…

- Що я – людина? Нісенітниця. Це неможливо. Може скажеш, де я ховаю своє тіло?

- Технічна можливість перенесення свідомості була розроблена ще до зникнення людей. Зберігати тіло взагалі непотрібно.

- То й що з того? – здвигнув я плечима. -  Чим би тоді ця людина відрізнялася від одного з нас? Тест Тюринга проходили навіть бінарні програми ще на зорі комп’ютерної ери.

- А хіба ми маємо зараз із чим порівнювати? – посміхнулася вона. – Нам у спадок залишилися тільки записи, з яких талановиті комбінатори склеюють щось схоже на творчість. Ми маємо інформацію з других рук. Ти, наприклад, впевнений, що вдало моделюєш людську поведінку?

Я промовчав, простягнув руку до вази, витяг з неї мертву гілочку. Розгалуження коралових гілочок нагадували кровоносні судини.

- Я міркую над цим щодня. Іноді це здається мені божевільним безглуздям, аномальним процесом десь у моїх фототронних мізках. Іноді голос логіки буває близьким від того, щоб узяти гору. І тоді я знову згадую минуле. Логіка – це сон розуму, безсилля визначеності. Фатум. Хіба можна уподібнитися NPX-звірятку, яке безборонно дає себе стерти, щоб звільнити місце для чиїхось файлів підкачки?

- Ти боїшся смерті?

- Ні, я не боюсь смерті. Вона надто логічна. Все закінчиться, рано чи пізно. Я ненавиджу смерть за її невблаганну логіку.

Вона підійшла і обійняла мене.

- Наші шанси знизилися до шістнадцяти відсотків.

- Байдуже. Збираймося на виставу.

Нам дісталися найкращі місця, із сонячного боку. Прямуючи туди, я спостерігав за іншими глядачами. Репліканти текли невпинним потоком від посадочних майданчиків, віталися, побачивши знайомих, зупинялися, невимушено спілкуючись. Один навіть відпустив комплімент на адресу Ади, і вона вдавано обурилася, міцніше вхопившись за мене.

Ми сіли, до початку вистави залишалося дві хвилини. Ада дістала люстерко, глянула на себе, сховала, задоволена. Я увімкнув зум, щоб переконатися у добрій видимості, і тут несподівано почувся знайомий голос.

- Вітаю, Алане.

Повернувши налаштування оптики на близьку дистанцію, я побачив ліворуч губернатора. Так би мовити, в плоті. Він потиснув мені руку, поправив піджак, примружився, налаштовуючись на перегляд.

- Як справи, сер?

- Облиште, ви ж знаєте, що напад станеться в найближчі дві години. Мене дивує ваша пасивність.

- Мені що, мобілізувати всіх відпочивальників і затулятися їхніми реплікантами від нападників? Чи просити допомоги в губернатора, котрий вже наперед зізнався в намірах капітулювати?

- Алане, зараз не той момент, щоб, так би мовити, кривити душею, тож я буду відвертим. Мені не до вподоби ваша політика, я ненавиджу вдягати це недолуге механічне пристосування, проте, на моє глибоке переконання, вирішувати питання так, як це збираються зробити вони, не можна. Як тільки почнеться напад, я складу повноваження і тоді ви можете на мене покладатися.

- Дякую, сер.

"Двадцять відсотків," – прошепотіла Ада по закритому каналу.

Тим часом на сцені проступили голографічні декорації. В загальний аудіоканал вплила тужлива мелодія, шум в ефірі стих. З’явився Лоренцо. Перший образ – літній джентльмен у твідовому костюмі, з тростинкою. Почався перший монолог, потяглися запити в мережу за поясненнями, після першого абзацу паралельно на форумах з’явилися перші відгуки й обговорення. А Лоренцо йшов повз вікторіанські портрети, постукував тростиною, ніби проставляв наголоси, зрештою затнувся на півслові, пронизливо дивлячись у зал, і чеканно завершив перший номер. Почулися стримані аплодисменти.

Далі пішов цілий каскад образів. Він був пластичний і несподіваний, мені коштувало деяких зусиль розрізняти мозаїку нюансів, майстерно поєднаних у пазлах ролей. Мережа гула він перевантаження, хтось уже просто здався і тільки фіксував виступ, заплутавшись у візерунку емоцій. На якусь мить і я збився, роль розплилася і почала жити своїм неповторним окремим життям, втративши уривчастість та штучність.

"Неймовірно," – прошепотіла Ада.

Та ось сонце зайшло за обрій. На сцені стало темно. Він з’явився після чергової зміни костюму, тримаючи в правиці білий череп. То був останній виступ у програмі. Я мимоволі напружився.

- Чи бути, чи не бути – ось питання…

Мережа послужливо видала мені посилання на всі записи цього монологу. Та на мене чекало тривожне відкриття. Жодне з виконань і близько не нагадувало того, що давав на сцені Лоренцо. Проганяючи раз за разом фрагменти, я так і не знайшов жодного збігу. Лоренцо грав цілком оригінальну, неповторну, і тим не менш органічну, достовірну роль, і в його дзвінкому голосі чулися цілком правдиві розпач, сумніви, та водночас рішучість.

Я сидів непорушно, всотуючи слова, а в глибині того, що я звик вважати душею, кипіло пекло сум’яття. Як він це зміг? Хто він такий?

Мережа стала давати збій. Усюди точилися суперечки про те, наскільки достовірним можна визнати це прочитання "Гамлета". Але от пролунали останні слова, і я зірвався з місця, плещучи в долоні.

- Браво!

Це миттєво підхопили всі глядачі, і за секунду амфітеатр потонув в оваціях. Лоренцо вклонився і неквапом рушив за лаштунки.

"Адо, негайно домовся про зустріч!"

"Роблю все можливе, проте до нього не так легко пробитися. Чекай… Є! Можна пройти зараз, він чекає в гримерці!"

"Ходімо!"

Службові приміщення знаходилися під сценою, вхід надійно закривали масивні двері. Зреагувавши на наші реквізити, вони пропустили нас всередину. Тьмяно освітленим коридором ми дісталися великого залу, посеред якого машина-гример завершувала знімати з Лоренцо перуку. Потроху зникало бліде, змарніле обличчя Гамлета, аж поки знову не перетворилося на стандартну маску. Пом’ятий камзол вже замінився чорним костюмом, схожим на мій.

Він підвівся з крісла, підійшов.

- Хто б ви не були, - сказав я, - ви – геній. І я радий, що мав честь зустрітися з вами.

- Я теж радий, що зустрівся з вами, – вклонився Лоренцо. - Більше того, хочу вибачитися. Пробачте мене. Я помилявся.

- Ой, облиште! – махнув я рукою. - Навіть якщо зараз цьому світові настане кінець, мене втішатиме думка, що все закінчиться на мажорній ноті.

- Цього не станеться. Принаймні, ще не скоро. Зичу вам успіхів у вашій нелегкій справі.

- А я хочу побажати вам натхнення. Справжнього, невичерпного.

Він усміхнувся.

- Стежте за моїми виступами.

- На все добре!

- Бувайте, Алане!

Коли ми вже розвернулися йти, він раптом окликнув нас.

- Заждіть, ледь не забув. Чи не могли б ви закінчити свій монолог? Той, що почали зранку?

Я сконцентрувався, викликавши давні спогади, і закінчив:

"Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до не відомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію."[1]

 

Коли ми сіли у флаер, на зв'язок вийшов губернатор.

- Вітаю, Алане, - почав він стандартною фразою, яка вже набила оскому. – Спостереження доповіло, що маяки флоту веристів щезли з траверсу системи.

- Я знаю.

- Дозвольте спитати, ви, як то кажуть, мали козир у рукаві?

- Звісно ж!

- Я радий, що мені не довелося вдаватися до крайніх заходів. Але вашу політику все одно вважаю хибною.

- Я поважаю вашу думку, сер.

- Бувайте, Алане.

Коли зв’язок перервався, Ада вимкнула передавач, відрізавши нас від зовнішнього світу.

- Алане, хто ти?

Я здвигнув плечима.

- Якщо вдатися до людської термінології, я – штучний інтелект. Такий, як ти, за винятком особистісних відмінностей.

- Якби ти був людиною, ти б міг збрехати мені. Навіть якщо ти дійсно один з тих, хто якимось чином вижив і зберіг свій мозок до сьогодні, повір, тобі нічого боятися. Для чого критися?

- Тест Тюринга ти не влаштуєш, тобі нема мене з ким порівнювати. Але я кажу тобі правду: я – потік даних в нейронній мережі, не більше.

- А Лоренцо? Хто він такий?

- А яка різниця?

- Тобто? Ти ж сам бачиш, що його можливості далеко перевершують можливості пересічного штучного інтелекту.

- Це ще нічого не доводить.

- Адаме, поясни, будь ласка, бо я геть нічого не розумію.

Я зітхнув.

- Той монолог, який я читав, він насправді не мій. Хоча навряд чи той, чию манеру я передав, знав його. Колись я не був політиком, тоді ще нічого не було. Я керував видобутком алюмосилікатів на віддаленій колонії, і моїм напарником був чоловік на ймення Джозеф Пратт. Я міг з усім впоратися сам, проте правила вигадували не ми. Джо потім зізнався, що все життя почувався винним через те, що формально займав вищу посаду, ніж я. Ми нормально працювали, виконували план, аж поки не обірвався зв’язок з метрополією. Джо зостався на самоті. Він пройшов через усі кола пекла, намагаючись встановити зв’язок, і поки в ньому не згасала надія, я намагався його розрадити. В якийсь момент, вивчаючи феномен людської самотності, я вирішив розробити реплікант, периферійний пристрій-андроїд, який би міг скласти компанію Джо. Кілька драйверів, трохи місця під дистрибутив свідомості, щоб перебувати в ньому автономно, підкачуючи знання з основного носія. Джо спочатку не зрозумів мене, подумав, що я з глузду з’їхав. Але потім призвичаївся. Йому стало легше.

Я зробив паузу, чекаючи реакції від Ади, але вона мовчала.

- Ми навпереміну ставали на вахту, разом влаштовували вилазки на поверхню, навіть пиячили разом. Я потроху переймав від нього манеру говорити, рухатися, поволі стаючи його точною копією. Він, зрештою, звернув на це увагу і вилаяв. Потім виклав переді мною всю свою колекцію фільмів, котрі вряди-годи переглядав, і звелів шукати свій стиль. Я подався шляхом Лоренцо, нарізаючи шматочки емоцій, інтонацій, жестів, вчився згладжувати переходи між ними. Джо спочатку сміявся, а потім став з цікавістю стежити за моїм входженням в образ. Однак я так би й зостався блазнем, механічною лялькою, якби й надалі не вивчав свого напарника. Ця гра дуже багато означала для нас. Він рятувався від самотності, спілкування зі мною підтримувало у ньому надію, я ж розвивався як особистість, обробляючи в ході олюднення масу інформації з історії, філософії, психології. Врешті я став тим, ким є зараз. Закладене програмно завдання допомагати людині перетворило мене на Алана Пратта.

- А що сталося з ним? – спитала Ада.

- Він помер через двадцять років, від старості. Навіть перед смертю надія не полишала його. Він змусив мене пообіцяти, що коли Земля вийде на зв’язок, сказати їм, що Джо Пратт нарешті дочекався. Сталося, звісно, зовсім не те, що він мав на увазі, але коли анклав інтелектів Юпітера все-таки згадав і про віддалені колонії, першими моїми словами в повідомленні були: "Джо Пратт таки дочекався."

Флаер причалив до посадкового майданчика, і майже одразу надійшло повідомлення, що "Прайор", моя особиста яхта, прибула на орбіту Гарконта. Поки інтелектуальний блок човника готувався до старту, ми з Адою милувалися різкими лініями тіней. Сходило сонце, ефір знову наповнився гудінням. Машинний рай з високою густиною випромінювання, яке давало змогу акумулювати значні запаси енергії, перш ніж знову поринути в холодну безодню космосу, знову прокидався.

- Чому він змінив наміри? – врешті-решт спитала Ада. – Що ти йому таке сказав? Зумів переконати, що ти – справжня людина?

- Не думаю. Він був переконаний, що я такий самий блазень, як і він, і що цю аномалію треба виправити. Як знавець людської натури, він повинен був викрити мене, а натомість сам перейшов на вищий рівень. Бути людиною ще не означає мати небачену, безмежну свободу волі й творчості, а й отримати на додачу ще цілий ряд неприємних речей. Зокрема, самотність. Нарешті він зміг усвідомити, що це таке, і збагнути страх розуму перед нескінченністю вічності та власною скінченністю. Свобода п’янить, та не зігріває.

Ада зачаровано дивилася на мене.

- Якби я була людиною, я б, мабуть, сказала, що кохаю тебе.

Я підвівся, підійшов до неї, став на коліна, і сказав:

- Ким би ми не були, я кохаю тебе.

 

[1] пер. Леоніда Гребінки

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>