Продовжуємо спецпроект «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше». Фантастика неймовірно багатовимірна, і заплутатися в її різновидах легко, але наша сьогоднішня співрозмовниця ніколи у них не плутається. Про перспективи Young та New Adult розповідає Наталія Матолінець.

Наталія Матолінець - українська письменниця, Володарка ІІ премії конкурсу «Коронація Слова 2017» у номінації Романи за твір «Гессі», фіналістка номінації «Дитяча книга року BBC-2019» за роман «Академія Аматерасу», авторка двох поетичних збірок. Мандрівниця та любителька кави.

 Чому саме фантастика стала жанром, з яким ти працюєш? У всьому винен Гаррі Поттер, чи була інша книжка, яка надихнула і полонила уяву?

 Я у team Володаря Перснів. І з дитинства закохана у міфології різних народів. Але насправді особливої історії щодо вибору жанру немає. Читала й читаю багато фентезійного, тому це, звісно, мало свій вплив. Щоразу (гаразд: майже щоразу), коли починаю нову історію, то уява підкидає ідеї для фентезійних історій. Для мене це спроба стоншувати межу між нашою реальністю та чимось неймовірним, а ще – дивитися на актуальні проблеми під іншим кутом зору. Бо хоч я не раз чула думку, що фентезі – це про ескапізм, для мене воно – навпаки про наближення, заглиблення, про зміну оптики, багатошаровість сенсів.

 Фентезі дає дуже багато можливостей. Бо тут можна драйв і пригоду, і магію можна, а разом із тим - говорити про страхи й рани, про відмінності й непримиренності, про відносність чорного та білого. У кожній історії я стараюся кидати собі виклик і братися за нові теми, за проблематику, яка резонує. Експериментую і з атмосферою, динамікою та іншими стильовими деталями тексту. Водночас розумію, що однаково кожен побачить свою історію і в цьому теж є приваба – дозволити читачеві робити, що завгодно: слідкувати за романтичною лінією чи гострими сюжетними поворотами, кайфувати від створеного сеттінгу з його деталями, або занурюватися глибше і віднаходити щось триґерне (болюче, тривожне, ностальгійне чи несказане). А також, фентезі – це нескінченна наснага. Це – задивлятися на світ і зважуватися на більше.

Далі…

 Продовжуємо спецпроект «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше». Цього тижня ми не такі академічні, але від цього не меньш серйозні, бо говоритимемо про дійсно важливе - життєві принципи. І наша гостя - Ірина Грабовська.

Ірина Грабовська - українська письменниця і блогерка, у минулому - журналістка і перекладачка. Писала сценарії для комп'ютерних ігор. Співавторка військового бестселеру - хроніки «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» (під псевдонімом Анастасія Воронова). Веде блоги, присвячені письменництву, у Facebook і Telegram.

 У тебе досить «серйозна» робота, і ти співавторка дуже гнітючої книжки «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту», але дебютувала і продовжуєш писати саме у фантастичному жанрі. То фантастика назавжди у твоєму серці, чи ми можемо очікувати на зовсім інші книжки?

 Я б не називала «У вогняному кільці» гнітючою книжкою. Нашою метою було зафіксувати перебіг операції і злочини, що чинила Росія і її сателіти проти нашої держави і наших людей, але і показати історію опору, історію мужності, історію взаємодопомоги військових і цивільних. Для мене вона не гнітюча, а піднесена, бо, незважаючи на все, це було недарма – наші війська не дозволили використовувати аеропорт російській авіації, яку б рано чи пізно «відшукали» в шахтах бойовики. Це дань пам’яті усім тим, хто там був і хто не повернувся, це пряма мова про їхній подвиг у цілковитому оточенні.

Далі…

 Власне, ці та багато інших книжок, які ми видаємо, складають не лише літературний, а й загальнокультурний базис, без знання якого буде важкувато орієнтуватися у стрімких інформаційних потоках сьогодення. Якщо вже брати до прикладу той самий хрестоматійний «1984» Орвелла, то на сьогодні цей роман не лише не втратив актуальності, а навпаки, його знову починають всі активно цитувати – від політологів, до журналістів, від студентів, до блогерів у соцмережах. Такі поняття, як Старший Брат, постправда, новомова, скасована історія та переписане минуле зараз знову широко використовуються в сучасному інфорпросторі, і нашому суспільству просто необхідно мати першоджерело цих понять – цей безсмертний роман Орвелла про принципи тоталітаризму. Бо, наприклад, без знання конотацій, розуміння звідкіля взявся той Старший Брат і що таке новомова, нам буде важкувато розбиратися сучасному світовому соціокультурному процесі, я вже не кажу про можливість повноцінного діалогу культур тощо.

Далі…

В цей непростий час, коли кожного дня здається, що гірше вже бути не може, життя нас дивує знову і знову. Власне, а що ми про те життя знаємо. А про українську фантастику і тих, хто її творить? Не так багато, щоб скласти повну енциклопедію, тому ми і не намагатимемося цього зробити та не будемо друкувати довгі зарозумілі тексти. А от зібрати трохи інформації для наступних видань можливого путівника, подарувати кілька приємних хвилин тим, хто буде читати ці розмови, цілком можемо. Тому і будемо говорити з нашими героями. A почнемо з Ярини Каторож.

То фантастика приваблює тебе несхожістю на реальний світ?

Якщо говорити про візуальну, естетичну складову, то мене, звісно ж, приваблюють атрибути, притаманні фентезі – магія, красиві краєвиди та споруди; можливість бути будівничим міст, які не могли б існувати насправді, та вигадником мов, звичаїв, обрядів, того ж таки побуту, відмінного від справжнього. Фентезі – це цілковита свобода для автора. В цьому – його головна перевага. А ще – велика відповідальність, адже доводиться якісно описувати все, що навигадувала, щоб воно не виглядало по-дурному, захоплювало.