Їх було двоє, чоловік і жінка. Дуже поважні, ну наскільки я міг судити, дивлячись з віконця третього поверху, як вони виходять з авто, як Марк вітає їх та проводить до будинку. Я дослухався до їхніх кроків. Мені не сподобався агресивний дзвенькіт її підборів об підлогу. В черговий раз зловив себе на тому, що я дуже прискіпливий до покупців. Втім, це й не дивно – мені з цими людьми жити.
Я спустився на перший поверх – у своєму невидимому вигляді, тобто в ніякому вигляді. Марк розхвалював будинок, а чоловік оглядав все навкруги неймовірно суворим поглядом, наче податковий інспектор. Це ще хто тут прискіпливий.
- Отой комод, - раптом промовив він.
- Що? – розгубився Марк.
- Він тут недоречний.
Це був перший поганий знак.
- Він тут останні півстоліття, це антикваріат, - несміливо сказав Марк.
- У колишніх хазяїв геть не було смаку, - оголосила пані. Голос в неї був такий саме різкий та неприємний, як і стукіт її гостреньких підборів.
Я ледь втримався, щоб не відповісти щось на це, хоча комод купували вже мої онуки.
- Ну, коли ви будете господарями цього будинку, то зможете робити які завгодно перестановки, - ласкаво промовив Марк. І це був другий поганий знак.
Мій друг (О, тоді ще я думав про нього так) провів їх усіма приміщеннями будинку, безкінечно базікаючи про його принади. Обличчя чоловіка явно пом’якшало. Звичайно. Свого часу це був один з найкращих маєтків в нашому краї.
Нарешті ми дійшли до мого кабінету.
- Тут, саме тут він загинув, - розповідав Марк. – Він сидів за письмовим столом, коли до нього ззаду підійшов його зрадливий брат, і...
- Позбавте нас цих подробиць, - сказав чоловік. – Я чув ці байки.
Марк кивнув і додав:
- У будинку досі зберігається череп його першого власника.
Він відсунув шторку, що закривала невеличку нішу в стіні.
- Череп? – вискнула пані. – Ми не замовляли череп!
- Що ж, вражає, - промовив чоловік.
- Як бачите, ціна в оголошенні – це ще надзвичайно дешево за старовинний будинок у чудовому стані, з дорогими меблями, з квітучим садком довкола нього. З привидом.
- З привидом? – перепитав чоловік.
- Так, накрутка 15% за привида. Привид спокійний, неагресивний. Шість спалень, дві великі зали, три робочих кабінети – повірте, це найкращий будинок з привидом, який вам тільки можуть запропонувати.
Чоловік пройшовся кімнатою, розмірковуючи про щось.
- Послухайте, мені сподобався цей будиночок. І я дам за нього подвійну, подвійну! - Він виразно глянув на Марка, - ціну, тільки щоб без привида.
- Але... але будинок коштує так дорого, через привида. У ньому його цінність! – розгубився Марк.
- А ми не хочемо привида. Мені не потрібні ваші дешеві спецефекти!- сказав чоловік і пройшов крізь мене. Мій приятель виглядав жалюгідно. Тривожна та жалісна жадібність читалася в його погляді.
- Подвійна ціна. Згода? – чоловік дивився Марку у вічі.
Той збентежено роззирнувся, знав, негідник, що я десь поряд.
- Але куди ж я подіну привида?
- О-о! Заради Бога! – вигукнув чоловік. – Згода?
- Нам потрібно вийти на свіже повітря, - швидко сказав Марк.
Я хотів вже було встрянути в розмову, але стримався. Марк вислизнув з кімнати, поважна пара подалася за ним. Я супроводжував їх до парадних дверей, а потім спостерігав у віконечко. Говорили чоловіки недовго, після чого потисли одне одному руки.
Коли Марк повернувся, я проявився і завис під стелею, насупивши брови та схрестивши руки на грудях.
- Мені цікаво, - грізно почав я, - що ти йому відповів.
Марк був напрочуд спокійний. Він здійняв на мене очі і сказав:
- Я погодився.
- Що? Як?
- Послухай, я вже старий... Мені набридло займатися цим. Тебе довго ніхто не витримує. Так, раніше я лише заробляв, перепродаючи будинок... – він голосно зітхнув – з привидом! Але мені вже час іти на пенсію. Я хочу отримати побільше грошей і забути про все це.
І він гучно захлопнув за собою парадні двері.
- Але я не можу залишити цей будинок!
- Доведеться.
- Як? Куди я подінуся?
- Рай, пекло, чистилище, - він розвів руками, - мені байдуже.
- Якби я міг бути там, то давно б вже був! Але я – привид. Мене вбили у цьому будинку, у моєму будинку, тут я і лишуся!
Марк оглянув підлогу і сказав:
- Ні, ти маєш піти.
- Я не можу піти. Я навіть не знаю, чи можу існувати поза стінами будинку!
- Розберешся.
- Я думав, ми друзі.
Марк кивнув і почав невпевнено:
- Розумієш, ти помер. І помер давно. А я маю думати про живих людей.
- Але ти використовував мене!
Він знизав плечима.
- Ну, звісно, - кивнув я. – Людина, яку зарізав рідний брат, давно мала б позбутися ілюзій щодо людської натури.
- Ну от, - погодився Марк.
- Тільки от що, я нікуди не піду.
Я підлетів впритул до нього і повторив:
- Я нікуди звідси не піду.
Марк подивився на мене трохи засмученим поглядом зрадника і сказав:
- Якщо ти не підеш, я викличу тих хлопців...
- Яких хлопців? – відсахнувся я.
- Тих самих, що наводять фен-шуй. Зачищають енергетичне поле будинку від усіляких там, - він зміряв мене поглядом, - завад. Вони приборкали одну твою колегу з півроку тому. Пам’ятаєш, я газету приносив.
- Ти не зробиш таке зі мною.
- Зроблю, - зітхнув Марк.
Я не міг повірити. Від часу смерті не було в мене таких емоційних потрясінь.
- Марку...
Він лише заперечливо дриґнув куточком губ.
- Я буду тихенько сидіти...
- Та яке там! – відмахнувся він. – Я знаю, яке ти базікало!
- Ні, я справді!...
- Мені не потрібні проблеми, - відрізав він. – Ти маєш забратися звідси до завтрашнього ранку. І череп свій прихопи.
Я ніколи не залишав будинку, відколи помер. Та тепер не мав вибору. Заховавши череп під плащем і приготувавшись до найгіршого, я пролетів крізь зачинене вікно. Як не дивно, нічого особливого не сталося. Був ранок, світлий та свіжий. Вітерець відніс мене трохи вбік, та я вирівнявся та полетів собі над дорогою. Я був невидимий.
Хвилин за п’ять я дістався автобусної зупинки. На лавочці сиділа немолода жінка і явно нудьгувала. А Марк був правий, я базікало. Зажадавши спілкування, я залетів панянці за спину, проявився, а потім спокійнісінько обійшов лавку та підсів до неї.
- Доброго ранку, - привітався я.
- Доброго... – злякано оглянула мене жіночка. – Де ви взялися?
- Щойно підійшов. Чекаєте на автобус?
- Так...
Вона якось вся підібралася та почала виглядати довкола людей. Я заусміхався і поцікавився:
- А... а ви живете одна?
- Що?!
Вона відсунулася від мене.
- Ну, в будинку одна живете?
- Я живу в квартирі, з чоловіком! – з викликом сказала вона.
- Он як... – я кивнув. – Розумієте, мене вигнали з дому і я шукаю собі житло.
Вона відсунулася ще далі.
- Чому... – пролопотала вона, - чому...
- Що?
- Чому ви трохи... трохи наче прозорий?!
- Бо я привид! – зрадів я можливості все одразу пояснити. – Мене вигнали з будинку. То я от подумав: може, вам треба привид?
Вона здійняла праву руку і невпевнено ткнула вказівним пальцем у моєму напрямку.
- При... привид?
- Так! Мене вбив мій брат. От мій череп, - я вийняв череп з-під плаща. Жінка заверещала й підскочила на ноги.
- Ой, пробачте, пробачте... – затараторив я. – Пробачте, я не хотів вас налякати. Просто я дуже давно помер і, напевно, відстав від життя.
Вона відступала, налякано мотаючи головою.
- Хочете, я розповів вам, як мене вбили? Ви жінка і, гадаю, це викличе у вас природне співчуття.
Вона мовчки розвернулася та припустила трасою.
- О ні, куди ви!..
Втім, щось мені підказало, що наздоганяти і втішати її не варто.
- Ідіот! – вилаяв я сам себе та, від гріха подалі, знову став невидимим.
Полетівши за автобусом я вибрався до міста. Тут ще пару разів намагався поговорити з кимось, але ефект був приблизно той самий. Рано чи пізно люди помічали, що я трохи просвічуюсь. Я намагався проявитися якнайповніше, та варто мені було трохи розслабитися, як я починав розпливатися в повітрі.
Тож десь до обіду я полишив свої спроби та блукав містом – невидимий. Люди здавалися мені занадто заклопотаними, вони проносилася крізь мене з серйозними та втомленими обличчями. Стало самотньо. Я зайшов у тихий провулок и повільно крокував, обдумуючи своє становище.
- Ех, якось недобре все починається, - сказав я вголос, не помітивши, що неподалік йшла школярка.
Вона зупинилася і здивовано озирнулася.
- Хто тут? – спитала дівчинка.
Я сконфужено промовчав.
Вона зробила кілька кроків у мій бік, продовжуючи роздивлятися все навколо.
- Хто тут є? – голосніше сказала вона.
Я зітхнув і проявився – якраз впритул до неї. Вона відхилила голову і звернула на мене блискучі очі, розширені від шоку.
- Ви хто? – прошепотіла вона.
Я відступив на крок і сказав:
- Я привид.
Вона озирнула мене.
- Привид?
- Угу.
Її тоненькі брови зсунулися.
- Ви тут живете?
- Ні, просто я бездомний привид.
Тепер вже брови дівчинки злетіли догори і утворили дві гарні дуги, а очі стали круг-круглі.
- Ніколи не бачила бездомних привидів, - сказала вона.
- Авжеж! Це повна аномалія! - нарешті я знайшов, кому поскаржитися. - Мене вижбурнули з власного дому!
Вона співчутливо закивала.
- Як і мого цуцика.
- Батьки вигнали твого цуцика? – я теж став співчутливим.
- Це було давно…
Вона махнула рукою, повернулася і повільно попростувала провулком.
- Тепер вони кажуть, у нас буде пес. Знаєте чому? Бо нас пограбували. Потягнули дещо в подвір’я. Тепер вони нарешті зрозуміли, що нам потрібен пес. І хочуть, щоб я обрала собі цуцика...
- То в чому проблема?
- Проблема в тому, що я любила того цуцика. Я його знайшла, взяла додому... А вони його вигнали.
Вона зупинилася.
- А якби в нас був собака, то, може, нічого б і не вкрали. Хіба розумно було його виганяти?
Вона ображено глянула на мене. Я не знайшовся, що відповісти.
- Я вже не хочу заводити цуцика. Я так засмутилася, коли вони це запропонували, що навіть прогуляла школу…
Ми допленталися до крихітного скверу на розі двох вулиць і дівчинка опустилася на пошарпану лавочку. Я розмістився поряд і спитав:
- А привида ти не хочеш завести?
Вона поглянула на мене і замислилася.
- У цьому є сенс. Привид навіть кращий за собаку. Його не треба годувати. Я правильно розумію?
- Так, не треба, - підтвердив я.
- Не треба вигулювати, так?
- Це зовсім не обов’язково.
- А охоронну функцію привид може виконувати?
- Цілком! Я такий полтергейст влаштую, якщо хтось піткнеться на ваше подвір’я, що йому буде непереливки!
Дівчинка усміхнулася та потім якось посумнішала.
- Я згодна, а от батьки... – сказала вона. - Розумієш, вони абсолютно неспроможні логічно мислити, тому можуть не побачити усіх переваг. Вони можуть відмовитися тільки тому, що у їхніх сусідів є собаки, але немає привидів.
Ми хором зітхнули. З провулку випірнула статна панянка та попрямувала до пішохідного переходу. Жінка булі гарно вбрана, і ми вдвох стали розглядати її пісочне пальто, високі черевички... Модниця впевнено дріботіла до дороги. Місце тут було тихе, машин і не видно. Та за секунду до того, як вона мала зійти з тротуару, я вигукнув:
- Стійте!
Від несподіванки вона зупинилася і озирнулася на мене. Раптом з-за рогу вискочив джип та на великій швидкості промчав вузькою вулицею. Жіночка заклякла на місці. Вона знову поглянула на мене. Навіть примружилася: певно, її збила з пантелику моя трохи помітна прозорість. Але як не фокусувала жінка погляд, глюк все одно не зникав. Тоді панянка оглянула дорогу, швидко перебігла на інший бік вулиці і задріботіла геть.
- Як ти це зробив? – спитала дівчинка.
- Та, буває... передчуття.
- То ти – привид екстрасенс. Це ж кльово!
- Так? – здивувався я.
- Авжеж! Знаєш, - вона розвернулася до мене, - у підручниках моєї сестри написано, що якщо ти не можеш знайти роботу, тобі треба пере... переква...
- Переква?..
- Переква-лікуватися... фікуватися...
- Тобто?..
- Зайнятися чимось іншим! –зраділо вигукнула вона.
- Чим я можу зайнятися? Адже я – привид!
- Ну... якщо на привидів вже попиту нема... тобі треба стати янголом-охоронцем!
Я вдивлявся в її натхненне обличчя і думав, чи не втратила вона розум.
- Янголом? Я схожий на янгола?
- Та хто їх бачив... з тебе вийде хороший янгол. Тільки над іміджем треба попрацювати, - посерйознішала вона і поправила свої асиметричні хвостики з русого волосся. – В тебе одяг весь у темних тонах.
- Мене в ньому вбили... – розвів я руками.
- То ти так вбрався до нагоди?
- Ні, я не знав…
- Тобі потрібен новий костюм.
- Де ж його взяти?
- Купити... у мене є трохи грошей, бабуся давала, а я відкладала, - вона опустила очі, - не знаю, чи вистачить...
- Я можу його вкрасти, - запропонував я.
- Не дуже хороший початок кар’єри янгола, - вона підхопилася з місця. – Ходімо, візьмемо гроші!
- Ти хочеш витратити на мене всі свої збереження?
- Гадаю, інвестиції в янголів обов’язково себе виправдають.
- Це теж з книжок твоєї сестри?
- Так...
- Ну і книжки вона читає!
- Вона їх рідко бере до рук. Перед іспитами.
Я стояв у примірювальній кабінці та намагався влізти у білий бавовняний костюм, який моя нова знайома відкопала на розпродажі.
- Він мені замалий! – поскаржився я дівчинці, котра стояла за шторкою.
- Нічого. Більшого все одно нема.
- І в ньому зараз холодно!
- Ти ж привид! – прошепотіла вона.
- Так, але це дивно виглядатиме!
- Ти ж янгол!
- Ну звісно!..
Я виплив з костюму та передав його дівчинці.
- Послухай… як тебе звати?
- Марта.
- Ну що ж, купуй, Марто!
Дівчинка знову відвела мене до себе додому. Батьків і сестри досі не було. Я стояв перед дзеркалом в її маленькій кімнатці з ліловими шпалерами і тренувався. Тренувався максимально проявлятися, так, щоб не виглядати прозорим. Тренувався зникати разом з новим костюмом.
- Ти хочеш, щоб я був твоїм янголом-охоронцем?
- Гадаю, ти маєш бути мандрівним янголом-охоронцем, - сказала Марта, котра сиділа на ліжку і якраз протирала мій череп вологою серветкою.
Я дуже старався. Справа просувалася важко, але певний прогрес вже можна було помітити. Гадаю, врешті-решт я навчуся нормально проявлятися. Мені багато чому треба тепер навчитися. Перекваліфікація – справа нелегка. Але воно того варте. Здається, я стану чудовим янголом-охоронцем.
Коментарів: 5 RSS
1Таміла25-09-2008 12:36
Чудово. +1
Про "інвестиції в янгола-охоронця" читати ще не доводилось.
Єдине зауваження до початку твору де герой стоїть у невидимому вигляді, тобто у ніякому винляді. Чи не варто буде потім, після закінчення конкурсу трохи переробити це речення?
2Ахтор26-09-2008 17:08
Дякую.
А що не так з реченням? Малося на увазі, що якщо його не видно, то вигляду він ніякого не має
3Таміла01-10-2008 16:11
Логічно.
Але ж не будете це пояснювати кожному читачеві, який "спіткнувся" на цьому реченні. Уявіть, що у деяких не так розвинена логіка, як у Вас і вони бачать у цій конструкції "масло масляне" 
4Ахтор04-10-2008 21:06
"тобто без жодного вигляду" — зрозуміліше буде?
5Таміла05-10-2008 15:47
Цілком. А може просто написати, що він був невидимим. Без пояснень.