Зрада

Не люблю мандрувати. Значно приємніше ніжитися у розкішних маєтках, створених самовідданими працьовитими рабами і вести світські бесіди з особами, рівними тобі за суспільним статусом. При цьому поблажливо спостерігаючи, як шанобливо прислухаються меткі служки до дзвінких голосів своїх повелителів. І розуміти: навіть у своєму колі Ти найкраща, найбажаніша і перед Тобою схиляються всі сильні та поважні цього світу.

На превеликий жаль, державні справи не завжди можна вирішити, залишаючись у палаці. От і тепер цим нездарам бракує наснаги без моєї участі вирішити таке примітивне питання. Жах!

Сподіваються, ескорт буде належним і транспортні гамени виявляться зручними. Під час останньої мандрівки мені з ріднею не виказали достатньої пошани, охорона не впоралася з завданням, тож всі слуги-незграби загинули. Це було досить неприємно. З одного боку, розумію, що їхня нікчемна органічна сутність не вартує жалю чи співчуття, але іноді стаю такою сентиментальною! Ми ж бо житимемо, не старіючи, надзвичайно довго, а їм відведено якийсь мізер, краплинку часу. Та й той нещасні посіпаки іноді примудряються використати не за призначенням.

Бо їхній священний обов’язок – самовіддано і беззаперечно служити нам.

Так було споконвіку. Ну, хоча б, з тієї пори, відколи раби-літописці почали ретельно вести свої записи. Проте, на превеликий жаль, і у нашого суспільства існували не лише періоди стрімкого злету, але й принизливого падіння.

Моя родина завжди намагалася з честю нести звання Повелителів, вищої касти, чистої від яких би то не було інорідців. Багатокастовість суспільства з новою силою запанувала у роки Великої Війни за Істину, коли ми раз і назавжди довели свою перевагу над ще однією панівною расою, міцними, як криця, стоунерами. У давніх літописах їх називали інакше, але ми ретельно й безжалісно викоренили мовні позначення усіх Вищих, зроблені рабами з наших земель: не варто, щоб у прислуги навіть випадково виникали якісь нездорові асоціації при згадуванні господарів.

Так от, саме мої пращури розпочали нещадну війну з конкурентами. Останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння, стало кощунство Даймондів, зухвалої стоунерської родини. Вони використовували першорідну субстанцію, життєво необхідну нам для народження нащадків, при оздобленні своїх шат. Як же я розумію всю палаючу ненависть, що спалахнула серед перших персон найвидатнішої раси!   

Не буду кривити душею – це була тяжка боротьба: стоунери, поступаючись нам чисельністю, мали величезну армію рабів, готових з радістю віддати за господарів своє нікчемне життя. І саме тоді відзначилася наша каста. Під керівництвом моїх пращурів група служників-науковців розробила високоефективні технології штучного вирощування стоунероподібних істот, або, як ми їх презирливо називали, стонероїдів. Цілі клони таких двійників швидко поширилися світом і незабаром підірвали довіру до реальних представників могутньої у минулому раси. Раби стоунерів розгубилися і швиденько перекинулися на наш бік.

Це була остаточна перемога і, одночасно, наука: посіпак-служників ні на мить не варто випускати з-під контролю. Істоти, що змогли зрадити один раз, за першої ліпшої нагоди можуть повторити це знову.

На території, що належала зараз лише моїй сім’ї, каста запанувала порівняно недавно. Поклади першорідної субстанції були тут маленькими. Але віддані раби працювали, не покладаючи рук і – ось вона, перемога! У районі старого гірського масиву на заході наших земель виявили величезні родовища дорогоцінної речовини. Була навіть ідея виготовити на знак подяки статую лідера рабів-гірників з першорідного матеріалу. Та старійшинам не зрадила мудрість: вони вчасно зрозуміли, що нижчі істоти того не варті, достатньою подякою для них стане подальша можливість вірно служити і милуватися своїми господарями.

А ми, врешті решт, змогли стати суверенною і незалежною державою.

– Шановна Ясновельможносте, на вас вже чекає гамен… Ви сьогодні неймовірно прекрасні і ваше сяйво засліплює очі рабів і затьмарює постаті придворних…

Я хотіла, як це вже стало традицією, проігнорувати лестощі (вони повинні бути, але ж яскраво реагувати – не відповідає статусу!), коли раптом вловила у фразі дворецького підозріливі інтонації неповаги. Він недостатньо акцентував, ЧИЇ постаті затьмарюються і ЧИЇ служники сліпнуть від Нашої краси й достоїнства.

Мій полум’яний погляд повинен був спопелити нахабу, але той встиг вчасно заскочити у гамен ескорту.

Все одно, тобі це так не минеться! Не можна ні на мить проявляти слабкість. Бо сама терпіти не можу тих, хто плюндрує честь раси, стаючи слабким і уразливим. Звичайно, серед вельмож моєї касти такого ніколи не бувало. А от у інших… Гидко дивитися, коли цілі покоління втрачали металеву міць, а разом з нею – пошану рабів. Це дуже небезпечно, коли раб перестає поважати. З ним тоді стає важко справитися навіть карателям.

Хоча…. Карателі – такі ж посіпаки, як і інші, просто відданим служінням досягли певного статусу і більшої нашої прихильності. А кожному відомо: всі, хто цю прихильність втрачають, швидко гинуть…

Ще швидше повинні гинути ті раби, котрі хочуть змінити одвічний життєвий устрій. Такі вискочки зустрічаються рідко, але шкоди від них більше, ніж від цілої родини стоунерів. Вони порпаються у своїх клятих книжках, шукаючи там «зерно істини». А потім починають теревенити про далекі часи, коли саме їхня раса була панівною, а моїх пращурів використовували як служок, для задоволення своїх нікчемних потреб. Нібито, лише з часом все змінилося і ми помінялися ролями.

Уявляєте собі таку дурницю? Та тільки погляньте на них: суцільний примітивізм! Їх структура, для підтримання своїх жалюгідних потреб, вимагає постійного надходження з середовища карбонових, нітрогенових, гідрогенових та оксигенових компонентів. Ми ж, народившись, залишаємося стабільними до самої смерті. Вони, відколи існують на планеті, майже не змінилися. Ми ж постійно еволюціонуємо, максимально пристосовуючись до виконання основної місії – керувати, бути бажаними і всесильними. 

Так, усе це кляті книжки! То ж більшість з них за ясновельможним повелінням давно вже знищені і не будуть більше вносили сум’яття і суперечливі думки у плебейські серця. Та, незважаючи на постійні зусилля уряду і мене особисто, усіх покидьків суспільства, так званих бібліофілів, оголошених поза законом за поширення єресі, досі не вдалося знищити. Вони, подібно до пацюків, ховаються від караючої руки закону у своїх лігвищах, ретельно зберігаючи залишки бузувірських книжок. І час від часу брудна інформація, випірнувши у світ з цього непотребу, як та іржа, що підступно підточує здоров’я нижчих каст нашої раси, робить свою гидку справу…

Якось мене осяяла несподівана ідея. З невловимим ворогом потрібно боротися його ж засобами.

Ми замовили книгу. Правильну. Яку можна було б розмножити і поширити серед рабів. І нехай собі читають. Коли, звичайно, є вільний час від служіння своїм повелителям.

Я не знаю, хто знайшов цього раба. Але, як доповіли придворні, він чудово справився з завданням. Тепер моя черга виконати державно важливу місію. На якийсь час відповідальному і слухняному писарчукові буде милостиво дозволено милуватися мною і проявити відданість у служінні. Така вже одвічна традиція, що лежить в основі багатьох устоїв нашого суспільства. Отож, я милостиво погоджуюся з формальним рішенням старійшин і перебираюсь у місцину, де, разом з новим рабом, зможу виконувати державні обов’язки.

До того часу, доки знову не виникне необхідність вирішувати нові нагальні проблеми нашої панівної раси.

Гамен мені відразу не сподобався. Затісний, без окремого спеціалізованого відділу для вельможних персон. І колір не мій: для особи такого статусу більше личить бордовий, а тут якийсь невірний, отруйно-зелений. Ох, підозрюю, не так легко, як мріялося, буде виконати почесний обов’язок! Та челядь навперебій переконує, що мандрівка передбачається коротка і мене зможуть належним чином розважити.

І з новим рабом щось не так. Погляд у нього… Без належного благоговіння. Добре, будемо сподіватися, що це наслідки втоми – таку товсту книжку склепати, мабуть таки тяжко.

Мандрівка тривала з півгодини, коли мені стало по справжньому нудно. Жарти і лестощі супроводжуючих були примітивними і скоро набридли. Тож, коли вхід у гамен несподівано відкрився, я оживилася і набула гордівливого вигляду – нарешті нещасний плебей не утримався і тимчасово зупинив мандрівку, щоб хоч трохи помилуватися моєю красою і величчю.

Коли мою Ясновельможність досить грубо запросили залишити транспорт, та ще й саму, без супроводу, це настільки ошелешило, що я навіть не встигла поставити знахабнілих служак на місце. Далі – гірше! Довелося розміститися у карміні, примітивному засобі пересування, що належав іншому рабові. Я нічого не розуміла, проте, потихеньку починала закипати від несамовитої люті.

Вони помруть! Ні, вони вже мертві, хоча, можливо, ще й не усвідомили цього!

Долаючи роздратування, спробувала прислухатися, про що ж говорять ці навіжені. Жах! Їх спілкування таке ж примітивне, як і вони самі. Вдалося зрозуміти лише загальну суть розмови. Отож, зараз ми рухалися до домівки «чужого» раба. До речі, він подобався мені ще менше, ніж «свій». Брудний, неохайний, в очах – повна відсутність поваги. І житло, мабуть, таке ж. Довелося скоритися традиціям і заглянути всередину – осяяти, так би мовити, своєю присутністю оселю раба, що тебе супроводжував.

Святий метал, та тут же… книги! Бібліофіл!

Я заніміла від жаху, а раб-писарчук задоволено посміхнувся бібліофілові і тицьнув пальцем в старезну книжку з затертими кутиками палітурок.

Читання – не для панівних осіб, проте, рабську абетку вивчати доводилося, оскільки, зізнаюся, нам подобалося прикрашати своє тіло тими чудернацькими значками. Я придивилася і ще встигла вгледіти назву. Потім раб схопив книгу, заховав її під плащем, злегка вклонився бібліофілові і, як примара, зник за дверима.

Новий раб грубо штовхнув мене на запилений стіл, присів поряд, на стільця, і почав досить байдуже розглядати випуклими очицями за окулярами з товстими скельцями.

Душу катували сором і образа. Ні, розпач і сум’яття викликала навіть не поведінка цього обірванця. Вражало інше. Мене, Ясновельможну панянку із давньої знатної касти, Повелительку Золоту Гривню, зрадили і поміняли на книжку якогось там Олді з дивною назвою «Шлях меча»…