Зорі далекого неба

Ніч була така зоряна, що варто було поглянути вгору – і розбігалися очі від тих вогників, палаючих на небі. Ліл сидів на даху свого маленького будиночку і дивився на зорі. Він любив спостерігати за ними. Любив дивитися, як вони одна за одною спалахують на небі. Ось коли зрадієш, що всі дахи в їхньому містечку були пласкими. Можна було встановити тут телескоп. Ліл збирався обов’язково це зробити, але пізніше, коли в нього будуть гроші, щоб купити телескопа. А зараз потрібно було старанно працювати, щоб виплатити борг за будинок. Ліл придбав його нещодавно. Просто за одну мить вирішив переїхати з Нижньої Кассіопеї, де жила вся його родина, до Верхньої. По-перше, звідси було ближче добиратися до роботи. Ліл працював в ангарі з ремонту міжгалактичних лайнерів. По-друге, всі знали – хоча будинки в Верхній Кассіопеї дорожчі, тут повітря більш чисте, і райони спокійніші, ніж у Нижній. Дійсно, це було так. Ліл не любив згадувати запруджені вулиці Нижнього міста, які ніколи не освітлювалися вночі. Вічно заклопотанні обличчя перехожих. Високі будівлі, що закривали небо. Маленькі квартири, в яких штовхалося до десяти осіб. Верхня Кассіопея була зовсім інша. На її вулицях ніколи не бувало заторів, а в повітрі відчувалися пахощі квітів. Будиночки тут були невисокі та рівненькі. Навколо кожного – свій невеличкий садок. У небі було менше лайнерів, які так і норовили звалитися на голову. Чудове місце. Невимовно чудове. А ще тут було видно зорі. Такі далекі – і водночас такі близькі зорі нічного неба.

Ліл позіхнув. Вже час лягати. Рівно о восьмій він має бути в ангарі. Керівництво не терпіло запізнень. Хлопцеві згадалося вічно похмуре обличчя їхнього шефа, Рорі Кроса. Як можна бути весь час таким зусередженим, як той Крос, коли навколо така краса? Одразу видно, що він ніколи не жив у Нижній Кассіопеї.

Ліл спустився хиткими східцями та опинився у великій кімнаті, яка слугувала йому кабінетом. Тут він майстрував моделі літаків та міжгалактичних лайнерів. Майстрував з усього, що траплялося – паперу, пластику, сірників. Це була дійсно дивовижна колекція. А ще це захоплення завжди допомагало його друзям обирати подарунок Лілові на день народження. Відшукай новеньку модель літака – і хлопець буде стрибати від захоплення, як дитина. Ліл подивився на свої скарби, турботливо розташовані на полицях. Ось би хоч раз полетіти у небо. Побачити синю далечінь зблизька. Кажуть, насправді небо чорне. І холодне. Таке дивовижне…

Ліл знову позіхнув. Не бачити йому неба… Кожного дня він ремонтує туристичні та особисті лайнери, а сам не має грошей на те, щоб хоч раз стати їхнім пасажиром. Сидіти біля вікна, вдивлятися в неосяжну далечінь. Що казати, якщо він навіть на сусідніх планетах ніколи не був? Його друзі розповідали, що то справжня дивовижа. І все влаштовано інакше, ніж на Кассіопеї. Та й населяє їх зовсім не людська раса, а дендрони – чудернацькі створіння, які часто прилітали на Кассіопею в своїх космічних човнах, схожих на пташине яйце. Друзі розповідали, що дендрони будують свої домівки у небі. Як вони тримаються у повітрі – таємниця не для чужинців, але виглядає це як справжнє повітряне місто. Шкода, що друзі не привезли фотографій. На Дендорі були заборонені фотоапарати. Мабуть, дендрони боялися, що хтось розкриє їхні технології.

Хлопець зачинив люк, що вів на дах, та пішов до спальні. Вузьке ліжко притулилося біля стіни. Навпроти – полиці з книгами, шафа для одягу та стіл. На столі – декілька фото родичів. Матері, дядька, сестер. Батько загинув, коли Ліл був ще малий. Він був космічним пілотом. Працював у системі безпеки Кассіопеї.

На дворі завила сирена. Хлопець, який тільки-но приліг, підхопився на ноги. Що б це могло значити? Мабуть, щось сталося. Ліл поглянув у вікно – за містом розгоралася пожежа. І від цього темне нічне небо стало червоним, як полум’я. Хлопець відчув, як жах стискає його серце. Верхня Кассіопея славилася своїм спокоєм. Що ж могло трапитися? Що порушило цей спокій?

Якийсь час Ліл постояв біля вікна. Потім примусив себе знову лягти. Минуло десять хвилин, двадцять. Через півгодини хлопець вже майже заснув, аж раптом хтось постукав у двері. Годинник показував пів на першу. Хто б це міг бути?

Хлопець підійшов до дверей.

- Хто? – голосно спитав він, але питання пролунало якось з хрипом.

- Відчиніть, будь ласка, - почувся тихий дівочий голос. – Молю вас, відчиніть!

Ліл не знав, що йому робити. Хоча, може, дівчина втрапила в халепу? Тоді він обов’язково повинен їй допомогти.

- Тихіше, зараз відчиню, - відповів хлопець.

На порозі стояла худорлява дівчина у тоненькій розірваній кофтинці і штанях, не зважаючи на те, що ночі на Кассіопеї завжди були дуже холодні. Тільки-но двері відчинилися, дівчина хутко притислася в кімнату, навіть не подивившись у бік Ліла. А от хлопець роздивлявся її досить ретельно. Вона не була схожа на жінок Кассіопеї. Ті були всі бліді та високі, а ця дівчина була середнього зросту, з приємним молочним кольором шкіри та величезними сірими очима. Її русяве волосся вибилося з коси та стирчало у різні боки. Ліл знову порівняв її з кассіопеянками – у тих волосся бувало тільки чорне, і очі такі самі. Ні, ця дівчина не звідси.

- Ти хто? – спитав Ліл в незнайомки.

Дівчина пильно подивилася у його бік.

- Дякую, що впустив, - сказала вона. – За мною женуться.

- Хто?

- Забагато питань, - прибрала вона волосся з лоба. – Як тебе звуть?

- Ліл. А тебе?

- Ліл, - ніби не чула дівчина його питання. – Які чудернацькі в вас імена. Можеш дати мені води, Ліле? Я дуже хочу пити.

- Так, зараз. Ходімо на кухню, - відповів хлопець. – Ти не назвалася.

- Тетяна. Мене звуть Тетяна.

- Ніколи не чув подібного імені. Ось, тримай, - наповнив він склянку водою з пляшки. – Можеш пити спокійно, вона очищена.

- Дякую.

Дівчина швидко ковтала воду. Через мить склянка була порожньою.

- Звідки ти взялася? – спитав Ліл, навіть не очікуючи, що вона відповість.

- Звідти, - махнула Тетяна рукою в бік полум’я. – Я можу залишитися в тебе? Вибач за таку нахабність, але в мене великі проблеми, Ліле.

- Ще чого! – хотів відповісти хлопець, але вимовив: - Залишайся.

Тетяна посміхнулася. Її посмішка була теплою та сповненою життя, хоча сама дівчина виглядала досить стомленою.

- Тобі краще лягти, - позіхнув Ліл. – Ходімо.

Він провів Тетяну до спальні.

- Можеш зайняти моє ліжко, - сказав хлопець. – А я ляжу у вітальні на дивані. Якщо хочеш прийняти душ, ванна кімната за дверима. Там є чисті рушники.

- Дякую, - відповіла дівчина. – Ліле, ти… дуже добрий до мене. Навіть не знаю, що сказати.

- Завтра поговоримо, - відповів хлопець. – Тільки вранці я піду на роботу. Дочекайся мене, гаразд?

- Гаразд, - нахилила голову дівчина. – Солодких снів.

- Чого? – здивувався Ліл.

- Снів. Ну, тих, що ми бачимо, коли засинаємо.

- Ніколи не чув про таке і подібного не бачив, - сказав хлопець. – На що це схоже?

- Ніколи не бачив снів? – настала черга Тетяни дивуватися. – Це ніби картинки. Коли прокидаємось, ми інколи пам’ятаємо їх, а інколи ні.

- Жителі Кассіопеї не бачать снів, - відповів Ліл. – Дозволь ще одне питання – і я піду. З якої ти планети?

- З Землі, - вимовила дівчина невідому Лілу назву. – Це у Сонячній системі.

- Нічого собі! Так далеко! Як же ти потрапила на Кассіопею?

- Довга історія, - знову всміхнулася дівчина, але якось сумно. – А я дуже втомилася. Тим більше, ти обіцяв, що минуле питання було останнім.

- Гаразд. Поговоримо завтра. Доброї ночі, Тетяно.

- Тобі також, Ліле.

Хлопець пройшов у вітальню. До самого ранку він не міг очей зімкнути і все думав, думав, думав. Декілька разів він повертався до спальні, щоб подивитися, як там його гостя, але дівчина спала. Вочевидь, вона дійсно занадто втомилася.

Вранці хлопець пішов до ангару. Там тільки й мови було, що про вчорашню пожежу.

- Та хто вам правду розповість, що там палало? – казав їх майстер, Сонтер, коли Ліл увійшов до третього відсіку. – А мій брат говорив, що то хтось втік з в’язниці.

- З в’язниці? – зупинився Ліл.

- О, Ліле! Доброго ранку, - потиснув йому руку Сонтер. – Та то я про вчорашню сирену. Чув, як волало?

- Ні, я вже спав, - збрехав хлопець.

- Ну, ти й спиш!

- Так хто там втік? – повторив Ліл своє питання.

- А хто його зна? Нам не говорять.

Весь день Ліл не міг заспокоїтися. Він пустив до свого будинку втікачку? Злочинницю? Може, він прийде – а від його будинку і каменюки на каменюці не залишилося? Або обкраде його – й щезне. Але ось Ліл повернувся додому. Речі були на своїх місцях, а у спальні сиділа Тетяна. Вона розплела волосся, і від цього стала лише гарнішою.

- Привіт, - всміхнулася вона. – Довго ти працюєш.

- Зате зарплатня висока, - відповів Ліл. – Не сподівався, що ти й справді мене дочекаєшся.

- А куди мені йти? – потиснула плечима дівчина.

- На роботі кажуть, вчора якийсь злочинець з в’язниці втік. То, часом, не ти? – вирішив хлопець не відкладати розмову на потім.

- Я, - похнюпилася дівчина. – І що тепер, виженеш?

Її очі зблиснули, як полум’я.

- Ні, - відповів Ліл, сідаючи навпроти. – Але тільки якщо ти все мені розповіси.

- Гаразд, - позіхнула Тетяна. Вона піднялася та пройшлася кімнатою. Ліл чекав, доки дівчина заговорить, але вона все мовчала.

- Я народилася на Землі, - нарешті сказала вона. – Мені двадцять три роки. Два з них я провела в вашій в’язниці.

- Чому?

- Кажу ж, довга історія. Мій батько працював на космічній станції. Я теж мріяла про польоти, навіть училище закінчила, але у космос так і не полетіла. Натомість я вела дослідження позаземних форм життя. І одного разу мені пощастило. Я бачила, як впав космічний корабель. Замість того, щоб доповісти керівництву, я поїхала до місця аварії разом з другом. Так ми знайшли корабель. Його екіпаж складався з надзвичайних створінь, але, нажаль, усі вони загинули. Потім приїхали військові, схопили нас, вкололи якийсь препарат. Прокинулася я на Кассіопеї. Як бачиш, за два роки навіть вивчила вашу мову. У в’язниці багато таких, як я – небажаних свідків з різних планет. Сьогодні вночі декільком з нас вдалося підірвати стіну та втекти. Не знаю, що сталося з іншими. А я… я просто хочу повернутися додому.

Дівчина затулила обличчя руками. Її плечі здригнулися.

- Ти плачеш? – кинувся до неї Ліл. – Не плач. Те, що ти розповіла, просто жахливо. Я навіть не підозрював, що так може бути.

- Ліле, скажи, як звідси можна потрапити на Землю? – спитала дівчина, витираючи сльози.

- Не знаю, - відповів хлопець. – Вибач, але я дійсно не знаю.

- Якби тільки в мене був корабель. Я б змогла… Я б долетіла… Але де його взяти? Добре, хоч ти впустив мене. Інакше б я загинула.

Тепла долоня Тетяни стиснула руку Ліла. Хлопець відвів погляд.

- Я не міг не допомогти тобі, - сказав він. – Ти… така гарна.

Дівчина почервоніла та прибрала руку.

- А ти дивний, - всміхнулася вона. – Дозволяєш жити в себе втікачці. Дякую тобі, Ліле. Дуже дякую.

- Не варто. Я зробив те, що мав. А твоя планета… Яка вона? Вона схожа на Кассіопею?

- Дуже мало, - замріяно відповіла Тетяна. – З космосу вона блакитна, бо її покривають моря та океани.

- А на Кассіопеї зовсім мало води. Й та, що є, забруднена. Її не можна пити.

- А що ж ви п’єте?

- Воду привозять з Леї. Це четверта планета від нас. Вода коштує великих грошей.

- Зрозуміло. Знаєш, на Землі будинки схожі, але їх будують не з непрозорого скла, як у вас, а з зовсім інших матеріалів. Цегли, наприклад. У вас на планеті, як я зрозуміла, всього лише одна мова, а у нас – багато.

- Багато? Чому? – спитав Ліл.

- Хто знає? Так склалося.

- Твоя планета гарна?

- Так, дуже, - відповіла дівчина. – У нас все навкруги зелене. Багато дерев, квітів. Різних тварин.

- Вам пощастило. На Кассіопеї майже нічого не росте. За межами міста – безлюдні землі.

- Мені казали. А птахи у вас є?

- Є, але небагато. Мало тварин витримують клімат Кассіопеї.

- Зрозуміло.

- Ти бачила наші зорі?

- Ні, звичайно, - відповіла Тетяна.

- Тоді ходімо. Я тобі покажу.

Ліл стиснув її руку та повів до східців. Він відчинив люк, першим підійнявся на дах та простягнув долоню Тетяні.

- Не бійся, - всміхнувся хлопець.

- А я й не боюся, - відповіла дівчина, підіймаючись слідом. Вона поглянула на небо, завмерла, а потім у захваті прошепотіла: - Яка краса!

- Так, - погодився Ліл, дивлячись на безмежний зоряний простір. – На Землі є зорі?

- Є, і також дуже гарні. Але вони здаються не такими близькими, - відповіла Тетяна.

- Лягай на дах. Він теплий, ще не охолов.

Дівчина послухалася. Вона лягла та схилила голову на плече Ліла. В цю мить їй здавалося, що світу навколо немає – є тільки зорі та цей чудернацький юнак з привітними чорними очима. Тетяна готова була лежати так аж до ранку, але швидко холоднішало.

- Час повертатися у будинок, - сказав Ліл.

- Ще хвилину, - попросила вона. – Одну-єдину.

- Гаразд, - погодився хлопець. – Знаєш, Тетяно, я думав і вирішив… Я знайду для тебе корабель.

- Знайдеш? – сіла дівчина. – Але як?

- Я працюю в ангарі. Там багато лайнерів. Вони витримають подорож до Землі. З їхнім оснащенням це займе в тебе менше, ніж півроку.

- Хочеш сказати, ми вкрадемо корабель?

- Так, але якщо ти пообіцяєш, що візьмеш мене з собою. Ти колись бачила космічний лайнер?

- Ні, - похитала головою дівчина.

- Тоді спершу доведеться навчити тебе, як ним користуватися. Боюся, часу в нас обмаль. Тебе ж шукають. Але ми спробуємо.

- Чому ти робиш це? – спитала Тетяна, пильно дивлячись в очі Ліла. – Ти ж знаєш мене всього лише день.

- Не знаю, - чесно відповів хлопець. – Не можу відповісти. Просто… ти подобаєшся мені, Тетяно.

- І ти мені, - відповіла землянка.

Їх губи зустрілися, а навколо сяяли зорі. Безкрає небо, яке кликало їх у подорож.

Декілька днів потому Ліл повинен був заступити на нічне чергування. Всього в ангарі їх буде троє – він, Малас та Халін. Але хлопці розташуються на інших позиціях. На вході чергуватиме Терні. Усім відомо, що він любить полишати свій пост та навідувати дівчину, яка живе на сусідній вулиці. Тож ніхто не заважатиме Лілові провести Тетяну до лайнера.

Годинник показував дванадцяту ночі, коли Ліл обережно підійшов до дверей та відчинив їх. З темряви вулиці винирнула Тетяна. Вона була вдягнена в його сорочку, бо її розірвалася під час втечі, куртку та кашкета, який майже затуляв обличчя.

- Ходімо, - прошепотів Ліл, пропускаючи її до ангару.

- Я думала, ти ніколи не з’явишся, - пошепки відповіла дівчина.

- Я чекав, доки піде Терні.

- Зрозуміло.

- Ось він, - вказав Ліл на невеличкий лайнер на стартовій площадці. Він підготував все так, щоб втеча зайняла якнайменше часу. – Швидше.

Тетяна побігла до лайнера, аж раптом пролунав голос:

- Ані руш! Ви оточені.

Дівчина заклякла.

- Біжи, швидше, - крикнув їй Ліл, натискаючи на кнопку. Стеля ангару від’їхала вбік.

- Ліле! – вже біля кабіни пілота озирнулася Тетяна.

- Скоріше, - кинувся до неї хлопець, але запізно. Кімнату наводнили люди. Їх було чоловік двадцять, всі озброєні променевими гвинтівками. Ліла схопили. Хлопець пручався, але що він міг зробити проти стількох осіб? Геть нічого. Він чув, як загув лайнер, бачив, як залізна машина злетіла у небо.

- Щасти тобі, Тетяно, - було останнім, про що подумав хлопець.

До тями він прийшов вже у камері. Перед ним стояв солдат у зеленій уніформі та дивився на нього суворими чорними очима.

- Ліл Штеней, чи не так? – спитав він.

- Так, - ворухнулися губи в’язня. Жахливо боліла голова, ніби її стискав міцний обруч.

- Працівник компанії «Космоліт»?

- Так, - знову підтвердив Ліл.

- Ліле Штеней, вас звинувачено в спільництві зі втікачкою-землянкою та зраді Батьківщині. Ви визнаєте свою провину?

- Так, - втретє повторив хлопець. А що ще він міг сказати? Відмовлятися було марно. Невідомо, звідки, але солдати дізналися про їхню втечу. Усі бачили, як вони з Тетяною намагалися покинути Кассіопею. Ось тільки Тетяні це вдалося, а йому – ні. Мабуть, зараз дівчина вже на півдорозі до кордонів системи Кассіопеї. Звичайно, за нею вислали військових, але Ліл добре продумав, який лайнер їм вкрасти. Той належав заможному банкіру і мав швидкість більшу, ніж військові лайнери. За запчастинами до нього довелося посилати запит на Андеру. Зараз він був повністю справний, і в Тетяни був шанс вибратися.

Ліл намагався думати про це під час нескінченних допитів, на яких він просто казав правду. Як познайомилися, хто вирішив вкрасти лайнера. Він не намагався виправдатися. Його захисник казав, що так хлопець може пом’якшити свій вирок, але і про це Ліл не думав. Він розумів – вирок може бути тільки один.

Коли під час судового засідання його спитали, навіщо він допоміг злочинниці, Ліл відповів правду:

- Я закохався у неї.

Це було дійсно так. Хлопець увесь час згадував серйозні сірі очі та русяве волосся, ніжний голос, який йому більше не доведеться почути. Будь щаслива, Тетяно. Будь щаслива, де б ти не була.

І судді винесли вирок. Ліл навіть не здивувався, коли його прирекли до страти. Яка ще доля могла чекати на зрадника Кассіопеї?

Звичайно, йому було страшно, але хлопець намагався тримати себе в руках. У ніч перед стратою йому снилася Земля – дивовижна синя планета, вкрита зеленими лісами та невичерпними океанами, з її невідомими тваринами та птахами. Вперше в житті Ліл бачив сон – ці чудернацькі картинки, які можуть перенести куди завгодно за мить. І, звичайно, йому снилася Тетяна. Вона стояла у блідо-рожевій сукні та сміялася, сміялася, сміялася…

Коли Ліл прокинувся, небо за вікнами було ще сіре. Страту призначили на дев’яту  годину ранку. Значить, в нього залишається ще дві чи три години. До цього моменту хлопець не розумів до кінця, що з ним коїться. Все трапилося надто швидко – стук у двері, Тетяна, декілька днів невимовного щастя, швидкий суд, вирок. Аж ось настав останній ранок його життя. Жодного більше не буде. Десь там, за стінами в’язниці, ридає його мати, сумують близькі. Чому раніше він не подумав про них? Чому піддався на чари земної дівчини? Невже це…все?

- Ліл Штеней, йдіть за мною, - з’явився в дверях судовий розпорядник.

Ліл знав, що зараз буде. Спочатку його виведуть на площу та привселюдно зачитають вирок, щоб люди обох Кассіопей дізналися про його злочин. Потім його проведуть у закриту від чужих очей кімнату. Там судовий розпорядник власноруч введе йому смертельну дозу ліків. Він засне, щоб більше не прокинутися.

Хлопець рушив за розпорядником. Його серце калатало, як навіжене, але він намагався здаватися спокійним. Хай ніхто не зможе сказати, що він виявився боягузом.

Ось і площа. Всюди, куди не кинь оком – люди. Їхні очі прикуто до його обличчя. Деякі погляди зневажливі, деякі –сумні. Шкода, що життя так швидко завершилося…

- Ліле Штеней, - заговорив розпорядник. – Згідно зі статтею вісімдесят два Міжгалактичного кодексу вас визнано винним у державній зраді та допомозі інопланетній злочинниці. За ваші злочини вас стратять сьогодні рівно о дев’ятій годині за допомогою алетаніну. Чи є в вас, що сказати на останок?

- Тетяна не була злочинницею, - відповів Ліл. – Тому я вирішив допомогти їй. Якщо допомога невинній людині – це провина, то стратьте мене. Я готовий.

- Хай пробачить вас Космічне Око. Відведіть засудженого до камери страти.

- Дивіться, - раптом скрикнув хтось.

Розпорядник задер голову догори. Лілові вже було все одно, що відбувається навколо нього, але і він теж подивився на небо. Хлопець побачив чорну цятку, яка стрімко збільшувалася у розмірах. Навколо загуло. Люди затуляли вуха руками та тікали у різні боки. Космолайнер завмер над площею. Солдати почали стріляти, але марно – їхні кулі не могли досягти машини. У сталевому животі корабля відчинився люк, і міцна драбина впала до ніг Ліла. Навіть не встигнувши усвідомити, що робить, Ліл вчепився у неї. Лайнер хитнуло, і він знову почав набирати висоту. Хлопець пірнув всередину, та люк зачинився за його спиною.

Декілька секунд Ліл просто сидів на підлозі лайнера. Навколо щось грюкало. Мабуть, з’явилася повітряна охорона Кассіопеї. Але його це мало турбувало. Хлопець здійнявся на ноги та попрямував до кабіни пілота. Його ноги тремтіли, відмовляючись служити господареві, і хлопець був змушений триматися за стіну. Нарешті, він опинився біля дверей та натиснув на кнопку. Двері від’їхали. За пультом керування сиділа Тетяна – бліда та зосереджена. Вона вчепилася в штурвал, як в останнє спасіння. А навколо… Навколо були неосяжні чорні космічні простори. Кассіопея здавалася звідси маленькою фіолетовою плямою, а кораблі-переслідувачі – сяючими крапками.

- Тетяно, - тихо сказав Ліл.

- Допоможи мені, - відгукнулася дівчина. – Сідай у крісло другого пілота. Нам треба якнайшвидше злиняти звідси.

Ліл послухався. Наступні декілька годин вони на максимальній швидкості неслися у космосі, уникаючи уламків та перешкод. Нарешті, збоку промайнула космічна станція Харикена – останній кордон системи Кассіопеї.

- Вільні! – в захопленні вигукнув Ліл. – Ми вибралися, Тетяно!

- Так, коханий! – розсміялася дівчина, і її бліді щоки нарешті порожевіли . – Так! Готуйтеся, другий пілоте! Тримаємо курс на Сонячну систему!