Зони

«Гей, гей, гей! Стій, де стоїш! Говорити вмієш?» привітав мене Чолов’яга: мужик з дитячим обличчям та відбитим полум’ям на ньому – він крутив руками, а навколо моєї голови крутились ножі. Тут був Арні - оточений гниючим металевим каркасом, бронею, насправді то його тіло… Бачу Математику – трьох карликів, що насправді одна істота. Ще багато – на цьому боці з сотню… З кожним нестерпно та важко.

Мене посадили – дали попоїсти: печерні несмачні, огидні, я ненавиджу людське м’ясо. Але я виживаю, хоча домашнє люблю досі: без домішок плат, без зайвих кінцівок чи без здібностей ожити посеред обіду. «Зараз Хіміка черга… Він довго бажав переповісти почуту в Синій Зоні байку, нову байку, про Картонку – місто таке! Після Їх прибуття та Наших залпів – найбагатші, найхитріші Звідти й Звідси об’єднались…», Чолов’язі вже сорок п’ять років…

«Ти начебто ні біса не відстрелюєш… Я один з Опікунів. Не чув? У вільний час, моє завдання - готувати Зелену Зону, видно по очам? По морді… Зви мене Чолов’яга: тут я, аби був почутий кожен. Повторюю, повинен розповідати Хімік… », я сидів поряд з Хіміком – чоловіком в масці, що мала довгого носа – там він тримав спотворену траву, бо ж звичайним повітрям не дихав – з’їв сусідську дитину. Чолов’яга сидів перед нами усіма.

«Ми відтепер групуємся не по Зонах. Там так і так всі один одного знають: на кілометр може один балакати вміє! От тому намагаємося створити суспільство… Де будь хто зможе на рівних правах поговорити з будь ким! Це як Дань Великій! Познайомишся?...», малий не зупинявся називати кожного, я не звертав уваги.

Рибка та Ведмедик сиділи по різні боки від нас з Хіміком: вони ненавиділи тут один одного найменше, тому й ходили разом за артефактами. Велетень в хутряній куртці та дівчина, наряджена рибою на ньому куртки не було, а вона сиділа гола.

«Ми вислухаємо тебе, пропустивши Хіміка. Це цікаво… Ти схоже не вмієш стріляти з очей лазерами, й відростити гадюку замість руки також не в силі. Ані спотворень… Слухай, може ти – новий розвиток Привидів? Краще не бушуй, бо ножик – зараз лежить спокійно, а ти й не моргнеш як він полетить. Їж, смакуй… А тоді розкажи звідки ти, та як нам тебе кликати. Цим не обмежуйся!» закінчив Чолов’яга.

«Встаємо, дітки!»

Відкриваю двері – вулиця, замість будинків шафи. Відкриваю двері – річка з полум’ям замість води. Відкриваю двері в останнє – ліс, а дерева ростуть під землю. То їмо в спальні далі.

Йду по коридору. Я живу в цьому буднику разом з дорогими жінкою, сином та донькою: «Дідько, ми їмо?» кричу я.

В коридорі стеля та підлога змінені місцями – варто приділити увагу хоч капцям на «стелі». Я елегантно оминаю люстру на «підлозі». Переді мною три кімнати. Зиркаю в ту, що справа: розтрощена вщент.

Скільки ж днів дітей заспокоював, коли повернувся… А зрозуміло мені розповісти так ніхто й не може. Згадують, плачуть, ну ще може: «річ, предмет, штука… декілька днів росло, виросло… Бум!»

Я вірю моїм малятам: «Соплі, всього вчити треба! «Речі», «предмети», «штуки» - не найстрашніше, що може «вирости»…»

«Я розповідав як зловив Іншого? Так, в нього ще й їжа була: ну, не так, як оце в Зеленій - банан чи мандарин з зубами ходить-бігає! Ні! Оце дійсно – виглядало їжею! Але він сам звичайно смачніше…», заговорив першим Ведмедик – він справді пожер бананів та мандаринів менше, ніж Інших.

Ліва кімната: вона як і всі добре освітлена. Дітки та собака сидять на розтягнутому до розмірів канапи стільці. Малі, повідкривавши роти, пильно спостерігають за телевізором: завмер один кадр – люди плачуть, а на горизонті боєголовка, вона майже доторкнулась землі.

«Тато! Тато! Кіно рухалось!» моторний малий, підскочивши ледь не перекидає стілець - з ним й печево.

Я зриваюсь з місця – так аж, що пес поряд з дітьми загавкав – хапаю печево як тільки можу. Дівчинка щиро посміхається - прекрасна та рідкісна посмішка. Але я звертаю увагу на вікна – а саме підвіконники: вони покриті тонкою прозорою плівкою – товстішою плівкою закритий весь дім - він невидимий, підвіконники подекуди теж. Не найстрашніше, що може «вирости»…

З-за спини дістаю величезного червоного перця – зібраний в кінці липня, за два місяці до Ночі Днем(Прибуття) – гострий, не тільки на смак, на жаль… Він же нашкодить собі ним! «Де ти ще таке печево знайдеш, йолоп! Й що вигадуєш? Тримай! Підрубаєш «мантію» - в хату пролізла! А ти слідкуй, аби брат не відрубав собі чого! Щоби обом було заняття…»

Я переходжу до головної кімнати коридору. Це спальня: ліжко в чорно-білих кольорах, з хвостиком як у столу, що перебирав лапками, у картини з папугою рухались крила. Дружина пальцем ріже чималу тушу з довгими вухами. На її руці відсутні пальці – на їх місці перці, гострі. Важко, бридко, їй печально.

Вона прикладалає усі зусилля – аби тільки витягнути товсту темну мотузку з «кроля». Нічого у неї не вдається – опустивши руки, люба сідає на ліжко поряд.

«Давай швидше! Я хочу їсти! Руки хоч чисті?», кохана заплакала на те. «Кроля впіймали «восьминогом» - а він зрісся з ним! Він став одним цілим, з «восьминогом»! Я хотіла вже подавати його – а тут ще «щупальця»!»

«Кажуть, в Червоній також «Кролі» є! Нормальні кролі, з нормальними вухами – хіба оце на них зуби ростуть…» завадив моїй історії Ведмедик.

«Сонце на межі! Черговий прекрасний день!»

Купу древнього одягу, поєднаного в одну масу без жодної нитки, одягаю на себе. Опинившись повністю в брудному комбінезоні, чую голос комп’ютера лахміть: «Вхід в систему…», - де бруду більше, костюм світиться яскравіше. На моїй дірявій синтетичній рукавиці з’являється нечітке зображення околиць. «Вхід здійснено!», а карта все рівно не працює – йде оновлення – на іншій рукавиці відтворюються контури, схоже репульсора.

Повз сховані під металом будинки, виходжу на гору. Спека, в руках довга гвинтівка, поряд пес з металевими протезами замість ніг. Уважно розглядаю сонце - здається, що воно рухається.

«В Синій? В Синій не рухалось сонце ніколи! Ну, якщо добре попрохати Керівника– то й два сонця з трьома місяцями крутись почнуть! Заливає ж!», от Рибка – потрапила під дощ в Зеленій Зоні – й через це варто так говорити… «попрохати» «Керівника»… «монстра» - шкода…

Міцніше стискую гвинтівку – вона активується: загорілись різними кольорами численні панелі та індикатори – ті самі індикатори, ті самі кольори.

Сьогодні нічого нового - розслабляю руки: однією тримаю рушницю, іншою торкаюсь скроні. В оці спалахує: яскравість кольорів збільшилась до максимуму, впала до мінімуму, стабілізувалась.

Досліджую простір нижче пагорба: повертаю голову туди-сюди - зупиняю ці рухи – приближую зображення: по один бік зруйнована теплиця, яка обросла чорним корінням і крицею. Посеред теплиці трохи менший за високу, колись, скляну конструкцію стояв пристрій – турельна установка. Там тільки ж згнив помідор.

«Рибка, розкрий рота – розкажи як та хата, в яку ми за хабаром ходили, забалакала!», не слухав мене далі Ведмедик… Він ходив у «хату», аби вбити Рибку – проте артефакт вона знайшла справді цінний, й важкий для нього.

«У мене як на руці та хрінь вилізла – після, я ж відразу почала чути Інших! Ну ж, вирішили піти туди – а там хата як хата: деінде обросло крицею. Зайшли – забрали - вийшли, і все! А ні! Дом то покриється повністю, а то як кожух забалакає! По-Їхньому…», підтвердила Рибка… Тепер можна…

Знову: рухи головою – зупинка – приближую. В іншому боці, подалі звідси пусті двори - в одному майже розтанув сніг. Я під палючим сонцем – начебто воно знову смикнулось. Спекотно мені? Я думаю про Барса – який не так давно оселився поряд, але зараз шукає собі новий дім… Не спекотно мені…»

«Барс? Розміром зі слона, обсипає навколо себе снігом – бачте, йому так зручніше… Та їх не існує! Ти коли бачив зблизька Барса? », завоняв Хімік, йому не подобається моя присутність – він мене вб’є..

«Вибач, Скрудже – прийдеться сюди!», а навпроти дорога – веде до центру містечка: вона тиха, непримітна, пряма.

«Обід вичихає!»

Я йду та йду, а не зустрічаю нікого – мене вітають пусті будівлі. «Чому так?» запитую у товариша, а воно тиша всюди – порожньо навкруги.

З даху найвищою будівлі за нами стежить Злюка. Це птах та кальмар в одному флаконі. Замість дзьобу декілька хоботів з зубами, щупальці поєднуються в крила.

А недалеко в крамничці жіночого одягу – манекен, з людськими очима, пильно стежить: пластмасове тіло смикається, очі – напружені й повільні – як і наші кроки. Звуть Рідкий.

Манекен «розпадається» на рідину, що стрімко тече до виходу з магазину, зупиняється. Пробка його помічає його, давно – Ходячий він дійсно мудрий: наказує мені взагалі викинути зброю, що тоді Рідкий поведе себе дружелюбно.

Кажуть, короче, що Рідкий може залізти в тебе: тоді у тебе з'являться схожі, «людські» очі. Я не погоджуюсь – ну, ніяк - з мирною природою такою тварюки: «Огидна потвора! Давай обійдемо!»

Пробка бачить видіння: вихід оточили декілька Печерних – рівень здібностей Печерних вище, ніж у будь кого, їм би ще клепку в голову повернути - їх троє, змушу всіх заснути, це по-людськи! «Я відразу зміню одному ноги з вухами місцями, ти стріляй, а тільки потім створюй бар’єр – чи навпаки?», він лише кивнув і рушив, за ним.

«Перші зорі. Як вони тобі, кохана?»

Дістаємось розпуття в два боки. Одна – веде у маленькі місто – там, начебто, є дешева дівка з двома головами, друга у велике місто – там сніг до хмарочосів, а з-під снігу виглядає корабель Інших. Треба на третю – назад – до рідного спокійного дому: «До двоголової! У важкий путь!»

Кігтясті лапи в половину увійшли в землю. Я помічаю це після клекотіння, позаду. Курчатко – птах в поєднанні з собачою мордою, зустрічається нечасто - хапає мене міцними руками, до того схованими у крилах, з розмахом сім з половиною метрів.

Еспандр кидає пошуки, на які був засланий. Мене терзають у дороги, по якій він рухається миттєвими стрибками в десяток людських кроків кожен – Мураха, схожий з кішкою, переміщається на двох, легко змінює розміри від крихітки до бегемота, непідконтрольний, небезпечний – біжить на допомогу.

Я кличу монстра Еспандером: «У нас буде вечеря, адже мій мураха зруйнував мозжечок рідкісного Курчатка, не зачепивши м'ясо! Молодець!»

«Веселі промінчики зникли»

«Зонам поганіше та поганіше, а чому? Тому що Інших більше й більше! А чи й чхати…», почув позаду, й от у день, коли так кажуть треба знаходитись поряд з найближчими: «Демони!» я викрикнула п'яним голосом й втомленим тілом сховалась – будинок вже недалеко.

Хлопчина обперся на вікно: не може натішитися – йому в обличчя світить місяць. «Терпи, пацан!» виплигує з мене, я не можу стриматись: течуть сльози – отак я хочу прикінчити виродка, та спочатку, всередині десь мене просять дізнатись чого він хоче…

До вікна з іншого боку притискується фігура, перекриваючи місяць малому: він може вгледіти тільки руку зі самотнім довгим пальцем, що мацає вікно – іноді хлопцю відкривається голова, вкрита численними складки – вони спалахують жовтим. От істота визначає жертву та прямує вздовж дому.

Гучне биття барабанів – я чую з вулиці серце хлопця, це лякало й мене, ще сильніше: «Боягуз! Тебе пожеруть Чорні Сови як й батька!», ну, вже час!

Я не реагую - стою позаду, чекаю Іншого, коли він відчинить двері: голодний настільки, що не чує мене, може у нього є потомство. Він же так і каже: «Ні! Прошу! У мене діти! Двоє!», нашою мовою – варто його вислухати, під дулом – я стріляю. Ні… «Сина, біжи сюди, будеш різати – треба дізнатись, де його сховище! Будуть смаколики, двоє!»

«Коханий, чому не спиш?»

Ведмедик та Рибка нервово перекидаються поглядами: один на одного – на Чолов’ягу – на Хіміка – на мене. Вони принаймні слухали. Я випускаю сльозу.

«У нас домовленість: кожен з усіх тисяч, що зібрались навколо Великої – повинен розповідати. Велика нічого не дізналась про тебе: ти не бажаєш деталей, не поважаєш Велику? Твоє місто спустіло - може сильніше наросло криці, ти зустрів Привида – може собака підказала, де його схованка – може ти з’їв його потомство… А й що? Чим той день особливий для Великої?» засмутився Чолов’яга, а я вже не міг терпіти..

«Це сьогоднішній день… Він не мій, а ваш…», заговорила совість, любов, повага, людяність, їх втілення на Зонах - я… «Ви не впізнали цей день? Звичайний день будь кого з вас, в будь якій Зоні! Знаєте, Печерні – які понівечені Іншими - добувають їжу один для одного, б’ються один за одного, кохаються… Я з ними частіше, ніж з вами. Хоч би вислухали!», авжеж мертві не слухають – вони померли, коли боєголовка завмерла над цим місцем.

«Ви існуєте в гармонії з жорстокістю, жадібністю, ненавистю? Вам важко жити злагодою разом… боротись разом», вони відродились - коли стали розпалювати полум’я під висячою боєголовкою – погодились, що сутність будь якого життя – це смерть собі, й кожному. Раптом так: «Прошу, за мною!»

Я не потрібен – це довели ви, й підтвердить ритуальне полум’я. Готові відчути? Частинка мене у кожному з вас досі… З моїм відходом ви нарешті використаєте набуті здібності – піднімете полум’я, опустите Велику, знищити це місце, зруйнуєте весь світ… Почуйте вашу останню історію - в славу Великій!

«Ховайся за мною!»

Я тікаю через звалище: після війни весь цей світ звалище, зі мною Майк Кевіл - розум якого здатен використовувати зброю Місцевих, тут надійний та швидкий Іван Шевченко, наздоганяє нас вчена Ману Сінгх. У центрі сміттєвих гір вибухає фортеця, разом з інженером Натаном Венсаном. Озираюсь, плачу, зупиняюсь, падаю, піднімають, тікаю швидше – з уламків лунає гул: прибульці повстають з попелу, в черговий раз.

Їх викинуло з нашого світу назад, у свій знищений: а вони вже перекидають найсильніших на Землю, аби знищити. Декого викинуло разом з Прибульцями: ми на іншому боці галактики, й прибульці - тут ми!

«Це шанс довести Великій!»

Я у кожному з вас досі – на кілометри полум’я, що… Загасає. Вони оживають, тягнуться до Великої, сили один одного поєднуються, зі мною. Боєголовка зникає, а виникає на іншому боці. Тепер сторони на Війні рівні.