Зміна

- Рін, чекай! – хлопчик зупинився, присів і почав виколупувати черговий камінець із босоніжки. Через кілька секунд він встав і побіг до брата, який продовжував рухатись по ґрунтовій дорозі.

- Рін, мені теж треба палка, як у тебе, - не заспокоювався молодший, спостерігаючи як юнак, час від часу, копав патиком запилені пластикові пляшки та інше сміття, що зустрічалось на узбіччі.

- Навіщо вона тобі, Пон? Ти ж собі голову розквасиш, – Рін замахнувся на чергову жертву, і та за мить відправилась у засохлі кущі. Молодший нахмурився, але так нічого і не відповів.

Хмари тягнулись, оминаючи літнє сонце, поки хлопці занурювались у поля почорнілих соняхів.

- Як гадаєш, - обережно почав Понті, - ми зможемо знайти там щось цінне?

- Це кар’єр, малий, кар, щоб тебе, єр, хоч і закинутий. Звісно, там багато крутої наживи.

Рін знав, про що говорить. Кілька місяців тому вони разом із старшокласниками вже були там. Все почалося з розмови із Білкою. Принаймні, так його звали у школі. Білка мав довге волосся, яке збирав на потилиці у самурайський хвостик, читав мангу і знав ледь не усіх персонажів аніме, за що, власне, його і недолюблювали. Але було і те, що робило Білку дуже важливою персоною в очах Ріна. Окрім того, що він був не проти поговорити по дорозі до дому, бо жив по сусідству, Білка навчався в дев’ятому класі. Від нього Рін і дізнався про «експедицію», яку збираються влаштувати старшаки. Білка розповів, що група уже сформована та кожен її учасник пройшов суворий відбір. Суть конкурсу полягала у можливості підтягнутись щонайменше п’ять разів чистими або десяток «сосискою», а також у тому, щоб не бути сцикуном. Сам Білка стверджував, що пройшов випробування підтягуваннями, але був забракованим за другим критерієм, хоча і вбачав, що істинна причина криється у його надмірній любові до японської культури.

Того дня Рін уважно слухав Білку, незважаючи на кількість «улесливих» епітетів, якими він обдаровував своїх однокласників, і як тільки той закінчив, поцікавився, як же учасники «експедиції» збираються проникнути на закинутий кар’єр. Тут Білку перемкнуло і він знову із захопленням продовжив розповідати про план, до якого були допущені навіть ті, хто безпосередньо не потрапив до кола обраних. Як виявилось, це питання залишалось відкритим.

Хлопці винирнули з полів, і тепер на горизонті виднівся лісок.

- Слухай, Рін, - Понті таки відламав собі стебло соняха вдвічі вище за нього і тепер щосили розмахував ним по сторонах.

- Що? – відповів хлопець, уважно роздивляючись навколо.

- А звідки ти знаєш цю дорогу?

- Батько возив, коли працював на кар’єрі, – байдуже відповів Рін.

- А де тепер твій батько? – не надто зацікавлено спитав Понті, а потім з-за спини влупив стеблом по землі, і те склалось навпіл. З галявини здійнялось кілька птахів.

- Що ти робиш, дурило? – хлопець розвернувся до молодшого брата і вихопив залишки соняха у нього із рук, - ти хочеш, щоб сюди позбігались місцеві?

Понті опустив погляд.

- Якщо так – то знімай труси, бігай і горлань, щоб тебе швидше помітили і в дурку забрали, - Рін жбурнув стебло геть, а Понті тихо захіхікав, уявляючи цю картину.

- Тобі ще й смішно? – старший з братів присів, вдивляючись в обличчя малого. Понті затих і, не піднімаючи погляду, заперечно похитав головою.

- Ще одна така витівка і йдемо додому, чуєш? І щоб без дурних питань.

- Так, – промимрив Пон і пішов слідом за Ріном, витираючи долоні об шорти.

- Дежавю, - промовив старший із хлопців, дивуючись своєму ж голосу.

- Що це? Те що ти сказав? – Понті якраз закінчив віддирати реп’яхи з футболки і дивився на Ріна, який стояв як вкопаний.

- Відчуття таке, наче тобі ось це що ти бачиш і говориш вже снилось, наче вже було раніше. Ось як зараз.

- Я тут точно раніше не був, інакше не поліз би. Рін, нам ще далеко? Я хочу їсти.

- Не ний, ми майже прийшли. «Ми майже прийшли», - продублювалось у голові.

- Якщо ми не повернемось до маминого приходу, нам влетить, - продовжував Понті.

- Я ж сказав, - хлопець різко замовк, вхопив брата за плече і потягнув вниз, підставляючи палець до губ. Понті не проронив і слова. У вухах загуділа тиша. Рін міряв просвіт, що виднівся попереду, ще кілька десятків секунд, після чого піднявся і допоміг брату.

- Що там було? – ледь чутно промовив малий.

- Хибна тривога, - фальшиво посміхнувся Рін, - мабуть заєць, абощо.

Понті йшов обережно. Тепер він не відставав і мовчав. Він помітив, як змінився брат, як він обережно відсовує гілки кущів і дерев. Їх ставало все менше.

- Чекай тут, поки я подивлюсь чи немає нікого, - кинув хлопець і крадькома попрямував уперед.

- Рін, я не хочу, Рін, - Понті кричав пошепки, але той не звертав на нього уваги.

Хлопчику нічого не залишалось як присісти і чекати. Секунди виступали краплями на обличчі, а поодинокі пориви теплого вітру шелестом змушували затамувати подих. Понті більше не хотів чекати, піднявся і відчув як комок підступає до горла.

- Ну що, ти тут вже наклав кучу? – голос Ріна долинув з-за кущів, за якими той зник, здавалось, вічність тому.

Понті, схлипуючи, рушив з місця, дивлячись вниз і в бік так, щоб брат не бачив його обличчя.

- Схоже на якісь розкопки, - констатував Пон, - дивись, Рін, а це динозаври.

Хлопчик вказав пальцем на залишки техніки, дахи якої почала роз’їдати іржа.

- Динозаври, - повторив хлопець, - ходімо, покажу тобі ще кількох.

Кар’єр закрили кілька років тому, але так і не вивезли все обладнання. Батько казав Ріну, що то все брухт, більшість із машин зламані і не підлягають ремонту, казав, що їх тут, певно, і покинуть. Так і сталось. Але місцеві все ж гарно попрацювали. Тепер від машин залишились одні скелети.

Хлопці рухались по піщаній дорозі. Понті плентався збоку, наспівуючи пісеньку з радіо, схоже, йому тут подобалось, а Рін придивлявся до гігантських слідів машин, які колись вивозили звідси породу. У голові клубились спогади про те, як вони їздили сюди разом із татом. Останній працював на кар’єрі водієм вантажівки, поки кар’єр не закрили. Він залишав Ріна, зазвичай, десь тут, а сам їхав униз. Хлопець спалив тут не одне літо, вивчаючи контури, які змінювались з року в рік, уступи, з яких можна було краще роздивлятись, як машини, наче мурахи, повзали по дну. Вони розривали і вантажили собі на спини груди каміння з землею, а потім, намотуючи кола, поволі тяглися на гору.

- Ходімо, Пон, покажу тобі козирне місце, - Рін гукнув малого, який намагався дістатись до краю, щоб краще розгледіти, що там внизу.

- Ну і чого ми сюди поперли? Ми ж мали іти до кар’єру, а не від нього? – Понті знову відставав, постійно розвертаючись в стороно звідки вони щойно прийшли.

- Що тобі не йметься? Дивись туди, - Рін вказав пальцем на пагорб, який хлопці огинали вже кілька хвилин, - ось там найвища точка цього місця і ми прямуємо саме туди, якщо ти знову не обмочиш свої штанці від страху. А ні – вертаємось до пісочниці, з якої прийшли.

- Найвища? – Понті приклав руку до лоба і уважно, прищурюючи очі, подивився на пагорб, а потім впевнено закрокував, вириваючись уперед.

Рін посміхнувся і став чекати на скільки стане запалу в малого. Він спостерігав, як на кожному кроці з-під ніг його брата здіймаються маленькі клубки пилу, і як вони тануть в повітрі. Рін добре знав цю дорогу, знав кожну її вибоїну. «Ну добре, ходімо» - подумав хлопець і збирався рушити за малим, як до ока впали сліди від чийогось взуття. Вони тягнулись дорогою вверх від того місця, де стояв Рін. Він присів і роззирнувся. Навколо було тихо, лише вітер час від часу шумів у засохлих кущах. Рін вивчав візерунок. Той здався йому знайомим. Хлопець кинув погляд на Понті, який продовжував впевнено крокувати нагору по лівій колії. Відтиски розташовувались на правій, на тій самій смузі, де стояв сам Рін. Він кинув погляд назад і помітив ці ж самі сліди – свої сліди. Хлопець у пам’яті прокрутив події на кілька секунд назад. Він не заходив далі того місця на якому стояв зараз. І не міг бути тут із часів «експедиції» зі старшаками.

- Ну скільки можна тебе чекати, Рін, - зухвало гукнув малий, який встиг відірватись метрів на двадцять, - чи ти висоти боїшся?

«Сліди, та й сліди, може ще когось сюди занесло, - хлопець зробив крок уперед, ставлячи ногу поруч із відтиском чиєїсь підошви, - сліди, та й сліди, може чиїсь, але дуже схожі… дуже схожі на мої».

- Що я тобі казав? Чого галасуєш? – Рін швидко нагнав Понті і легенько ляснув того по картузу, але цього було достатньо, щоб кепчик наповз на йому носа. – Топай вперед, ще додому маємо встигнути.

Пагорб приховував невеличке плато, яке, насправді, слугувало стоянкою для машин. На ній все ще розташовувались півтора трактора, двійка лафетів і одна напіврозібрана вантажівка. Залишки обладнання були обгризені ласими до наживи безхатьками або просто місцевими, які вважали за обов’язок здати кілька кілограмів покинутого металобрухту.

- Оце так круто, недарма сюди прийшли, - завів Понті, - ходімо, я хочу до трактора.

- Не лізь! – твердо гаркнув Рін, - ще на шприца якогось наколишся. Щоб мені потім мама голову відірвала? Пішли. Покажу тобі дещо.

Малий щось пробурчав, але пішов за братом. Вони минули лафети і рухались далі вздовж стоянки. Крайньою залишалась вантажівка зі спущеними колесами. Єдина, на якій взагалі залишились колеса. Схоже, що заіржавілі болти все ще тримали оборону.

Метрів за десять від машини відкривався вид на кар’єр. Рін не обманув. Це було найкраще місце з якого можна було споглядати всі рівні, майданчики і дороги, що вились внизу.

- Ого, ого, ого, - не замовкав Понті, пришвидшуючи крок.

- Не поспішай, дурбецел, там уступ, - кинув хлопець. Малий, здавалось, його не чув, а тепер майже біг до краю.

Щось тріснуло у вантажівці. «Стій!» - застрягло у горлі. Серце закалатало. Рін різко кинув погляд на машину. Нікого. Він розвернуся і закляк. Навпроти нього метрів за десять стояв хлопець одягнений точно як він. Його сірі потерті джинси, його темно-синя футболка із нашитим написом «Stay cool» на спині, його кепка з літерами NY, повернута назад. Малий підбіг до краю, не помічаючи незнайомця, що з’явився з нізвідки, і, сповільнившись, зупинився метра за два до обриву, жадібно пожираючи очима все навколо.

Хлопець розвернувся до Ріна і поглянув на нього його ж очима. У голові запаморочилось. Він підійшов на кілька кроків до нього.

- Оце так крутота, розповім своїм у школі, ніхто не повірить, шикардос, - доносився голос Понті.

Рін не відводив погляд від свого відображення, яке наближалось. Слабкість у всьому тілі зрадливо затоплювала його м’язи. Хлопець зупинився метра за два. Потім роззирнувся, подивився на малого, який продовжував повторювати те саме, ходячи зі сторони в сторону, і посміхнувся. Рін знав, що той посміхнувся, хоча і не бачив його обличчя.

- Згадуй, - беззвучно, самими губами промовив хлопець. Він уважно дивився на самого себе, а в голові проносились спогади довжиною в десятки років, наче фільм, який перемотують з кінця на початок на великій швидкості, яка тільки й зростала.

Кадри зупинились, коли із вантажівки знову долинув тріск, а за ними кроки. Рін поглянув на машину. Тепер він знав, що вони не самі. Хлопець повернув погляд назад на Понті. Його власне відображення зникло. Малий цього разу теж почув тріск і розвернувся до брата. Голова гуділа від спогадів чужого життя, які ще хвилину назад нахлинули емоціями і відрізками різних картин. Серед них були і обривки з цієї сцени.

- Ей, що це було? – налякано спитав Понті і покрокував до Ріна.

- Так, так, так, хто тут у нас? – з кабіни вантажівки виліз хлопець років п’ятнадцяти. Його русе волосся прикривала бандана. Ще двоє, грюкаючи, з’явились у кузові. - Це ж наш провідник!

- І не сам, - сказав лисий, зістрибуючи вниз з металевої конструкції, третій послідував за ним, - ще і дружка свого привів.

Рін знав їх. Того, що у бандані, звали Губою, через яскраві червоні вуста, які він мав, але зараз вони були порепані і вкриті пошерхлою від вітру і сонця кірочкою. Інші двоє, Сем і лисий Марк, навчались разом із «губою» в одному класі. Усі троє були частиною їхньої весняної експедиції. Рін простягнув руку, щоб привітатись, але Губа лише харконув убік і дістав цигарку.

- Ну що, Рін, і як ти поясниш ось це все? – хлопець в бандані підійшов майже впритул, підпалив цигарку, глибоко затягнувся і видув дим в обличчя Ріну.

- Ти про що? – відкашлюючись, відповів той.

- Про нашу домовленість, чорт! – Губа затягнувся ще раз, а потім продовжив. - На якого ти сюди привів мілюзгу, про наш похід сюди не мав знати ніхто?

- Я нікому і не казав, - голос Ріна дещо тремтів.

- Щось я тобі не дуже вірю, - хлопець в бандані кинув погляд на малого, примружив очі, замахнувся головою і вдарив Ріна у ніс. За мить той був на колінах, а по його руках і обличчю рясно лилась кров. Понті скрикнув і збирався підбігти, але зупинився.

- За що?! За що?! – загорланив малий, як навіжений, - перестаньте, я покличу зараз дорослих!

- Понті, заткнись, - прогарчав старший із братів, втираючи кров в лікоть. Він вже бачив ці самі червоні смуги на своїй шкірі, і не раз.

- Що ти сказав, підгузок? – Губа оминув Ріна і попрямував до малого.

- Полегше, - кинув Сем, - це ж мілюзга.

- Рот оф! – різко відповів хлопець в бандані, підходячи до Понті, - покличеш старих? Ну то клич. Клич, чого ти мовчиш?

Пон почав ревіти. Він ревів так, що йому не ставало дихання, ховаючи обличчя в руках. Рін бачив як бруд розмазувався по його обличчю. Він піднявся і підбіг до малого, відштовхуючи Губу в сторону.

- Заспокойся, заспокойся! – повторював хлопець, трусячи молодшого брата за плечі, поки не відчув удар у потилицю, який звалив його на землю.

Губа взяв малого за шкибарки і потягнув до уступу. Той продовжував безперестанку ревіти.

- Клич! Клич старих, ти ж цього хотів? – продовжував хлопець, тримаючи малого над прірвою.

- Це вже не смішно, - сказав лисий Марк, і підійшов до Губи, - залиш малого!

Сем тим часом допоміг Ріну піднятись. Останній відсахнувся від нього і, спотикаючись, пошкандибав до Понті, який висів над кар’єром, хапаючись руками за лікті старшака.

- Та ви ще ті сцикуни, всі троє! Полегше, залиш малого, – перекривляючи, продовжив Губа. - Дивись як він вивертається, він же сам хоче політати.

- Сцикуни, не сцикуни! А ти зовсім здурів, хочеш в каталажку? – вигукнув лисий Марк.

- А таки сцикуни! – хлопець в бандані поглянув на Ріна. - А ти, як хочеш спасти малого, благай!

«Не цього разу! Промовч, цього разу ти маєш промовчати, - пронеслось в голові -Я маю промовчати? Чому? Чому я маю це зробити?»

- Та йому взагалі насрати на малого! – Губа голосно засміявся. - Ну то хай політає!

«Промовч! Просто промовч, так треба!»

- Не роби цього… - Рін процідив крізь зуби.

- Я сказав благай, лайно ти таке! – він витягнув Понті мало не на прямі руки.

- Благаю, не роби цього, - повторив Рін.

Хлопець кинув малого назад на уступ і той мішком впав на землю, підігнув розбиті коліна під себе і, задихаючись, почав хапати повітря, розхитуючись зі сторони в сторону.

Рін потроху підійшов до Понті, який сидів біля самого краю, поки однокласники продовжували горланити один на одного.

- Ви пси і зрадники! – заявив Губа, а потім розвернувся до старшого із братів. - А ти – взагалі падаль, маєш відповісти за те, що порушив нашу домовленість.

Рін розвернувся. Тепер він все згадав. Обривки цієї сцени, його спогадів вибудувались в цілісну картину тільки тепер. Як завжди, запізно. Він більше не дивився на Губу. Знав, що буде далі. Знав, що той замахнеться і вдарить його в скроню. Він не дивився на Марка, який, намагаючись зупинити товариша, хапав його за плече. Рін дивився на залишки розбитих пляшок з-під пива, які виблискували на літньому сонці на дні кар’єру.

Удар. Він не втримає рівновагу. Оступиться. Землі під ногами більше немає. Краєм ока він бачить Понті, очі якого так комічно в мить змінюються з оціпеніння на жах, так комічно розширюються. Після цього мали б іти титри, але далі буде лише різкий біль у спині, і крики малого, які доносяться зверху. Він хотів би повернути голову, але не зміг. «Цікаво, а чи побачить Понті зайчики від битих пляшок?».

Рін прокинувся.

- Ну чому ж так болить? – заревів він.

Простирадла наскрізь промокли від поту. Він взявся за бильце ліжка і, підтягуючись, піднявся. Простягнув руки перед собою, поворушив пальцями і посміхнувся. Після цього дістав із журнального столика окуляри і дзеркало, протер їх і вдягнув.

- Дідько, цього разу зрісся ще гірше, - Рін скривився і заглянув в альбом із дитячими фотографіями з випускного, який завжди тримав поруч. - О мати Марія, оце так страхопудало.

На більшості фотокарток Рін був у першому ряді. Він пролистав альбом кілька разів, а потім захлопнув і відклав на місце. Дістав телефон і побачив кілька пропущених викликів, усі від Понті. Руки все ще тремтіли. Він набрав номер.

- Привіт, ти де пропав, мали ж зустрітись, пам’ятаєш? – голос малого так змінився за ці роки.

- Так, Пон, все гаразд, скоро виїжджаю, - голос Ріна теж змінився.

- Ти що, цей? Знову робив оту штуку? – уривчасто промовив молодший.

- Ні, я просто дрімав, Пон, не зважай.

- Не обманюй. Ти прокидаєшся, навіть коли я тобі серед ночі дзвоню, - Понті завів собі звичку після того випадку вдавати із себе старшого брата.

- Давай не по телефону, приїду - розповім.

- Тож, я правий. Значить, прийдеться тебе сьогодні відпоювати. Будь обережним за кермом. Заночуєш у нас.

- Добре, - Рін посміхнувся, - не забудь тільки поставити пиво до холодильника.

- Не забуду.

Дихати було важко. І Рін знав: причина на в тому, що носова перегородка зрослась неправильно. Після «змін» завжди важко.

Чоловік вдягнувся, нахилився і підкотив до себе інвалідний візок. Виїхав на веранду, дістав цигарку і швидко викурив її, після чого попрямував до гаража. Рін вставив ключ, завів авто, відкриваючи вікна навстіж, і застиг. Його серце калатало, а з голови не йшли думки. «Якби я тоді промовчав, чи був би я на візку? Чи був би Понті…Чи міг би я «змінювати», якби не втратив можливість ходити, чи пам’ятав би про «зміну». Якби я тоді промовчав чи не була б це остання зі «змін». Досить цих експериментів. Маю зупинитись.»

Він просидів так кілька хвилин, нахилив до себе дзеркало заднього виду і роздивився своє обличчя.

- Ну добре, хіба ще одна, - Рін перемкнув передачу і рушив.