Злива

Я схопився з ліжка десь о третій ранку. Навколо стояв страшенний шум. За вікнами періщив дощ з градом. Вітер гнув дерева додолу.

Батько теж вже був на ногах.

— Що то таке гепнуло? — поцікавився я в нього, заглядаючи у вікно, намагаючись у світлі блискавок розгледіти, у що перетворюється наше подвір`я.

— Думаю, дах із коптильні зірвало. — Він був у гумових чоботах і плащі.

— Сподіваюся, ти не збираєшся зараз туди йти?

— Я що, геть розум втратив? — він здивовано поглянув на мене, але зрозумівши, що мене збентежив його вигляд, додав, — та то я хотів виглянути хвилин двадцять тому, але сам бачиш, яке почалося.

Негода добряче все шарпала ще з годину, потім почала стихати, перейшовши в помірний дощ, який вже до ранку поступився місцем сонечку. Я, звичайно, не чекав до світанку. Пішов спати як тільки стало зрозуміло, що все втихомирюється — все одно темно довкола.

Та сон мій був недовгим.

— Гей, — настирливе шарпання за плече вирвало мене зі сну. — Ходімо поглянемо, що там вночі наробило.

Що сказати? Наше обійстя відбулося легким переляком у порівнянні з сусідськими. Жодне дерево не зламалося, майже нічого не розбилося. Тільки садовий гном впав писком в багно. Велика заслуга малих руйнувань в тому, що в нас перед будинком росте всього шість невеликих ялин, і біля десятка — позаду нього. Якби тут залишилися старі яблуні чи вишні, то чимало б з них зараз довелося різати бензопилою на дрова. У діда Василя — нашого сусіда —  три дерева точно лежить. Ще й величезна груша накрила хлів.

У нас дійсно зірвало дах з коптильні. А ще тріснуло скло у вікні на третьому поверсі. Звичайно, чимало сміття доведеться прибрати, але то дрібниці.

Закінчивши у себе, ми з татом пішли по сусідах. На диво ніхто не постраждав. Тільки Наталині малі нажахалися. Зазвичай, "всюдиносапхайки" метушяться попід ногами, не слухаючи матір. Та сьогодні поводили себе смиренно. Старі дякували за допомогу і звідусіль від них мовились історії, що подібної зливи вже не було багацько років. Такі події об`єднують сусідів і змушують довіряти один одному. От так пройшовшись вулицею ми знали хто з ким жениться, хто коли помре і в кого що болить. Останні вуличні новини з легким душком побрехеньок.

Непомітно пройшов день.

— Знаєш, що ми забули? — запитав батько, коли з вечерею ми давно покінчили і насолоджувалися останніми ковтками вечірнього чаю.

Я перебирав в голові сьогоднішній день. Та він не став чекати моєї відповіді.

— Треба ще було сходити до копанки. Там в старому дідовому садку теж певно щось впало.

— Дійсно, і як ми могли про неї забути?

А колись вона займала провідне місце в житті нашої сім`ї.

Будинок у сьогоднішньому його вигляді постав три роки тому. Стару хатину, яку побудував мій дід, знесли. Все що було у дворі зрівняли з землею і побудували великий триповерховий дім, захопивши на наші забаганки половину садка, також висадженого дідом ще до мого народження. З пів сотні дерев, що залишились тягнулися чередою до самісінького кінця ділянки, очікуючи повторення долі своїх побратимів, які полягли під безжалісними бульдозерами. На їх місці згодом мав з`явитися басейн чи тенісний корт. Та до того справа так і не дійшла. Спочатку захворіла мама — всі зусилля йшли на її одужання. А коли її не стало, то і бажання вносити змінити в те, що в вже є, якось зникло.

До тих дерев рідко хто навідується. Добряча половина з них вже не плодоносить. Все поросло будяками. Якби не копанка, куди тато ходить раз-два на рік порибалити, то там, певно, вже навіть стежки б не було. Але давня традиція риболовлі в перший осінній і весняний дні все ж не дає перетворитися цьому місцю на забуті непролазні хащі.

Ми домовились, що завтра відправимось і туди. Тижня, який залишився до кінця моєї відпустки цілком повинно вистачити, щоб вирішити всі негаразди, якщо вони таки там будуть.

Наступного дня погода не підвела і ми проінспектували садок. Чи то дід насадив найміцніших дерев, які тільки знайшов, чи то вони так чіплялися за життя, але ні одне не лежало на землі. Багато з них вже давно похилилися і покрутилися, набравши химерних форм, але жодне не впало. Їхнє гілля тягнулося до сусідського і перепліталося з ним, ніби тримаючись за руки, щоб встояти в боротьбі проти старості, природи і людини. Давно я там не був. На дереві знайшов собі яблуко і зірвав його. Надкусив, очікуючи насолодитися, як кажуть, смаком дитинства, та жбурнув ним аж до копанки — воно виявилось ще зовсім зеленим.

— Ти що таке робиш? — Батько помахав кулаком. — Всю рибу мені розлякаєш.

— Яка там риба? Хіба жабу впіймаєш. — Я продовжував шукати стигле яблуко. — А ти що, збираєшся порибалити?

— Звичайно, завтра ж перше вересня, — замріяно сказав він.

— Думаєш там ще щось є?

— А куди поділося? — відмахнувся. — Я місяць тому чотири з половиною кілограми впіймав. Половину заніс діду Василю, щоб тарань зробив. Ми потім з ним якогось вечора під пиво і футбол її прикінчили. — На обличчі в нього з`явилась мила посмішка і він додав — Може й ти зі мною підеш?

Ідея була не погана. Мені хотілося згадати, як то воно рибалити.

— О котрій вставати?

— Десь о пів на п`яту.

— О котрій? — перепитав я. — Ти серйозно збираєшся вставати так рано?

— А ти як думав? — посміхнувся мені батько.

— Тоді я — пас.

Та наступного дня я встав не набагато пізніше. Якраз настільки, щоб батько з вудкою встиг дійти до копанки і прибігти назад.

Я відчув його збудження, ще коли він зачиняв вхідні двері. Якщо довго живеш з людиною, то можеш визначити її настрій, ще до того як вона зайде до кімнати. Останній раз він так вривався до будинку, коли зателефонували з лікарні по мамі. Щось однозначно сталося. Я підвівся і вже чекав, коли він зайде до мене в кімнату.

— Ти спиш? — запитав він пошепки, хоча голос його мало не зривався на крик.

— Що сталося? Ти, наче, привида побачив!

— Я щось бачив, — тепер він дійсно шепотів і боязко оглядався через плече на двері. — Але, — він спробував ковтнути слину, та рот в нього пересох і губи злипалися, — я не можу сказати що саме. Якесь світло. Я думав, що там хтось ходить, можливо, теж забрався порибалити, але, — він похитав головою, — то був не ліхтарик. І людей я там не бачив.

— Добре, — перервав його я, вдягаючись. — Давай підемо поглянемо.

Таким дивним я його взагалі ніколи не бачив.

В очах у батька загорівся супротив. Йому явно не хотілося туди повертатися, але, можливо, мій впевнений вигляд, який насправді був просто сонним, чи факт, що він дорослий чоловік і йому не гоже боятися, все ж змусили його пристати на мою пропозицію.

— Знаєш, — розказував батько, поки ми прямували донизу, — те світло — ніби хтось напустив пару у ванну і пофарбував її у зелений колір. Вона клубилася над водою і сама себе підсвічувала. Таке малюють в тих дурнуватих мультиках, що ти дивишся. Ніби радіоактивне забруднення. Йому тут, звичайно немає звідки взятися, але все ж. Чекай, не поспішай так. І не шуми, — він сам мало не кричав.

До садочка добралися швидко, а там, мов злодії, кралися між деревами вслухаючись в тишу і вдивляючись в густу темряву. Я легко розрізнив як в кількох десятках метрів від нас над верхівками дерев, що оточували копанку, ллється смарагдове світіння. Мушу зізнатися — стало моторошно. Та тепер батько помахом руки закликав мене підійти ближче.

Ми наблизились впритул до водойми. Я сховався за старою вербою, що звісила гілля в воду, а батько сів за густим кущем ліщини. Кілька хвилин нічого не відбувалося, тому я наважився поглянути на саму копанку. Якомога тихіше занурив руки в очерет і розгорнув його на боки, щоб роздивитися, що відбувається на воді. Зелені пасма туману легенько колихалися від поодиноких подихів вітру. Більше нічого. Просто над водою з`явився зелений туман. Саме так би я це описав. Часто можна в новинах почути про рожевий сніг чи помаранчеві хмаринки, то чому не може існувати явище, що тоді я спостерігав з очерету?

Так я почав вигадувати собі таке-сяке пояснення, щоб заспокоїтись. Батько мені активно зажестикулював, привертаючи увагу. Очима прослідкувавши, куди вказує його рука, я побачив щось таке, що явно знаходилось не на своєму місці. З води біля іншого берега стирчав камінь. Ніби нічого незвичного, та раніше його там ніколи не було. Хтось міг його туди покласти. Якісь хлопчиська могли притягнути, щоб сидіти на ньому і ловити рибу. Цілком логічно. Але ця клята каменюка мала правильну форму. Вона піднімалась з води десь на сорок сантиметрів і мала заокруглений верх. І вона нагадувала могильну плиту. До того ж, на ній чітко виднілися написи. Добре це чи погано, та я не міг зрозуміти, що там написано, бо всі ті закарлюки важко назвати нормальними буквами чи навіть ієрогліфами. Вони скидалися на малюнки, що зароджували в душі страх і, водночас, викликали захоплення. Вони породжували у нас обох відчуття очікування. Ми дивилися на ту плиту і чекали, що щось станеться. Щось приємне.

Та то були мої пізніші роздуми. Все те я зміг проаналізувати кількома годинами пізніше, після того як стрімголов побіг через садок в будинок. Хтозна скільки б ми ще витріщалися на камінь, не в змозі оцінити які емоції в нас переважають, якби ті літери, чи що воно було, не почали спливати зеленим слизом, який яскраво світився в тумані. Саме в ту мить ми оговтались і  накивали п`ятами.

— І що це в біса таке? – в чергове запитав я, коли наші емоції трохи вгамувались.

— Я не знаю і знати не хочу, — відхрестився батько.

— Але що ми будемо робити?

— Пропоную зробити вигляд, що ми нічого не бачили і почекати, поки все те лайно не зникне. А якщо не зникне, — додав він, — то я готовий відмовитись від риболовлі і ніколи більше не підходити до тієї копанки. Треба було її закопати та й по всьому.

— Ага, так би ти її і закопав.

Нарешті ми заспокоїлись і мовчки сиділи за столом, поринувши у роздуми. Сонце вже давно встало та ми ще боялися виходити надвір. Першим не витримав батько. Його не було близько півгодини. Повернувся він стурбованим.

— Ти не ходив туди? — поцікавився я.

— Дійшов до середини садка. Все нормально. Тиша. Нічого не видно. Ніщо не світиться. Можна навіть припустити, що нам здалося.

— Повір, нам не здалося.

— Та я знаю. Але мене турбує дещо інше. — Він з тривогою глянув мені в очі. — Я сьогодні не бачив Батерса.

Батерс. Коли я сам його бачив востаннє? Наш джек-рассел-тер`єр живе на вулиці. У нього своя хатинка, досить міцна і комфортна, настільки може бути комфортною для собаки. Після негоди я перевірив як він у першу чергу. Та і вчора ніби бачив. Чи ні?

— А що як він пішов до копанки? — припустив батько. — Ти ж знаєш цього малого пройдисвіта. Йому скрізь треба все перевірити. А там таке.

Я вилаявся. Наш пес дійсно надзвичайно допитливий. І хоч би для нього це не стало фатальним.

— Ми повинні перевірити, чи не поліз він у садок.

Батерс-Батерс.

За десять хвилин ми вже сиділи на своїх вранішніх позиціях і вслухалися в тишу. Дійсно тиша. І світіння зникло. Звичайна копанка, звичайна вода, звичайний очерет з деревами навколо. І звичайний надгробний камінь, що стирчить з дідового ставочка. Грубий, нешліфований, явно старий і явно не на своєму місці.

Знаки більше не сочилися. Навколо камінця, якщо добре придивитись, виднілася легка димка, ніби марево в спекотний день над асфальтом. Несподівано батько міцно схопив мене за лікоть. На його обличчі читався розпач.

— Дивись на берег, — вказав він.

Я поглянув. Звичний сухий очерет за плитою ніби зменшися і виявився акуратно пригладженим до землі. Через димку я бачив щось інше — відмінне від знайомого берега. Я дивився на клапоть зеленої трави — акуратної, соковитої, яскравої. Всього кілька десятків сантиметрів оточених таким рідним очеретом. Але це місце було не звідси. Чуже. І таке бажане. Я безліч разів в дитинстві мріяв побачити щось подібне, але зараз боявся як малий хлопчисько, який розтрощив улюблені мамині парфуми. Що заважає підійти з іншого боку копанки і все гарно роздивитись? Нічого! Якщо не рахувати напіврозкладеного собачого трупа, що розтягнувся на травичці, якої там не повинно бути. То без сумніву був Батерс. Залишки білої шерсті з рудими плямками обтягували половину собачого скелету. Замість голови і торсу були голі череп та ребра. Може його щось з’їло? Але рештки лежали рівненько. Ніби, він просто впав і помер на місці. Як він встиг так швидко перетворитися на те, що зараз лежало перед очима?  Чому розклався так швидко? Надворі аж ніяк не спека.

Я був подавлений, ті ж почуття переповнювали й батька.

— Потрібно його поховати, — сказав я скоріше до плити, ніж до тата. — Ми мусимо забрати його звідти.

— Але ж ти бачиш, що тут відбувається якась чортівня?

Це було дуже влучне зауваження.

— Я швидко обійду навколо і заберу тіло. Ми не можемо його там залишити. Це ж Батерс!

Батько думав так само. Він знав, що ми повинні вчинити саме так, але обоє розуміли, що це погана ідея.

— Йому вже нічим не зарадиш, ти ж це розумієш, так? — запитав він.

— Так, але це треба зробити.

— Добре, але я йду з тобою і сам дістану його. Це все-таки мій пес.

Ми обійшли копанку зліва. Зблизька припущення, що той клапоть землі був не звідси, підтвердилось. Та не тільки трава була чужою. Повітря наповнилось солодким ароматом квітів, які тут зроду не росли. Ми опинилися позаду плити. На іншому боці не було ніяких символів. Це трохи заспокоювало, але, щоб дістати собаку, нам довелося зануритися в те марево, яке поширювалося від цього моторошного каменю. Перед очима все поплило. По тілу прокотилося приємне тепло і водночас мене овівав холодний вітерець. Всі турботи і переживання відійшли на другий план. Я одразу уявив себе у відпустці десь в Карпатах на безлюдному схилі маленької гори. Можливо, це місце саме звідти.

Батько спробував взяти Батерса на руки та його тільце розвалилося на частини. Тато заплакав. Я підібрав рештки і роззирнувся довкола. Все таке знайоме і рідне. Чому ж я так рідко сюди заходжу? Чому майже забув як в дитинстві обожнював тут бавитись? Чому з роками в пам’яті тьмяніють згадки про тепло батьківського дому і унікальність кожного його закутка?

Унікальність конкретно цього закутка перевершувала всі сподівання, тому я вирішив нарешті забратися звідти. Батько так само стояв біля мене і думав про щось. Я штовхнув його в плече. Він очуняв від своїх роздумів.

— Ходімо швидше, — пошепки сказав я, бо боявся, що камінь знову напустить моторошного туману.

Коли тіло Батерса нарешті опинилося в нас, захотілося як найскоріше залишити те місце. Вже відійшовши на кілька метрів від плити, в мені зародилося бажання повернутися і штовхнути її ногою, перевірити чи міцно вона тримається. Може, одразу піде на дно? Я міг би дістати до неї, але боявся, що нога зісковзне і я шубовсну в воду. Тому ми просто пішли, сподіваючись, що повертатися сюди більше не доведеться.

Ще до полудня ми закопали Батерса під однією з ялин, де він так любив лежати, ховаючись від яскравого сонця.

— Слухай, — промовив тато після нашої безмовної стоянки над свіжою могилою, — схоже я помилявся. Не знаю, що то таке, і повторю, що дійсно не хочу знати, але боюсь, що нам потрібно з`ясувати це.

Я продовжував дивитись на могилу пса.

— Він поліз туди, бо йому стало цікаво, — продовжував свої роздуми батько, — ми самі не змогли втриматись. А, уяви, якщо туди прийдуть діти порибалити. Можливо, вони теж злякаються. Але то тільки спочатку, а потім повернуться. І що з ними станеться? Батерс помер не просто так. Точно не природньою смертю. І нам потрібно дізнатись від чого, щоб це більше не повторилося. Треба той камінь знищити. Дістанемо його, розіб`ємо і вивеземо уламки кудись на звалище.

Він, звичайно, мав рацію. Щось треба робити, але я дуже сумнівався, що ми зможемо так просто дістати плиту з води. Річ, яка вбиває і розкладає собаку менше, ніж за добу, так просто не дозволить себе знищити. Тим паче, ми навіть уявлення не мали, що це таке і звідки воно взялося. Звичайно, фактично у нас була кам`яна плита, що вночі випускала зелений туман і слиз зі своїх зарубок, а вдень ще й показувала частинку якогось місця. Що вбило собаку: сам камінь, отруйна атмосфера, якась їжа, яку він мав необережність спробувати, інопланетяни? Це ще треба було з`ясувати. Але як? Ідея батька хоч і мала раціональне зерно, але діяти слід по-іншому.

— Ми не можемо так ризикувати. Не треба більше наближатися до того місця. Давай почекаємо, можливо, воно дійсно саме зникне, як і виникло. А щоб більше ніхто туди не підходив, давай обнесемо копанку металевим парканом.

Батько задумався.

— Може, викличемо бульдозер, замовимо кілька машин землі і засиплемо її? — запропонував він.

— Не треба ще когось в це втягувати. Крім робітників ще сусіди посходяться позаглядати.

— Ти правий.

Зрештою, ми поїхали в місто і купили металеву сітку і стовпці. Робота йшла швидко. Паркан в висоту сягав двох метрів — цілком достатньо, щоб дітлахи і тварини не змогли перебратися на інший бік. Дорослі без дозволу на копанку не ходять. Перешкода повинна вийти така як треба. З кожною годиною роботи впевненість у правильності нашого рішення зростала, тому працювали з усе більшою наснагою.

Близько восьмої вечора ми зрозуміли, що прорахувалися з кількістю сітки.

— Потрібно ще три метри. Що будемо робити?

Батько поглянув на годинник.

— Магазин працює до десятої. Потрібно поїхати. Якихось двадцять-тридцять хвилин і можна продовжувати. Не будемо ж відкладати на завтра. Скільки тут лишилось?

А залишилось десь на півгодини роботи.

— Давай, я поїду, а ти тут викопай ще одну яму під стовпчик.

Батько погодився.

— Тільки не затримуйся.

— Добре.

Більше я його ніколи не бачив.

До магазину я доїхав за вісім хвилин. Коли вже розраховувався на касі, в кишені заграв телефон. Телефонував батько.

— Ти не повіриш, — прошепотів він, — цей камінь ще більше виліз з води. Її рівень не впав, я дивився. І знову цей туман. Він густішає.

— Слухай, — занепокоївся я, — відійди від нього. Я скоро буду, не лізь туди сам. Я тебе прошу. — У відповідь тиша. — Ти ще там?

— Я тут, але... О боже... — знову пауза, — не може такого бути. Люда?

Передчуття жаху розривало мозок із середини від розуміння того, про яку Люду каже батько.

— Тут... тут... — запинався він, та я вже знав, що почую, — твоя мама. Я її бачу.

— Ні, — верещав я в телефон, виїжджаючи з парковки, — це не вона, мама померла. Воно тебе дурить. Чуєш?

— Та ні, це дійсно вона, — говорив він замріяним голосом, — така молода. Сидить на березі, спустила ноги в воду. Люда!

Трясця, він її кличе. До будинку ще дві вулиці. Я витискав з машини максимум. Перелякані пси і кури розбігалися навсібіч.

По телефону батько вже не говорив, та я заїхав у двір і чимдуж побіг через садок. За тридцять секунд поки біг садом, я усвідомив, що сталося непоправне. Біля копанки нікого не було. Батько зник.

Плита дійсно висунулася з води — майже на метр, а туман від неї стелився значно густіший ніж вчора. Зверху з`явились якісь рогоподібні нарости. Та ці зміни здавалися мізерними порівняно з тим, що я бачив на протилежному березі. Тепер це дійсно був "інший" світ. Крізь туман за плитою вода видавалася кришталево чистою і прозорою. Берег починався зеленою травою, на якій ми знайшли Батерса, трохи далі росли чудернацькі квіти, які пахтіли таким солодким ароматом, що я міг вловити його аж тут — серед смердючого очерету. Можу заприсягтися, що бачив над ними комах, схожих на наших бджіл, які кружляли в своїх фантастичних танках. А ще помітив кремезні червоні дерева біля обрію, і небо... Синє небо. Таке чисте. І холодне. Сонячний день вабив до себе. І так нездоланно хотілося ступити туди, піти далі, щоб все роздивитись. І я б так зробив, повторив помилку свого батька. Та його телефон лежав точнісінько там, де і тіло Батерса. Він нагадав мені, що все це хитромудрий план нашого вбивства. Ця штука відібрала тих, кого я найбільше любив і, впевнений, готова схопити й мене. Цей портал в інший світ, чи що б воно не було, не подарує мені нічого хорошого на тому боці, крім смерті. А помирати я не хотів.

Та мої бажання нікого не цікавили. Я вже хотів забратися звідти, але плита зробила черговий хід. Далеко серед квітів виникли знайомі силуети. Люди підходили все ближче. Вони були моїми батьками. А от і Батерс в квітах ганяв за якоюсь пташкою. Мама і тато мене кликали, привітно посміхалися. Туман крізь ніздрі проникав у голову і впивався пазурами в свідомість, малюючи мій ідеальний світ. Напевно, щось схоже бачив і мій батько. Цікаво, що привиділось Батерсу?

В ті секунди, що мені вдавалося звільнитися від полону чарів, я відзначав, що наближаюся до цього химерного берега. Просто йшов, не задумуючись. А новий світ навколо постійно ширився. Простягав свої щупальці, загарбуючи шматки моєї землі. Вже біля самої плити мана на мить спала. Поруч лежав телефон батька. Я вхопив його. Цей шматок пластмаси став містком до реальності. Зрозумівши, що таки потрапив до лап цього незрозумілого монстра, я в розпачі жбурнув телефон в надгробок, що так символічно повинен постати над останками всієї моєї сім`ї. Мобільний влучив в один з тих відростків, що з’явилися на плиті. Від удару ріг відлетів, а з того місця, де він ріс, засочилася рідина, яка відрізнялася від того слизу, що раніше тік з написів. Густа, зеленкувата, майже прозора субстанція виявилася дуже знайомою на вигляд. У дитинстві мама прикладала щось подібне мені до ран. Ця речовина як дві каплі води була схожа на сік алое. Тобто…

Плита виявилася зовсім не кам`яною. Я відчув, що це шанс на порятунок. На мить звільнившись від влади п`янкого аромату, я зміг відійти на кілька кроків назад. Саме в той момент увагу привернуло те, що визначило мою подальшу долю. Великий комар пролетів повз моє вухо і полетів до плити. Щойно він торкнувся її поверхні, вона випустила зелену субстанцію, що огорнула його і поглинула. Так відбувалося з усією мошкарою, що підлітала до плити.

"Та це ж мухоловка!" — вибухнуло у мене в голові. Це клята рослина! Тільки харчується вона людьми і тваринами. І вона збиралася мене зжерти. Це відкриття остаточно розвіяло дурман. Швидко добравшись додому, я зайшов у гараж і знайшов підходящу зброю. За кілька хвилин я повернувся і вже запускав бензопилу. Каністра з бензином тут же на березі чекала своєї черги. Вийде гарне багаття — щоб і сліду від тварюки не залишилося.