Злітай, мій човнику!

1.

- Неймовірно! Неймовірно! Неймовірно! – шепотів мій друг Хельмут , тримаючись рівно зі мною, коли я, сапаючи та хекаючи, чкурив до аерочовна з купою щастя в оберемку.

- Оце вже ми дали гастролі, Хельмуте! – ледве чуючи себе, відказав я на його захопливі виміри нашої вдачі. Тим часом птаха у сітці і собі окреслилася у нашій розмові, хвицнувши мене похудлою, проте дужою лапою поміж ребра. Я міцніше стис її у обіймах та порачкував до кабіни аерочовна.

Той аерочовен започаткував мій, та воднораз мого друга Хельмута, Великий День, що видався нам у мареннях незліченну кількість разів. Сипали б ми зайцям солі на хвіст і досі, якби батьки мої не придумали такий нечувано чудовий подарунок до мого дня народження. (Вже одинадцять років!) Подарували і відразу од лиха заховали ключі: літати можна лишень під наглядом; та я знав куди. Ми з Хельмутом мали намір стати дорослими, та хоробрими, та славетними, на заміну тим невдахам, за яких нас мали у містечку. Взагалі-то, невдахою був тільки я. Хельмут – хлопець вправний і розважливий, все у нього до ладу, тільки й провини мав, що ті його расові особливості, які ростуть не по циркулю. Хельмут з кринів, з місцевих. Крини, вони такі самі як ми, тільки й вирізняються що вовняними гульками на голові над вухами (у Хельмута вони чогось ззаду і спереду). А, ну іще зуби, ясне діло. Два верхніх зуба у них завеликі. Тато якось оповідку вів про ті зуби, що допоки ми не прибули до цієї місцини, та не запропонували своє насіння, крини тільки і їли що твердіші за нашу моркву несмачні барку та ньоку. Тож, ті зуби - то природне надбання організму (так тато мовив). А як осіли ми у містечку, то крини визначились зі своїми сільськогосподарськими здібностями, узялися насіння наше ростити - маємо тепер барквину, та ньогуз, та диряк – ммм, небо в роті!, і ще багато інших, та ці три – найдобріші.

Крини нас харчували, а ми їх натомість усім приладдям забезпечували, розробляючи мінерал ілліаперуд у середгір’ї.  Тато мій там важливий інженер.

Нажаль, син у нього, тобто я, з тих, хто має боязку та хитку вдачу. Ще й є пухким та незграбним - хлопці у школі пельки рвуть гигочучи, заледве лишень мене побачать. Кринівське презирство геть інше: Хельмута не помічають, наче його і не існує. А ось я щасливий з того, що Хельмут мій друг, хоч би де там у нього ті вовняні гульки не містилися! Хельмут ідеальніший, розумніший, та сміливіший за усіх тих кринів у купу згорнених та ілліаперудом притрушених! Це саме він навчив мене поважати себе (або хоча б не цілком зневажати). І то була його ідея полетіти аерочовном  до лісу, до водоспаду, піймати дику птаху, приручити її, та навчити фокусів.

- Ми покажемо її на цьогорічному літньому фестивалі! З нею всі відзнаки будуть наші! – запально загадував він. І додавав:

- Тоді нас обов’язково помітять! І почнуть поважати!

Від тих пророкувань млосно лоскотало біля серця. Сповнені наснаги, ми взяли ключі від аерочовна – раз, мапу – два, сіті та мотузки – три, соковиті ньогузеньки для заманювання пташки – чотири. Яка саме пташка нам потрібна ми тоді ще не вирішили.

Все необхідне ми вмить скинули у човен і стрибнули до нього самі. Керувати човном мав Хельмут, бо був старший - дванадцять з половиною, і вже вмів літати - вчився на позашкільних заняттях.

Завівся мотор і ми легко злетіли, узявши курс на ліс. Було тихо і тепло. Хельмут щось штрикав і натискав на панелі, а я… я поволі втрачав гонор, набував сумнівів: чи до снаги мені наша авантюрна ідея. Однак рачкувати назад було вже запізно.

Подумки я боягузливо зрікся своєї відповідальності за все, що відбувається: Хельмут старший, має все вирішувати. Або нехай воно само якось розрішиться. Варто було зняти з себе обов’язки, каміння з душі впало: я притулився до вікна лобом і майже потонув у дивовижному видовищі.

Ліс – то дуже красиво! Чарівно красиво! Аж дух перехоплює! Ми летіли понад самими деревами. Якби відкрити люк під ногами, то можна було б торкнутися їх долонями. Хельмут не відкрив, а я не насмілився просити.  Зелені верхівки змінювались багряними, а ті – майже синіми. А далі... Далі верхівки наче заяскрвіли, замерехтіли. Такого я не бачив навіть у відео уроках! Ми були дуже близько, і я так ясно та чітко бачив чудеса! Де-не-де у гілках заплутались білі легкі та пухкі хмаринки, розміром з всю крону.  А в тих хмаринках щось постійно рухалось; народжувались, переміщались, поєднувались, та лопалися тисячі маленьких біло-срібних пухирців. Все то дійство тріщало тихенько і мелодійно, а на гілки та гілочки накрапали золоті цівочки та краплинки. Здається я спостерігав за всім відкривши рота. Бо коли Хельмут звернувся до мене з проханням, мої зуби якось недоречно ляснули.

Хельмут волів аби я допоміг йому з мапою – ми забули занести показники шляху до навігатора, і мали зробити це тепер, поки ще розуміли де ми, - та через нервову напругу, що знову мене опанувала, я не міг зосередитись і нічого не розумів. Згодом нервів в руках не втримав і Хельмут.

- Едді! – благав він мене. – Едді! Зберися докупи, Едді! Ми можемо заблукати!

Через ті слова я враз відчув себе безпомічним нікчемою, затремтів усім тілом, та заревів як маленький хлопчик. Хельмут  зопалу щось тицнув – щось не те тицнув! - і нас притисло до крісел. Хельмут силився дати цьому раду, а я все розсипав кислиці у відчаї.

Все-таки Хельмут – найкращий друг у цілому світі! Я незчувся як ми стишили хід і приземлилися на галявині посеред лісу. А Хельмут, мій друг Хельмут, не став мені дорікати, не став журити, лишень приятельські похляпав по плечу і взявся до мапи. На навігаторі наш човен миготів стрілочкою, та навкруги на картинці, як і за вікном, був ліс. Ми не позначили прапорцем місце, з якого злетіли, тож навіть повертатися мали на розсуд Хельмута.

- Наступного разу, - Хельмут був оптимістом, - перш за все треба відсканувати мапу, ось так - він увімкнув сканер і провів ним по мапі, навігатор крякнув, приймаючи зображення, - і поєднати контрольні точки. Зараз ми цього зробити, нажаль, не можемо.

Його спокійний і впевнений тон привів мене до тями настільки, що я зопалу запропонував прогулятися лісом. Бовкнув і пошкодував, адже Хельмут одразу дав згоду. Пізніше він зізнався: тоді подумки побивався про те, що ми не подумали взяти із собою зброю проти хижаків. Хто знає, як би все склалося, поділися він зі мною своїми сумнівами. Швидше за все я б і не виліз з захистку човна. Та Хельмут не захтів руйнувати мій хиткий спокій – і ми пішли у розвідку, жваво наминаючи соковиті ньогузеньки.

Спочатку навкруги не було нічого, окрім самих дерев. Такі у нас у містечку не росли, а з уроків я нічого про них не пам’ятав. Були ті дерева просто гігантські! Кожні кілька кроків я піднімав голову вверх і дивився крізь далекі темно-зелені крони на блакитні шматочки неба і чорні цяточки пташок.

Вітру не було, нічого не ворушилося, було тихо і трохи лячно. Вздовж свого шляху ми робили позначки на деревах складним ножиком, що знайшовся у Хельмута в кишені.

Потім з’явилося каміння.  Величезні глиби то тут, то там. Ми стишили хід, бо передчували: щось ось-ось може змінитися.

- Можливо це водоспад… - почав я мрійливо, та Хельмут запевнив мене, що до водоспаду ми не дійшли ще кілометрів сорок, або п’ятдесят.

Я помітив їх першим!

- Пригнися! – смикнув я Хельмута за руку, падаючи додолу.

Тепер і він бачив.

- Чекай! Я принесу сітку! – радісно гукнув він мені у вухо, і зник за деревами. Хельмут іноді занадто швидкий для мого розуму. Я не встиг опам’ятатись, як зостався одиноко лежати на краю галявини, вчепившись зостраху у коріння, що стирчало з під землі. Переді мною розкинулась низина, розкреслена вузенькими струмочками, що петляли між кам’яними глибами, на яких у масивних гніздах воркотіли величні сині птахи.

Не було Хельмута цілу годину (мені так здалося). А коли повернувся, то так і заклякнув посеред галявини. І було чого пантеличитись! Одна птаха, ох і здоровенні ж вони!, вмостилася просто в мене на маківці! Я відлежав собі щоку, а шия затекла і поколювала. Поворухнутися я не міг, бо це чудовисько міцно притисло мене своєю вагою. Звідки воно з’явилося і так зненацька всілося на мене я дотепер сказати не можу.

- Хельмуте! – прохрипів я ледве чутно. – Рятуй!

Хельмут, опам’ятавшись, кинувся на монстра з тенетами. Птаха глумливо курли-курликнула і відскочила вбік на декілька метрів. Чекаючи на Хельмута , я стільки всього передумав: і по-доброму, і по-злому до тої знахабнілої тварюки. Трохи плакав, сіпався та смикався доволі. Хельмут повернувся в той момент, як я, саме перебуваючи у гніві, пообіцяв собі відловити цю шкодливу птаху будь що. Крізь сльози і багнюку на обличчі, з головою, котра від лежання під ваговою птахою весь час кренилася вбік, та тягарем впадала до лівого плеча, я мчав до цілі з таким натиском, що зніс би і ведмедя!

Проте з птахою каша скисла. Прутка, пройда! Курли-курли – і вже на іншому боці галявини! Тут на неї знову кинувся Хельмут. Але - те саме «курли-курли». Бралися і так, і сяк, і нарізно, і гуртом – марно! Скаче, дикунка, та з галявини не тікає.

Вже й рукою махнули, посідали купкою під деревом одпочити. І вона - курли-курли до нас! Ми дихнути боялися, а вона крильця свої здоровезні зложила, і поряд зі мною вмостилася. Хвилини зо дві так сиділи. Тоді я - цап її за лапу і тримаю. А вона ж образилась! Подивилась на мене, мов скривджене дитинча, а тоді як розпустить крила, як закричить так, що і дерева ходором зайшлися од того писку! У мене руки аж заклякли зі страху – міцно тримаю ногу, не відпускаю. 

Хельмут волає: «Крила, крила хапай!»

А я її за іншу ногу - і догори дригом. Крила здоровезні по землі розкинула, висить, і хниче жалісно, мені аж у грудях кольнуло співчутливо. Склав птаху компактно, накинули на неї сітку – для годиться, адже вона і не ворушилася тепер зовсім, та й дали ногам волю.

Як ми там назад діставалися і не пам’ятаю. Вся уважність була прикута до птахи. Тулив її до себе, наче рідну, так вона мені до серця припала. Тепла, хутряна, блакитна. Взагалі-то, вона була не зовсім вся синя, і не зовсім вся з пір'я. З кожного остюка, що з її шкіри стирчав, росло по одній, або дві пір’їнки, та пучечок короткого хутра. Тож зблизька вона була трохи птахом, а трохи пухнастим звіром. Крила були яскраво-блакитними, спина – шоколадного кольору, грудина – білого. Коли вона сиділа поряд зі мною, то дивилася мені просто в очі – такого була зросту. Мені кортіло принести її скоріше додому, та смачненько погодувати. В той же час свербіло похизуватися перед «товаришами». Хельмуту також свербіло, тож ми вирішили лишень на хвильку заскочити на подвір’я біля школи, де постійно розважалися наші одношкільники.

На самому подвір’ї було безлюдно, та неподалік і там, і тут швендяли купки хлопців та дівчат.

Ми приземлилися і зіваки потягнулися з усіх боків.

По-перше, мало хто мав такий човен, навіть серед старших. По-друге, ті, хто і мав, літали лише під наглядом.

Ми поважно неквапом зійшли на землю, поставили біля себе птаху. І одразу ж зрозуміли: не маємо гадки, що з нею робити далі. Зняти тенета – втече, залишити як є – не розгледять. У сітці птаха виглядала скоріш дурнувато, ніж вражаюче. З різних боків дзенькнули поодинокі смішки. Шу-шу-шу – ой, зараз нас піднімуть на сміх. Цього напруження я витримати не зміг - смикнув сітку. Птаха ледве втрималася на лапах - сітка заплуталася в її дивному пір’ї . Хельмут взявся мені допомагати і хвилин через п’ять ми дістали таки з сітки ошелешену пташку.

Птаха фиркнула, розпушила пір'я, через що стала схожа на величезного мокрого кота. Задоволена собою, вона склала крила за спиною , підняла ніс догори, і перевальцем похиляла вздовж двору. Клянуся волоссям на маківці, ця птаха маневрувала по двору точнісінько як ходить своїм кабінетом наш вчитель математики, його видно через вікно на першому поверсі! Поки я, задивившись, порівнював схожість, хтось кинув птасі барквину. Що тут почалося! Птаха видала писк, від якого аж вуха позакладало. Підскочила до барквини та, розтуливши дзьоб, накинулась на їжу. Одні закричали від жаху, інші заіржали як коні - зчинився такий ґвалт! І всього лише через те, що дзьоб у неї розкривався на три частини: нижня, і дві, що йшли вверх і в боки. Коли той дзьоб відчинився, у мене самого ледве серце з грудей не вискочило. Роззявленим дзьоб був величезний та дуже страшний.

Виївши смачну м’яку начинку, птаха схопила дзьобом шкірку і, мотнувши її декілька разів зі сторони в сторону, відкинула подалі. Вся у барквині - і дзьоб, і щоки, і макітра, і грудина, і лапи - вона радісно чавкала і озиралася – чим би ще підживитись. Зробила коло перед аудиторією. Підозріло покосилася на мене. І головою сторч звалилася в підвал через відкриті двері. Двері, що завше! завше були закриті на великий навісний замок! Послизнувшись на шкірці, що сама і кинула. Чи незграбність часом не заразна?! Тепер вже іржали всі. Аплодували та улюлюкали. Зі сльозами на очах я кинувся рятувати птаху, та гухнув за нею слідом. Перечепившись через чиюсь підставлену ногу. Падати сходами було боляче. На щастя, долетівши до низу, я не завдав шкоди птасі.

- Едді! Ти цілий?! – це кричав Хельмут, спускаючись.

- Цілий, - буркнув я, бо говорити не хотілося.

- Мені дуже прикро, Едді!

А як мені було прикро!

Хельмут посвітив ліхтариком, який всюди при ньому, і ми роздивилися навколо. Пташка сиділа з ображено розпушеним пір'ям і втягнутою шиєю. Я взяв її в руки, притис до себе, і продовжив слідкувати за променем ліхтарика.

Ми знаходились у довгому-довгому приміщені. Без кінця і без краю.

- А-а-а-а-а! -  заверещали ми з Хельмутом в один голос і кинулися сходами наверх.

Там були очі! Присягаюсь волоссям на своїй макітрі! Три, а то й чотири пари очей дивилися на нас з відгалуження у коридорі! В кілька підскоків ми здолали сходи і на всьому ходу знесли старого діда-сторожа, який саме підійшов до прочинених дверей.

- Гей! Це що тут таке? – прокахикав він неквапом.

- Очі! Там очі! – пищали ми з другом.

- Які ще очі? – прищурився на нас дід.

- Великі! – видихнув я без сил.

- У страху завжди великі очі, – кивнув дід. Та як заоре: - Мааанюуу!

- Ти чого верещиш як дикий вепр? – з’явилась у вікні столової Маня Гнатівна, наша шкільна кухарка.

- Мерщій сюди, Маню, тут у твій погріб діти залізли!

- Впали, - уточнив Хельмут.

- Впали, Маню! Звалились до біса у твою яму!

- Ой, біжу, мої рідненькі! Біжу!

Поки вона бігла, а бігти було далеко – через увесь шкільний двір, дід включив світло у підвалі і дозволив нам роздивитися. Про очі ми трохи збилися: Хельмут запевняв, що були вони зовсім у іншому місці, ніж вказав я. Та й підвал був не таким довгим, як мені здалося в темряві. Вздовж обох боків тягнулися стелажі та полиці, заповнені їжею. Ніяких відгалужень я також не побачив.

Тут і Маня Гнатівна підскочила.

- Ой, діточки, мої бідненькі! Чи не забилися ви, чи не зламали щось? – заголосила вона у множині, обіймаючи і жаліючи чогось виключно мене. – Ох, я ж і роззява! Голова моя дірява! Забула двері зачинити!

Маня Гнатівна була хорошою, доброю жінкою. Переживала аби всі були ситі, аби їжа не пропадала. Тих, хто погано їв, вона турботливо журила. А ось мене за мій апетит любила дуже. Завжди пригощала смаколиками і добрим словом.

На наші, вже не такі певні,  завіряння про очі, вона пхикнула:

- Знову ці кляті щури! Арсюшо, ну що мені з ними робити?

- А що поробиш, така вона молодь незграбна.

- Я про щурів! – та дід Арсюш вже чимчикував до своєї халабуди під старим кленом, не озираючись, і взагалі всіляко показуючи, що він глухий на всі вуха.

Маня Гнатівна навісила замок на двері і запевнила, що ми тепер у безпеці. 

- Це що у тебе, мій вареничок? – вказала вона на птаху.

- То мій новий друг, птаха.

- Що? Друг? Який друг? – розгублено перепитала вона. – Чи ти сказав суп? Суп вийде наваристий з такої тушки!

- Ні! Ні! – позадкував я від неї, притиснувши пташку міцніше до себе. Клянуся волоссям на своїй чуприні, пташка зрозуміла про суп і дрібно затремтіла у мене в руках. – Дякуємо, Маньо Гнатівно, нам вже час, Маньо Гнатівно…

- Ти приходь до мене, Едді, частіше! В мене завжди для тебе є щось смачненьке!

- Добре! Дякую, Маньо Гнатівно! – відказав я, та, силячись не бігти, рушив в напрямку вулиці. Сховавшись за будівлю від її пильних очей, я не втримався і понісся щодуху додому.

У дворі на мене вже чекав Хельмут. Я так настрахався за пташку, що зовсім про нього забув!

- Я хотів тебе дорогою підібрати, - махнув він на човен, - та не знайшов де приземлитися.

- Оце ж і пригоди у нас, Хельмуте!

- Отакі! – підтвердив він.

Тут мені на думку спало страшне питання.

- Хельмуте, - почав я, ніяковіючи, - а чи…може ти… точніше я… я хочу сказати, що … якщо ти не проти, звичайно… якби пташка того… - ніяк не міг вимовити своє прохання. – Трохи пожила зі мною, - нарешті насмілився я.

- О, Едді! Це було б чудово! Мені батьки ніколи не дозволили б оселити птаха з нами…

Аж світ вгору піднявся!  Я взявся стрибати навколо Хельмута і фантазувати, як ми ще всім-всім покажемо, хто ми є! Умовившись завтра після уроків розпочати тренування, ми розійшлися по домівках.

До повернення батьків необхідно було облаштувати птасі якесь місце для ночівлі. Та нагодувати її, певна річ. Розділивши свій обід з птахою, я полишив її у вітальні, а сам взявся до роботи. Знайшов велику коробку, вмостив її у своїй кімнаті між шафою та ліжком, накидав в неї ганчір’я – готово! Це зайняло лише трохи часу, та пташка виявилась спритнішою.

Повернувшись до вітальні, я саме застав її за тим, що вона обережно поволі з розкинутими для балансу крилами намагається всістися в новостворене кубло. Я навіть зачаїв подих, спостерігаючи. Нарешті їй вдалося вмоститися посередині м’якого  гнізда. Присягаюся, вона з полегшенням зітхнула! І зложила крила. Повітряною хвилею все її кубло вмить розлетілося у різні боки.

Щось, не дужа вона у хатобудівництві.

- Гей, птахо, постривай! А з чого це ти тут творила? - Мене кинуло в холодний піт. Страхаючись дивитися правді в очі, я сховав свої в лікоть і повільно повернувся в бік дверей. Там на вішалці висіло мамине нове хутряне пальто. Набираючись духу, я ще кілька секунд стояв із завісою перед очима. Ковтнувши повітря, я нарешті відняв руку і…перелякано відскочив в сторону. Просто перед моїм носом височіла тітка Ануфрія зі старою брудною щіткою. Тітка Ануфрія – наша прибиральниця. Вона наводить лад майже у всіх домівках містечка. Мама  дивується, як то їй вдається. А тато радіє, що працює вона майже за безцінь. Мабуть через важку роботу вона така зла. Отримавши від неї знатного прочухана тою самою щіткою, що вона тримала, я вилетів з дому слідом за своєю птахою, що за мить до того вийшла через двері гордливо і неквапом. На спині в неї яскравіла біла пляма голої шкіри. От дурне! Але ж з іншого боку мамині хутра були в порядку.

2.

Пташка  трохи наробила біля ліжка. Я б залишив неподобство вже до ранку, та воно дуже смерділо. Зібрав кеку на клаптик паперу і пішов у вбиральню. Пташка тупотіла слідом. Біля батьківської кімнати ми зовсім випадково трохи затримались, та почули розмову.

- Це все через брак нашої уваги, - сумно проказала мама.

- Коли ж тут приділяти йому увагу, як ми лише на його їжу і працюємо! Сьогодні знову з’їв за день запас продуктів на тиждень! Нічого нам не залишив. Ми працюємо – він їсть, ми ще більше працюємо – він ще більше їсть! І це за тих обставин, що у столовій їх харчують як під ніж.

- Може треба залишати йому менше їжі, любий?

- Може треба обміняти його на двох інших – ті й те менше їсти будуть?

Мама заплакала.

- Ну що ти, люба, не треба! Я ж пожартував! Ти ж знаєш, я люблю його! Це я так від голоду …

- Нога, - проквилила мама.

Далі у кімнаті щось зашурхотіло, мама зойкнула, і на мить запанувала тиша.

- Пір’я гостре, наче голка, – констатував тато. – Лягай у ліжко, завтра все загоїться.

Почулись втомлені кроки і згодом новий зойк.

- О, ні! Тут все ліжко в цьому пір’ї! – Мама знову тихенько заскиглила.

Тато зітхнув, знову щось зашаруділо. Мабуть міняли ковдру.

- На добраніч, люба, ранок за ніч мудріший.

- На добраніч, любий!

Я стояв деякий час наче з каменя вибитий. Незчувся, як опинився у вбиральні. Кинувся до долу, гірко та невтішно заплакав. Давши волю сльозам, я пролежав на підлозі так довго, що час од часу почав занурюватися у сон. Поступово видіння ставали все яскравіші та реальніші. Я бачив тата з мамою, далеко від себе - на іншому боці бездонного провалля. Вони вигрібали їжу з величезного рефрижератора і навипередки жбурляли її у прірву. Поряд з ними мелькотіли два худеньких усміхнених хлопчика.  Я горлав, я благав не міняти мене, не зрікатися!

- Суп! – затвердив хтось у мене над вухом. - З нього вийде гарний наваристий суп! – Я крутнувся і побачив кухарку, яка перетворювалась на мого тата.

- Суп! Суп! – задоволено підхопили хлопчики, що також вже були поряд.

- Ні! Ні! Не їжте мене! Таточку, це ж я! Татууу! – Обернувся навколо себе в пошуках мами, та мами ніде не було. Я лементував і ревів:

- Мамо, мамочко, рятуй!

Тут з’явилася мама, одягнута в пальто з синього пір’я моєї птахи. А може все пальто і було моєю птахою, бо пищало і жалісно курликало, прибите до маминих плечей.

Один з хлопчаків вчепився мені в стегно зубами. Я завив, намагаючись скинути його з себе, та нічого не виходило. Мама знову кудись зникла. А татко потирав руки, примовляючи щось про смажене поросятко. Тоді він схопив мене за петельки і кинув у величезну бочку із холодною водою. Сон став реальним настільки, що я достеменно відчув брак повітря у легенях, холод, і вологу.

- Поросятко треба вимити добренько, - приказував тато, на мить висмикнувши мене з води, тоді знову в неї опустивши. Коли наступного разу він дав мені вдихнути повітря, над нами кружляла моя птаха і хижо кричала. Підлетівши впритул, вона зиркнула на мене очима повними зневаги і ненависті, тоді, відкривши свого страшенного трикінцевого дзьоба, моторошно засичала.

Я знову пішов під воду, отримав декілька сильних ляпасів, і мене знудило. Піднявши очі я довго не розумів чи то все сон, чи я насправді дивлюся з-під душу в перелякане татове обличчя.

- Не міняй мене на них, таточку, я більше не буду їсти…

Наступне, що я пам’ятаю: батьківська кімната, я у кріслі, накритий ковдрою. Мама лежить на дивані. Біля неї лікар. У кутку - клітка. В ній моя птаха – здається їй також зле. Тато - біля дверей, насуплений, змарнілий, сірий.

- До результатів аналізів пташку рекомендую залишити в клітці. Хворих перемістити до іншої кімнати. Ліки для жінки вранці принесе медична сестра. Хлопчика відпоювати солодким чаєм та адсорбуючим настоєм. Я ввечері навідаюсь до вас і при необхідності скорегую лікування.

Я від радості більше не міг заснути. Цілий день мама і тато проведуть разом зі мною! Це нічого, що мамі трохи зле, зате вона увесь час буде поряд! Я доглядатиму за нею!  Піклуватимусь якнайкраще, і ввечері вона почуватиметься ліпше!  До  самого ранку тато сидів поруч і повторював: нізащо на світі він не проміняв би мене на іншого, що я єдиний син, який йому потрібен, і що я ще росту, тому маю їсти стільки, скільки мій організм потребує. Я був найщасливішим у світі! На ранок таткові зателефонували з роботи – вночі трапилось щось погане. Тож він мав йти.

- Це всього на декілька годин! – пообіцяв він.

Я трохи засмутився, та згодом знову зрадів: мама зі мною!

Цілий день я, забувши про свій недуг, дбав про маму: поїв її чаєм, читав книжки, розказував про Хельмута і птаху, давав ліки, що принесла медична сестра.

Мама говорила мало. Взагалі-то, вона тільки розповіла, що зі мною сталось, а після того за весь день мовила заледве кілька слів. Мені та птасі споганіло через нічну дезінфекцію у вбиральні (Ануфрію покарають за такі дози хімії). Птаха пищала, як різана, і билася об стіни вбиральні. Довелося оселити її у клітці. Випускати ж її не дозволив лікар, бо на його думку, у пір’ї міститься отрута, через яку мамі зараз зле.

Пообідді явився Хельмут. Я з натхненням оповів йому свої пригоди і похвалився тим, що цілий день моя мама вдома. Навіть показав йому фото її постраждалої ноги, яке зробив на пам'ять. Нога мала трохи лячний вид, та я не думав, що Хельмут такий вразливий: він вмить посірів, затулив рота, і накивав п’ятами.

Через декілька годин до нас знову зайшов лікар і, глянувши на маму, вражено спитав, чому,  побий мене грім, я не покликав його раніше. Я нічого не розуміючи дивився на нього і давився сльозами. Непритомну маму забрали до лікарні, а я нарешті збагнув, що мама дуже хвора, і що може навіть померти. Зрозумів я це, стоячи самотньо в порожньому мовчазному домі. Деякий час я ходив від стіни до стіни, міркуючи про все, що сталося. Телефонував татові – він не брав трубку. Телефонував Хельмуту – те саме. В животі буркотіло від голоду, та я дав собі слово нічого не їсти, поки мама не повернеться додому. Кілька разів я відкривав холодильник, та відразу закривав його. Навіть шматок торту, що нам вчора роздали у столовій на честь якогось свята, та заборонили їсти в школі, щоб не перебити апетит до основної  їжі, стояв у холодильнику і не цікавив мене абсолютно! Майже.

Сидіти без діла я більше не міг. Звільнив птаху, (бо не йняв віри, що це її пір’я заподіяло мамі шкоду), притис до себе, і вийшов на вулицю. Сутеніло. Куди йти шукати тата я не знав. Тож пішов шукати маму. На вулицях не було нікого. Ліхтарі не горіли. Добре хоч зорі світили – міг сяк-так розібрати куди ноги ставити. Чи далеко я зайшов, чи ні, та через деякий час поряд зі мною зупинилось таксі. Наш єдиний у містечку таксист, дядько Микон, саме заступав на нічну зміну.  Дядько Микон був нашим сусідом і мені подобався, хоч з його сином я не товаришував. Допросивши мене детально, чого це я швендяю один поночі, велів забиратися на заднє сидіння – довезе мене до лікарні безкоштовно. На передньому сидінні поряд з ним лежав над’їдений шматок торту, такий самий як залишився у моєму холодильнику. Я ледве втримався аби не вискочити з машини, і не гайнути додому за своїм куснем; а тоді всю дорогу мав відвертатися і триматися, аби не з’їсти і торт, і дядьку Микона  заразом.

Попереду вже замріли вогні лікарні, коли щось трапилось. Машину крутнуло вліво, затрясло, голова дядька Микона впала на бік, з рота потекла піна. Ми все ще їхали, проте без водія. Я волів би заховатись кудись, але тільки й міг, що чекати, аби все розрішилося само собою. Нарешті машина врізалась в дерево. Дядьку Микона викинуло крізь лобове скло, а мене боляче вдарило об передні сидіння. Там, де ребра, щось хруснуло і заболіло, по обличчі потекла кров. Птасі теж перепало. Вона лежала поряд ані жива, ані мертва. Я дивився на її обм’якле тільце і в грудях у мене нестерпно щемило. Гладячи її по голові, я запізно згадав, що знаю, де у машини гальма, і що міг запобігти аварії. Так мені прикро стало за постраждалу через мене пташку, що я дав собі слово, завжди, завжди робити хоч щось, замість боятися і не діяти. Я обережно витяг пташку і поклав її на дядьку Микона. Спробував тягти його за руки, потім за ноги. Не дуже виходило. Обдивився всю машину - знайшов килимок, на якому лежать під час ремонту. Тягнути килимок по дорозі було легше, та дядько з нього весь час падав. Птаха потроху оклигала, і вже бадьоро ходила навколо машини. Знайшлася мотузка. Як зміг прив’язав нею дядька, і потяг. Птаха взялась допомагати - дзьобом. Виявилось, що вона дуже сильна і спритна. Ми швидко дісталися місця.

У лікарні щось коїлось. Забагато людей – навіть знадвору помітно. Ми затягли дядька на ґанок. Птаха відпустила на мить ношу для перепочинку. Через хвильку знову роззявила трикінцеву пащу і з писком нахилилася до дядька. Медична сестра, що, помітивши нас, підбігла на поміч, закричала і втратила свідомість. На щастя, повз йшли санітари. Мить потому ми з птахою знову залишилися самі. Поблукали лікарнею, та мами не знайшли – стільки було людей навкруги. Були тут і сусіди, і діти зі школи, і навіть дядьки з таткової роботи. Знову вийшли на вулицю і пішли додому.

Мені було так сумно, так страшно, і одиноко, що я, ігноруючи протести пташки, завернув до шкільного подвір’я – до Мані Гнатівни. У її кімнатці поряд з кухнею горіло світло.

- Живий! - зраділа вона мені. - Здоровий! - притисла до свого великого м'якого живота.

- Яке щастя! Нічого тепер не бійся. Залишишся зі мною. Я тобі і за матінку, і за батька буду.

Я нічого не розумів. Озирнувся навколо, шукаючи підтримки, та птахи поряд не було.

- Скоро! скоро все скінчиться - і тоді ми з тобою заживемо! - радісно доповідала жінка.

Посадила мене за стіл, та взялася частувати. Я був такий голодний! Накинувся на їжу, як моя птаха на борквину. А кухарка натішитися не могла. Після обіду я був вкладений на м’яку лаву, та ковдрою вкритий – вмить заснув.

- Залиште його мені! - захникала кухарка, а я від того прокинувся. - Я для вас все кляте місто перетруїла! Молю, не забирайте хлопця! – Ще пам’ятаю дивний звук, наче метал скрипів об метал, і очі!, ті самі, що у підвалі.

3.

Цього дня місто фестивалило. Але ніяк відзначитись у нас не вийшло. По-перше, в мене більше не було пташки. По неї прилетіла її мама, і, тато клявся волоссям на маківці, дала їй добрячого прочухана. За пів години до того нашій птасі вдалося врятувала тата від отруєного шматка торту, який він майже запхав до рота; а тоді привести тата до школи, де їм удвох вдалося вихопити мене з пазурів окатих.

По-друге, Хельмут ще не вийшов з лікарні. Побачивши фото маминої ноги, він помчав попередити батьків, що проблеми з їх ногами зовсім не вікові, як вони то вважали. Відправивши їх до лікарні, він, не подумавши на тітку Ануфрію, впустив ту до хати. Після чого, під дією розпилених хімічних речовин, зрізав з голови свої вовняні гульки. І стік би через те кров’ю, якби вчасно не був врятований пильним сусідом.

По-третє, тато суворо наказав мені забути про існування синіх птахів, електричних істот, схожих на хмари; про те, що човни вміють злітати над землею вище, ніж за інструкцією на два метри; про те, що хтось когось в цьому місті труїв; про те, що під землею, просто під нашими домами живуть істоти, з якими краще не знатись, з якими одночасно ведеться війна і економічно-виробничі відносини. Бо для більшості цього не існує. А мама, з нею вже все гаразд, заборонила мені і Хельмуту сунутись у середгір’я.

А тому, по-четверте: злітай, мій човнику! Хай тільки-но Хельмут оклигає…