Життя та принципи або Діалоги приречених людей

- То як думаєте, є шанси, що нас врятують? – запитав Моріс Прайс, спостерігаючи за тим, як віддаляється космічний крейсер «Опора».

- Якби нас від’єднали випадково, то може і був би, - зітхнув офіцер Тернер. – Але щось у мене таке відчуття, що нас викинули з крейсера спеціально. Є, звісно, надія на місцевих рятувальників – але шанси мізерні.

У невеличкому приміщенні дванадцятої їдальні, що тепер (разом з кухнею та туалетом) дрейфувала у космосі окремо від крейсера, знаходилось шестеро людей. Окрім офіцера Тернера та механіка Моріса в цій холодній металевій пастці опинились також професор Джон Валентайн, офіціантка Дора Хічкок, кухар Карл Пенсеворт та відомий журналіст Харві Едісон.

- Давайте подумаємо, - знервовано мовив кухар, - нашу їдальню спеціально від’єднують від крейсера… Значить, хтось з нас нажив собі страшних ворогів. Такий собі «нещасний випадок», щоб від когось з нас позбавитись. І навряд вбити хотіли мене…

- Та ясно, - відповів офіцер, - що це або мене, або журналюгу намагаються вбити.

- Фактично, вже вбили, - виправив професор Валентайн. – Навіть якщо всі системи працюватимуть справно, ми не протримаємось тут і тижня. Склад з харчами лишився на крейсері, води у нас тут також немає.

- Господи… - офіціантка Дора сіла за стіл та поклала руки на обличчя.

- Немає надії, - збентежено усміхнувся Харві Едісон. – Недовго ж я прожив без родини…

Приміщення, в якому опинились ці приречені люди, було трохи більшим за звичайний шкільний кабінет. Окрім чотирьох столиків та стійки з напоями в їдальні нічого не було. Тобто, були ще звісно вхід та двері, що вели до кухні. Ну і великий ілюмінатор (ледь не на всю стіну). Тепер за одним зі столиків сиділа Дора, а от інші приречені зібрались біля ілюмінатора і спостерігали за тим, як крейсер летить до гіпертунелю.

- Що Ви там говорили про свою родину? – запитав офіцер, йдучи до стійки.

- Що не довго без неї прожив, - повторив Харві. – Дружина та син загинули три тижні тому. Я, як бачите, на черзі.

- То виходить, нас всіх прикінчили через Вас? – Тернер засміявся, наливаючи собі джину. – Спочатку Вашу родину, потім Вас, і нас за компанію. Надрукували щось не те, еге ж?

- Клятий виродок! – гаркнув кухар і побіг до стійки. – Я ж тепер здохну через тебе, довбаний журналюга!

- Спокійніше, пане Пенсеворт- хрипло сказав офіцер, - Пан Харві не винен, винні ті, хто намагався його вбити.

Пан Пенсеворт, звісно, не зважав на слова Тернера. Він підбіг до стійки і різким рухом вихопив з шухляди ножа. Дора перелякано заверещала. Товстий коротун у білому одязі з ножем в руках – картина вийшла доволі комічна. Тільки от Харві Едісону не було смішно – бо ця комічна картина почала наближатись до нього, розмахуючи ножем.

- Зупиніться, пане кухарю! – тепер офіцер Тернер кричав. – Я лишаюсь поліцейським, де б ми не знаходились! Киньте ножа!

- А інакше ви мене вб’єте? – товстун істерично засміявся і приготувався вдарити журналіста. – Так ми ж і так тут всі здохнемо! ЗДОХНЕМО!

Харві ніяк не реагував. Він усвідомлював, що через секунду отримає удар лезом ножа і скоріше за все це приведе його до смерті. Але відскочити чи заблокувати удар не міг – просто застиг, як це стається з більшістю людей в таких ситуаціях. Врешті-решт, він не сердився на кухаря. Розумів, що пан Пенсеворт вийшов з себе з поважної причини.

Втім, товстун не встиг вдарити – акустичний заряд з поліцейського пістолета увірвався у його спину, розірвав легені та розтрощив ребра. Кухар, груди та спина якого перетворились на криваве місиво, здригнувся і впав на підлогу. Тільки тепер крик офіціантки стих.

- Навіщо ж ви так, пане Тернер? – запитав Харві, дивлячись на мертвого Пенсеворта. – Можна ж було і в ногу вистрілити. Лишився б живим.

- Ваші пацифістичні штучки лишіть при собі, друже – я рятував вам життя, - спокійно відповів офіцер, ховаючи пістолет в кобуру. – Так буде з кожним, хто вирішить вершити самосуд. Пане Прайс, допоможете віднести тіло кухаря на кухню? В цьому є певний каламбур.

Через десять хвилин тіло Карла Пенсеворта лежало на кухні, накрите простирадлом. Офіцер Тернер взяв пляшку джину та сів за столик, біля якого сиділа досі шокована Дора. Механік Моріс Прайс грав у шашки з професором Валентайном, їх, здавалось, абсолютно не бентежив випадок з кухарем. Харві Едісон досі витріщався на космічну порожнечу.

- На, випий і заспокойся, - промовив Тернер, наливаючи у склянку джин. – Ти не мала цього бачити.

Дора мовчки осушила склянку і скривилась. Офіцер Тернер усміхнувся.

- Часто ви вбиваєте? – запитала офіціантка, трохи заспокоївшись.

- Ну, з часів закінчення війни – зовсім рідко. А коли вбиваю, то тільки заради справедливості!

- Це доволі нелогічний термін, - втрутився Харві Едісон, сідаючи за сусідній столик. – Вбивство заради справедливості. Немає нічого справедливого у вбивстві.

- Хвилинка пацифізму від відомого журналіста Харві Едісона, - засміявся Тернер. – Я читав ваші статті, тому знаю ваші аргументи.

- Ви б ніколи не вбили, пане Едісон? – запитала Дора, наливаючи собі ще джину.

- Хіба що самозахист, - пояснив журналіст. – Але тільки якщо іншого способу не буде. Я не схвалюю вбивства.

- Хе-хе, - усміхнувся офіцер. – Мабуть насправді ніхто не схвалює вбивства. І тим не менш, насильство лишається поширеним явищем. А я, як то кажуть, клин клином…

- Безглузде порівняння, - відрізав Харві. – Абсолютно безглузде.

- Якщо покидьок когось вбив, я вбиваю покидька, - спокійно сказав офіцер. – Все просто. Око за око.

- Ганді казав, що принцип «око за око» з часом зробить весь світ сліпим.

А тоді у розмову втрутився професор Валентайн, не відриваючись від четвертої партії в шашки проти Моріса Прайса:

- А по вашому Ганді був розумною людиною, пане Едісон?

- Розумнішою за багатьох.

- А Ви знали, що багато джерел стверджують, ніби всі слова і дії Ганді – одне велике шоу. Кажуть, він хоч і їздив у найдешевших вагонах, як бідняк, але купував не одне місце – а весь вагон. А ще говорять, що він не пустив свою дружину до лікаря через релігійні переконання, і через це вона померла.

Офіцер Тернер злорадно засміявся. Харві зітхнув:

- Це не те, про що я говорив, професоре. Для мене важлива не особистість Ганді, а тільки його філософія відмови від насильства.

- Панянко, - прохрипів офіцер, - а ви що про це думаєте?

- Насильство – штука недопустима, - відповіла Дора. – Але іноді так складно втриматись. Я, звісно, ближча до пацифізму, але бувають випадки…

- Лайно ваш пацифізм, - заперечив механік Моріс. – Я думаю, офіцер Тернер має рацію: або ти вбиваєш покидьків, або покидьки вбивають невинних людей. От, наприклад, наш підсмажений кухар вбив би вас, пане Едісон, якби не влучний постріл офіцера. Хіба ні?

- Так, але можна було обійтись і без вбивства, - ввічливо усміхнувся журналіст.

- А, чорт забирай, закрили тему! – гаркнув офіцер. – Пити джин мені подобається більше, ніж сперечатись.

Наступні кілька годин гучних дискусій про насильство не було. Приречені люди намагались змиритись зі своїм становищем. Дора та Тернер пили джин і говорили про речі, за які їм соромно. Харві Едісон щось писав у своєму блокноті. Професору Валентайну та механіку Морісу набридли шашки, тому вони вирізали з паперу шахові фігури і почали грати в шахи.

- Ви виглядаєте дуже спокійним, професоре, - усміхнувся Моріс, пересуваючи пішака. – Не боїтесь смерті?

- А від того, що боятимусь, щось зміниться? – абсолютно спокійно відповів Валентайн. – Я, бачте, дивлюсь на все з точки зору фізика. А що є смерть з точки зору фізика? Припинення діяльності мозку. І все. Ми не припиняємо існувати, просто припиняємо усвідомлювати своє існування. Ніщо не зникає, ніщо не з’являється – матерія тільки міняє форму існування, ось що нам говорять основи термодинаміки. Отже, смерть, з точки зору фізика – просто зміна форми матерії. Хіба варто боятись чогось такого?

- Якби ця зміна форми не супроводжувався зникненням особистості та болем, може і не варто було б боятись. Але, чорт забирай, я люблю усвідомлювати своє існування. І не хочу, щоб моя особистість зникла.

- Особистість, друже мій – ілюзія, створена мозком для підтримки функціонування організму. Більшість видів живуть без особистості, і не мають жодних проблем.

Механік усміхнувся, і в цій усмішці було щось зловісне. Він нахилився ближче до професора і прошепотів:

- Але і вони бояться смерті, професоре.

- А ви непогано мислите, як для простого механіка, - промовив Валентайн, тримаючи палець на паперовому ферзі. – І непогано граєте в шахи.

Дора поглянула у порожню склянку і криво усміхнулась.

- Пане Едісон, - сказала вона, дивлячись на журналіста крізь склянку. – Раз ми всі приречені на страшну смерть, то може розкажете нам, через що? Що ж ви такого написали, м?

- Провів розслідування щодо таємних операцій генерала Форда, - відповів Харві. – Під час війни він займався нелегальною торгівлею. Продавав частину трофейної зброї злочинним угрупуванням.

- Так і знав, чорт забирай! - вирвалось у офіцера Тернера, і він вдарив кулаком стіл. – Старий покидьок непогано нажився на роботі простих солдатів!

- Ви не помічаєте в цьому якоїсь іронії? – усміхнувся Моріс. – Ви помрете вже після війни, офіцере, але в цьому все одно буде винен генерал. Хіба не смішно?

- Та просто здуріти можна від сміху, - ображено процідив Тернер, а потім встав і пішов у бік дверей на кухню.

- Та Ви чого? – запитала Дора. – Він же просто пожартував.

Та офіцер не зважав на слова офіціантки. Він штовхнув важкі металеві двері і вийшов у біле приміщення кухні.

- Мабуть мені треба піти і попросити пробачення, - зітхнув механік. – Вже потім дограємо, пане Валентайн.

Моріс попрямував до дверей на кухню. Дора поглянула на порожню пляшку і прокричала вслід механіку:

- І випивки мені візьміть, добре?

Тепер у головному приміщенні їдальні їх лишилось троє. Валентайн з абсолютною байдужістю спостерігав за безмежним космічним пейзажем. Дора з інтересом вивчала свою порожню пляшку. Харві продовжував писати.

- Якщо подумати, я згоден з Вами, пане Едісон, - після тривалого мовчання повідомив професор. – Вбивство – це завжди моральне падіння.

- Та й взагалі, не має людина права вирішувати, кому жити, а кому вмирати, - додала Дора.

- А хто має? – здивувався Валентайн.

- Бог, - відповіла жінка.

-  А якщо немає ніякого бога?

- Тоді такого права не має ніхто, - по голосу офіціантки було зрозуміло, що вона вже доволі сильно сп’яніла.

- Навіть держава? – голос фізика трохи змінився. Став менш монотонним.

- Держава має право на правосуддя, - нарешті втрутився журналіст. – Тут важливо розуміти мету правосуддя. Іноді люди помилково вважають метою правосуддя помсту. Але насправді держава ніколи не повинна опускатись до помсти, адже це фактично падіння до рівня самого злочинця. Справжня мета правосуддя, а отже і держави – не дати злочину повторитись. А це можна зробити і без вбивства, отже – держава також не має права вбивати.

- А хто вам ска… - Валентайн не встиг закінчити речення, бо його перебив гучний постріл.

Стріляли, звісно, на кухні. Першим туди побіг Харві, одразу за ним (з порожньою пляшкою в руках) – Дора.

- Так і знав, що партію в шахи ми цього разу не дограємо, - зітхнув професор і повільним кроком попрямував до кухні.

Біле приміщення кухні тепер стало червоним від крові. На підлозі в багряній калюжі бились за пістолет офіцер Тернер та механік Моріс. Офіцер, очевидно, був поранений в живіт.

- Вирубіть цього покидька, - хрипло волав Тернер. – Це через нього ми приречені! Він відчепив нас від крейсера!

Ніхто, звісно, не відреагував. Якщо чесно, ні до кого ще не дійшло, що тут відбувається.

- Я у нього в кишені ключі від шлюзів знайшов, і одноразовий голофон! – продовжив кричати Тернер. – Цей гівнюк працює на Форда! ТА ЗРОБІТЬ ЖЕ ЩОСЬ!

Першою усвідомила суть ситуації Дора. Вона з розмаху вдарила Моріса пляшкою по голові. Звісно, пляшка не розбилась, як це буває у фільмах, але удар вийшов добрячий. Моріс одразу розм’як, хоч і не втратив свідомості. Харві та професор одразу схопили механіка і почали зв’язувати йому руки паском зі штанів Валентайна. Дора тим часом намагалась допомогти офіцеру, але у неї нічого не вийшло. Акустичний пістолет – жахливо потужна річ, крізь утворену криваву діру в животі Тернера вивалювались на підлогу його нутрощі. Намагаючись притримати рукою свій кишечник, поранений хрипло верещав:

- Покидьок вбив нас усіх! Він мені кишки вивернув! Чорт забирай, як же це боляче! Сучий син…

Дора підняла пістолет, що валявся в калюжі крові. Вона поглянула спочатку на зброю, потім на офіцера.

- Сучий виродок, щоб йому вирвало гланди! – продовжував кричати Тернер, катаючись по підлозі. – Брехливий сучий виродок!

Офіціантка натиснула на гачок, голова офіцера розлетілась на шматки. Від звуку пострілу Харві здригнувся. Моріс, здається, оговтався і тепер перелякано дивився на свої зв’язані руки.

- Я не могла інакше, він так страждав… - прошепотіла офіціантка, а тоді націлила зброю на голову Моріса і закричала: - Він казав правду? Ти працюєш на генерала Форда?

- Працюю, але їдальню від’єднав не я! – перелякано белькотів зв’язаний механік. – Інакше хіба я був би тут з вами?

- Діло говорить, - прокоментував професор. – Навіщо йому вбивати себе?

- Нас від’єднав інший хлопець, - намагався пояснити Моріс. – Мабуть Форд підіслав його на випадок моєї невдачі!

- Та байдуже, - гаркнула Дора і притулила дуло пістолета до лоба Моріса. – Ти працював на людину, яка нас вбила!

- Досить на сьогодні крові! – закричав раптом Харві, різким рухом відібравши у Дори пістолет. – Ходімо в приміщення їдальні, прив’яжемо виродка до стільця.

Через сім хвилин Моріс сидів на металевому стільці біля ілюмінатора і не міг поворухнутись. Навколо нього постійно ходила Дора, підбираючи все нові нецензурні слова, якими можна було назвати зв’язаного механіка. Професор Валентайн збентежено витріщався на імпровізовані шахи, а Харві наливав собі джин зі щойно знайденої пляшки, не випускаючи з рук зброї покійного офіцера Тернера.

- Якби не журналіст, через якого ти нас прирік на смерть, - роздратовано говорила Дора механіку, - я б вже розмазала твій мозок по кухні.

- А як же те, про що ми говорили? – засмучено запитав Харві зі склянкою в руці. – Хто має право забирати життя?

- А ми все одно тут помремо, - злісно відрізала жінка. – Я б тільки прискорила процес для цього покидька!

- І тоді опустилась би до його рівня!

- А ви все ще заперечуєте насильство, пане Едісон? – посміхнувся зв’язаний Моріс, і то була посмішка хижака. – Невже зовсім не маєте бажання помститись мені? Все одно ж помремо.

- Ти, виродку, навіть не уявляєш, як мені хочеться тобі помститись, - різко сказав Харві, вдаривши склянкою по столу. – Але я вищий за примітивні деструктивні бажання.

Посмішка механіка стала ще ширшою, а погляд – зловіснішим.

- Навіть якщо скажу, що це я вбив твою родину? – Моріс бридко загиготів, по його губах стікала густа слина.

- Що ти сказав?

Склянка випала з рук Харві Едісона, журналіст міцніше стиснув зброю і націлив її на голову Моріса. Дора від подиву затулила руками рота. Валентайн голосно зітхнув.

- Стріляй, Харві, - гарчав механік. – Хто сказав, що людина не має права забирати життя? Я ж, чорт забирай, дав собі право позбавити життя твоїх дружину та сина!

- Замовкни!

- До речі, гарна була жіночка! – продовжував Моріс. – Я, звісно, бачив її тільки ззаду, але дупа у дівки була нівроку!

- Заліпи свою брудну пельку! – Харві поклав палець на спусковий гачок.

- А щодо сина – вилупок як вилупок, - Моріс хрипло засміявся. – Окуляри у нього були дебільні. Але від вибуху голову хлопцю знесло повністю, тому окуляри носити все одно немає на чому, хе-хе.

Журналіст стиснув пістолет так сильно, що його руки почали труситись.

- Стріляй! – викрикнув зв’язаний чоловік.

- Не буду, - так само гучно відповів Харві, а потім тихо, майже пошепки додав: - Запам’ятай обличчя людини, яка відмовилась стріляти.

Професор Валентайн криво усміхнувся:

- Я знав, юначе, що ви зробите правильний вибір.

- Піду викину цю штуку в унітаз, - впевнено промовив журналіст, дивлячись на зброю. – Нехай літає у космосі.

Він пішов на кухню (саме там знаходився вхід до службового туалету), і двері за ним гучно зачинилась.

- Таки не вбив… - шоковано прошепотів Моріс. – Дурень, зате з якою силою волі…

- Я б вбила, - так само тихо додала Дора.

- Ну, раз Вас не вбили, пане Моріс, - усміхнувся Валентайн. – То давайте закінчимо нашу партію. Я вас звісно не розв’яжу, тому свої ходи будете озвучувати.

Ілюмінатор сяяв розмаїттям зірок і туманностей, троє приречених мовчки дивились на космічну красу. Морісу форма найближчої туманності нагадувала пістолет, Дора ж бачила щось більше схоже на рибу. Для професора все було простіше та прозаїчніше – він бачив просто туманність. Втім, ця простота сприйняття не заважала йому захоплюватись краєвидом, Валентайн знав: то дивовижна суміш пилу, газу та плазми – це чарівніше за будь які фантазії.

Споглядання перервав черговий постріл. Дора побігла на кухню, професор тільки усміхнувся і пішов ферзем.

- Шах і мат, пане Моріс.

За мить до приміщення їдальні повернулась Дора. Жінка була бліда, як смерть.

- Харві Едісон застрелився в туалеті… - ледь чутно промовила вона.

- Ну, так він і планував вчинити, - спокійно відповів професор.

- Тобто Ви знали, що так буде? – голос у Моріса тремтів.

- А ви думали, він сидітиме тут в компанії вбивці своєї родини? – Валентайн прибрав імпровізовані шахи з дошки. – Він вбив себе, щоб не вбивати Вас, пане Моріс. Зробив свій вибір між принципами та життям.

- Якщо Ви знали, то чому не зупинили його? – запитала офіціантка, сідаючи за стіл.

- А навіщо? – вчений знову криво усміхнувся. – Врешті-решт, смерть – абсолютно природній процес, нічого незвичайного в ньому немає. Просто перехід матерії від одного стану до іншого. Ви можете сказати, що нашого журналіста більше немає, але помилитесь. Все, чим він був, лежить там, у туалеті. Просто не дихає і не мислить. Комп’ютер не зникає, якщо його вимкнути. Тому я не розумію, чому вас так засмутила смерть пана Едісона. Адже так було краще для нього. Крім того, всі ми скоро помремо.

- Так, - погодився Моріс. – Абсолютно всі…

Їдальня продовжила дрейфувати у космічній порожнечі. Троє самотніх людей базікали, милуючись сяйвом туманностей. Навколо не було нікого, хто міг би їх відволікти. Навколо не було нікого, хто міг би їх врятувати.

Чи хтось все ж був?