Життя на прокат

(Поза конкурсом. Замалий обсяг)

У мене неоперабельний рак. Боже, як все болить і як не хочеться вмирати. Друзі, а чи друзі насправді, давно полишили мене. Попереду - хоспіс і неминуче. Я готовий і буду робити все, аби тільки ще трохи прожити. Бог чи сатана, але дай мені жити ще. Невже у 45 років нічого не можна вдіяти.

Він виткався з повітря і тепер стояв перед моїм ліжком – такий реальний і одночасно такий химерний. Світловолоса і сіроока, з класично правильними рисами обличчя, людина непевного віку, у стильному, проте без претензій, одязі, промовила:

- Я – посланець диявола. Так-так, саме звідти, як ти і подумав.

- А чому ...  – ще встигло промайнути в голові, як гість нетерпляче перебив: - Багато вас і у всіх одне й те саме на умі. І не настільки все складно, аби "самому" в кожному окремому випадку бути присутнім особисто.

В голові все миттєво переплуталося: корчі від нестерпного болю і розмова з якимось примарним потойбічним створінням і все це на порозі власної смерті..

- Як же з вами, смертними, буває важко знайти спільну мову. Я так розумію, що ти взагалі не віриш у моє існування. Ну добре, “ні” так “ні” – тоді до зустрічі – і почав повільно ставати дедалі прозорим.

- Постривай, постривай-но будь ласка ” – мій голос зрадив мене, мимоволі перейшовши на незвично високий регістр. Що ще лишалося мені в тій незрозумілій ситуації, як не чіплятися за будь-яку можливість ще трохи прожити на цьому світі.

Конче треба було “зібратися “ з думками, проте я не знайшов нічого кращого, як спитати:

- А чому ти блондин?

- Та ось так, під настрій. А тепер, як то у вас кажуть, ближче до тіла. Ти уважно слухаєш мене і відразу приймаєш рішення. Другої спроби в тебе, повір мені на слово, вже не буде ніколи, - нетерпляче обізвався чорт.

- Тобі залишається жити всього кілька тижнів і відтепер ніщо не вгамує твій все зростаючий біль. Прожив життя ти, сам знаєш як, а тому сподіватися, в принципі, немає на що. Пробач, але зміст твоєї голови, так би мовити – твій розум, як це не скорботно звучить для тебе, ні для кого, ні по цей, ні по той бік буття, не становить ніякого інтересу. Я пропоную тобі довге, дуже довге життя на певних умовах, не виконавши яких, а саме – забажавши з власної волі перервати своє життя, ти позбуваєшся своєї душі на мою користь.

У цілковитій тиші ніщо не заважало його словам закарбовуватися у моїй пам’яті.

- Ти залишишся жити, але все життя будеш пити власну сечу. Більше того, ти змушений будеш пропагувати цей, так би мовити, спосіб лікування. Проте, ти ніколи навіть трохи не призвичаїшся до цього, але, при кожній спробі обману, не на словах знайомий, нестерпний біль змусить тебе виконувати умови.

- Але чому саме в такий спосіб?

- А тому, що за все треба платити. За що саме тобі за просто так повертати життя, якщо мільйони вмирають в подібній ситуації. Коротше – згодний чи ні?

- Так, але за одної умови.

- Кажи скорше, хоч це і не в моїх правилах – добрий я сьогодні.

- Чи можу я дізнатися, що на мене чекає, якщо я не зможу довго витримувати таке життя?

- Звісно що, смерть – неминуча і болісна, в той же день, як ти приймеш остаточне рішення припинити боротьбу - без затримки і, обов’язково, чужими руками. Біль одразу припиниться і це буде для тебе сигналом, що вороття вже не буде.

- Таким чином, я навіть, при всьому бажанні не зможу накласти на себе руки?

- Так, саме так і ніяк інакше. У який спосіб ти бажаєш вмерти? Відрубування голови, утоплення, смерть від вогнепальної зброї чи щось інше?

- А можна мене зіб’є дороге авто – остання модель “Бентлі”?

- А чого так? Хоча і це виконується без проблем. Бажання клієнта – закон, чи не так говорять у вас?

Як зараз пам’ятаю той, як ніколи раніше, проймаючий пекучий біль, що миттєво вирвав мій зболений розум з обійми того лиховісного наркотичного марення. Чергова кінська доза наркотику вже була неспроможною подолати цю жахливу муку, що змусила мене ще того ж самого дня вперше скористатися власною сечею у такий незвичний спосіб. У подальшому, завдяки, уринотерапії я таки подолав хворобу, хоча, чи варто казати, що далося і дається це мені кожного дня так само важко, як і колись вперше. Чого згодом я тільки не робив, аби відтермінувати біль, що неминуче виникав при кожній спробі не бути залежним від цього неприродного існування, але все марно. Вкрай погано, що біль завжди виникає одночасно з першим покликом організму і чим далі, тим більшу відразу я відчуваю до себе і до свого нікчемного життя.

Спроба смерті від наркотичного передозу призвела лише до кількох днів жахливої коми. Свідомо випавши з багатоповерхівки, я, на подив всіх, лише зламав ногу в кількох місцях і добряче забився. Про спробу втопитися з моста годі й казати – ніхто і помітив, як невідома сила виштовхнула мене під самий берег. Надалі кожна думка про самогубство лише змушує мене  знову бігти до туалету. Сьогодні я остаточно вирішив, що далі так продовжуватися не може – якщо я не можу накласти на себе руки, то може мені спробує допомогти це зробити хтось інший?

По інший бік вулиці, чомусь невидима для усіх, крім мене, стояла двометрова рогато-волохата потвора, в якій, однак, я підсвідомо одразу впізнав нещодавнього елегантного прибульця. І тут таки я пригадав все в найменших подробицях.

Отетерівши від невтримного жаху, я змушував своє непокірне тіло в черговий раз карколомно плутати слід вуличками, прохідними дворами і закапелками рідного міста, щоб знову і знову невідворотно опинятися обличчям до обличчя з ним.

Моя марна втеча закінчилася на узбіччі прямої, немов стріла, що уходить вдалечінь, дороги, перед тим, як сили остаточно залишили мене. З’явившись, мов нізвідки, одинокий силует, завбачливо підказаної пам’яттю, моделі іномарки вже летів на рокову зустріч з моїм тілом.

- Пора – тільки і промовив служник пекла, і моє тіло покірно зробило, такий необхідний комусь, крок вперед.

Останньої миті в очі впав значок з скошеною праворуч буквою “L” на решітці радіатора. Ось воно як, обманув таки, а зрештою, що це міняє? Нічого, але якось ......неприємно, чи не так?