Зазим'я

Двічі депутат районної ради, знаний бізнесмен і фактично хазяїн Б… району Микола Сергійович Залізяка, повертався на крутій «Ауді» додому. Він їхав із засідання сесії і аналізував його. Питання розглянули, потрібні рішення затвердили. Але щось Миколі Сергійовичу муляло й не давало спокою.

Микола Сергійович, як успішний комерсант, був «вихований» у 90-ті роки минулого сторіччя, тому мав розвинуту інтуїцію, або, як він казав, «нюх». Саме нюх допоміг йому вижити в обставинах, з яких багато з тих, хто брався за бізнес в ті роки, вийшли ногами вперед. Сергійович частенько відвідував своїх товаришів на цвинтарі. Деякі з них потрапили туди не без його старань. Сам Залізяка рук не прикладав. Але здавав, підставляв. Інакше сам би лежав у труні, задержи догори бороду.

І от зараз його нюх загострився до крайнощів - смерділо бідою. Звідки її чекати?

Минули ті часи, коли він правдами й не правдами здобував початковий капітал. Бо родився у сім’ї звичайних селян, котрі, крім чарівного пенделя під зад йому і трьом молодшим братам, нічого дати не могли.Залізяка вже давно став поважним підприємцем, у володінні якого був сміттєсортувальний завод, декілька десятків заправок, теплиці і навіть конеферма. Його поважали, боялися й дороги не переходили. Район був не дуже великий, а пам’ять у людей - міцна.

І от сьогодні у нього, завжди впевненого, здорового, мов бугай, незважаючи на повні 55 років чоловіка, тремтіли руки. Лише через те, що його нюх щось там вчув.

«Маячня»,- намагався запевнити себе Залізяка..

Останнім часом Залізяка мав серйозну конфронтацію з обласним колегою. Спочатку вони дружили, чи то пак, були в коаліції. Але потім кон’юнктура змінилася. З політичних та економічних міркувань. Тож колегу довелося «злити». Тому цене сподобалося. Настільки, що сесії, при народі, він обізвав Залізяку «недомірком». Сергійович насправді зростом був метр в кепочці. Він й досі навіснів, коли згадував, як гидко захихотів зал. Вголос розсміятися не насмілилися, але гикали, мов шакали

Жартувати з приводу власного росту мав право лише Залізяка.

«То це може через нього мене так ковбасить?» - подумав Сергійович, вивертаючи із жвавого перехрестя.

Ні, відразу ж вирішив він. Чому ж на душі так капосно і… страшно. Сергійович не любив боятися. А тут - тваринна тривога з якою він нічого не міг подіяти.

«Гріхи збунтувались»,- гірко посміхнувся Залізяка.

Тепер, з висоти прожитих літ він розумів, що речі, які робив в молодості, аби вижити й піднятися були дуже сумнівними. Тепер Залізяка багато грошей виділяв на благодійність. Та елементарна чесність примушувала його зізнатися, що робить це, аби відкупитися від Бога. Враховуючи таку позицію доброчинність могла стати перед Всевишнім «не в зачот».

Доки Залізяка доїхав до свого обійстя, руки в нього тремтіли, мов з похмілля.

Сергійович зупинився біля розсувних воріт. Додому йти не хотілося. Дружина, Ніна, буде вовком дивитися. Всім навкруги було відомо, що півроку тому його давня коханка Жанна родила доньку. Йому давно хотілося доці. Аби було кому, як він казав, подушечку в труні під головою поправити. Бо від синів (у Залізяки було двоє «законних» дорослих хлопців) хіба штурхана під бік дочекаєшся. «Законна» мовчала, знаючи на чиїх хлібах живе, та вовком зирила.

В сьогоднішньому стані Залізяці потрібна була або добряча чарка, або добряча дівка, така, щоб після неї всі піджилки тряслися. Спиртне Сергійович не любив. Піджилки йому могла гарантувати хіба досвідчена шльондра. Але до цією категорією бабів Сергійович ще замолоду гребував.

- Пропадай, душа! - резюмував він, вирішивши додому не заїжджати. Надумав податися по трасі, куди очі дивляться. Швидка їзда його заспокоювала.

Залізяка заїхав автозаправку, залив повен бак. Мав намір їхати доки не набридне, або доки бензин не закінчиться. Хіба перекусити по дорозі зупиниться. Сергійовичу будь що потрібно було впіймати оту думку, чи, точніше відчуття, яке від нього втікало й спробувати його оформити в конкретні слова. Лише тоді відчув би себе спокійнішим. З конкретними словами знаєш, що чинити. А з вимотуючим душу передчуттям - ні.

Залізяка мчав трасою довгенько. Обабіч миготіли дерева. Після трьох годи їзди він вирішив зупинитися в придорожньому кафе, аби перекусити. Наївся від пуза і, п’ючи каву, згадав, що тут неподалік має бути ставок. Вирішив скупатися, аби змити з себе бруд і тривогу.

На ставку зробили непоганий пляж - з роздягальнями, шезлонгами. Він пішов до води. По дорозі відчув на собі зацікавлені погляди двох бальзаківського віку жіночок.

Сергійович довго з насолодою плюскався у воді. Дамочки спостерігали за ним з-під скла сонцезахисних окулярів і Сергійович почувався справжнім мачо.

Він раптом відчув несподівану радість від того, що махнувши рукою на всі справи гайнув сюди, світ за очі.

Залізяка вийшов з води, умостився на шезлонгу, аби перепочити, та й незчувся, як заснув. Проснувся від почуття, наче його хтось в бік штовхнув. І тут побачив її…

Власне, Залізяка знав цю молоду жінку давно. Неможливо було не помітити таку яскраву красуню. Руда, висока, спортивної, але жіночної статури, з чистою, білою шкірою, вона була схожа на витвір мистецтва. Залізяка її хотів так, що в очах темніло, але відчував, що із звичайними мірками до неї не підібратися. З незвичайними, мабуть, теж.

Її звали Ольгою. Колись він чув, як її так назвала інша жінка, певно, знайома. Коли Сергійович бачив Ольгу йому хотілося зробити дві речі одночасно: любити її на місці, і вбити на місці, через те, що не звертала на нього жодної уваги. Як поєднати ці дві крайнощі, уникнувши докорів совісті й кримінальної відповідальності, Залізяка не знав.

Аж тут - подивіться: руда відьма власною персоною в цій глушині!

Ольга спокійно підійшла до шезлонгу, зняла линялий сарафан і пішла до води. У Залізяки в очах потемніло, як побачив її фігуру, прикриту скромним купальником.

Він милувався Ольгою і розмірковував, який би знайти привід, аби підійти й заговорити.

Невідомо, скільки часу він збирався духом, аж побачив, що Ольга чимчикує до нього сама. Залізяка мимоволі втягнув живота, потім накинув зверху рушника.

- Доброго дня! - привіталася Ольга,- прошу вибачення, але вчора я відпочивала на цьому місці і загубила заколку для волосся. Не бачили? Дуже гарна, у вигляді веселки із різнокольорового каміння.

«Підкочується, - самовпевнено вирішив Залізяка,- заколку видумала. Ох, баби! Ніт, щоб все по-простому!».

- Не бачив! - сказав Залізяка й зняв окуляри.

- Ви?! - дуже натурально здивувалася руда Ольга. Значить, і вона його помічала, тільки вдавала байдужість.

- Лежу! - загигикав Залізяка і розкинувся на шезлонгу, мов той кіт. Побачив як з пуза сповзає рушник та було пізно, - лягай поряд! - Сергійович відсунувся і по-хазяйськи похлопав пластик біля себе.

У Ольги очі на лоба полізли від такого нахабства.

- Чого ви мені, наче своїй кішці на місце вказуєте? - прошипіла вона й дійсно, враз стала схожою на кішку.

Залізяка відчував, що поводиться, мов той дурень. Та зупинитися вже не міг - його «понесло».

- Ти і є кішка! - засміявся він, і, як у поганому кіно, облизав губи,- у кішки має бути хазяїн.

- Що ви верзете?

- У таких, як ти, завжди є хазяїн.

- Ви із середньовіччя переселилися? Чи сонце напекло?

- Чого викаблучуєшся? - гнув далі Залізяка, - Я міг би просто наказати. Ні, стою, вмовляю. Стань моєю коханкою! Я вже давно на тебе поглядаю!

- Ти психічно хворий! - нарешті зрозуміла Ольга.

- Тільки не кажи, що підійшла до мене випадково! Спеціально підкотилася!

- Я не знала, що це ви! Звідки б вам взятися в цій глушині? Вчора заколку згубила, племінниця подарувала! Незручно перед дитиною!

- Не ліпи мені! - гаркнув Залізяка. Він знав, що не правий, але й знав те, що зупинитися вже не вийде. Буде далі перти, мов танкова дивізія. Або сьогодні неї заламає, або… Сьогодні! Іншим разом сміливості в нього не стане.

Ольга із німим здивуванням дивилася на Залізяку. Вона ніколи не звертала увагу на цього імпозантного дядька, котрий був старшим років на 20.

Та від Залізяки струменів такий потік чоловічої енергії, що Ольгу аж в жар кинуло. Несвідомо вона виставила вперед руку, випадково торкнувшись його оголеної шкіри. Той аж здригнувся. Ольга перелякано прошепотіла:

- Я вам приводу не давала!

Це була її помилка. Залізяка, за класичними законами психології, відчув в Ользі жертву. Ніздрі його немаленького носа затріпотіли, мов у хижака, що почув здобич. Не усвідомлюючи, що робить, Залізяка злегенька ткнув її кулаком в особливу точку, яку в часи буремної молодості йому показав один каратист. Ольга зігнулася навпіл і обм’якла. Залізяка знав, що десь через півгодини функції організму відновляться. Необхідно було її за цей час віднести до автівки. Він обняв Ольгу за плечі і поволік по піску. Вона ледь переставляла ноги і дихала важко, мов пес у спеку.

По дорозі ще раз ткнув Ольгу вже сильніше. Та зойкнула і знову обм’якла. Аж ось - авто. Залізяка закинув Ольгу на задні сидіння. Сів за кермо. Озирнувся, аби поглянути, як там вона. Жінка дивилася на нього переляканими, але сповненими ненависті очима.

Залізяка криво посміхнувся їй у відповідь. Він зрозумів, що кашу заварив - не на жарт. Та відступати було пізно. Потрібно подумати, де зупинитися і влаштувати їм незабутню ніч кохання.

Залізяка розумів: юридично, те, що він замислив, можна назвати дуже негарним словом. Дав собі слово, що буде поводитися з Ольгою обережно.

Сергійович намагався зосередитися на дорозі, яка саме простяглася через густий ліс. Та йому перед очима знову замайорів образ Ольги в купальнику. Збудження накотилася з новою силою й Залізяка піддав газу. Глянув на спідометр. Швидкість сягала 150 кілометрів. Аж раптом «Ауді» смикнулася, двигун «закашляв» і «Ауді» зупинилася.

- Лайно! – вилаявся Залізяка.

Мотор здох. А ще німецькою якістю хизуються, виробники хрінові!

Раптом він почув, як в машині застогнала Ольга. Жінка лежала, звісивши руки вздовж тіла, рот ї з повними яскравими губами був напіврозтулений. Залізяка зрозумів, що до готелю не доїде. Тим більше, машина здохла. Значить, все буде тут. Він, дивлячись в очі Ользі, розклав переднє сидіння. Перетягнув на нього жінку, яка тільки ледь пручалася, дивлячись на Залізяку сповненими жаху очима.

- Ложе кохання, - прошепотів він хрипким голосом і рвонув линялий сарафан Ольги, - не бійся. Ми будемо разом. Я тебе не кину, ти для цього занадто розкішна,- прошепотів він на вухо жінці. Та лише зойкнула і заплющила очі.

Коли все закінчилося, Ольга відповзла від Залізяки якнайдалі і, встромивши палець до рота, мов дитина, звернулась калачиком. А Залізяці раптом зробилося зле. Захотілося побути самому. Він виповз з авто і попрямував в глиб лісу, який ріс по обидва боки траси.

«Що зроблено – те зроблено, - похмуро думав він,- тепер я за неї відповідатиму. Господи, яку ж ти кашу заварив, старий дурень! Що на тебе найшло?!».

Залізяка зупинився біля велетенської ялини й раптом відчув, що провалюється. Він хотів вхопитися за стовбур дерева, але не встиг. Єдине, що відчув, доки темінь не огорнула його – страшної сили удар в голову.

…Отямився від холоду. Розплющив очі й побачив перед собою велетенську засніжену ялину. Подумав, що сниться. Який в дідька сніг серед спекотного літа?

Сергійович заплющив очі аби відігнати марення, розплющив знову. Ялина в снігу. Холод. Остаточно зрозумів, що це не сон. Піднявся. Зробив крок і тут же провалився по коліно у м’який, мов вата сніг. Чому? Звідки сніг?

- Може мене накачали наркотою й витягли десь за полярне коло?

Залізяка відчув, що в нього від страху німіють руки. Хотів прикурити, аби заспокоїтися. Згадав, що кинув палити ще років десять тому. Натомість, намацав телефон. Автоматично подивився на дисплей. Україна, 13 година 13 хвилин, значилося на ньому. Значить, не Антарктида. Телефон у Залізяки був дорогезним - справжнє «яблучко» останньої моделі. Ніколи не підводив, був точним, як швейцарський банк

Раптом навколо Сергійовича зробилося ще темніше. Насунула чергова хмара. Чоловік, притискаючи до грудей телефон, рушив до авто, щоб подивитися, як там Ольга.

Раптом апарат задзвенів мелодією із фільму «Місія нездійсненна». Залізяка натиснув на прийом.

- Її там не має,- завібрував у телефоні незнайомий жіночий голос, - Озирнись!

Залізяка озирнувся. Перед ним стояла… Ольга. Така ж неймовірно гарна, в прозорій білій сорочці. Тільки була не рудою, а білою, як молоко. Лише зелені очі яскраво сяяли на шкірі, що кольором нагадувала лист паперу. Від цієї космічної краси неможливо було відірвати погляд. Та одночасно вона наводила жах.

Ти хто? - прошепотів Сергійович.

Магурою люди кличуть. І нелюди теж. Донька Перуна. Покровителька вояків.

Хто? – тупо перепитав Сергійович.

- Книжки читати треба! – відрізала Магура.

Вона раптом набрала в рота повітря й подула кудись за його спину. Залізяка озирнувся. Перед ним простягнувся нормальний літній зелений ліс. І автівка його стояла на тому ж місці, де була. Аж раптом «Ауді» на очах взялася льодом, а потім почала давати задній хід, доки не щезла з виду. Залізяка зрозумів, що це робота білої красуні. Він рвонув було до авто, але натикнувся на щось невидиме, що не пускало його в літній ліс.

- Силове поле,- спокійно пояснила красуня,- якщо висловлюватися зрозумілими вам термінами.

- Ясно,- сказав Залізяка, хоча нічого не розумів й до відчаю боявся, - куди ти її? - вдаючи спокій, запитав Залізяка. Був мужиком міцним і перед дівкою, хай і чортицею, пасувати не збирався.

Магура подивилася на Залізяку й розсміялася.

- Люблю вояків! Навіть таких падлюк, як ти!

«Я не падлюка!» - хотів було заперечити чоловік, але згадав, що зробив з Ольгою й заткнувся.

- З нею все буде добре. - сказала Магура й скомандувала - За мною!

Залізяка покірно пішов. Відчував, що замерзає. Не до смерті, але руки, ноги й мова майже віднялися.

- Не здохнеш! - відрізала Магура. Здавалося, вона читає його думки.

- Де я? - спромігся на слово Залізяка.

- Зазим’я! - коротко кинула красуня.

Ні про яке Зазим'я він ніколи не чув.

Між тим Магура вела його дивовижними місцями. Засніжений ліс неймовірної краси виблискував на сонці, яке вийшло з-за суворих хмар. От якби не холод собачий…

Врешті Магура вивела Залізяку на величезну галявину. Рівна, мов стіл біла поверхня. Тільки по центру, розташоване рівним колом стриміло каміння, висотою зо два людських зрости. Залізяка вже бачив схоже. Згадав: Стоунхендж в Англії. Який стосунок він має до України? Де знаходиться це бісове Зазим’я?

Чим ближче Залізяка підходив до каміння, тим страшніше йому робилося. Сергійович хотів заволати, аби ця біла дівка відпустила його і не тягла до тих каменюк, але запримітив глузливий погляд Магури й стримався. Вона раптом зупинилася й Залізяка відчув, що може напудити в штанці, мов немовля. «Яка ж вона смертельно прекрасна,- раптом, майнуло в нього в голові».

Магура підійшла до Сергійовича впритул. Він мимоволі сахнувся. Жінка посміхнулася й раптом нелюдськи сильною рукою притягнула Залізяку до себе. Зеленими очима втупилася йому у зіниці заглядаючи, здавалося, в саму душу.

Залізяка хотів вирватися, та дарма – хватка цієї леді була залізною. А очі… Щосекунди вони змінювали відтінок від прозоро-смарагдового до кольору темного лісового мороку. Залізяці здалося, що він, наче в безодні, тоне в тих очах. Страшним зусиллям волі, відчуваючи, як мало не рвуться жили на лобі й шиї, Залізяка відвернув голову від прекрасно-смертельного погляду Магури. Вона раптом розсміялася й нарешті відпустила чоловіка.

- Міцний козарлюга, хоч і падлюка! Респект і уважуха, як кажуть у вашому світі.

- У нашому? – прохрипів Залізяка, витираючи спітніле чоло, - то я, виходить, вже на тому світі?

- Не зовсім,- відповіла Магура,- в Зазим'ї. Посередині між вашим світом і потайбіччям. Поза часом і простором. Це країна для таких як ти. Падлюк, у яких лишилося щось людське. У святому Письмі вас інакше звуть – грішниками. Отже ти – грішник, який недокаявся. І не туди, й не сюди. Й не горіти, але й і в райських кущах рано телят пасти.

- Чого телят? – тупо перепитав Зазізяка.

- Ну під пальмою спочивати,- зареготалася Магура, - чи як ви собі рай уявляєте.

- Я його ніяк не уявляв,- пробурмотів Залізяка,- мені й вдома непогано жилося.

- Таке ж,- підтвердила Магура,- Ходімо! – наказала вона.

Залізяку знову огорнув холод, який відступив, коли до нього наблизилася Магура зі своїми залізними обіймами. Думка про спробу втечі, яка вже гайнула було в нього в голові, зникла. Магура впевнено вела його до того клятого каміння.

- Для чого ти мене туди ведеш?

- Побачиш.

- Відпусти,- спробував домовитися чоловік, - заплачу. Скільки хочеш?

Магура глузливо розреготалася.

- Що ти мені можеш дати? – зневажливо промовила, - дивись!

Вона злегка махнула рукою й сніг навкруги, який і до того блищав, аж очі боліли, став ще сліпучішим. Залізяка відчув, що вже не провалюється в пухку снігову ковдру, а йде по твердому. Магура підняла догори долоню й , відстовбурчивши великого пальця, перевернула її донизу. Таким знаком у древньому Римі публіка приговорювала гладіаторів до страти. В ту ж мить Залізяка гепнувся на землю. Хоча це була не земля, а розсип мільйонів скелець. Коли придивився краще, зрозумів, що то не скельця. Діаманти. Шліфовані. Різних розмірів, форм. Якби Залізяка міг дивуватися, він би закляк. Але й так був закляклим.

- Готовий заплати?- зареготалася Магура.

Залізяка мовчав. Господи милосердний! Куди він потрапив?! Пузом повзає по діамантах! Що за місце кляте?!

Люди! – презирливо протягнула Магура,- за камінці та папірці душу продають. Тьху! – з пересердя плюнула вона. Мов у вповільненій кінозйомці Сергійович бачив, як з рота Магури скотилася слина й на льоту, перетворившись на діамант зі стукотом впала додолу! - хіба Творець спитає, зі скількома камінцями чи папірцями ти до нього прийшов? Га! – раптом гаркнула вона так, що аж білосніжне птаство знялося з велетенської ялини і голосно гегочучи полетіло геть.

- Не знаю,- прохрипів Залізяка.

Він уже хотів скоріше дійти до тих страшних каменів. Може, там би було трохи тепліше. Або здохнуть. Прямо зараз.

Вони, нарешті, підійшли до каміння. Дорога ця стала для Залізяки найдовшою в житті. Холод!!! Як страшно, коли відчуваєш, що замерзаєш із середини! Тепер Залізяка точно знав, що вислів – холоне кров, не фігуральний.

Скоцюбившись, чоловік лежав, як той побитий пес, біля ніг Магури.

Між тим дівчина, виставивши вперед руки, шепотіла дивні слова на невідомій, але разом з тим дивно знайомій мові. Сергійович зрозумів, що Магура когось кличе. Залізяці навіть думати не хотілося, хто б це міг бути. Кляте місце! Клята дівка! Кляті діаманти, які впивалися йому в тіло!

- Тату! – раптом закричала Магура так голосно, що посипався сніг з дерев, - Перуне! Прийди!

Тато… Хіба відьмам тато-мама потрібні? Вони самі себе народжуються і тільки вилупившись вміють псувати людям життя.

Раптом у зимовому похмурому небі загриміло. Залізяка звів очі догори й побачив, що небозвід пронизала страшної сили блискавка. Явно наближалася гроза. Гроза??? У пекельний холод? Чи холод не буває пекельним?

Тим часом суворі хмари розверзлися. Рудий, з бородою в пояс, в золотих одежах, і такими ж зеленими, як у Магури очима, чоловік вийшов з них і спустився донизу на рудому, як і сам, коні.

- Тату! – Магура кинулася було до чолов'яги з обіймами, але схаменулася. Спочатку шанобливо опустилася на одне коліну, притиснувши праву руку до грудей та низько схиливши голову.

- Вітаю, дитя! – прогримів голос чолов'яги.

Тільки після цього Магура піднялася з коліна і кинулася до татка в обійми.

Вони обоє були надзвичайно гарні: золотий чоловік та його біла, мов сніг донька. Неймовірно, картинно, театрально, неприродно, по-несправжньому гарні. Як і все навколо – дерева, небо, блискавка, діаманти ці чортові, сніг в пояс. Наче з коміксів.

«Точно! – подумав Залізяка,- я потрапив у країну коміксів. Впав у сон. Зараз прокинуся і все мине!»

Залізяка міцно заплющив очі. Дорахував до 30. Це була його сакральна цифра. Він завжди своїм ворогам та конкурентам давав лиш 30 секунд на роздуми, далі діяв.

Залізяка відкрив очі. Все залишилося на місці. Чолов'яга на ім'я Перун (Сергійович згадав: так звали слов'янського бога громовежця. Маячня! Язичницькі боги у 21 сторіччі!), Магура, ліс, каміння, сніг.

- Кликала, дитино? – запитав чоловік, не відпускаючи білосніжної доньчиної руки.

- Потрібно відкрити Коло, тату! – шанобливо відповіла та.

- Хто прибув?

Він – кивнула в бік скоцюбленого Залізяки. Стільки в тому жесті було презирства, що Сергійович, якби міг, задушив би кляту відьму.

Перун навіть не глянув на Залізяку. І цього б Сергійович би прибив. Кулаками по пиці молотив би до тих пір, доки той не здох. Хоча… Такого велета просто не відлупцюєш.

Раптом Перун засміявся.

- Він тебе задушити хоче, а мені пику натовкти. Ледве дише, а тримається. Чудова лють!

- Чудова,- згодилася Магура,- подивимося, я йому ця чудова лють в Колі допоможе.

- Доню, я відкриваю Коло. Буде боляче! – попередив він.

- Нічого,- зітхнула Магура.

- Вкрий його! – наказав Перун.

Магура набрала в легені повітря і почала обережно видихати його на Залізяку.

Той приготувався замерзнути на смерть, але на його здивування стало трішки тепліше. Через хвильку над ним виріс купол зі шмату льоду.

Тим часом Перун, монотонним голосом почав читати щось, схоже на молитву чи закляття. Повільно він підіймав руки догори й так же повільно, корячись його волі, відривалося від поверхні страшне кам'яне коло, а з-під землі вирвався вогонь. Він, здавалося, сягав самого неба. Каміння розпеклося й стало червоним, мов жар. Залізяка в своєму коконі заціпенів від жаху, бо побачив, як вогняний стовп метнувся від одного з каменів і, мов живий, рушив в його бік.

«Кінець!» – подумав він, і почав згадувати слова якоїсь молитви, але так і не згадав.

Та живий вогняний стовп, котрий раптом обрисами почав нагадувати Перуна, оминув Залізяку і наблизився до Магури. Залізяка бачив, як вона зціпила зуби, глибоко вдихнула, заплющила очі. Між тим вогняний стовп закружляв Магуру в дивному танці. То обіймав її з такою силою, що дівчина повністю пропадала у вогні, то відступав. Залізяка бачив, як після тих «обіймів» на білосніжній шкірі діви проступали яскраво-червоні опіки. Правда, вони на очах гоїлися, але стовп наступав знову і Магура, зціпивши зуби, терпіла. По її обпечених щоках текли сльози, які чомусь не висихали. Нарешті, вона не витримала і простогнала:

- Тату!!!

Стільки болю, відчаю, жаху було тому стогоні, що Зазізяка почав молотити по куполу кулаками і кричати:

- Випусти, сволото! Який ти батько! Що ти коїш з нею!!!

Магура між тим корчилася від болю. ЇЇ білосніжна шкіра не встигала відновлюватися Червоно-чорна, мов головешка, вона впала ниц і в ту ж мить вогняний стовп відступив. В кам'яному колі полум'я теж згасло, але каміння лишилося висіти в повітрі, мов прив'язане.

Залізяка не мав сили дивитися на Магуру. Прекрасна діва, хай і відьма, перетворилася на тліюче згарище. Другий раз в своєму житті Сергійович заплакав. Перший раз він плакав, коли хоронив матір.

Залізяка не витримав. Подивився на Магуру. Розпластана чорна маса й лише білосніжне волосся, яке чомусь не згоріло, розвівав легенький вітерець.

- Виродок! – закричав, звертаючись до Перуна Залізяка,- навіщо!!!

- Сама на це пішла,- відповів той. - Заради тебе.

- Що???

- Викуп,- зауважив Перун,- за гріхи має бути сплачено. Творець, аби людські гріхи викупити, Сина Свого віддав

- Ви не люди! – гаркнув Залізяка.

- Так, - згодився Перун,- але – творіння Його. Як і ви. Магура провиділа, що є світло в твоїй душі. Й викупила своїми стражданнями.

- Не потрібно,- не відводячи очей від згарища з білосніжним волоссям, прошепотів Залізяка,- не гідний я.

- Їй видніше,- повів плечима Перун, - дивись!

Залізяка знову перевів очі на Магуру. Раптом вона почала підніматися. Спочатку зіпнулася на коліна. То було жахливе видовище: обвуглена істота з білим волоссям і яскравої зелені очима на чорному обличчі. Через мить Магура почала змінюватися. Мов у кіноплівці, яку перемотують назад, чоловік бачив, як дівчина на очах обростає шкірою, відновлюючись до стану своєї незбагненної, космічної краси. На це теж було страшно дивитися. Ще страшніше, ніж на її чорну та обвуглену.

Нарешті Магура встала на ноги. Така ж прекрасна, загадкова й абсолютно гола. Залізяка чомусь засоромився, хоча її нагота не збуджувала в ньому ніяких почуттів. Які вже тут почуття, після пережитого.

Магура посміхнулася батькові. Підійшла до льодяного Залізячиного сховку, торкнула його мізинцем і міцний лід розсипався на друзки.

- Пропадіть ви пропадом! – заволав Залізяка.

Магура лише посміхнулася і, вказавши пальцем на висяче камінне поле, сказала:

- Тобі туди. Тепер сам. Все, що могла, для тебе зробила.

- Я не просив! – буркнув Залізяка.

- Не дякуй – глузливо посміхнулася Магура,- там у Колі, ти будеш сам за себе, бо воно твоє, власне. Зумієш знайти з нього вихід, відправлю додому. Не зможеш – звікуєш вічність У Зазим’ї. Зі мною - зареготалася вона,- а життя зі мною не мед.

Залізяка піднявся й попрямував до страшного каміння. Після пережитого чоловіку стало байдуже, що з ним далі буде.

Залізяка дійшов до камінного Кола. Перун і Магура уважно дивилися на нього. Чоловік переступив обпалену землю, яка, мов траурна стрічка виділялася на фоні білого снігу, і зайшов у коло. В ту ж мить каміння важко опустилося. Між каменюками зіяли чималі тріщини. При бажанні, можна було б і дорослому чоловіку протиснутися. Та Залізяка не став цього робити. Відчував, що каміння його все одно не випустить.

Всередині коло було значно більшим, ніж здавалося зовні. Власне, воно було безкінечним. Як так - Залізяка не міг второпати.

Раптом, хтось торкнув його за плече.

- Тату! – прозвучав тоненький дитячий голос і Залізяка закляк. Нікому з його дітей не міг належати цей голос. Хлопці дорослі, а донька ще немовля.

Залізяка озирнувся. Перед ним стояла синьоока дівчинка. Когось вона йому дуже нагадувала.

- Я не народилася, тату? Ти не дозволив.

Тепер Залізяка згадав. Юля, одна з його «чергових проміжних». Як вона просила залишити дитину! Мовляв, нічого не потрібно, тільки допоможи на перших порах, доки на роботу вийти зможу. Далі – ні ми тебе не знаємо, ні ти нас. Він не дозволив. Сказав, у мене законні діти є.

- Мама більше ніколи народити не зможе,- зітхнуло дитя,- пити почала. Ти проходь, тату ось туди,- вказала дівчинка вперед,- там на тебе чекають.

Залізяка пішов за дитиною. Раптом, наче з повітря, перед ним став чоловік.

- Здоров, Миколо, старий приятелю! – промовив він і Сергійович впізнав Юрка. Покійного товариша колишнього.

- Ти,- тільки й зміг прохрипіти Залізяка

- Бач, яким чином побачитися вдалося. Я тут не один. З донькою та онуком.

Біля Юрка виникли дві постаті: молода похмура жінка в драних джинсах та хлопченя, з потворно вивернутою «вовчою пащею» замість рота,- донька наркоманкою стала,- пояснив Юрко, - коли ти мені в могилу вкластися поміг. Дружина з бізнесом не впоралась. По світу пішли. А донечка моя звикла до достатку. Опікав я її сильно, любив. А тут – з хліба на воду. В школі почали цькувати. Не витримала психіка дитини.

- А я – її син, - сказав малюк і ніжно торкнувся руки похмурої жінки,- коли мама побачила, кого народила, кинулася з вікна пологового будинку. Разом зі мною. Їй тоді дуже зле було, не тямила, що робила,- виправдовував матір малий.

- Привіт, мачо! – перед Залізякою постала Ольга.

- Ти теж?... – жахнувся він.

- Ні, жива,- криво посміхнулася жінка,- в реанімації зараз. Руки на себе вирішила накласти. Таблеток наковталася. Не терплю наруги. Мене, 12-ти річну, вітчим зґвалтував. Не знав? З тих пір не можу, коли мене силою торкаються. Крім гидливості до себе і всіх навколо нічого не відчуваю. А це моя мама,- Ольга виставила перед собою жінку, яка мовби зіткалась з повітря,- через тиждень у неї станеться інфаркт. Через почуття вини. Коли я була дитиною, вона не повірила мені. Побила навіть, веліла зачинити рота назавжди. І все життя підсвідомо почувала себе винною. Не витримало її серце…

Залізяка прикрив очі. Він раптом відчув, що страшенно втомився. Ніби на плечі поклали важку каменюку й він пройшов з нею з десяток кілометрів. Виявилося, що там поза Колом – страх був не справжнім. То був страх здивування, виживання. Він спонукав до дій, наповнював люттю й життям. Тут, у Колі, панував страх безвиході. Він сам створив це Коло. А від себе не втечеш.

- Але ж ви могли вчинити по- іншому,- спробував захищатися Залізяка.

- Як і ти, - гуртом відповіли його мучителі, ти сам створив своє коло.

Раптом чоловік побачив, що людей в Колі стає більше. Він упізнавав знайомі обличчя, яким завинив так, чи інакше. Вони сунули, мов привиди, не розбираючи дороги, здавалося, прямо на нього.

І Залізяка зрозумів, що вторгаючись в долю однієї людини, насправді, зачіпаєш безліч життів. І камінь на плечах, який він зараз відчуває – то відповідальність та жах за скоєне.

У чоловіка почала страшенно боліти голова. Через мить він відчув, як в ній, мов на радіохвилі невідомої частоти, лунають сотні голосів: «Пам'ятаєш, пам'ятаєш, пам'ятаєш…».

Залізяка обхопив голову руками, аби вона не тріснула. Хоча, краще, якби тріснула.

Він впав на коліна й почав вити, мов вовк. Знав – ще пара хвилин цього хору в його голові й він зійде з розуму остаточно. Запізніле каяття тіснило груди, не давало дихати. Залізяка не знав, що робити в такій ситуації. Хіба молитися. Спробував згадати, хоч «Отче наш». Не зміг. Тоді просто зашептав гаряче:

- Прости, Господи, мене! І ви всі, люди, простіть! І ти, Магуро! Не вмію сказати інакше!!!

Раптом в голові у Зазізяки закрутилося. Перед очима замиготіли велетенські камені Кола, біле обличчя Магури, золоте сяйво Перуна, обличчя тих, кого він зустрів уКолі. Калейдоскоп картинок злився в одну карусель і чоловік зрозумів, що це кінець. Його мозок просто не міг більше витримувати швидкої зміни картинок і тих емоцій, які вони викликали. Останнє, що відчув Залізяка, перед тим, як його огорнула темрява – власне падіння. Йому здавалося, що він летить довго, довго, безкінечно у невідому безодню.

«Це, мабуть, і є смерть,- подумав він на диво спокійно, - не так в же й страшно!»

... Отямився Залізяка біля тої ж ялини. Літо, зелень, лісова прохолода. Довго сидів, згадував. На чолі біліло сиве пасмо. Ще вчора його не було…