Заплющивши очі – не сховатись

Він досі не звик до цього. До затхлого солодкавого запаху гнилі, до повітря змішаного з попелом, до простягнутих рук, що з відчаєм хапали за поли плаща. До хриплих стогонів живих і вже мертвих.

– Обійти усі помешкання. Мертвих – винести за селище і розвести багаття. Хворих – розділити на тих, кому ще зможемо допомогти і тих, хто відійде сьогодні-завтра до мертвих. Для перших організувати підводи до цілителів у таборі. Здорових – у карантинний табір, – звучний голос настоятельниці Айли сік батогом. Рифмери, які тільки потрапили під її керування і ще мить назад розгублено м’ялись за спинами старших, розійшлись виконувати накази. У голосі Айли не було й відгомону паніки чи невпевненості.

– Я сподіваюсь, що ви двоє достатньо компетентні, щоб нарешті виявити проблему і позбутися її найближчим часом, – Айла зміряла його з напарницею поглядом. – Одне поселення можна списати на випадковість, два – це неприємність, три – початок катастрофи. Я ще можливо втерплю чотири, буде п’ять – особисто притягну сюди настоятеля Рейко і його прекрасних вічно зайнятих рифмерів, незважаючи на його ниття про заворушення, химер і так далі. Це зрозуміло?

– Цілком. Не займатиму ваш час, – Вейна вклонилась радше за звичкою, зараз було не до церемоніалу, зосереджуючись на тремтливій імлі обабіч опустілого будинку.

– Найте, опитай живих. Порядок знаєш, – і розчинилась в найближчій пітьмі.

Найт порядок знав.

Знайти поглядом ошелешеного диктаторською поведінкою рифмерів-цілителів чоловіка, до якого поки нікому не було діла. Взяти під лікоть і відвести у бік від наростаючого лементу.

– Пане, ми тут щоб вилікувати усіх кого зможемо. Хвороба серйозна і не пробачає зволікання, – поряд якраз хтось з рифмерів явив воду з повітря, проводячи нею над хворим, чи то щось перевіряючи чи може й зцілюючи. В кожного з рифмерів сила була індивідуальною, здатність впливати на воду ще не робила тебе цілителем. Але для простих людей демонстрація сили вже була доказом благословення рифмерів богом і додавала ваги їх словам. – Дайте відповідь на кілька питань, щоб ми змогли зрозуміти що сталось і зупинити це. Гаразд?

Найт продовжив після невпевненого кивка головою.

– Перед тим як оце почалось, хтось з вашого селища зник безвісти, помер насильницькою смертю? – Найт говорив м’яко і спокійно.

– Я не знаю… Не вернулися хлопці Мальчука. Пішли через ліс на ярмарок і не вернулися. То ще місяців два назад було. Ми всю стежку прочесали. Там ще туман такий був, гнилуватий. Ми думали то хлопці, але лиш кусок якогось звіра знайшли і всьо. Але до чого тут це? Тут зараза…

– Причини для такої хвороби можуть бути всякі, пане, – перервав його Найт. – Можна прогнівити когось або взяти щось недобре із руїн чи старих захоронень. Ви ж певно чули як то буває. Ми хочемо якнайшвидше покінчити з цим. То ж продовжуйте. Двоє зниклих хлопців у лісі. Ще якісь смерті?

– Стара Мельчука з горя захворала та й через пару тижнів зачахла.

– Вкоротила віку?

– Ні, бійтеся бога! То гріх!

– Перепрошую. А пан Мельчук?

– Як лихоманка почалась той пішов одним з перших.

– З Мельчуків хтось лишився живий?

Чоловік заперечно захитав головою.

– А де мешкали?

– Он та хата з розмальованими ставнями, – махнув рукою у бік покинутої хатини.

– Дякую, ви дуже допомагаєте. Ще щось?

І знову заперечливий кивок.

– Звірі не нападали раптом останнім часом?

– До чого зараз це… – глипнув на Найта, знітився і все ж продовжив. – Тут вовки водяться. Та й всяке є. Пару кіз задерли. Пси гавкали ночами тоді дуже і певно погналися. Вернулося кілька лиш. Але тоді вже почали хворіти, стало не до того. Та й що тепер ті пропалі, чи загризені. Що ті кілька чоловік, коли тут зараз по десять на дню, цілими сім’ями, – чоловік затрясся схлипуючи. – Вони мою жінку повели кудись, – махнув рукою в бік цілителів.

– Ми вже тут і зробимо все що в наших силах, – Найт стиснув його руку, втішаючи, – найгірше позаду.

Позаду, у клубках пітьми й туману ткались людські тіні, тих хто не змирився зі своєю наглою смертю і тепер жалюгідною рванню від живих себе тягнулись до рифмерів в спотвореній жазі до життя.

– Найгірше позаду… – прошепотів Найт і взяв себе у руки розтягуючи губи у лагідній посмішці. – Слухайтесь цілителів, вони не вперше з таким стикаються. – Потрібно було встигнути перевірити інформацію ще хоча б в когось з живих. Айла працювала так впевнено, що за годину-дві тут залишаться тільки трупи і багаття.

Жінка схлипуючи не сказала нічого нового. У неї захворів син.

Найт пішов до хатини Мальчуків. Не те, що він сподівався там щось знайти, та все ж піймав погляд Вейни, чия постать у темному плащі зливалася з сутінками. Через годину тут цілковито запанує ніч. Вейна крокувала до нього обминаючи нещасні душі, що тягнулись до неї – рифмери зачистять це місце потім, а зараз їм потрібно зосередитися на живих.

– Те саме. До лихоманки було досить тихо, як і в інших селищах. Двоє хлопців зникли в лісі, тіл не знайшли. Мати ніби померла з горя. Ще на кіз напав якийсь звір, без людських жертв.

Вейна уважно слухала сухий звіт.

– Криниці чисті, вода не заражена. Нещасні тут в основному тільки свіжі, – додала вона махнувши рукою в бік ще поки не чітких примар, з характерними від хвороби язвами на тілі. – Знайшла кілька старіших, рани як від розбійних нападів. Могли приплентатись сюди на цю життєрадісну атмосферу, – Вейна невдоволено скривилась заходячи у будинок.

За столом на кухні сиділа жінка. Зіщулившись, обхопила себе руками і тихо шепотіла: «Сідайте до столу, пора вечеряти. Сідайте до столу, пора вечеряти. Сідайте до столу, пора…».

Різко замовкла, кидаючи на них спраглий погляд.

Вейна розсікла її мечем ще до того як та підвелась.

Найт відвів погляд від колишньої пані Мальчук. Все ж інколи вони виглядають такими живими, справжніми і йому здається, що з під клинка має бризнути гаряча кров, що на нього поглянуть з відчаєм, що важке тіло має глухо впасти на землю здригаючись в агонії.

Звичайно цього не сталось. Нещасна скрикнула, завмерла на мить і розвіялась димкою. Може вона нарешті зрозуміє, що мертва і піде далі або загубиться у цьому котлі відчаю, в якому через епідемію вже варяться кілька сотень душ і за кілька днів знову сидітиме за столом. Така матеріальна для рифмерів і згусток повітря для простих людей.

– Тобто у нас нічого, – зітхнув Найт.

– Тут нічого, – підтвердила Вейна залишаючи хатину. – Пані точно зачахла від горя. В самогубців своя дорога.

– Все це немає ніякого сенсу. Що тут, що в інших селах ніяких особливих смертей. Кілька загубились в лісі, когось прирізали розбійники, п’яниця, дрібні нещасні випадки з смертельним кінцем. Повсякденність. Поселення навіть не сусідні. І цілком звичні напади на домашню скотину для сусідства з лісом, – Найт перелічував вголос, вулиця спорожніла. – Ніяких трупів чого б то не було у ближніх водоймах немає, аномальних скупчень нещасних теж – тобто не було до цього часу, поблизу ніяких старих храмів чи руїн про які нам було б відомо.

Вейна замислено потерла лоба.

– І все ж ці гнилі язви, лихоманки і марення так схожі на те, що викликають спотворені. Але спотворенні це тіло пустого самогубця чи рідше мішанина трупів і купа поглинених нещасних душ. Це сліпа ненависть до всього живого, особливо до рифмерів, і відсутність інтелекту як такого. Інстинкти звіра так, щось схоже на продуманий план аж ніяк. Відсутність слідів у вигляді пошматованих тіл і кривавої бані це нонсенс. І виходячи з того, що ми маємо, а радше не маємо, можна припустити, що або це не спотворений, або ним хтось керує, що в принципі неможливо, або спотворений мислить, що звучить ще неймовірніше і паскудніше, – закінчила роздратовано.

– Якщо епідемія результат дій чогось розумного, то яка мотивація? Смерть заради смерті, скупчення нещасних, завантаженість рифмерів цілителів? – Найт і сам відчував роздратування. І неспокій. Щось було не так. Вони ходять кругами більше місяця.

– Досить софістики. Ми марно облазили довколишні села з зараженими і без. Лишається знову ліс. Пройдемо стежкою, де мали йти Мальчуки. Може помітимо щось. Зайдемо на цей раз углиб лісу. Якщо нічого не знайдемо за кілька днів, таки доведеться евакуювати всі довколишні села, і з рифмерами настоятеля Рейко і солдатами намісника прочісувати тут гребнем. У гіршому випадку – випалити все вщент на милі навкруги. Ще однієї Чорної лихоманки орден може і не потягнути.

Найт кивнув, погоджуючись. Від яскравого багаття віяло жаром. Айла уже відбула, залишивши кількох рифмерів спалити мертвих.

Ряд тіл був довгим.

****

– Мамо, мамочко… Мамо, болить, – крізь сльози шепотіла його маленька дівчинка.

Район занурив тканину в холодну воду і поставив на розпеченого лоба.

– Зараз стане краще, легше. Все пройде моя мила, – він гарячково шепотів прикладаючи мокрі пов’язки на зап’ястки вкриті язвами, – я тут, тато з тобою. Тобі стане краще, тільки потерпи ще трохи, ще зовсім трішечки.

Поправив одіяло, взяв миску з водою, вийшов на двір набрати холодної.

Зігнувся навпіл схлипуючи. Він не може втратити ще і її, просто не може.

Розпрямився, заганяючи сльози. Вони нікому не допоможуть. Вдихнув холодне повітря.

Клята мряка, не давала розгледіти чи хтось їде, не давала розгледіти чи привезли знахарку. За якою поїхали день назад і її аж ніяк не могли б привезти так швидко. Аж ніяк.

Район повернувся у хату, підкинув дрова у піч. Поставив знову грітися відвар, поміняв знову нагріту пов’язку. Легенько, зовсім легенько стиснув руку Лілі, просто щоб вона знала, що тато тут. Що чекати зовсім трішки.

Зайшов у їх спальню, поміняти і їй компрес. Завмер.

– Ах.

Він на мить забув. Її компрес більше не нагріється. І все ж, якщо не знати, якщо не дивитися на нерухому грудну клітку, на блідість її шкіри, на гнійні виразки, то… Він поправив одіяло, ніби їй могло бути холодно.

– Лілі тебе дуже любить, але… не забирай її. Добре? Я про все подбаю, я все зроблю. Я знаю, знаю, що не вберіг тебе. Не зміг. Але ще не забирай її, не клич з собою. Вона ще така маленька. Їй ще треба вирости. Почекай, добре?

Він повернувся до кухні зачинивши двері. Його дружині більше не холодно.

Відвар нагрівся.

– Давай мила, випий трішечки. Стане легше, – від підняв голівку своєї донечки, підтримав спину і притулив до вуст горня. Вона зробила кілька ковтків, не розплющуючи очей. – Ось так, молодець. Ще трішечки.

Лілі зі стогоном опустилась на подушку не виринаючи з забуття. Район змінив знову нагрітий компрес.

Треба дочекатися ранку.

Він міняв компрес, грів клятий відвар і шепотів, що він тут, він з нею, і треба зовсім трішки потерпіти. Зранку прийде допомога.

Район на мить прикрив очі.

У двері грюкнули. Він зірвався з місця, щоб відчинити. Знахарка. Привели. Ще можна встигнути.

Жінка з посрібленим волоссям зайшла за ним, підійшла до його Лілі. Взяла за тонкий зап’ясток. Зітхнула. Похитала головою.

– Мені шкода.

– Ви ж тут, допоможіть їй! Їй же боляче! – він схопив знахарку за руку. Вони ж дочекалися.

Його відтягнули від неї сильні руки. Тримали.

– Район мені жаль, але… Вона вже померла. Кілька годин назад. Ти ж бачиш. Мені шкода, друже. Ми маємо допомогти тим, хто ще живий. Мені шкода, – його відпустили. Вийшли, навіть не зачинивши дверей.

Він сів біля Лілі. Взяв її маленьку долоню.

– Нічого, Лілі, нічого. Я тут. З тобою.

Нікчемні сльози скрапували на покривало.

– Давай я віднесу тебе до мами. Добре?

Він витягнув скалку з пальця. Десь там палало багаття. Але він не дозволив забрати їх. Район зробив гарну домовину, встелив її кращою ковдрою, поставив подушку з висушеними квітковими вінками всередину. Накрив їх гарним розшитим покривалом, щоб не замерзли. Його ніжна дружина, його мила донечка тепер разом, їм не боляче. Район зробив все, щоб їх не турбували, щоб їх не забрали, щоб вогонь не торкнувся їх. Вони це заслужили.

Пальці тремтіли, перед очима плило. Можна було б зачекати поки лихоманка візьметься за нього. Рано чи пізно це мало б статися. Але це довго, це непевно. І він заслужив зовсім іншого.

Район достатньо відійшов від горбика з свіжою землею, щоб не потурбувати їх. Перекинув через товсту гілку мотузку, добре змиливши її. Міцно прив’язав, шарпнув кілька раз що є сили. Примостив стілець. Став на нього. Накинув петлю на шию.

– Я вже йду мої милі, – і зістрибнув вниз.

Горло обпалило вогнем. Він смикався намагаючись вдихнути, дряпнув кілька раз мотузку і затих.

Не було обіцяного світла й тепла. Не було радості возз’єднання.

Була пітьма, неприємна вологість у штанях, масний холодний доторк до руки, щиколотки, живота. Район шарпнувся, намагаючись ухилитися від цього, відійти. Повіки були такими важкими. Він ледь розплющив очі і закричав.

Сиплий звук ледь вирвався з нього. Горло немов стиснуло кільцем.

Боляче.

До нього тягнулися безліч тіней. Їх спраглий погляд був спрямований тільки на нього.

Район шарпнувся з жаху. Ще раз і ще раз.

Тіло звела дивна судома. Мотузка обірвалась і він мішком впав на землю. Понівечені людські постаті чимось до цього відкинуті на кілька кроків, знову тягнулися до нього.

Район на силу звівся і побіг геть. Подалі від цього.

Сипле дихання ледь проштовхувалося через горло, але жах гнав його вперед.

Як тільки він піддасться їм, то… То станеться щось невідворотнє. Вони його… вб’ють? Але хіба він вже не…

Район оглядівся назад. У нього було відчуття, що він забув щось важливе.

Тіні сунули за ним не відриваючи поглядів.

Страх погнав його далі.

*****

Найт притулився до широкого стовбура стискаючи передпліччя. Глибоко вдихнув, видихнув. Кров зупинилася.

Вейна не церемонячись припекла собі долонею глибокий поріз на животі. В бою її самоконтроль давав слабину. Плащ місцями уже тлів.

Найт заплющив очі прислухаючись. Нічого крім шепоту кількох нещасних, що вже прив’язалися до них. Набридливі стерв’ятники.

– Поки відбились, – тихо сказала Вейна.

– Або нас загнали куди хотіли, – Найт озирався у котловині, в яку вони відступили. Туман з затхлим гнилим запахом стелився над землею. Ще кілька нещасних ткалися у тінях.

Вейна похмуро нахилилась над відрубаним від переслідувача шматком плоті з половину її зросту. Мішанина людських останків і тваринних рештків помережаних темними прожилками досі звивалася. Вейна втяла ще раз навпіл, шматки втратили в жвавості, але досі ворушились. В решті-решт від її зведеної долоні полихнуло жаром і обрубки згоріли корчячись. Плачі поглинутих нещасних поволі затихали.

– Все таки спотворені. Відносно свіжі і старанно вгодовані, – вдоволення в голосі не було. – Людські рештки з язвами. Коли щодня гинуть цілими сім’ями, люди не дуже стежитимуть за тілами: хто зна спалив хто чи тихцем поховав за якимось своїми обрядами. Ніхто не рахує мертвих. І якщо хтось з жаху наклав на себе руки нам теж ніхто не скаже. Як продумано.

Найт рубонув кілька нещасних, що підібрались ближче – чули його тривожність. Тривожність, ще не страх. Спотворені – це неприємно, але звично. Він звик.

– Я налічив чотирьох. Людські і тваринні тіла ще недостатньо прилаштовані, неоковирні, на вигляд не більше трьох місяців. Їм не стало б клепки.

– Комусь стало. Вичекали, поки ми не заглибились у нетрі лісу, йдучи по слідах людей, що шукали Мальчуків. Випустили тільки одного спотвореного, а коли ми його майже дістали, на нас кинулась решта атакуючи і відступаючи. Вони ховались за деревами від мого вогню і напосідали на тебе не даючи піднімати предмети, які могли б їм достатньо зашкодити. Перестань обманювати себе! Вони знають на що здатні рифмери. Нам треба забиратися звідси і доповісти про це настоятелю Рейко.

– Айла буде втішена, – Найт усміхнувся погоджуючись з Вейною і зосередився на гострих уламках скелястих порід.

Усередині стало холодно. Важким, вже давно рідним, обручом стиснуло грудну клітку. Серцебиття сповільнювалось. Дихання стало сиплим, але й не дуже потрібним. Уламки здійнялися вгору. Найт підкинув на край котловану Вейну, подумки потягнувши за її пронизаний сплавом пояс і ремінці, що обперізували грудину. Там, на горі котловини одразу полихнуло її вогнем. Подряпався вверх чіпляючись за коріння і виступи. Шкода, що поки підносити себе за ремені вдавалось через раз і то тільки після медитацій.

Ледь встиг виставити перед собою каміння, щоб уникнути удару від спотвореного, що за інерцією глухо скотився в котлован.

Найт встиг відтягнути Вейну від тварюки, що сікла кінцівкою-батогом, знову шарпнувши за ремінь. Підтягнув ближче до себе. Він захищає, вона атакує. Меч у її руці розжарився до червоного. Спотворені не люблять вогонь.

– Зверху! – крикнула вона.

Спину обпекло болем. Не встиг захиститись достатньою кількістю каміння, коли тварюка стрибнула з дерева. Ударив мечем навідліг стявши потворну голову повну гострих неоковирних ікл.

Потроху спотворені відставали. Рани від клинків рифмерів не гоїлися, а ятрилися і викликали пекельний біль. У такому темпі вони можуть…

Гучний рик-вереск десь із нетрів на мить похитнув зосередженість Найта. Втома і біль змусили запнутись. Він глибоко вдихнув повертаючи собі контроль.

Тварюки завмерли. Бездумний лютий напад – лиш би дістати, припинився. Вони з Вейною відступали не зупиняючись. Вогка земля ковзала під ногами. Рик-вереск повторився.

Найт ухилився від кинутого у нього шматка стовбура. Кам’яна брила мало не розплющила Вейну. Спотворені більше не наближались для ближнього бою. Нечувана наглість.

Серце збилось з ритму. Наступну кинуту в нього брилу він розвернув в повітрі збиваючи спотвореного разом з деревом. Щільне важке каміння, старі повалені стовбури, загублені кимось шматки залізяччя піднімались в повітря. Зараз Найту було дуже шкода, що рифмери не можуть впливати на живі істоти і він не може підняти спотворених, сплющити, роздерти, знищити. І все ж кількох добре пошматувало уламками.

Розпачливі верески поглинутих нещасних лунали то тут то там. Розпотрошені спотворені не могли швидко відновити цілісність.

Божевільна самовдоволена посмішка розцвітала на обличчі Найта.

Рик-вереск повторився.

Спотворений з безліччю людських і тваринних кінцівок кинувся на нього в самовбивчій атаці. Шквал уламків простромив його. Найт шарпнув за них відводячи разом з ними від себе і тварюку.

За тією була ще одна.

Її охопило полум’я Вейни.

Найта прибило до землі важкою палаючою тушею. Кістки затріщали ламаючись. Він потягнув на себе все, що ще тримав в повітрі, з останніх сил збиваючи з себе тварюку.

Вогняні батоги Вейни кресали повітря навколо неї. Вона втримувала трійку атакуючих від нього, даючи час звестися.

Найт відчував, що рани більше не затягуються. Серце вдаряло кривим ритмом. Він зціпив зуби підводячись. Божевільний шал відступав перед болем.

Найт спотикаючись побрів вперед – поки Вейна ще трималась. Чіплявся за гілки видираючись на пагорб. Зараз, зараз він її підтягне.

Не встиг.

Щось врізалося в нього збиваючи з ніг, тягнучи за собою вниз до тварюк і Вейни.

Найт глухо застогнав виплутуючись з чужих кінцівок. Сповнені жаху очі витріщались на нього. Чоловік вчепився в нього щось хрипівши. Зашморг не давав йому говорити. Найт розірвав його, але слів вже й не треба було. За горе-самовбивцею сунула стіна нещасних.

Найт шарпнув до себе Вейну. Та вдарила чистим полум’ям у нещасних, змушуючи їх розлетітися. Він відтягнув чоловіка з собою.

Тварюки були спантеличені, нещасні, що переслідували свою жертву теж.

Рик-вереск знову повторився, він був все ближче.

Нещасні розтікались налякані спотвореними.

Звук гучного ляпасу ошелешив Найта. Вейна вдарила своєю обвугленою рукою чоловіка.

– Це твоя вина! – прокричала вона. – Як ти міг допустити смерть своєї дитини і сподіватись після цього на щасливе возз’єднання. Думав повісишся і все? Ти не заслужив спокою! – вона вдарила його ще раз. Його шкіра покрилася дрібними тріщинками, що розходились від темного сліду навколо шиї.

– Я зробив все що міг… – видавив той з себе зіщулюючись.

– Не достатньо! Ти зробив не достатньо! – вона знову вдарила його. – Твоя вина і ти заслужив це все.

Гірке ридання душило його. Темні тріщини розходились. Він здавався, був беззахисним і нещасні відчули це простягаючи руки. Спраглі відчули це втрачаючи контроль.

Рифмер, що втратив себе найбільша принада.

Лютий рев зазвучав дуже близько. Гілки тріщали. Найт навіть не намагався підвестись. Підкинув Вейну, що міцно вчепилась в чоловіка, щосили вгору, вище дерев.

Павукоподібний спотворений з лютим ревом з кількох пащ кинувся вверх за ними.

Меч Найта прохромив істоту знизу добираючись до нутра. Водночас шарпнув Вейну з її розжареним клинком вниз, назустріч тварюці. Та простромила її зверху змушуючи спалахнути всередині. Лютий рев сповнений ненависті рознісся навкруги переростаючи у вереск болю.

Повз нього ошаліло пронісся понівечений спотворений не звернувши уваги. «Щоб його», – подумав Найт. Вейна відкинула новоспеченого рифмера атакуючи спотвореного. І тепер до нього сунула вся погань.

Найт потягнув меча з палаючої тварюки – Вейна його сама доб’є, кидаючи на переріз одному з спотворених. Той не ухилявся. Дяка генію, що зробив сплав, який навіть у такому стані легко піддавався контролю – відтяв добру половину. Але решту він не встигне.

Сира безконтрольна сила єдиним сплеском відкинула нападаючих. Хаотично піднімала і трощила речі.

Рифмер ламався.

Найт кульгаючи поплівся назустріч, на скільки вистачало сил відводячи вбік від себе найважчі предмети. Спраглих шматувало, нещасні понівеченою масою сунули до цілі поряд – попри все чули слабину.

Горе-самовбивця сидів з пустим поглядом в центрі бурі, яку сам і спричинив.

Найт обійняв його застібаючи браслети, що мали трохи вгамувати силу безконтрольних новоспечених рифмерів.

– Тихіше-тихіше. Зараз стане легше. Найгірше позаду, – він говорив, якісь заспокоюючі дурниці, загородивши собою від нещасних.

Вейна грубо відштовхнула його, знову давши чоловіку ще один ляпас. Той стрепенувся.

– Ти винен! – припечатала вона з впевненістю. Він звів погляд на ці слова. – Але наш бог милостивий. Спокутуй провину, допоможи іншим нещасним душам і возз’єднаєшся з своєю сім’єю. Оглянься! Твого дитя тут немає.

– Немає, – прошепотів він роззираючись. – Моєї Лілі тут немає.

– Вона хороша невинна дівчинка, тому її місце у кращому світі без болю і страждань, – тон її голосу став м’якшим.

– Моя дружина з нею? – він непевно озирався.

– Так, дівчинці і мамі добре разом. Вони у спокої, – Вейна лагідно усміхнулась. – А твоє місце тут з нами, ти повинен захисти їх спокій. Я Вейна, це Найт. Ми служителі бога. Як твоє ім’я?

– Район, мене звуть Район, – каміння глухо вдарялось об землю. Сила стишувалась.

– Район, ти нам зараз дуже допоміг. І це зарахується. А тепер можеш нарешті перепочити. Поки ми тут, до тебе не дотягнеться жодна з нещасних тіней, – вона накрила обвугленою рукою його повіки. Район впав у небуття від обезсилення.

– Пильнуй його, я допалю рештки спраглих і віджену нещасних, – вона якось з жалістю глянула на Найта. – Кому я це кажу? Просто не відключайся і спробуй щось зробити, щоб ти міг йти.

Покривавлену рвань, яка донедавна була його плащем, він потяв на шматки, щоб накласти шини на переламані ноги. Ліва рука не гнулась, про спину краще взагалі забути. Найт здавлено засміявся, уявляючи, в якому вигляді вони доплентаються до завжди охайної настоятельниці Айли.

Район не ворушився і за живого його прийняти було важко.

– Паскудство! – Вейна рідко дозволяла собі таке.

– Що трапилось? – Найт насилу звівся, не розуміючи звідки чекати небезпеки.

– Дивись, – вона простягнула йому невеликий шматочок обсидіану – теплого і пульсуючого. – Залишився в золі цього ревуна командира.

– Ох… Ти ж не хочеш сказати… – Камінь рифмера, що залишиться від них, навіть якщо тіло спалити вщент, останній шматочок плоті, що кам’яніє і запечатує душу в пастці. І він був всередині спотвореного, що знав як працюють рифмери. – Хіба це взагалі можливо? Спотворені не можуть дістати душі рифмерів. Ніщо не може. Навіть нещасні тільки захоплюють тіло, заточуючи свідомість рифмера в якомусь кутку.

– Камінь пульсує, душа чи те, що від неї залишилось ще там. Але знання спотворений отримав, як і достатньо самоконтролю, щоб цим скористатись. Ми їх сяк-так стримуємо через лють і тваринні інстинкти, а якщо таких як він буде більше… Якби не наш новенький, що ніби благав його роздерти, від нас залишилися б тільки ці камінці. Можливо, спотворений на це і розраховував. Ширив лихоманку повільно, заражаючи людей, що проходили через ліс. Достатньо, щоб мати мертві тіла і привернути увагу рифмерів і надто мало, щоб сюди загнали групу для знищення того ж Рейко. Якому це дуже не сподобається, але прочесати тут таки необхідно.

– Ти спеціально довела Района до зриву? – Найт перевів тему, нехай можливою катастрофою займається Рейко. Він і так зараз надто стривожений і втомлений. Ще трохи і сам піде тріщинами.

– Так. Осуджуєш? – Вейна посміхнулась, демонструючи, що причину його малодушності розуміє. – Звикай. Зараз мета цілком виправдала засіб. Не я його змусила лізти в петлю.

Вона закинула руку Района на своє плече. Найт взяв за іншу. Вони поволі попленталися. У Найта язик не повернеться назвати її слабкою, але Вейна виглядала хіба трохи краще ніж він. Ноги цілі, але з рук уже сходило м’ясо. Та й дихання було уривчасте.

– Не осуджую, цікавлюся.

– Цікався. Все таки я тут на кілька сотень років довше розважаюсь, – їй явно було досить зле, якщо вона підтримувала розмову своїм специфічним гумором. І все ж Найт збирався скористатись цією можливістю.

– Як ти зламала його так швидко?

– Просто вгадала. У його віці чоловіки зазвичай мають дітей. Якщо дійшов до петлі – їх нема вже на цьому світі. Смерть дитини люблячі батьки приймають як свою вину. Сказала йому те, що він і так вважає правдою.

– А коли заспокоювала? Те що його дочки тут немає?

– Дяка богу, діти нечасто застрягають тут. Іронічно, але чим більше ти хочеш забратися з цього світу, тим більше за тебе він чіпається. Самогубці в цьому плані повні невдахи. Діти ж з поняттям смерті мало знайомі і, може, саме тому серед нещасних їх мало. Якби його дочка залишилась, нам настав би кінець. Значна частина наших потенційних рифмерів вибуває, через те, що дорогі мертві члени сім’ї захоплюють їх тіла. Інстинкти, що штовхають самовбивцю тікати від нещасних до найближчого храму ордену чи іншого рифмера, підводять їх. Нам справді пощастило з його сім’єю і йому теж. Бути поглинутим нещасним і ворогу не побажаєш.

Він не спитав, чому вона збрехала Району про возз’єднання, про милість. Всім рифмерам брешуть, особливо спочатку. І йому колись теж. Боявся запитати Вейну, а чи була в неї сім’я, діти. Надто вже глухо звучав її голос насамкінець.

Таки добре, шо в нього за того життя не було дітей.

– Спершу до табору цілителів?

– Так. Я взяла кілька шматочків отого спотвореного для Айли. Може допоможе боротись з заразою. Та й буде куди швидше якщо з Рейко справу матиме вона.

Найт тягнув Района. Врешті таки не витримав.

– Камінь був тільки один?

– Це ще нічого не означає, – Вейна підтягнула свою ношу вище, – але один. Можеш не дивитися на мене так. Я й сама розумію, що раз це був рифмер з досвідом, то десь мав бути хоча б ще один партнер. Ніхто не відпустить рифмера самотою.

– Рейко вчепиться в нас як кліщ, – зітхнув Найт. Нарешті вони вибралися з лісу. Тепер їх орієнтиром була багаття в далині.

Хоча спотворені і були знищені, це не зупинить лихоманку водночас. Люди помиратимуть. Мине досить часу перш ніж все тут повернеться у норму.

Найт все ще намагався звикнути до цього.