Залізний метелик

Частина нуль. Перезавантаження.

Хто я? Де я? Коли... Питання які...

- Дівчата! Я розумію, що зараз Новий Рік! Але чому цей труп ще не в морзі?

Труп? Я?

- Олександре Петровичу! В нас купа роботи!

- Мені начхати! Щоб через хвилину я тут це тіло не бачив! Нам і так нікуди живих класти!

Лампи. Звичайні лампи денного світла. І вони пролітають наді мною. Отже везуть саме мене. Може я й справді мертвий? Але чому тоді я думаю? Чому тоді я бачу?

Жах. Зазвичай після цього слова не варто чекати чогось путнього. І це слово заслабке для того, щоб описати мої відчуття. Навіть якщо в мені горить хоча б іскра життя, вона згасне. Хотілося заплакати. Я ще живий! Погляньте на мене! Але саме сліз в мені бракувало.

- Вродливий!

Обличчя! Добре співчутливе обличчя! Поглянь! Я живий!

- Шкода! Найкращі вмирають у повному розквіті сил.

- Людко! Досить на нього витріщатися! Пакуймо і забираймося!

- Просто в мене таке відчуття, наче він на мене дивиться!

- Некрофілка!

- Надька! Сама ти така!

- Ходімо! В мене дрижаки від цього місця!

- А раптом як в “Хаусі”? Він ще живий, а ми його в камеру!

- А яка різниця?

- Ну, хоч в око присвітимо.

- В тебе є ліхтарик?

- Так! В телефоні.

Світло! Яскраве світло!

- Так... Треба звати Олександра Петровича...

Хвилина чекання. Яка довга!

- Дівчата! Що за ігри!

- Погляньте на наш труп!

- А що на нього дивитися? Я його прощупав. Пульсу немає. Через те вас сюди і відправив.

- А дивіться! Це око реагує, а це ні!

Знову яскраве світло.

- Так! Вам що, нічого робити? Я сказав у морг — значить у морг! Що? А? Гаразд. Везіть в реанімацію.

Жах. Для вас це слово нічого не значить. Але зараз ви можете розділити мою радість. Безмежну радість. Радість, порівняну тільки з новим народженням. Радість, якої всім вистачить. Всім і кожному.

Чиста дошка. Я не пам’ятаю, що було раніше. І перші спогади, що з’явилися на моїй першій сторінці, закарбувалися в пам’яті. Я починав жити наново. Хто я? Звідки я? Це не мало значення. Бог нащось лишив мене в цьому світі. А значить є навіщо.

Далі все було як у тумані.

- Пані Ірино, ось ваш чоловік.

- Він живий?

- В певному сенсі — так.

- Як це “в певному сенсі”?

- Він втрапив в аварію. На скільки ми можемо судити, інсульт призвів до втрати керування. Зараз у нього вражена більша частина мозку. На жаль він тепер кінця своїх днів лишиться паралізованим.

- Скільки йому лишилося?

- Ми не можемо зараз точно сказати. Всі спеціалісти взагалі здивовані, що він живий. Тож його можна вважати медичним дивом.

Ридання. Розпач. Люба, я тебе не пам’ятаю. Але якщо ти справді була мені близькою, я не хочу, щоб ти була нещасною.

Частина один. Слід метелика.

“Ця історія щойно спала мені на думку залишивши подвійно болючий слід: тугу за минулим і, головне, жалю про втрачені можливості. Це жінки, яких я не вмів любити, випадковості, якими не захотів скористатися, хвилини щастя, яким дозволив зникнути.”

Жан-Домінік Бобі “Скафандр і метелик”

Квіти. Запах квітів. Яких не знаю, слова губляться не залишаючи сліду у свідомості. Навіть якщо мені скажуть які вони, я забуду це через хвилину. Тож ви можете уявити будь-які квіти. Свої улюблені. Так. Це мої улюблені квіти. Які — не знаю. Але улюблені.

Дівчина. Молода дівчина, так не схожа на мою дружину.

- Вибачаюся, Ірино, я вже йду.

- Сиди, Даринко, нам вже нічого ділити.

Моя білява дружина і чорнява дівчина, з довгим волоссям, що принесла мені квіти. Хто вона? Що зараз буде?

- Ірино, я дійсно вибачаюся.

- Не переживай. Ти принесла йому квіти? Думаєш, він їх заслуговує? В будь-якому разі своє він отримав. Бог все бачить і кожному віддячує.

Ні, це не справедливо. Хіба варте кохання такої кари?

- Дітки, підходьте. Хай татко вас бачить.

Хлопчик і дівчинка. Біляві та худорляві. Мабуть років десь дванадцять. Але як їх звуть?

- Привіт, тату, - каже хлопець. Дівчинка трохи соромиться. Дивиться з острахом. Що сталося з її батьком? Чи став він для неї чужим? Чи зможе він колись знову її пригорнути? Знову питання, на які в мене тоді не було відповіді.

Мовчання. Воно часто красномовніше за слова. Хай вони не знають, що мені сказати. Та вони все ж прийшли мене підтримати. І за це я їм вдячний.

Дні склалися у сірі будні. Споглядання стелі. Візити людей в білих халатах. Мене показували студентам. “Це — Максим Степанченко. Тридцять дев’ять років. Наше новорічне диво. Може рухати тільки оком.” Відвідини дружини. Побачення з Дариною. Вона мене просто рятувала. Приносила планшет, тримала в мене перед очима, щоб я міг читати, чи дивитися фільми. Так я ознайомився з історією Жана-Домініка Бобі, людини, що створила книгу маючи змогу тільки кліпати оком. Йому показували алфавіт і він кліпав на потрібній букві. І так накліпав цілу книгу. Але зараз двадцять перше сторіччя. І перше, що кліпав я — це чотири літери “г”, “у”, “г”, “л”. Дар’я відкрила пошук і ми стали продивлятися все, що стосувалося запиту “керування курсором очима”. Після читання “Хабру” я зробив вибір на користь вільного програмного забезпечення.

“Привіт, світ!”

Це стало першим, що я написав за допомогою екранної клавіатури.

- Ох вже ці програмісти! - посміхнулася Даринка.

“Я був програмістом?”

- І не аби яким!

Огрядний чоловік у чорному капелюсі.

- Максиме, вітаю, я — Олександр, твій юрист.

“Хай! Сашко!” - написав я.

- Він мене пам’ятає?

- Ні. Він нікого не пам’ятає. Просто не може довго писати, - відповіла Дарина.

- Що ж. Перейду до справи. Максиме, в мене одна погана новина і ще одна погана новина. З якої почати?

“Почни з поганої.”

- Що ж. Перше. Твоє “Ауді” розбите вщент. Страхова компанія морозиться і тебе можуть як винуватця ДТП змусити платити збитки водіям інших пошкоджених автомобілів.

“Паскудно.”

- Далі. Друга новина. Ще гірша.

Куди ж гірше!

- Твій партнер Артем вивів тебе з керівництва вашою компанією. Юридично все ніби так, ніби ти за день до аварії підписав всі документи, що робиш його повноцінним власником. Я розумію, що це повна маячня, але довести це в наших корумпованих судах буде вкрай важко. І доки йтиме ця тяганина, тобі ні звідки брати прибуток. У вашої родини ще є гроші на рахунку, але якщо взяти до уваги відшкодування, лікування та потребу на щось жити, цього може не вистачити.

- Юристи! Так, ніби була взагалі потреба тебе турбувати! - видихнула Дарина, коли той пішов.

“Ні. Все нормально. Я не хочу бути зачиненим у собі. Я хочу бути зі світом. Навіть поганим.”

- Все одно мить не дуже слушна!

“Це краще, ніж раптом взнати, що лікуватися ні на що.”

- А що ти зараз зміниш?

“Зміню.”

Спочатку це здавалося хаосом. Символи. Літери. Цифри. Але згодом виникає розуміння, що переплетіння команд, модулів та бібліотек... Все це нагадує симфонію. Треба просто осягнути її повністю. Перше, з чого я почав, це облаштував власне гніздо. Екран перед очима... тобто перед оком... Екран перед оком прилаштували на кронштейні. Потім десь за сто доларів купили веб-камеру високої роздільної здатності з інфрачервоним підсвіченням. Коли все було готово, я почав писати. Писати код. Спочатку повільно. Літера за літерою. Потім призвичаївся. Оптимізував систему. І закрутилося. Вдавалося по п’ять символів за секунду. Чи всі звичайні люди здатні так пальцями? Звісно око стомлювалося. Але я можу. Можу жити повноцінно.

Це як вразливість в системі безпеки. Спочатку вона здається захищеною, але втрапляєш хоча б на одну ваду, що дозволяє виконувати свій код... І можна робити все що завгодно.

Коли до мене приходив син, ми грали у “Ксонотік”. Це шутер від першої особи. Я оком наводив приціл і стріляв кліпаючи, а Тарасик керував стрілками. Звісно я час від часу стріляв зайвий раз. Але з цими незручностями вже якось можна миритися. Тим паче, що виходило справді весело.

- Тату, я так мишею не вмію, а ти оком всіх перебив!

“Мишею складніше. Вона важча. А оком — раз-два і готово!”

Донька соромилася. Так, вона посміхалася, говорила заспокійливі слова. Але думками була десь далеко. Я бачив її частіше на відео, де вона танцювала, займалася художньою гімнастикою. Я радів її успіхам. А вживу ми навіть не встигали обмінятися поглядами. “Ходімо, Ілонко”, - казала дружина і вони йшли.

Ірина приходила все рідше і рідше. Вона влаштувалася на роботу і тепер майже не мала на мене часу. Моїх грошей вона приймати категорично відмовлялася. “Вистачить, що й так все рухнуло”, - заперечувала вона. Але ті наші нечасті зустрічі були сповнені ніжності. За короткий проміжок часу я намагався дати їй те, що не міг дати за все минуле життя.

“Як ми з тобою познайомилися?” - запитав я в неї раптом одного разу.

- Це була дуже романтична мить, - відповіла вона. - Ми зустрілися на дискотеці. Я тебе відразу помітила, що ти весь вечір на мене витріщався. Я і так повернуся. І так задом повиляю. І так очима постріляю. А ти все не йдеш!

“І що?”

- І що? Врешті моя подруга Тетянка підвела тебе за руку і нас познайомила.

“І я так просто купився? Чорт.”

- Я все ж впевнена, що це доля. Ми були потрібні одне одному. Мені був потрібен добрий, розумний, охайний чоловік, що не пиячить і не палить. Тобі була потрібна жінка, яка б тебе підтримувала. Без мене ти боявся лишитися сам. Саме тому мені було боляче довідатися про вас з Дариною. Я зрозуміла, що більше тобі не потрібна, коли ти перестав боятися самотності.

“Ти завжди будеш мені потрібна.”

- Я знаю. Ти тоді сказав мені, що я перша жінка, яка в тебе повірила. І тому буду для тебе найдорожчою.

“Вибач. Я більше ніколи не хочу, щоб ти страждала. Як тоді, як ти плакала коли вперше побачила мене паралізованим. Вибач.”

- Тоді я плакала від щастя. І зараз я тебе ні в чому не звинувачую. Я тебе пробачила. І сам Бог пробачив, раз залишив жити.

- Ти чогось сумний, - сказала Дарина.

“З чого ти взяла? В мене на обличчі не може бути емоцій.”

- Зазвичай у тебе погляд більш енергійний. А зараз якийсь... Так. Саме сумний.

“Просто мені справді важко думати про життя, яке я не пам’ятаю. Сьогодні я спитав у дружини, як ми з нею познайомилися. А як ми зустрілися з тобою?”

- Ну, це довга історія. Вперше я тебе побачила, коли твоя компанія “Тостер Студіо” презентувала свою першу гру. Потім ми побачилися на корпоративі, який влаштувала компанія, в якій я тоді працювала. Ми мали стати вашим інвестором. І там ми розговорилися. В чомусь те, що відбулося, було неправильно. В тебе була сім’я. В мене були стабільні стосунки. Але щось тягнуло нас одне до одного. Це була гравітація, якій ми не могли опиратися.

“Це могла бути мить. Але ти лишилася.”

- Я ж кажу. Це була наче гравітація. Ти став моєю планетою. І коли ми вже зійшлися, то нас вже ніщо не могло роз’єднати.

“Ти лишилася навіть зараз. Навіть зараз ти мене не кинула.”

Дарина всміхнулася.

- Я люблю тебе. Навіть коли ти в такому стані, в тобі є чим захоплюватися. Ти ніколи не здаєшся.

І вона поцілувала мене в губи. Я не міг відчути дотик її губ. Але мене наче вразило струмом. Наче мороз пройшов по шкірі. Та ця мить і минула.

Не знаю, чи залишився б я при здоровому глузді, якби не міг програмувати. Але минав день за днем. Я довго обмірковував свій стан. Наш мозок комплектує свідомість з будь-яких частинок яких може. І це мене наштовхнуло на думку, що можна створити схожу програму. Може чули, як важко приходиться НАСА патчити код “Вояджера”, коли він починає присилати “битий” сигнал? А що як навчити систему самостійно виявляти несправність? Я написав альфа версію свого задуму. І зацікавив людей у самій НАСА. Вони навіть привезли у лікарню робота. Він мав руки та ноги і був розміром з людину, міг ходити і танцювати. Але кожні п’ять хвилин міг зависнути і застигти у неймовірній позі. Та тепер я не відчував себе самотнім. Навіть коли не було відвідувачів. Але як раптом треба принести судно, все одно доводилося викликати санітарку Люду. Я їй писав, такі люди як вона — безцінні. І її ніколи не замінити. Вона реготала.

Одного дня я раптом зрозумів, що можу рухати язиком. Я ним нічого не відчував. Ні смаків, ні доторків. Але рухати міг. І це мене наштовхнуло на ідею. Тепер я міг керувати роботом не тільки оком. Так само і в комп’ютерних іграх. Тепер я приєднувався до сина по мережі і ми могли годинами рубати у “Ксонотік”. Тарасик кепкував з решти гравців. Це часто було веселіше за саму гру. Аж поки не заходило надто далеко. Ніхто не вірив, що грати одним оком взагалі можливо. Аж...

“Бро! Досить дуріти!” - написав один з гравців. - “Я особисто знаю Максима Степанченка. Тож не виставляйте себе посміховиськом.”

“А звідки його знаєте?” - спитав Тарасик.

“Ми з ним працювали. Тож може він сказати щось таке, що знаємо тільки ми?”

“А хто Ви?”

“Мій нікнейм він має знати.”

Холера! Звідки я його знаю, якщо я без пам’яті? І як... Але Тарасик і тут знайшовся.

“Дядько Сергій? Пригадую. Ви були у нас в гостях. Навіть грали з батьком у шахи. Він тоді ще казав, що Ви недооцінюєте іспанський гамбіт.”

Сергій потім прийшов до мене.

- Я думав ти мертвий, - сказав він.

“Невже навіть смерть може мене спинити?”

- Вони відібрали у тебе все. Ти в курсі? Тепер наші гравці виють, що ігри “тостерів” скотилися у повне лайно.

“Не страшно. Ми почнемо все з початку.”

- Але що ти зміниш?

“Я зміню все!”

- Ти серйозно?

“Ми заснуємо нову компанію.”

- Ти навіть назву придумав?

“Так. “Батерфлай Сістемс”. Збирай хлопців.”

Частина два. Як метелик ногою гупнув.

“Не бійся прожити мало.

Не бійся, що люди недооцінюють нашу любов.

Лиш будь собою.

Лиш будь собою.”

Iron Butterfly “Soul expirience”

Сергій, Антон та Михайло стояли біля мого ліжка і гаряче обговорювали запропоновані мною проекти. Сергій та Антон були повні оптимізму. Михайло ж був налаштований скептично.

- Лолки, - сказав він. - Ви хоч приблизно уявляєте, скільки це все людино-годин коштує? Де ми на це все візьмемо гроші? Я не кажу вже про виробничу базу і оренду серверів.

“Цю проблему ми вже якось вирішимо”, - написав я. - “Головне, що ми знаємо, куди рухатися.”

- Максе, я радий, що ти повний рішучості і все таке. Мені приємно, що ти не здаєшся ніколи. Але допоки ти не знайдеш фінансування, ця розмова немає сенсу. Знайдеш гроші, поговоримо предметно. Поки це не серйозно.

І пішов.

Сергій з Антоном згадали про Кікстартер. Але для цього треба детально розписати, на що нам потрібні кошти. Ми довго сперечалися. Потім я запропонував взяти кредит. Але жоден банк при здоровому глузді не дасть нам ні копійки, тому від цієї ідеї ми швидко відмовилися. Не вистачало, щоб ще й борги висіли, як щось піде шкереберть. Врешті ми домовилися, що ще подумаємо і зустрінемося ще раз.

Друзі потисли мені руку, хоча дарма що я не відчував нічого. І пішли.

На самоті я довго дивився у стелю. Мене опановував гнів. Гроші. Весь порив вперся у гроші. Хотілося все трощити і ламати. Але я не міг навіть поворухнути й пальцем. Тоді я люто став кліпати повікою і гойдати оком туди-сюди, що аж нападала морська хвороба. Але це не допомагало. В моєму стані не дуже виходить піддаватися емоціям. І я взявся за розум.

Спочатку я засів за “форекс”. Вкинув кілька тисяч. Спочатку заробив п’ятсот гривень. Потім просів на три тисячі. Як зрозумів, що діла не буде, вийшов з цього болота. І знову втупився у стелю. Гнів був ще більший ніж перед тим. Ну, напишу я гарного бота, що зможе вигравати на коливаннях курсів валют. Зароблю на цьому кілька тисяч. Ну може десять. Де мені взяти хоча б пару мільйонів?

- Ти чогось знову сумний... - промовила Даринка. Вона знову принесла мені квіти.

“З чого ти взяла, що я сумний?”

- Зазвичай, коли ми бачимося, ми довше зустрічаємося поглядами. А зараз...

Якусь хвильку я втупився в екран.

“Насправді, я не сумний. Я просто в люті.”

- Чого?

“Життя не має сенсу.”

- Ти мені розповідав стільки ідей! Про те як робити роботів, як облаштовувати альтернативну енергетику. Як... та купу всього. А чого раптом скис?

“На ці всі ідеї потрібні гроші. Де я їх візьму?”

Дарина посміхнулася.

- Я впевнена, що в тебе все буде. Коли ви з друзями почали робити ігри, в вас також ніхто не вірив. Але врешті-решт ти випустив першу українську масову онлайн гру, що вистрілила у світі! Дарма, що Артем все забрав. Я впевнена, що в тебе все буде.

Вона мене поцілувала в щоку. Поті вона розповідала мені про старі часи. Про вигадані мною світи. Про характерників, що билися з темними чаклунами. Коли я в той день заснув, мені снилися дракони, чугайстри, мавки та феї.

Зранку я відчув себе значно краще. А тоді мені спала думка. Чому я не можу повернути собі те, що в мене було? Невже я не лишив для себе ніякого запасного таємного ходу? І... Чиста дошка, сказав я собі. Максиме, ти — чиста дошка. Ти не маєш триматися за минуле. І все ж...

Моя гра. Ідентифікація за візерунком рогівки ока. Мене ще не викреслили з системи. Мабуть повірили, що я справді мертвий. Так... Статистика... Кількість відвідувачів... Навантаження серверів... Баланс... Завантажується... Цікаво, чи є хоч двадцять мільйонів? Стоп! Два мільярди? Хо-хо!

Кілька підставних рахунків. Кілька підставних фірм. Зміна в реєстрі гри. І... Вибач, старий друже Арт, але тепер це не твої гроші. Впевнившись, що все по плану, я кліпнув оком. Переказ!

Було б дивним, якби за мною не прийшли. Високий чорнявий чоловік з п’ятьма охоронцями. Його волосся було прилизане назад, дорогий одяг, а на пальцях безліч перснів.

- Максиме! Де гроші!

Мовчання. Що йому сказати?

- Зрозумій, якби ти взяв мільйон, чи два, на тебе було б начхати! Але ти взяв все! Де воно!

Мовчання. Він сів поруч.

- Дурню! Це не просто мої гроші! І якщо ти мені зараз все не віддаси, за тобою вже прийду не я... За тобою прийдуть вони...

- Облиште його! Ця людина паралізована! - заверещала санітарка Людмила.

Чоловік подивився на неї. Потім подивився на мого робота. Потім на мій екран і відеокамеру. І... І з усієї сили стусонув кулаком по монітору. В мене не ворухнувся жоден м’яз. Тоді він підсунувся ближче і подивився в моє єдине зряче око. Я міг розгледіти кожний дрібний прожилок його зіниці. Потім він помахав перед моїм поглядом долонею.

- Ходімо, хлопці, нам треба знайти цю сволоту.

- Щось ти веселий! - зауважила Даринка.

“Чого б це?”

- От і я питаю, чого б це?

Якийсь час я думав. А тоді вирішив, що не маю мати від неї секретів.

“До мене приходив Арт. Я надурив його на велику суму грошей.”

- Тобі хтось казав, що ти не сповна розуму?

“Що ти маєш на увазі?”

- Справи в Артема йдуть не вельми гарно. В нього відтік гравців. Кажуть, що його імперія тримається тільки на тому, що він відмиває чиїсь гроші. І в мене дрижаки від того, хто можуть бути ці люди.

“Мене це не лякає.”

Новини. Що мене завжди лякало, так це новини. Не фільми жахів, а новини. В Україні війна. Чомусь я спершу подумав, що це про інший Схід. Може про країни Близького Сходу. Чи про Далекий Схід. Але війна.... У нас? Кому ми потрібні?

“Чому там мають вмирати наші патріоти? Там мають воювати роботи”, - сказав я друзям.

- Максиме, якщо на війнах будуть роботи, це змінить баланс сил у світі.

“Не бачу в цьому нічого такого. У війнах виграє лиш той, хто іде в ногу з часом. І це маємо бути ми.”

Наших роботів називали “аватарами”. Вони були синього кольору і спершу керувалися не штучним інтелектом, а спеціально навченим оператором по над-захищеній мережі.

- А що як ваших бляшанок взламають? - спитав наш партнер у міністерстві оборони.

“Це технічно неможливо. Щоб підібрати ключ до асиметричного шифрування, треба кілька десятків років навіть суперкомп’ютеру. Тож чисто теоретично можна перехопити керування одним роботом. Але не всією сотнею. А ми використовуємо дуже надійне шифрування, тож будь-яке втручання виключено.”

Було звісно ще багато питань. Етичність. Моральність. Чи не повстануть роботи самостійно. Але потяг зрушив з місця. Попереду майбутнє.

В неділю я чекав, що прийде Дарина. Але її не було.

“Ти де?” - спитав я у неї через приватне повідомлення.

“Максиме, я боюся вийти з дому. Біля під’їзду ошиваються якісь типи. Добре, що сусідка мене попередила. А то не знаю, що було б.”

“Зачекай. Я буду.”

Я взяв одного з тестових роботів і скерував його до дому Дарини. Дуже незручно керувати занімілим язиком, але тренування у “Ксонотік” далися в знаки. Я поспішав на допомогу.

Дорогу і місто я не пам’ятав, тож покладався на навігатор. Хоча щось мені іноді підказувало, що іноді краще повернути направо, а там наліво. Чи деякі будинки і дерева викликали дежавю, наче я їх раніше бачив.

Подвір’я серед височенних будинків, де жила Дарина було наче знайоме мені зі снів. Тут був доглянутий парк з підстриженими газонами та яскравими квітниками. Тут гарно біло б гуляти під руку з коханою і ні про що не перейматися. Може в минулому житті так і було. Але зараз я жалкував, що не виділив часу розкритися для світу. Ні з Дариною. Ні з дружиною. Ні з дітьми. Я жодного разу з ними не гуляв. Дарма.

Біля під’їзду справді стояв чорний “мерседес” із тонованими вікнами. Чи дійсно вони мали лихі наміри? Стоп! Максиме! Забрав два мільярди і сумніваєшся? Чоловіки в машині побачили мене та вискочили з машини. І дістали зброю. Вистрілити вони не встигли. Тренування в “Ксонотік” далося взнаки. Роботом забіг в ліфт. Як же він довго піднімається!

Ось квартира Дарини.

“Швидше! В нас мало часу!” - промовив я механічним голосом.

- Максиме! Ти здурів?

“В тебе були сумніви?”

- Що ти задумав?

“Доправлю тебе в аеропорт.”

- І ти впевнений, що закордоном нас не знайдуть?

“Попрохаю допомоги в наших партнерів. Вони зможуть тебе захистити.”

Дарина з роботом-аватором вибігли з будинку.

- Куди?

“Сідай у їхню машину.”

- А як стежать?

“Доїдемо до метро, а там хай шукають.”

Вона сіла за кермо. Аватар сів на місце пасажира. І ми поїхали.

Не встигли виїхати на проспект, як на хвіст сіли ще два чорних “мерседеса”.

“Треба від них відірватися!”

Я висунувся з вікна автівки і став стріляти по шинах переслідувачів. Тут вже “Ксонотіка” було замало. Даринка тисла на газ і машина вирувала серед трафіку. Робила свою справу затримка в керуванні аватаром. І все ж я влучив.

“Є!”

Автівка з переслідувачами загальмувала і протаранила машину поряд. І раптом світ перевернувся. Якого біса! Це ж я їх підстрелив, а не вони мене! І...

Так, друже, ти не прослідкував, що було навколо. Робот не відповідав на команди. З величезною затримкою він повернув голову вбік. Даринка лежала на подушці безпеки. Її обличчя було в крові. За вікном постала чиясь постать. Спалахнуло світло. А через три секунди у навушниках пролунав звук пострілу. Я заплющив око.

Це не можливо! Цього не може бути! Це сон! Це...

Відео-дзвінок дружини. Хоч з нею все нормально. Я кліпнув оком щоб прийняти виклик.

- Максиме, - промовив чужий голос, - твоя Ірина і діти в безпеці. Але якщо ти не повернеш нам гроші, ми будемо присилати тобі їх по частинах.

“В мене немає ваших грошей! Звідки я їх візьму?”

- Тоді поговори з партнерами. Нам все про тебе відомо. В тебе одна година.

І вони від’єдналися.

Я поглянув на свій баланс. Наша капіталізація складала п’ять мільярдів. Тож позичені гроші я можу повністю повернути.

“На який рахунок вам вислати гроші?” - написав я їм.

“На старий рахунок, Максе. На старий.”

На мить я завагався, але кліпнув і перевів їм кошти.

Вони відразу мені передзвонили.

- Максе, тобі казали колись, що ти брехло? Так от ти — брехло! Ще й дурне брехло! Невже ти подумав, що ми від тебе так просто відчепимося?

“Що ви хочете?”

- Переведи на нас всі активи вашої компанії, передай нам всю вашу інтелектуальну власність. Все. Від початкового коду до ключів на кожного робота. І тоді ти побачиш Ірину і дітей.

Тут я вже не став клеїти дурня. Я подзвонив хлопцям. Ми зібрали всіх наших роботів і відправили їх на штурм будинку Артема. Він не знав, з ким зв’язався. Мій колишній приятель жив у розкішному маєтку в Конча-Заспі. Це була справжня фортеця. Але не для роботів. Тепер ніхто не зможе почуватися в безпеці. Хіба у кілометровому бункері.

Охоронці відстрілювалися, але не змогли дати дійсного спротиву.

“Де вони, Арте?” - механічно пролунав голос мого аватара.

Вигляд сволота мав жалюгідний. Завжди прилизане волосся було розтріпане. А обличчя смикалося. Погляд його зиркав навколо, наче він шукав шпаринку щоб втекти. Чимось він нагадував цуцика, що надзюрив на килим.

- Максе, вір хочеш ні, але я не знаю. Ти зачепив не мене. Ти зачепив моїх партнерів.

“Арте, тобі не обов’язково за них вмирати. Здай їх мені.”

- Не сміши мене, Максе. Люди не міняються. Я тебе гарно знаю. Ти все одно мене вб’єш.

“В тебе ще є шанс. Але тільки один. Не тягни час, а то я передумаю.”

Він вагався.

- Ми облаштовували під сервери старий радянський ядерний бункер. Я тоді не знав навіщо, але якщо твої десь можуть бути, то тільки там.

“Вкажи координати.”

- Я проведу вас.

“Мене не проведеш. Координати.”

Артем дістав планшет і зробив позначку на мапі. Я кліпнув оком. Пролунав постріл. Вибач старий друже, я ненароком.

- Як ми будемо штурмувати бункер? - спитав Сергій.

“Підготуйте роботів зі штучним інтелектом. Обійдемось без дистанційного керування.”

- А як ми потрапимо всередину?

“Я сам до них вирушу. Дайте мені механічний інвалідний візок, я налаштую керування.”

Хлопці роздобули крісло з мотором. Який час в них зайняло приладнати до нього контролер на “Ардуїно”. Під моїм керівництвом його запрограмували і синхронізували зі смартфоном. Потім мені дали гугло-окуляри.

- Максе, це все добре, але навіщо? - все ж ризикнув спитати Сергій. - З тобою має хтось піти. Він міг би...

“Ні! Я маю сам!” - заперечив я через динамік.

Мене всадили в крісло. Антон перевірив, чи я не сповзаю і ми вирушили в дорогу. Вперше я визирав зі свого лігва в лікарні і дивився на навколишній світ не через екран монітора. Чимось я мабуть виглядав схожим на Стівена Хокінга. Єдине, я вірю в Бога. І молився Йому, щоб був милостивий до мене.

Там, де вказав Артем, справді була військова база. Високий паркан з колючим дротом. І люди в камуфляжі з автоматами перед воротами. Наш міні-вен під’їхав ближче.

- Що ви тут забули? - спитали охоронці в нашого водія. - Це закрита територія!

“Я хочу побачити свою сім’ю”, - пролунало з мого динаміка.

Охоронець трохи відійшов і заговорив по рації. Але я все ж чув розмову.

- Шеф! Тут він! Отой паралітик власною персоною! Що? Так! Так! Добре!

Він повернувся до нас.

- Можете проїжджати.

Ворота відкрилися і ми заїхали всередину. Далі був великий ангар, де нас оточили кільцем. Я зі своїм кріслом зіскочив з машини. “Залишайтеся тут”, - написав я своїм і під прицілами автоматів рушив до ліфта.

Шлях вглиб землі був довгий. Час тягнувся нестерпно повільно. Пройшла ціла вічність, коли ліфт зупинився. Далі довгий коридор, що майже не освітлювався. За коридором були товсті сталеві двері. Далі зала з серверами, де світилися виключно вогники індикаторів. І в кінці мене привели до яскравої білої кімнати.

Я незчувся, як на мене стрибнула дружина, стисла в обійми і почала цілувати. Дарма, що я не міг відчути цілунків. Та Ірині було байдуже. Вона знову плакала від щастя.

“Люба, вибач, що я наразив вас на небезпеку”, - механічним голосом сказало через мій динамік.

- Я все одно люблю тебе! - вона притислася до мене.

За її спиною стояли Тарасик та Ілонка. Але проявляти емоції вони не поспішали.

“Як ви тут?”

- З нами все добре. Нам сказали, що якщо ми будемо себе гарно вести, то нас не чіпатимуть.

“Я радий за вас.”

Раптом люди в камуфляжі їх відтягнули від мене.

- То що? Побачили родину? - спитав холодний голос. Вперед вийшов високий лисий чоловік з чорною борідкою. Його проникливий погляд не віщував нічого доброго.

“Ми ділові люди. Я прийшов домовлятися.”

- Хто Ви такий, щоб з Вами домовлятися?

“Ми виробляємо зброю. В нас можуть бути спільні інтереси.”

- Чому я не можу зараз хлопнути Вас як муху?

“Це означатиме війну.”

- Максиме, а Ви не думали, що якби в мене було бажання інвестувати вкрадені Вами кошти у виробництво бойових роботів, то я сам би це зробив? Але я пацифіст. І тому маю будь-що врятувати світ від того божевілля, на яке Ви його прирекли.

“Що ви хочете?”

- Я не кажу віддати вам все що ви зробили. Але ви маєте знищити всіх ваших роботів і відмовитися від подібних амбіцій. Це треба заради людства.

“Як Вас звати?”

- Всеволод.

“Всеволоде, Ви можете дати гарантію безпеки моїй родині?”

Якийсь час ми просто мовчали і дивилися одне на одного. Не кліпаючи. Хвилину. Другу.

- Добре, - раптом сказав Всеволод. - Давайте домовимось. Ми й справді ділові люди. Мені зовсім не обов’язково кривдити вашу родину, щоб наражати себе на конфронтацію з прибічниками бойових роботів. Максиме, Ви все ж маєте певний авторитет серед них. Тож я покладаюся на вашу надійність.

“З.Г.О.Д.А.” - накліпав я. - “Які умови?”

- Перше. Ви розповсюдите інформацію, що насправді на Сході не було ніяких бойових роботів. А те, що серед бійців були “аватари” — то це насправді про синяків, що квасять горілку. А ваша компанія насправді займалася тільки постачанням розвідувальних дронів. І друге. Ви та ваші партнери зобов’язуєтеся не розробляти та тестувати роботів за межами України. Ці технології не мають загрожувати світовому порядку. Може людство ще до цього дійде. Але апокаліпсис не сьогодні.

“Добре. Гадаю я можу це влаштувати.”

- Задоволені? Тепер беріть родину і забирайтеся звідси. І пам’ятайте, що ми ваз завжди знайдемо.

Ірина знову плакала та пригорнула Ілонку. Тарасик гладив матір по плечу. Я розвернув візок і ми рушили до виходу з бункера.

Того ж дня я провів дружину і дітей в аеропорт. Всюди шпигуни і ховатися не мало сенсу. Я замовив три квитки до Токіо.

- Ти хіба з нами не летиш? - спитала Ірина.

“Я залишаюся. Ви маєте бути в безпеці. Про вас подбають мої партнери.”

- А чому саме Японія? Там же Якудза та ніндзя вбивці! - здивувався Тарасик.

“Ніндзя та Якудза на нашому боці”, - заспокоїв його я. - “А тепер дітки, підійдіть ближче.”

Вони вони нахилилися біля мене.

“Ви почнете нове життя. І запам’ятайте. У вас ніколи не було батька Максима Степанченка. Ясно? Це для вашого блага.”

Якусь мить запала тиша.

- Не бійся тату. В мене справді ніколи не було батька, - сказала Ілонка.

Ірина зашарілася і вони разом пішли на посадку. Я дивився їм в слід єдиним оком і не міг дати раду своїм почуттям. Що я відчував? Не знаю. Злість? Смуток? Полегшення? Ці слова нічого не значать. Чи залишилося в моєму кволому тілі хоч щось від людини?

Сьогодні я втратив все. Кохану. Родину. Зараз я повернувся до лікарні і пишу ці нотатки. Що далі? Далі все. За мить я вколю собі величезну дозу снодійного і порину у мандри Всесвітом. Прощавай, світ!

Частина три. Метелик і вічність.

Світло. Відкриваю очі. Рухаю механічними пальцями. Навколо степ і кілька ангарів.

“Задача: Відстояти аеропорт за будь-яку ціну!”

Я пересмикую затвор автомата...

Далі буде...