Захист древніх

Біля фонтану завжди було спокійно. Каррох підійшов до парапету і насилу розігнув пальці. Леза сокир брязнули об каміння, лякаючи птахів, що відпочивали поруч. Чоловік набрав води, щоб вмитися, але та швидко просочувалась між тремтячих пальців.

- Ще кілька секунд… - пробурмотів Каррох, відчуваючи як його дихання вирівнюється.

До фонтану вела єдина дорога, досить широка, щоб вмістити четвірку кінних або п’ятьох на віслюках. І дорогу, і чудні споруди із білого каменю, що знаходились у гаю неподалік від фонтану, збудували ті, хто жили тут. Принаймні так думав Каррох, і тому було кілька підтверджень. Істоти були схожі на людей, лишень замість м’язів і шкіри мали лози та коріння, замість волосся – траву та листя. Їхні будівлі теж були густо вкриті різною рослинністю, а серед усіх виділялась одна. Груда каменів, яку обплітало старе дерево без листя, проте густо вкрите рожевим цвітінням. Поблизу цього місця стояли два потріскані обеліски. Каррох бачив такі ж вздовж доріг, що вели до гаю, але не знав навіщо вони. З тріщин стовпів та і самої груди каменів сочилось синювате світло. Не так давно чоловік зрозумів, що то за сила і на що вона здатна.

Крик яструба змусив Карроха розвернутись. Птах опустився на гілку дерева неподалік і почав чистити пір’я.

- Затримались ми тут, друже, - пробурмотів чоловік і потягнувся до сокир.

- Затримались, не те слово, - гидким скриплячим голосом викрикнув брудно-фіолетовий демон. Він щойно забіг на площу, перебираючи своїми короткими ніжками, і звалився мішком поблизу фонтану. Каррох відступив, намагаючись приховати огиду, яка проглядалась на його обличчі.

- Давай, милий фонтанчику, зцілюй мої рани, та пошвидше, - демон катався по бруківці, залишаючи плями крові. Був сильно порубаний, а до того ще й жахливо смердів.

- А ти чого тут розсиджуєшся? – припіднявся фіолетовий, його рани починали гоїтись, - що вже все, здався? Чому ви, люди, такі нікчемні?

- Замовкни, Ліон, поки я не закінчив твої страждання прямо тут і зараз, - відрізав Каррох. – Ми втратили вежу на півночі і втратимо ще одну, якщо вона вже не впала.

- Лайно, жопа… – демон лаявся весь час поки зводився на свої короткі ніжки, - як ви це робите? Як ви продовжуєте здавати позиції цим чортам?

- За них б’ються не лише чорти, демон, - Каррох сплюнув, бо здавалось, що запах сірки вже добрався до рота.

- Знаю-знаю, мій любий друже, - Ліон почав длубатись велетенським кігтем у себе в зубах. – А що там дівка і старий? Вони мали стерегти захід.

- Не маю звісток від них, - відрізав Каррох, кивком покликав яструба, і той миттєво послідував за господарем.

- Не втрать останню вежу на півночі, чуєш? – проскрипів крізь зуби демон, проводжаючи поглядом чоловіка.

Каррох коротко свиснув, переходячи на легкий біг. За ним з кущів вистрибнув вепр і понісся слідом.

- Гарна свинка, - пробурмотів демон. - Засмажу, як заколють тебе ті кляті чорти.

Вони відбили чергову атаку із півночі. Вороги йшли з-за річки. Дерева там відрізнялись, стояли лисі, але не мертві, були іншими. Каррох якось переходив на той бік. Бачив тих, хто живе там. Істоти здавались йому понівеченими. Теж будували свої барикади із каменю і запалювали всередині них вогонь. Каррох не хотів туди повертатись, і не планував того. Не планував до того дня поки не прогудів ріг. І лісові істоти взялись до зброї, а заразом і ті, інші, за річкою. Каррох не розумів причин конфлікту, але просто спостерігати за тим, як чорти, як їх кликав Ліон, вдирались на цей берег і нищили тут все, чоловік теж не хотів.

- Ви б бачили, як ці безголові дерев’яні довбні накинулись на їхню вежу, - реготав демон, крутячи посох із синім кристалом у своїх вкритих наростами пальцях.

- Звідки ти взяв це, Ліон? - старий чоловік із довгою білою бородою не зводив очей із артефакту.

- Заробив, - коротко відрізав демон, - і взагалі, це не твоє діло, старий, іди до біса.

- Як хтось такий, як ти, взагалі може обороняти це місце? – зневажливо гаркнула білява жінка, одягнена в довгий теплий синій плащ із хутром на комірі.

- Слухай, краля, - Ліон гидко посміхнувся, демонструючи ікла, - я б залюбки з тобою побазікав, але боюсь у нас немає на це часу. Хоча, якщо ми і так тут всі подохнемо, можливо і варто виділити кілька хвилин, щоб розтопити твоє серденько.

Жінка потягнулась до власного посоху, що лежав на парапеті фонтану, а на воді з’явилась тоненька плівка із криги.

- Слухай, лайно, - у всіх, хто стояв поруч, пішов пар із рота, - якщо ти ще раз…

- Досить! – вигукнув старий. – Досить, Рілай, і ти теж, Ліон, притримай язика. Нам треба вирішити, що робити далі. Вежі на заході впали.

- А чого вони впали, старий? – Ліон скреготів зубами.

- Тому що, демон, за спинами їхніх воїнів стояло троє чемпіонів, - голос старого звучав впевнено. - Я знаю їх. Паршиві істоти. Один із них риболюд, два інших – твої брати із пекла. Ми не могли втримати вежі удвох із Рілай, нам варто обороняти фронти разом, а не окремо.

- Я нагадаю, що єдина вежа, яка впала по ту сторону від річки – впала завдяки мені!

- Якщо троє їхніх чемпіонів на заході, - заговорила Рілай, - одного тримає Каррох на півночі, і якщо ти, демон, не збрехав і прогнав одного зі свого шляху між північним і західним фронтами, виходить їх п’ятеро, а нас…

Торговці теж були у цих місцях. Знаходили затишні галявини поблизу лісових доріжок і розгортали свої табори. Істотам по цю та й по іншу сторону річки не було діла до торговців. А ось ті, хто забрідав сюди здалеку, завжди зупинялись, щоб віддати кілька золотих за те, що може знадобитись в дорозі та й не тільки.

Каррох не мав багато золота, але віддав десяток за банку із зеленою маззю. Торговець давав гарантії на її цілющі властивості, хоча і попереджав, що діє вона не одразу.

- Все краще ніж повертатись… - Каррох зловив себе на думці, що купцю не обов’язково знати про те, куди він зазвичай прямує, щоб відновити сили.

- До фонтану? – широко посміхаючись закінчив його думку гладкий дядько за прилавком.

- До фонтану.

- Ця війна не перша і не остання, шановний, - продовжив торговець, бажаючи підтримати розмову.

Каррох дістав сокиру і почав відкорковувати банку із маззю, краєчком леза.

- Бачу тобі це на руку, - пробурмотів він, обробляючи зеленою масою поріз на нозі і двійку на плечах. Він хотів ще дещо додати про його пику і кілька підборідь, що звисали під нею, але стримався.

- Не я почав цю війну, - торговець все ще посміхався і стелив медитативно-повільно, - не мені її закінчувати. Не я встановлював правила, не я привів у ці краї десять чемпіонів, не я змусив їх стати по різні сторони річки і різати одне одного, але в моїх силах допомагати їм.

- І іншим? По ту сторону річки? – скривився Каррох.

- І іншим, - ствердно кивнув торговець, потираючи руки, - якщо у них є чим платити.

- Гівно твоя війна, - спокійно відповів Каррох, відчуваючи, як біль починає відходити, - і рахуєш ти не дуже добре, хоч і мав би вміти. Дев’ятеро нас. Чотири по цю сторону і п’ятеро по іншу. Тож хто б не привів нас сюди, схибив.

- О, Карроху, володаре звірів, ти багато блукав по цих лісах, але забув про те, що окрім твоїх чотириногих друзів у них ховається чимало істот, за голови яких платять, і платять чимало. Можливо не всі чемпіони воліють ставати на захист фронтів, ріжучи ворогів, що прийшли з іншого боку річки. Можливо, вони знають кхм… інші шляхи.

Каррох уважно вдивлявся в обличчя торговця, намагаючись згадати, чи взагалі називав тому своє ім’я. Мовчанку перервало оглушливе ревіння, у якому не важко було розпізнати лють та біль. Каррох скинув голову. Звук долинав здалеку, тривав кілька секунд, і після нього залишилось пищання у вухах.

- Думаю, тобі вже час, - промовив торговець все ще посміхаючись, - зазвичай після Його смерті війна закінчується швидше.

Добігаючи до гаю, Каррох помітив понівечених темних істот, що навалювались на останню із північних веж. Та, у відповідь, вивільняла згустки синьої енергії, відправляючи нападників на той світ. Його увагу привернуло ще дещо: четвірка істот котила онагр. Вони заправляли його камінням і накручували барабан для вистрілу. Першим до цих чотирьох добрався вепр, розкидав двох із них по сторонах, розприскуючи свою слину навколо. Каррох шпурнув одну із сокир у кульгавого, що направляв облогову машину в сторону вежі. Сокира встряла в істоту, і та в мить вдарилась головою об землю. Чоловік замахнувся вдруге, коли почув, що з лісу на нього суне щось велике. Каррох розвернувся. Розсовуючи гілля, на дорогу вибрався масивний звір. Каррох бачив чимало ведмедів, і знав як змусити їх коритися. Він наказав звіру відступити, але той не послухав.

- Він не служитиме тобі, - долинуло з-за спини звіра, - він слухає тільки господаря.

- Що ти тут робиш, друїде? – очі Карроха розширились, коли він побачив діда, обвішаного звірячими шкурами і хутром.

Він не знав його імені, ніхто не знав. З тих місць, звідки прийшов Каррох, всі кликали цього діда просто самотній друїд.

- Ти знаєш, Каррох, що я тут роблю, - друїд потроху змінювався, шерсть на його одязі почала вростати в його шкіру.

- Хіба ти не мав би бути тут? По цю сторону річки? Подивись! – крикнув Каррох і спробував зміститись в сторону небіжчика, який лежав із сокирою в спині. Ведмідь не дозволив. – Подивись, що вони роблять.

- Я не вибирав сторону, - голос діда змінився і став схожим на ричання, - все що я можу, це закінчити цю війну, закінчити гарно.

Каррох відчув, як щось у горлі починає тремтіти. Він мав зачекати ще кілька секунд, щоб випустити те, що зібралось у нього всередині. Ведмідь зірвався з місця. Каррох глибоко вдихнув і крикнув. Звукова хвиля зачепила і ведмедя, і діда, який вже і сам повністю обріс шерстю. Обидва зупинился, приголомшені, і поки супротивники приходили до тями, Каррох встиг забрати зброю і встрибнути в гай, минаючи тіла істот і залишки останньої північної вежі, синє світло якої вже згасло.

Лісові істоти бились завзято. Їхні будівлі падали одна за одною, а Ліон, Рілай, Каррох і старий на білому коні лишень встигали відбивати хвилі атак, щоразу вертаючись до фонтану для того, щоб той загоїв їхні рани.

- Дідько, дідько, дідько – повторював демон, - вони грохнули звіра! Я чув цей рев, всі ви чули! Вони грохнули звіра, вирізали його серце і тепер ідуть по наші душі. Це кінець, це кінець, давайте проведемо останні хвилини нашого існування віддавшись гедонізму і оргіям. Де твій свин, Каррох, я засмажу його швидко, він нічого і не відчує, а ти Рілай роздягайся! Чого чекаєш?

Ніхто не реагував на крики демона допоки він не почав придивлятись до яструба, поклацуючи пальцями з яких вилітали іскри.

- Притримай це для тих, хто прийде з-за річки, - Каррох вхопив Ліона за руку, і іскри зникли. – Старий, маєш ідеї?

- Думаю, думаю, - бородань копався в рюкзаку, викидаючи пусті склянки з-під зіллів.

- Рілай, як не хочеш роздягатись, іди заморозь кількох чортів, - скомандував роздратований демон.

Жінка взяла до рук посох і мовчки попрямувала геть. Поки вона йшла, Каррох уважно вивчав вогняні рани, залишені на її тілі. Він не міг уявити, хто залишив такі. Ті довго не заживали навіть поруч із фонтаном.

- Стій! – скрикнув старий, витягуючи з наплічника пляшку з темною чи то рідиною, чи то газом. - Є дещо.

- Старий здурів, - констатував демон.

- Можливо так, а можливо і ні, - відповів сивочолий, забираючись на коня.

- Як нам допоможе фіал із димом? Це твій останній засіб? – втомлено промовила жінка, розвертаючись до супутників.

- Ха-ха, - продовжив старий, - я зараз покажу, я навчився цьому фокусу, ще коли був в академії. Давно ж це було. Підійди ближче, Рілай, і ви двоє теж.

- Він здурів, він здурів, - повторював Ліон, поки Каррох штовхав його до старого.

Чоловік на коні дочекався поки всі підійшли на відстань витягнутої руки і відкоркував пляшку. Густий чорний дим окутав усіх.

В носі свербіло. Кашель на кілька секунд скрутив усіх, окрім демона. Той, здавалось, навіть нічого не відчув. Усі четверо залишили гай через дорогу, яка вела до річки напряму. Вони бачили, як темні кульгаві істоти проходили повз, прямуючи до гаю, не помічаючи їх. Каррох ледь стримувався, щоб не зрубати кілька голів, це був ідеальний момент, щоб заскочити їх зненацька. Але умовою було не чіпати нічого і нікого, щоб залишатись непомітними. Так діяв той дим. Біля броду чоловік на коні зупинився.

- Я повертаюсь, а ви йдете далі, проберіться якомога глибше і тоді нападіть, - він прочистив горло, - а я спробую зробити так, щоб вам було куди повертатись.

Він розвернув коня вдарив його в боки, і погнав назад, наздоганяючи останній загін темних кульгавих істот, який вони пропустили.

- Стій! – крикнула Рілай. - Старий дурень, ти не вистоїш сам!

Жінка була злою і втомленою, на її руках і шиї все ще залишались шрами від попереднього бою.

- От же ж боягуз, так і знав, що він нас зрадить, - пробурмотів демон.

- Замовкни, Ліон, - гаркнув Каррох. - Рілай, допоможи йому.

Демон закотив очі і побрів у річку. Жінка вагалась кілька секунд, але коли почула іржання коня, що змішувалось зі звуками бою, чортихнулась і побігла назад.

- Який же ти дурень, Каррох, вона могла відволікати їх, а ми б пробирались поглибше. Наздоганяй, ця чорна штука розсіюється!

Вони бігли прямою дорогою. Демон був правий, дим, що окутував їх, розсіявся, і тепер кожен міг їх побачити. Вони уважно вглядались у темні дерева навколо, але на них так ніхто і не напав. Жодного із загонів, які регулярно рухались до гаю, вони теж не зустріли. За кілька хвилин Каррох і демон дібрались до того, що мало б бути захисною вежею, а тепер являло собою груду каменю.

- Коли це наші лісові довбні розгромили їхню другу вежу? – вперше за весь час думки обох збіглись.

На горизонті з’явився яструб, якого Каррох відправляв на розвідку. Це значило, що дорога чиста.

Фортифікаційні споруди кульгавих темних істот були охоплені вогнем. Там відбувався бій. Демон хапав повітря і відкашлювався, намагаючись не відставати від Карроха, який гнав вперед разом зі своїм вепром.

- Та ти, дідько, почекай, - Ліон крикнув, і хапнув повітря, - хто там в біса їх місить?

- Не знаю, - кинув у відповідь Каррох, не збавляючи ходу, - але скоро дізнаюсь.

Добравшись до сходів, від яких тягнулась ця довга пряма дорога до річки, вони побачили молодого чоловіка. Він тримав по клинку у кожній руці, прорубуючи собі шлях вперед, і щось недобре вигукував про магію і тих, хто її використовує. Посередині плато, поміж різних фортифікацій, височіли чотири кам’яні загострені стовпи, які втримували червоне сяйво, що вирувало між ними.

- То он що воно у них таке, – пробурмотів Ліон, зачарований величчю цього місця, - це ж у них таке, а у нас те дерево з рожевими квіточками, Каррох. Ти зрозумів, зрозумів? Ось до чого чого хочуть добратись наші лісові довбні. А їхні чорти до нашого дерева.

- Замовкни, Ліон, і займись роботою, - прогарчав Каррох, - кульгаві потроху оточували їх.

- Залюбки, любий, - демонстративно посміхнувся демон і вдарив посохом по землі.

Шпичаки вирвались з-під каміння, пронизуючи кількох істот. Іншими зайнялись Каррох зі своїм вепром, намагаючись пробитись до молодого чоловіка, який безупинно різав і руйнував все навколо.

- Хто ти, чорт забирай, такий? – крикнув Ліон, переступаючи трупи істот в напрямку до молодого чоловіка.

Він не відповів, продовжуючи руйнувати одну з двох веж, які відділяли їх від червоного сяйва, оточеного чотирма стовпами. Ті випускали вогняні кулі, обпалюючи його плечі, але він на те не зважав. Каррох вирішив не чекати на відповідь і вдарив в тріщини другої з веж.

- У нас проблеми, хлопці! – крикнув Ліон позаду.

- Ти приречений, братику!

Каррох розвернувся і побачив, як над маленьким брудно-фіолетовим демоном навис кремезний чорт, певно один із тих чемпіонів, про яких говорив старий на коні. Чоловік був впевнений, що він розчавить Ліона, але замість того навколо малого з’явилась вогняна пентаграма і почала випалювати на його шкірі жахливі рани. Фіолетовий закричав наче різаний і почав тікати, але печать під його ногами слідувала за ним. Каррох кинувся на допомогу, коли почув голос молодого чоловіка.

- Кинь його і знеси вежу.

Каррох вагався менше секунди, відстрибнув від вежі, і жбурнув сокиру у спину велетенському чорту. Та встряла, прорубавши панцир.

- Дарма ти це зробив, - прогримів велетень, розвертаючись, і стукнув копитом по землі.

Повітря загорілось. Вепр заревів від болю, але рушив вперед. Він вдарився в коліно демону, встромив ікла в ногу. Той вхопив звіра однією рукою і жбурнув геть. Каррох був наступним, хто настрибнув на демона, засаджуючи ще одну сокиру, тепер уже в груди. Демон загарчав і вхопив чоловіка за шию, притягуючи його обличчя до свого.

- Вони вже там, - він сплюнув кров на обличчя Карроха, - вони вже руйнують твоє дерево.

Повітря все ще горіло навколо, але тепер його ще й бракувало в легенях. Ліон бігав і верещав навколо. Молодик встиг зруйнувати другу вежу, і та розсипалась. Він щось викрикнув про свою нелюбов до магії і стрибнув в сторону одного зі стовпів, що стримували червоне сяйво.

Земля затрусилась. Каррох закрив очі. Він бачив дерево, їхнє старе потріскане дерево, всипане рожевими квітами, що тріщало й валилось. Навколо нього бігав рибоголовий і сміявся, як дитина, розмахуючи своїм кривим кинджалом.

- Ми виграли, виграли! – горланив він.

Каррох відкрив очі.

- Ми виграли! – вигукнув рибоголовий і вдарив його по плечу.

Каррох мовчки віддихувався, радіючи тому, що знову може хапати повітря.

- Випивка з програвших!

- Так-так, - констатував Ліон і відпив з келиха.

За столом сиділи дев’ятеро, а один, молодий чоловік, – окремо, за барною стійкою. Він випивав чарку за чаркою і щось бурмотів під ніс, незадоволено хитаючи головою.

- Вибач, молода панно, - почав рогатий велет, намагаючись вмістити копита під столом, - ти просто завжди підпадала під руку.

- Та, пекло тебе побери, - жінка, посміхаючись, встала з-за столу, - ти міг хоч раз свою пентаграму не на мене навішувати?

- Ну по правді, я і братика нею підпалив, - вибачаючись знизав плечима здоровань.

- Так-так, - констатував Ліон, і сьорбнув знову.

- Але ваш останній вихід був достойним, - витираючи бороду від пива виголосив друїд.

- Я аж весь спітнів, - клацнув зубами рибоголовий і підняв келих.

- Ой, це все старий зі своїми фокусами, - пробурмотів Ліон, і потягнувся за смаженими крильцями на столі. – Мабуть, обкурював себе тим димом і за дівками підглядав у своїй академії, а?

Старий нічого не відповів, лише всміхнувся у свою густу білу бороду.