Загибель «Блукача»

Я осліп півроку тому, коли вивів «Блукач» із корони жовтого карлика F-126, що в трьох парсеках од Бетельгейзе. Мабуть, я герой. Але максимум, на що можу розраховувати – це на лікування в реабілітаційному центрі, куди зараз і прямую на тихохідному пасажирському лайнері. Кажуть, була стаття в Інтерньюз із моїм гордим профілем. «Пілот рятує команду».

До біса новини!

Моя каюта – три на чотири метри. Я обходжу її по периметру, ніби вовк власну клітку. Торкаюся стін кінчиками пальців. Тверда обшивка «під дерево» – пам’ятаю таку саму в капітанській кабіні на «Блукачі». Арлінгтон тоді втік на рятувальній капсулі, покинувши команду здихати в печі, на яку повільно перетворювався корабель. У короні сонця, коли автоматика не працює, ніхто не може впоратися з безпосереднім керуванням.

Вірніше, до мене ніхто не міг.

Язики полум’я досі стоять перед очима. Чорнота й вогонь спалюють голову зсередини.

Стіна каюти ледь помітно вібрує од роботи гравіустановки. Обшивка під моїми пальцями переходить у холодний метал дверей, замкнених із протилежного боку. Якщо нагнутися, над підлогою можна намацати кілька смуг, ніби залишених пазурами звіра. Смуги глибокі, з нерівними краями – для того, щоб їх продряпати, треба докласти чимало зусиль. Але звідки вони тут узялись, я у Сью не питав.

Сью приходить кілька разів на день. Вона пахне лавандою та ліками.

– Сью, хіба я схожий на звіра? – питаю в неї.

– Ні, пане Генрі, – усміхається вона.

Я не бачу, але відчуваю її усмішку. Цікаво, яке обличчя в моєї медсестри? Може, Сью – яскрава блондинка, за якою сохнуть усі чоловіки на кораблі? Коли вона посміхається, на щоках з’являються смішні ямочки. А може, Сью – «синя панчоха» – нічого крім роботи, що вихлюпує ночами всю накопичену пристрасть зі щасливчиком, котрому поталанило опинитися з нею поруч?

На «Блукачі» не було жінок. Уся команда складалася з просолених чолов’яг, від яких я намагався триматися на відстані.

«Пане Арлінгтон, ризик складає п’ять відсотків. Ви можете втратити корабель. Так, я зроблю, що зможу, але я проти цієї авантюри. Так, пане Арлінгтон, я зрозумів, куди мені йти».

Треба було давно звільнитись і залишитися на вільних хлібах, перебиваючись випадковими заробітками. Але це відчуття польоту, коли ти, становлячи єдине ціле з кораблем, пронизуєш космос... Здавалось, я не зможу прожити без нього і дня.

Сью закочує мій рукав, щоби зробити ін’єкцію.

– То чому, хай йому грець, мене тримають у клітці?!

– Щоб ви не накоїли дурниць, пане Генрі, як на Руссі.

– Тебе ж тоді ще тут не було, – посміхаюся я.

Сью з’явилась на кораблі дві зупинки тому, а втік я в космопорті Русса ледь не на самому початку польоту. Забрів у місцевий бар і напився до чортиків, намагаючись загасити багаття в своїй голові. В мене обпечена первинна зорова кора головного мозку, й начеплені нейроокуляри викликають ще дужчий біль, хоча дозволяють сяк-так бачити. Образи. Тіні. Обриси предметів і людей. Звісно, біль не можна порівняти з тим, який я відчув, коли летів на палаючому кораблі. Але бачити нормально я все одно не можу.

Після втечі окуляри в мене відібрали. «Цим ви тільки собі нашкодите. Забудьте про нейроконтакти. Наразі забудьте».

– Ось так, спасибі, пане Генрі.

Сью протирає місце ін’єкції ваткою, змоченою спиртом, і йде, клацаючи в дверях магнітним замком.

Я знову обходжу свою клітку. П’ять кроків по один бік, шість по другий. І жодного пристрою, до якого можна під’єднатися. Я пілот, хай йому всячина! Першокласний пілот, який більше не може літати. Шкіра навколо нейроконтактів на шиї нестерпно свербить.

«Вам не можна. Скоро нейровіт подіє, і зір відновиться, ось тоді...»

Коли, до біса, це трапиться?!

Ліки не спрацювали. Я це відчуваю. Все залишається як і раніше. Я сліпий. Назавжди сліпий.

Вони відкупилися від мене дорогим обслуговуванням та елітною лікарнею. Заплатили, щоб я мовчав про єдину рятувальну капсулу на кораблі. Звісно, для них було б краще, щоби «Блукач» згорів без сліду. Але ми вижили.

Я вижив.

Гади! Наволоч! Ненавиджу!

Я б’ю в металеві двері кулаком. Ще раз! Ще! Але ніхто не прийде. Навіть Сью.

Я опускаюсь навпочіпки й од відчаю плачу. Потім провалююся в забуття.

З того боку дверей чути шурхіт. По металу шкребуть чиїсь кігті. Шшорх-шшорх... Мені це тільки здається? Сниться?

«Вони прийдуть за тобою. Вони прийдуть за всіма вами».

Пригадується обличчя божевільного в барі на Руссі. Як його звали, Томеком?

«Я хріново тебе бачу, Томеку. Ти – лише тінь серед потоків полум’я. Ти гориш живцем, знаєш про це? Тому давай загасимо вогонь, матері його ковінька».

Я наливаю віскі, й ми п’ємо. Тінь ворушиться.

«Ти той самий пілот, що врятував «Блукач»? – питає вона.

«Так, трясця, той самий. Але я не рятував «Блукач» із його щурами. Я, трясця, рятував свою шкуру».

Я намагаюсь наповнити склянку, але даю маху й розливаю віскі на стіл. Полум’я спалахує з новою силою. Мене хилить убік, одначе новий товариш підставляє плече й не дає впасти.

«Давай краще я».

Томек-тінь відбирає в мене пляшку.

«Значить, ти втік? Тебе шукають, мене шукають – у нас є щось спільне».

«Вони дали мені якісь ліки, – кажу я. – Котрі мають відновити зорову кору. Але нічого не працює! Нічого! Всі брешуть!»

«Усі брешуть, – погоджується Томек. – Ти чуєш шарудіння?»

«Так. Мовби кігті шкребуть у двері».

«Вони прийдуть за тобою. Тіні, що ти бачиш у квазі-просторі – їхні сліди. Ти ж уже бачиш тіні?»

Сьогодення, минуле – вогонь у мене в голові перемішав їх воєдино. Але я пам’ятаю слова Томека.

«Тіні підбираються до тебе в тиші польоту. Вони прийдуть за тобою, відчинять твої двері. І тоді вже не врятуватися. Ми – відпрацьований матеріал. Оплата за проїзд. Ти бачив статистику зниклих кораблів?»

Я чую дзюрчання віскі, що ллється у склянку, і шурхіт чиїхось лап за дверима.

«Нас уже списали. Нікому не потрібні інваліди».

«Оплата за проїзд? Людьми? Але кому?»

«Людьми? Ні. Ізгоями. Відпрацьованим матеріалом. Плата тим, хто дозволяє нам літати у квазі-просторі. Тим, хто пустив нас у космос, спорядив М-двигунами. Я знаю. Томек усе знає. Ти чув про мурах із пустель Хари? Це друга планета біля Фомальгаута, я служив там на військовій базі. Пустельні мурахи живуть у симбіозі з птахами, селяться на них цілими колоніями. А птахи жеруть цих самих мурах, збираючи плату за проїзд. І можу заприсягтися, я сам бачив, як мурахи віддавали на поталу своїх хворих особин».

Томек дістає з кишені пом’ятий паперовий аркуш.

«Ось список зниклих кораблів за останній час. Мене хотіли вбити, але я втік, як і ти. Ні, Томек не худоба, призначена на забій. Не корова. Не свиня. Ти чуєш, як вони шкребуть у твої двері? Вони можуть прикидатись ким завгодно. Бути твоєю коханою. Твоїм другом. Тікай, коли ще можеш. Тікай, Генрі».

Тікай!

Двері відчиняються, і в мої плечі впиваються загнуті кігті. Я кричу, як кричав колись, згораючи разом із кораблем у полум’ї зірки.

– Це я, пане Генрі. Це всього лише я. Все гаразд, пане Генрі, все гаразд.

Я чую запах лаванди. Руки Сью піднімаються по моїй шиї й торкаються щоки. Я цілую її долоню.

– Вони дряпались у мої двері, Сью.

– Там нікого не було, пане Генрі. Вам треба лягти. Ходімо, я допоможу.

Сью підводить мене до ліжка. Опускає на м’який матрац.

– Вони йдуть до мене, Сью. Я їх чую. Вони все ближче.

– Все гаразд, Генрі.

– Ми – плата. Ми – плата, хіба ти не розумієш? Він мав рацію. Томек мав рацію. Ми як ті мурахи. «Гордість Землі» й «Аврора», «Санрайс» і «Юпітер». Чотири кораблі за останні півроку, Сью! Вісім за рік! Вони – плата, щоб ми могли й далі підкорювати чортів космос!

– Заспокойтесь, пане Генрі.

Вона сідає на стільчик край ліжка, розстібає мою сорочку. Її долоні опускаються моїми грудьми, гладять живіт.

– Ми нікому не потрібні, Сью. Нас списали на видаток, як відпрацьований матеріал. Нас з’їдять, хіба ти не розумієш? Чому ліки досі не подіяли? Це обман! Що ти робиш?!

– Вас ніхто не з’їсть, пане Генрі. Вам просто наснився поганий сон. Розслабтеся. Ось так.

Вона сідає на мене зверху. Кладе мої долоні собі на талію.

– Нейровіт відновлює ваш мозок. Він обов’язково подіє. У когось раніше, в когось пізніше. Треба лише зачекати.

М’які рухи, що ведуть у простір насолоди. Нігтики Сью впиваються в мої зап’ястки. І мені здається, що це не пальці, а кігті – тверді, гострі, якими можна подряпати метал дверей. Я намагаюсь вирватися, проте Сью навалюється на мене всім тілом, і я відчуваю її губи на своїх.

І розумію, що вона – синтет.

Трясця, Сью – робот!

Але це нічого не змінює. Зупинитись я вже не можу.

– Ось бачите, пане Генрі, все гаразд. Ось так, пане Генрі. Ось так.

Перед тим як піти, Сью знову цілує мене своїми штучними губами. Моя рука ковзає по її талії й мимохідь опускається в кишеню її халата.

– А тепер спіть. Усе буде гаразд.

Сью виходить. Я чую, як клацає магнітний замок, потім розтискаю долоню, в якій лежить картка-ключ від дверей, і посміхаюся. Ні, їм не схопити мене зненацька. Я не дам так легко себе зжерти.

Я бачив статистику зниклих кораблів, що залишив на столі Томек. Довго водив аркушем перед очима, намагаючись налаштувати хоч якусь різкість, піймати положення, де можна прочитати літери серед ворухких розмитих тіней, відчуваючи, як діючий нейроконтакт підсилює полум’я в голові.

«Аврора» – медичний корабель, що належав Марсіанської колонії. Не вийшов із квазі-простору на шляху до Альфи Центавра, де просто неможливо нічому трапитись.

«Гордість Землі» перевозив найманих робітників до Рігеля. Не вийшов із квазі-простору.

На «Юпітері» рятувалися сім’ї біженців од війни, що охопила Август-5. Корабель не вийшов із квазі-простору.

Про це не повідомляє Інтерньюз. Про це не говорить ніхто.

Як стверджував Томек, плата за проїзд? Витратний матеріал? Я підійшов до дверей і приклав вухо до холодного металу. Ледь чутно вурчав М-двигун. Працювала гравіустановка. На кораблі більше немає екіпажу, раптом збагнув я. Всі – доктор Марков, що пахнув міцним тютюном, настирливий психолог – як же його звали? – весь обслужний персонал, усі вони покинули борт на попередній зупинці. На лайнері лишились тільки роботи і жертви.

Жертвопринесення.

Десь удалині почувся й обірвався крик. Я вкрився холодним потом.

Вони вже прийшли.

Я кинувся до тумбочки біля ліжка. Десь тут має бути інтерактивний ціпок. Де ж він? Ось! Я схопив коротку трубку в ліву руку, вставив у вухо навушник.

«Система активована. Виберіть кількість одержуваних повідомлень».

– Заткни пельку! – шепочу я.

Зброя. Мені потрібна зброя.

Я хапаю стільчик за металеву ніжку і б’ю ним об підлогу. Крак! У руці лишається коротка палиця.

«Під ногами лежить стілець, уламки пластика, будьте обережні».

– Заткнись!

У двері знову шкребуть. Шшорх-шшорх...

Вони вже тут. Я завмираю, затамувавши подих. За дверима теж мовчать.

...Вони можуть бути ким завгодно. Твоєю коханою. Твоїм другом. Твоїм лікарем.

Але за дверима тиша. Здалося. Я переводжу подих і користаюсь магнітною карткою. Лунає клацання. Двері повільно прочиняються. Я просовую у шпару руку із затиснутим ціпком.

«Попереду коридор, уліво – чотири метри, вправо – десять метрів. Відчинені двері».

Там псі-зала. Психо-крісла і м’яка музика. Доктор Марков іноді курив легкі транквілізатори, і я щодня чув їхній аромат. Але зараз відчувається лише запах лаванди.

Стискаючи ніжку від стільчика, йду праворуч.

«До дверей три метри... два...»

Потрібно дістатись до рятувального відсіку й покинути лайнер на капсулі. Я так вирішив. Якби я тільки міг бачити! Раптом здається, що серед темряви та язиків полум’я виникають якісь тіні, непевні обриси, проте це лише ілюзія. Страх, що оголює нерви.

Я переступаю поріг зали. Тут тиша. Немає навіть звичної фонової музики. Проводжу рукою перед собою, і ціпок розповідає, не змовкаючи, наче зголодніла за спілкуванням куртизанка, що знайшла товариського клієнта:

«Крісло. П’ять метрів. Псі-дошка. Вісім метрів. Крісло. П’ять метрів. Світильник. Стіна. Вісім метрів. Підлога. Шість метрів. Підлога. П’ять метрів. Підлога. Чотири метри. Розлита червона рідина. Три метри. Обережніше, не посковзніться».

Червона рідина... Кров!

Рука здригнулась. Ціпок, захлинаючись, перераховує навколишні предмети, не встигаючи повідомити відстань до них.

«Крісло. Стіна. Підлога. Розлита рідина».

Ближче. Ще ближче. Просто в мене під ногами.

Справа чується хрипке бурмотіння, і від страху я впускаю ціпок. Махаю перед собою ніжкою від стільчика. Знову і знову. Хрипіння не замовкає й не наближається. Його джерело знаходиться біля самої підлоги. Немов хтось невиразно бурмоче хрипким голосом. Плаче і сміється. То тихше, то голосніше.

«Х-ра. Хр-хр-хра. Ш-ш-ш».

Відчуваю, як калатає серце. Нагинаюсь і шукаю ціпок. Рука опускається у щось мокре й липке. Є! Знайшов. Хапаю клятий ціпок і шарю ним по підлозі.

«Підлога. Підлога. Лежачий синтет. Обережніше, не спіткніться».

Я роблю крок до хрипіння й нагинаюсь. Пальці торкаються м’якого, розсипаного по підлозі волосся, гладкої шкіри обличчя, що пахне лавандою, усміхненого рота... Опускаються на шию лежачої Сьюзі й провалюються в діру. Хтось розтяв медсестрі горло від вуха до вуха. З рани вихлюпується рідина, і лунають хрипи.

Синтет мертвий, якщо таке слово підходить до роботів.

Трясця!

Я схоплююсь на ноги.

«Істота. Вісім метрів».

– Хто тут?! – кричу я.

«Дверна пройма. Стіна. Стіна. Підлога. Вісім метрів».

Нікого. Там, звідки я прийшов, нікого. Але ціпок когось бачив. Хрипіння синтета змовкає, і залу охоплює тиша.

– Хто тут?! Озвись!

Я повільно задкую до протилежного виходу, виставивши перед собою ніжку від стільчика. Не обдурите, ви десь тут. Бавитеся, мов кішка з мишкою.

Гра! Я раптом розумію – їм потрібна не їжа, а полювання. Навіть не полювання – гонитва за приреченою здобиччю. Її страх. Її жалюгідні спроби врятуватися. Кидаюсь бігти, проте спотикаюсь і падаю, боляче вдарившись об підлогу. Ціпок відкочується кудись убік. Стоячи рачки, гарячково нишпорю руками по підлозі в його пошуках.

«Істота. Сім метрів, – доноситься в навушниках. – Істота. П’ять метрів. Істота. Чотири метри».

Де ж ти? Де?!

Чиясь нога наступає на ціпок, і він замовкає. В запалій тиші знову починає хрипко сміятися синтет. Я не витримую й біжу до дверей у темряві, де горять язики полум’я. Якимось дивом не врізавшись у стіну, вискакую в коридор і біжу далі, чуючи за собою чиїсь кроки.

Я не бачу! Нічого не бачу! Що ж мені робити? Зупиняюсь, обмацуючи стіну. Кроки позаду затихають, я чую лише своє дихання й гупання серця. Аж раптом щось лунає знову.

Тук!

Тихий крок. Потім ще один.

Тук!

Спереду і ззаду. Вони наближаються. Вони оточили мене з усіх боків.

«Вони прийдуть за тобою».

Я гарячково ковзаю рукою по стіні, шукай хоч якийсь вихід.

«Вони вип’ють твій страх, зжеруть твоє тіло».

І раптом крізь язики полум’я я бачу свою руку. Ні! Мені не здалося! Невиразно, розмито, та все-таки бачу долоню. Обертаюсь, але далі все ховається в темряві, видно лише образи, розпливчасті тіні. Вони складаються в немислимі фігури, немов це діти бавляться в театр тіней, зображуючи руками різних чудовиськ.

У стіні двері. До них зовсім недалеко. Я кидаюся вперед і відчиняю їх, провалююсь в інший коридор, пропахлий озоном. Тут виє вітер, і виразніше доноситься шум гравітаційної установки. Це шлях до машинного відділення. Я біжу ним, усе віддаляючись од рятувального відсіку.

Двері, крізь які я пройшов, відчиняються знову.

Не втекти.

Я чітко і ясно тепер це розумію.

Не врятуватися.

«Аврора», «Гордість Землі», «Юпітер»... Люди на них теж намагалися вижити, але в них нічого не вийшло. Мисливці знають, що роблять.

Страх раптом зникає, змінившись люттю.

Ні, я не миша, яку женуть лабіринтом. Нехай сліпий, та я хороший пілот. Знаю, як улаштовані міжзоряні кораблі та якими небезпечними в умілих руках бувають М-двигуни.

...Атоми корабля розметало простором, і лише хмара міжзоряного газу лишилась на місці лайнера, що вийшов із квазі-простору. Всього лише мить. Ми вчилися разом з Айзеком Губерманом. Може, він навіть був моїм другом. «Я відходжу», – сказав він перед тим рейсом. Але я не думав, що він вибере такий спосіб.

Кажуть, що пілоти часто божеволіють.

Зіркова хвороба.

Я згадував Айзека, коли горів разом із «Блукачем». Згадував щосекунди. Варто було тільки вимкнути зворотний зв’язок і подати максимальну кількість палива, як вогонь у голові тут-таки згас би. Проте я не збирався говорити: «Я відходжу». Ні. Я боровся зі смертю й летів крізь корону клятої зірки не для того, щоб зараз мене згодували цим створінням.

Хрін ви отримаєте, а не моє тіло!

Я біжу коридором. Головне встигнути. Десь тут мусить бути допоміжна рубка, в якій можна перехопити керування кораблем. Треба тільки знати як.

Але я хороший пілот. І я тепер бачу на відстань руки, а що далі – байдуже. Вже байдуже, позаяк мені не дістатися до рятувальних капсул. А ось до пульта керування – цілком можна спробувати.

Допоміжна рубка виявилась там, де їй і належало бути. Я впав у крісло, опустив голову до пульта, наводячи різкість. Бачу! Я бачу! Десь мусять бути нейроконтакти. Є! Вставляю рознімач у потилицю, й вогонь зірки знову спалює мене зсередини. Полум’я торкається оголених нервів у мозку, як тоді на «Блукачі». Зір гасне. Але тепер я знову стаю кораблем.

...Це відчуття польоту і єднання з металом. Те, задля чого живуть пілоти.

«Трясця, де він?! Що значить, допоміжна рубка?! Чому не заблокували?!»

Це голос доктора Маркова? Чи хтось лише прикидається ним? Я чую розмови. Пронизую простір, як усередині, так і зовні лайнера. Знову бачу тіні. Вони на кораблі. Вони всюди. Тіні знаходяться в головній рубці, в каютах, у підсобних приміщеннях.

«Вони прийдуть за тобою, відчинять твої двері. І тоді вже не врятуватись».

Я чую цокіт кігтів за дверима, проте двері надійно замкнені – зараз я тут господар. Головний пульт заблокований, мене не зупинити. Я вимикаю контроль подачі енергії до двигуна. Перший рубіж. Другий. Третій.

«Генрі! Що ви робите?! Здається, в нього божевілля пілотів! Чому не визначили! Цей шаленець усіх нас підірве к чортам собачим! Та поясніть йому хтось!»

Захисту більше нема. Переді мною оголений нерв двигуна.

...І вільний нескінченний космос попереду.

«Пане Генрі, зупиніться. Будь ласка, не робіть цього».

Я чую голос Сью. Знову відчуваю запах лаванди.

«Ви не розумієте, все це входило у вашу програму реабілітації. Щоб ліки подіяли, слід було активізувати ваші внутрішні ресурси, змусити мізки працювати на повну потужність, якщо волієте аналоги з кораблем. Страх спонукає ваш мозок відновитися. Зір починає повертатись, ви ж уже зрозуміли. Це всього лише програма з реабілітації, все, навіть божевільний на Руссі, адже ваша втеча теж була спланована заздалегідь».

Запах лаванди тепер викликає лише нудоту й перебивається запахом штучної крові. Я бачу рану на шиї Сью – від вуха до вуха. З неї вихлюпується поштовхами кров і заливає підлогу. Ти мертва, Сью, мене не обдуриш.

«Пане Генрі, будь ласка, зупиніться».

«Та виламайте хтось ці бісові двері! Він же всіх нас зараз уб’є!»

Я заплющую очі, перед якими знову бушує полум’я зірки.

...Вони можуть бути ким завгодно. Твоєю коханою. Твоїм другом. Твоїм лікарем.

«Пане Генрі!»

Прощавай, Сью. Мабуть, я вже відходжу.