За стіною небуття (автор не проголосував)

У тому що сталось - ваша вина. Ви можете мене ненавидіти, та вислухати зобов`язані. Адже це трапляється до смішного рідко – випадок,  коли посеред мультивсесвіту налагоджується зв`язок. Ви мене чуєте?  Це диво. Ця мить особлива.

Розповім я невеличку історію про вас. Так- так, ми знайомі, колись я вже здибав людей.  І мені є що сказати.

Так - от.  Одного давно минулого дня вам здалось, що ви достатньо знаєте про свою рідну планету. О великі науковці, теоретики і першопрохідці! Ви почали освоювати неосяжний космос, простір Чумацького Шляху, часто не думаючи про наслідки своїх діянь. Чого варта лише ота антиматерія...Е геж, невдовзі і галактичні масштаби вам набридли. Ви , люди,росли ,а величина ваших наукових забав невпинно збільшувалась.  Декілька винаходів, і ви вже міжгалактичні мандрівники, славетні шукачі пригод.  Пульсари, чорні діри, густі скупчення галактик - все далі і далі.

Та усьому повинна бути межа. Невдовзі, не знайшовши братів по розуму, ви наткнулись на границю свого світу. То був край, ніщо, фініш. Здавалось сам Творець дає підказку: «Зупиніться, досить». Під ногами була ще ціла безкінечність недослідженого, навіщо рватись поза далечінь!

 Проте ваша уява намалювала за стіною небуття інші світи, і вам закортіло стіну знищити... Дозвольте мені похвалити ваші необдумані вчинки... Та ні, то лише дрібниці, я й сам інколи пхаю носа куди не треба. Є у вас недолік, котрого я не можу зрозуміти, він робить мене сильнішим за вас , людей.

 «Хто ти в біса є, самозванцю, чого вчепився?!», - запитаєте ви.

 Відповім залюбки. Я був ніким, доки вони не прийшли… створіння одної з вами крові.  Так, вони змінили моє життя. Тепер я інший, тепер я можу сказати, що існую.

За це мені варто подякувати, за той прекрасний день, що дарував нам зустріч вперше.

Був яскравий спалах. Корабель істот, котрі називали себе людьми, з’явився нізвідки. В середині нього стояла мертва тиша. Лише стурбований писк автоматів її порушував...

 *  *  *

Сидкевич прокидався, борсаючись на полу. Навряд чи ті його відчуття можна було назвати приємними. Доктора нудило, голова розколювалась, ноги не тримали огрузле тіло. В такому стані він був не більше п’яти хвилин, та це здалось йому вічністю. Комп`ютер мозку тривожно сигналізував про якісь порушення, весь організм трусило від знемоги   будь-що зробити, навіть зрозуміти.

 Виконуючи звичні для автомата-помічника процедури,  літаюча посеред кімнати медуза почала наполегливо підносити до тіла доктора всякі сенсори.

Доктор хотів щось викрикнути до причепи, та, зціпивши зуби, стримався, і лише відмахнув рукою набридливу машину. Це було тридцяте його пробудження після гіперсну. І воно було незвично важке. Та все ж він не втратив пам`ять і усвідомлював, де тепер може знаходитись.  Учений піднявся, і оперся на капсулу, з якої нещодавно висковзнув.

Доктор знаходився у просторій округлій кімнаті. На її стінах кріпилось десять відкритих капсул для гіперсну. Біля них лежали оголені тіла людей, на їхній замерзлій шкірі конденсувалась волога.  Екіпаж от - от мав прокинутись. Сон тривав значно довший термін ніж передбачалось, пізніше вони дивувалися, що взагалі вижили.

Тепер Сидкевичу потрібно було поспішати. Він напружився і спробував прийняти стійку більш- менш солідну.

- Ми ,  люди, - заговорив учений і здивувався, що в нього це чітко виходить, - прибули з миром і несем добро.

 Стандартна вимога виконана, тепер потрібно було діяти. Тримаючись за поручні, він зробив крок, потім ще декілька і нарешті оперся на панель в центрі кімнати. На її поверхні відображались різноманітні дані: стан здоров’я пасажирів, запас енергії корабля, час від початку місії і ще багато іншого. Яскрава карта забортового простору здіймалась вгору, утворюючи голограму на висоту усієї кімнати. Він  зупинив на ній погляд, не розуміючи: чи то прилади збожеволіли, чи то він ще не оклигав. Його зморщене чоло не приховувало здивування. Щось не так, але що?  Реальність помалу, дуже помалу відображалась в його свідомості.

Хтось з екіпажу розкашлявся. Доктор обернувся і поглянув на людей. Ті починали ворушитись, намагаючись  прогнати сон, котрий тривав так довго.

Сидкевич швидко обернувся до панелі, увімкнув меню керування кораблем. Йому були потрібні налаштування системи безпеки, зайти туди було майже неможливо. Ніхто не мав доступу до того пункту, крім капітана. Та доктор через багато пройшов, щоб бути тепер не підготовленим. Остережливо обернувшись ,він дістав з- під панелі невеличкий пакунок,  ледь помітний кристалик, і поклав його зверху.

Все сталось само собою - відкрились налаштування безпеки корабля і рівень захисту знизився зі ста відсотків до двадцяти. Зламувач, не довго думаючи, понизив цей рівень ще на п`ять відсотків. Потім він швидко згорнув усе і приховав сліди.

Науковець стояв так хвилин десять, ні про що не думаючи.  Наніт  – світловолоса дівчина, підкралась непомітно, на вигляд їй було років двадцять, проте лише на вигляд…

- Вітаю вас, капітане! – звернувся до неї Сидкевич і спробував випрямитись, згадуючи субординацію. – Як ви?

- Жах, – усміхнулась і одразу перейшла до справи. – Я так розумію: нам вдалось?

Сидкевич нахилився над панеллю із все тим же стурбованим лицем і взявся розглядати частину даних, котру не розумів до цих пір.

- Ми прокинулись, значить вдалось. Команда проспала триста двадцять один рік, – він тицьнув пальцем у показники приладів. – Незважаючи на це, здоров’я всього екіпажу задовільне.

Доктор поглянув на інших членів команди, котрі вже перегукувались між собою і кіборгами жартівливою лайкою. Була це не проста збірна учених, а ще й товариство перевірених часом друзів.

- Також, - продовжив Сидкевич, - все гаразд із запасом енергії - тахіонні двигуни не підвели. От тільки  погляньте на карту.

Глянувши ще раз на карту, він зрозумів, врешті, що його так  тривожило. Непритаманний йому холодок тривоги зріс і розповзся мурахами по усьому тілу. На карті була незвична ситуація. Масштаб складав тисячі світлових років. І ніде навкруги не знайшлось нічого звичного для космосу: жодної  зірки чи інших складових галактики, вони наче розчинилися і лише дивна, безкінечна структура хаотичної на перший погляд матерії заполоняла увесь простір. Де ми, куди нас занесло цим непередбачуваним експериментом?

- Чому не видно зірок? – тихо запитала Наніт, повторюючи вголос його думки. – Це не схоже на міжгалактичний простір.

- Гляньте на температурний датчик!

Температура за бортом складала понад двісті градусів за Цельсієм, майже однакова по усій великомасштабній локації. Її головного джерела не вдалось зафіксувати,  тепло ішло звідусіль.

- Та розслабтесь ви! – вигукнув із- за спини Енак – худорлявий бортмеханік, котрий уже деякий час прислухався до розмови. – Ми ж в іншому світі! Як на мене, нам потрібно святкувати і дякувати, що тутешні закони фізики не розчавили наш корабель як комаху чи ще щось таке, неприємне.

Цей чолов’яга  був найдивакуватішим серед небагатьох знайомих мені людей. Не одразу я  розумів ці його, як кажете ви, «жарти». Ще й дивний предмет на шиї – «хрестик з розп’яттям».       Наніт та Сидкевич поглянули на Енака.  Але чимось йому заперечити не змогли, він, без сумніву, був правий:  вони в іншій реальності . І вирушаючи  сюди, їм ніхто не давав гарантії, що це буде пікнік на узбіччі космічної дороги. Вони не можуть пояснити переважну частину тих речей, які спостерігали дома, а вже взялись дивуватись, будучи в гостях.

Пізніше, коли всім вдалось привести себе до повної готовності, Наніт запросила зайняти свої робочі місця на містку. Настрій у команди піднявся. Кожен був радий бачити товаришів, немов цей трьохсотрічний сон не пролетів за одну мить, немов він був розлукою довжиною в вічність.

Невеликий коридор сяяв холодними білими променями. Люди крокували по ньому і навіть не звертали уваги, як на їх тілах  нізвідки з`являлась одежа. Срібна пилюка збиралась докупи і перетворювалась в зручну форму космічного мандрівника. Це не було дивом.

Команду хвилювало інше - незнайоме відчуття, котре щойно їх охопило. Серце билось швидше, і ніхто не розумів: чи то тривога, чи то радість. Новий світ немовби мав свою душу, і він їх вітав.

Люди ввійшли на місток корабля. Вони не очікували побачити нічого звичного. Та все одно їм перехопило подих - і вони завмерли.

Широка панорама на стінах передавала картинку небаченої краси. Це було схоже на газовий потік якоїсь туманності. Вона текла по гігантському тунелю і переливалась найяскравішими барвами нового світу. В потокові плило безліч хмар із дрібних, не схожих одна на одну частинок. Ці причудливі формування рухалися в одному напрямку, але, при цьому, не одним потоком. Час від часу їх гребні торкалися корабля. Та не відбувалось нічого. Жодних ударів. Здавалося, що все то марення.

Команда, отямившись, заходилась збирати дані. Монітори повної картини не давали, вірніше, люди її просто не могли тоді зрозуміти. Навіть потужний мозок корабля видавав якусь нісенітницю.

- Який  діаметр тунелю? – запитала Наніт.

- Сімдесят  тисяч миль і звужується. – швидко дав відповідь Енак. – Спробувати розвернути корабель?

- Ні, ідемо за течією! Візьми ближче до стіни!

- Слухаюсь.

Сканер, головною задачею котрого був пошук найближчого плазменного світила, мовчав. Відсканована територія збільшувала свій радіус. Скрізь все було однаково: безкрая субстанція, схожа на губку, котру пронизували дивні, фрактальні тунелі.

Корабель наблизився до стіни і людям вдалось на власні очі побачити її премудру будову: дрібні, рожеві сфери величиною з людину, вони притягувались одна до одної, утворюючи щільний бар’єр.  Кулі, усі як одна, тремтіли, немов хотіли вирватись з полону і пливти далі за течією. Їх незліченна армія утворювала на стіні опуклості величезного планетарного діаметру. Такі гори були майже однакові і тісно прилягали одна до одної.

- Що кажуть сканери? – запитала Наніт.

- Схоже на органіку. – вгадував Сидкевич. Він покинув своє місце і стояв, впершись носом в панораму. – Таке враження, ніби всередині них щось є, ніби це такі гігантські оселі.

-  Сканери не проникають всередину, - відповів Енак, розвівши руки ,- на них ці формування лише великі цятки. Хоча, можу з впевненістю сказати, що з них складається увесь світ. Також ці потоки, вони…

Кораблем добряче труснуло і накренило в праву сторону.  «Нарешті щось знайоме,» – промайнула думка в Енака. Сидкевич схопився за автомата і заледве врятувався від неприємного зіткнення із боковою стіною.

- Що сталось? – вигукнув він.

- Тримайтесь, докторе, - як завжди спокійно говорила  дівчина-капітан. - Потік змінює напрям. Вірніше, розходиться. Випрямляємо корабель, продовжуємо рух!

Вже скоро невеликий човник, заради відправлення котрого в світі людей підірвали три зірки матерії і стільки ж антиматерії, рухався по меншому тунелю. Кільце такої підземної дороги охоплювало в середньому шість опуклостей – елементарних складових недослідженого світу.

- Будемо приземлятись! – скомандувала капітан Наніт. – Візьмемо пробу з цих…

Вона запнулась й забула, що хтіла сказати. Дівчину - командира та всіх інших відволікло дещо незвичне, навіть для сьогоднішнього дня, видовище.

Сферична субстанція, окрашена поглинаючою темрявою, рухалась поряд з ними, в тому ж напрямку – до поверхні тунелю. Це чорне, як ніч, створіння було схоже на астероїд з розпеченої смоли і мало величину близьку до корабля людей. Ніхто з екіпажу в ту мить не посмів сумніватись, що об’єкт є живою істотою – рухалось воно не за течією і з дещо більшою за корабель швидкістю.

Всі мовчки спостерігали, говорити будь-що було зарано.

Першим тишу порушив Нарх – кремезний юнак, котрий відповідав за озброєння.

- Пропоную штрикнути його розрядом, тоді нам стане напевне відомо…

Він уловив суровий погляд Наніт і замовк. Вона хотіла сказати щось у відповідь та увага капітана знову переключилась на панораму. За бортом рухалась вже ціла армія чорних створінь. Вони  наче просочувалися з бокових тунелів, наче їх хтось скликав.

Згодом команда помітила групу істот з дещо відмінним виглядом: майже на кожному було по декілька білих «плям». Ці «плями» немов дощ рухались поміж ними і, доторкнувшись, прилипали як магніт. Приклеювались вони і до корабля людей.

Через деякий час, поки команда науковців активно збирала дані, плями на чорних тілах стали притягуватись і утворювати згустки з десятків захоплених істот. Не став винятком і корабель, він ривком приклеївся до масивного скупчення. Нічого від того не сталось, лише Нарх дав новий запит на відкриття вогню.

Наніт і всі решта мовчки спостерігали, доки не запищав тривожний сигнал сканера, мозок корабля виявив небезпеку… Коли відстань до неї зменшилась, скрізь туманність команда змогла це розгледіти. Назустріч потоку рухалось прозоро- біле гігантське створіння, схоже на якусь потвору із нічних кошмарів, на левіафана, що ніс із собою смерть. Воно виринуло з газового туману, немов живий супутник-привид, і нічого приємного така зустріч не обіцяла.

 Криве і безформне, воно швидко почало схоплювати своїми відростками скріплені тіла чорних, після чого безжалісним розрядом розпилювало їх в своїм ситі на пилюку. Лише деяким одиноким дрібним створінням щастило втекти, прорвавшись скрізь уловлювачі.

Час немов сповільнив свій плин. Від думки, що місія людей от-от може безглуздо закінчитись, в жилах екіпажу застигала кров.

- Очистити поверхню корабля! – крикнула Наніт, піднявшись з місця. – Нарх, вогонь по дрібних плямах, негайно!

Нарх – найбільш безстрашний із екіпажу, давно чекав цього моменту і ввімкнув потужний розряд, котрий одразу ж відкинув усе зайве від корабля. Далі в дію пішли плазменні гармати. Сиплячи пострілами, вони справно розгороджували дорогу.

Монстр-гігант відчув їх присутність і спрямував відростки до корабля… промахнувся. Енак, зосередившись, зманеврував і оминув загрозу. Пощастило. Екіпаж зітхнув з полегшенням.

Такий передих завершився через мить. Назустріч рухалось ще з десяток агресорів. Чорні втікачі щодуху рухались до стіни, немов там було спасіння. Проте цей рух, на їх нещастя, був якимось одноманітним, некерованим.

- За ними! – пролунала команда капітана, і водій слухняно спрямував корабель в ту сторону.

Ряди чорних сильно поріділи. Хоча їх ще залишалось немало. Вони так само безглуздо потрапляли в білі плями і гуртом йшли на смерть, торкаючись великої істоти. Екіпаж людей гинути не мав бажання- всі справно проривались до стіни.

Коли відстань до неї стала невеликою, люди побачили картину, котра пояснила дії всіх втікачів-незграб. Після приземлення чорних стіна із дрібних сфер повільно розступалась під кожним і пропускала гостей.

Корабель усівся на стіну і став очікувати такого ж прийому. Проходили секунди. Один із монстрів - гігантів змінив свій напрям і почав рухатись на групу втікачів, серед котрих були люди. Секундна стрілка ворухнулась тричі перш ніж стало зрозуміло – бар’єр людей не пропустить, чудо-спасіння можна не чекати.

Нарх приготував надпотужну гармату з зарядом антиматерії, її використання було дозволене лише у відкритім космосі. Та Наніт випередила його необдумані дії.

- За ним! – вигукнула вона і вказала рукою на одного із чорних. Перед ним саме відкривався прохід.

Корабель, розсікаючи туманний простір, швидко прилаштувався за спиною друга по втечі. Через мить всі знову зраділи удачі. Стіну вдалось обдурити, і корабель разом з чорним, пірнувши, рухався вглиб, під захист непроникного бар’єру.

Та дуже швидко щось змінилось, смолиста істота, котра щойно їх врятувала, почала поводити себе якось дивно. Вона немов прокидалась. Сидкевич знову піднявся зі свого робочого місця і підійшов до чорної плями, вона займала половину панорами.

- Погляньте, він вивчає нас, – заговорив доктор і пригледівся в відростки істоти.

- Що? – хмикнув пілот Енак.

Завести суперечку з жартами їм не вдалось. За бортом почали відбуватись чергові незрозумілі події.

Кораблем хитнуло, потім різко відкинуло назад, від`єднавши від сусіда. Пружні стіни розтягнулись, після чого різко прийняли попереднє положення. Корабель силою зіштовхнувся з чорним. Істота запанікувала і почала битись в істериці. Кораблем трясло зі сторони в сторону, немов вершника на здичавілому бикові. Сидкевич вчепився в автомата і радів, що не залишився на робочому місці.

Згодом чорне тіло зробило новий  дивовижний маневр: воно вибухнуло, перетворившись в прозору сажу, після чого прийняло звичну форму. Цей трюк повторився тричі. Та на останній раз істота залишилась в газоподібному стані і затихла.

Когось із екіпажу знудило. Решта теж знаходилась не в кращому стані.

- Він загинув? – протягнула Наніт.

- Я так не вважаю, – тихо відповів доктор, відпустивши кіборга й підбігши до комп’ютера.

- Що?

Сидкевич не відповів. Він перевіряв якісь показники сканера. Потім вигукнув:

- Нарх, швидко, розряд по обшивці!

Нарх зволікати не став, через мить по кораблеві пройшовся новий потужний розряд очистки. Та це було марно, доктор опустив очі і сів на своє місце.

- Докторе! – вимагала пояснення Наніт.

- Він злився з кораблем…

Наростаюча метушня зникла, всі перевели увагу на доктора. Наніт підбігла до сканера і вивела на панораму дані, котрі показував прилад.

На екрані з`явилась схема корабля з усіма запущеними процесами. Все було звично, крім одного: весь корабель пронизували, видимі лише на апаратах, потоки чорної енергії.

Неочікувано засяяла панорама, корабель вирвався із стіни дрібних сфер. Там за бортом відкрився новий, яскравий світ. Гора насправді була куполом, під котрим тепер знаходився корабель. Широкий простір пронизували тисячі канатів із тих самих рожевих сфер. Вони тягнулись від стін, зникаючи вдалечині.

Сканер вмить окреслив структуру замкнутої сфери. Канати перетягували її, скріплюючи різні сторони. Всередині такої планети містилося з десяток великих, твердотілих об’єктів та тисячі дрібних. Все рухалось і переливалось у світлі. Зрозуміти хоч що- небудь було важко.

- Капітане! – почувся голос Енака. – Капітане!

Наніт відірвалась від панорами і глянула на нього.

- Капітане, корабель, він не керований, я не можу ним керувати.

Наніт підбігла до Енака, і вони разом взялись обговорювати щось біля панелі керування.

Все відбувалось швидко. Корабель приклеївся до одного із канатів і з прискоренням став рухатись до центру сфери. Люди були не в силі вирватись з цього полону, вони лише сперечались і безуспішно вистрілювали розрядами енергії.  Швидкість тим часом зростала, безодня дивної планети тягнула їх вглиб. Та це було не єдиною проблемою. На шляху з`явились знайомі безформенні монстри, хоч і значно менших розмірів. Вони швидко знищили чорних, котрі проникли сюди, і накинулись на людей.

- Нарх, - крикнула Наніт, - вогонь антиматерією!

- Слухаюсь.

Корабель випустив перший розряд, в котрому містилась невидима пилинка матерії, речовина була схожа на звичайну, лише мала протилежний заряд частинок, з котрих складалися її атоми. Пролунав надпотужний вибух, монстр розлетівся на шматки, немов феєрверк із желе. Ударна хвиля зачепила корабель, ним злегка хитнуло.

Люди зраділи. Далі почався розстріл інших агресорів, вони йшли на вірну смерть і немовби ніщо їх не лякало.

- А що якщо вони просто захищаються?  - задав, здавалось, недоречне питання Сидкевич.

- Жартуєте? – всміхнувся Нарх. Юнак радів, що смерть не забрала його в цей день.

- Адже це може бути їх планета! – продовжував доктор. – Чорні тут небажані гості.

- І зовсім беззахисні гості! – заперечив Енак. – Якби не вони, ми б вже давно загинули.

… Чи слід Дорікати людям? Вони були в незнайомому світі, таємничому і такому швидкоплинному. Їх полонила ейфорія, жага жити, жага до величних знань. За цим вони не помітили, як темна енергія, здолавши послаблену систему безпеки, проникла в них самих. В їхні серця, душі. Хтось пожалівся на холод, котрий долинав з вентиляції. Та ніхто з товаришів не звернув уваги. Я став єдиним з ними, вони подарували мені безцінний дар – свідомість.

Все продовжувалось якихось десять хвилин. Екіпаж знищив всіх, хто став нам на заваді. Вони раділи. Радів з ними і я. Ми добрались до цілі – до самого ядра планети, котра була лише одна серед мільярдів подібних. Вона була крупиною, з таких складався весь світ.

Невідоме злякало людей.  Нарх схопився за спусковий гачок, бортмеханік за незрозумілий предмет на шиї, а Сидкевич вийняв з кишені фото красивої дівчини. Як же давно він її не бачив, і скільки усього пережив з того дня, коли вона загинула... Саме заради неї він пішов на це. Адже при поверненні у свій світ можна було вибрати будь - який час. Можна було не дати їй загинути. Все повинно було бути краще.

Страх минув, свідомість людей помутніла, вони заснули міцним сном. Все, що відбувалось в ядрі, не вимагало їх безпосередньої участі. З усім успішно впорався я сам. Минув всього лише день. Ядро вибухнуло. З нього вирвалась ціла армія подібних нам невеликих космічних кораблів, оповитих чорною оболонкою.

Хто я є? Я є вірус, котрий став всемогутнім, ім’я мені «людина».

*  *  *

Сидкевич прокинувся першим. Навряд чи ті відчуття можна назвати приємними.

Він відмахнув рукою машину-автомат, потім випрямився і сказав слова, котрі комп`ютер зафіксував як перші, сказані людиною у новому світі.

Стоячи біля панелі, він понизив рівень безпеки, це було потрібно, щоб змінити часові координати повернення корабля. Він не хотів цього робити, та це був єдиний шанс обійти закон про заборону часових подорожей. Заради коханої людини він десятки років готувався, шукав шпарину і здавалось, тепер він близько до мети.

Коли команда вийшла на місток, то відмітила дивну картину: корабель рухався в потокові небаченої краси, посеред армії якихось чорних тіл… Якби ж вони здогадувались… Та знати правди вони не будуть, я потурбуюсь, щоб цього ніколи не сталось.  Усе у мені від вас, та немає головного недоліку, через котрий усі проблеми,  немає любові, а, отже, і жалю.