Її не зупиняють стіни

Ввечері було погано. Вночі було дуже погано. А під ранок до Роми прийшов Дон Хуан.

Вони сиділи навпочіпки біля багаття в горах і розмовляли. Навколо йшли дні, місяці, роки. Народжувалися і помирали дерева, а вони все говорили.

Найкращий оповідач – той, хто не каже тобі нічого нового. Дон Хуан був ідеальним оповідачем. Усе, що він говорив, він насправді витягував із Роминої підсвідомості, тому що всі знають – людська душа тримає у собі набагато більше, ніж дає осягнути.

Людська душа знає відповідь на всі питання Всесвіту. Цей дар у нас від народження заховано за броньованими дверима, відкрити які можна багаторічними духовними практиками, аскезою та умертвінням плоті.

Але це не єдиний шлях.

Існують відмички, спеціальні хімічні коди, які хоч і не відкривають двері повністю, але дають зазирнути всередину, осягнути невеличку частинку того скарбу, який захований у нас самих.

Але у всього є своя ціна.

Розмова з Доном Хуаном закінчилася так само різко, як і почалася. На півслові. Сильний порив вітру підняв Рому і жбурнув назад, у реальність.

В реальності не було нічого хорошого. Тут світило сонце і надриваючись дзвонив телефон. Першу проблему Рома вирішив, перевернувшись на інший бік. З другою йому допоміг автовідповідач.

– Знаєш, – почувся в трубці сухий і стриманий голос батька, – політику, в якого загинув син, співчувають набагато більше, ніж політику, в якого син наркоман. В мене все, бувай.

Це він так жартує. Або не жартує. Біс його знає, Рома ніколи не розумів, коли батько серйозний, а коли ні. Не розуміли і його опоненти, і його виборці. Всі просто посміхалися кожного разу, але перепитувати боялися.

Рома трохи поуявляв собі, як батько буде від нього позбавлятися. Автокатастрофа? Банально, плюс можуть провести аналіз крові. Знайдуть наркоту – буде ще гірше. Вуличне пограбування? Тоді доведеться знаходити злочинця – інакше перестануть довіряти. Скажуть, що це за Міністр Безпеки, хай навіть і колишній, який убивцю власного сина знайти не може.

Лишався ще один варіант, про який Ромі думати не хотілося. Він може просто зникнути. Як зникали інші. Ті, хто відкрито виступав проти батька. Це не траплялося потайки. Ні, щодо кожної жертви відразу починалися пошукові роботи. Збирали цілі дружини, обшукували кожен підвал, кожен тунель. Телебачення цілодобово транслювало заклопотане обличчя батька, який роздає накази своїм підлеглим.

Кожна пошукова операція закінчувалась одним – кінці вели на Звалище, а звідти у гори. Сили безпеки робили туди коротку вилазку, обшукували кожну конуру і демонстрували на камеру докази того, що жертв тримали тут до того, як переправити далі.

Там, в горах, кажуть, є колонія работорговців. Туди їх зазвичай і переправляли. Цікаво як, бо в горах радіації достатньо, щоб шкіра почала злазити через годину. Власне тому місто і вижило, що радіоактивні хмари затрималися  на скелях і там осіли.

Кажуть, в работорговців є спеціальні машини зі свинцевими стінками, щоб їздити по забруднених районах. Одну з них показали по телевізору. Стінки були тонкими і дірявими. Рома знав, що це підробка.

Рома знав, що вся історія з работорговцями – вигадка. Він деколи чув батькові розмови, але можна було здогадатися і без того. Рома підозрював, що більша частина городян знає, що всі ці зникнення – справа рук його батька, але всі мовчать. Дехто боявся сам опинитися в руках «работорговців», декому здавалося, що це необхідні жертви, а надмірний волюнтаризм призведе до постійних дебатів з кожного приводу і повного паралічу всіх владних систем.

Рома уявив собі, як по телевізору показують його фотографію, і як  говорить батько, одягнутий в траур, з надтріснутими нотками в голосі. Йому співчуватиме кожна сім’я, а він, тим часом, у звичній манері, натяками і напівтонами, буде доносити до городян просту думку – існування Звалища поруч з містом – небезпека, яку варто усунути. А може, до того часу він буде мати достатню підтримку, щоб сказати все у відкриту? Мовляв, оголошується військова операція – вичистимо гангрену, очистимо рану на тілі міста.

Батько дуже любив оперувати медичними термінами. Навіть якщо вони не діють прямо – в людини лишається підсвідомий зв’язок. Звалище – хвороба. При чому інфекційна, небезпечна. Інфекції ведуть до вимирання. Якщо гангрену не ампутувати, вона знищить весь організм. Розумні метафори, робочі.

Ромі завжди було цікаво, що насправді стається з людьми, яких «крадуть работорговці». Їх вбивають? Справді висилають у гори? Тримають в якомусь закритому підвалі? Якщо б справа стосувалася його, він би вибрав перше. Смерть уже давно входила в його плани, чекаючи тільки підходящої нагоди. Якщо і так і так доведеться померти, то краще зробити це із власної волі.

Вдосталь надивившись на свій уявний похорон, Рома нарешті встав і пошкандибав на кухню. Десь тут, у шкафчику, повинна була бути заначка – трохи трьохсотого. Рома витягував скляні баночки одну за другою, але всі вони були або порожніми, або з якимись давно засохлими і зотлілими продуктами. Заначки ніде не було. Може він оприходував її вчора ввечері? Рома спробував напружитися, але виходило важко.

Поки він шукав, на нього поволі находив той знайомий стан, якого дуже хотілось уникнути, якого краще не переживати, який можна відігнати тільки новою дозою, але де вона, де вона, невже він був такий дурний, що нічого не лишив собі на ранок? Невже він такий ідіот?

Рому почало накривати. Він сів на підлогу, схопився за голову, і почав розхитуватися. Такі вправи заміняли йому медитацію і дозволяли пережити моменти, коли найважче. Коли світ усіма своїми вимірами починає тиснути на психіку, намагаючись зламати, розчавити.

Рома впав на землю і спробував заплакати, але сльози не текли. Натомість він тільки трусився, стукав кулаками до брудного лінолеуму і перевертався з боку на бік. Зрештою зупинився на спині, втупився в стелю і так лежав, поки перестало штормити, поки хвилі, поволі затухаючи, не повернулися назад, в глибину. Але Рома знав, що вони повернуться.

***

– Як ти думаєш, – спитала Юля в Аліни, – це правда, що з людей у горах злазить обличчя? Що вони перетворюються на ходячі скелети, які потім приходять до нас уночі?

Аліна мовчала. Вона була лялькою і говорити не вміла, а більше нікого, з ким можна було порадитися, в Юлі не було.

Юля вже третій день ніяк не могла визначитися між двома варіантами. Вона кидала монетку, гадала на кістках, ходила навіть до ворожки, але ніякого достойного результату так і не отримала.

З монеткою було все складно. Юля не така дурепа, щоб довіряти одному кидкові. На це може вплинути що завгодно. Десь за рогом на землю може впасти шматок старої конструкції. Від цього земля трохи затрясеться, Юлю підкине вгору, і траєкторія монетки вже буде іншою. Це вже не кажучи про банальний вітер, температуру повітря і думки, з якими Юля буде кидати монетку. Ні, для того, щоб можна було сказати щось напевне, треба підкинути монетку мінімум сто разів. А краще двісті.

Але чим довше Юля підкидала стару потерту гривню, тим рівніше йшли варіанти, хоч і здавалося деколи, що ось воно: сім разів підряд випав один варіант – це знак, але ні, наступних п’ять монетка вперто падала на інший бік. Коли Юля кинула монетку двісті разів, за один варіант було сто два кидки, за інший – дев’яносто вісім. Не дуже переконливо, як не крути.

З кістками було ще важче. Тут не було однозначності, кожну фігуру можна було трактувати як заманеться, і Юля помітила, що коли вона сама схиляється до одного з варіантів, то і кістки починають показувати саме його. А коли її думка міняється – міняються й узори кісток. Це було абсолютно неприйнятно, бо вибір в такому випадку був ніби за Юлею, а якби вона могла вибрати сама, то на біса їй взагалі ті кістки?

З ворожкою вийшов узагалі повний швах. Замість того, щоб відповісти на чітко поставлене питання: до якого з двох варіантів схилитися, ворожка почала розповідати про те, який хороший вибір Петро і чому Юлі не треба від нього відмовлятися.

Ці всі аргументи Юля чула вже сотні разів. Спочатку її вмовляла мама, потім сестра, потім навіть батько спробував її попросити, замість того, щоб як завжди просто наказати.

Мовляв, Петро сильний, сміливий, і в нього хороші гени. А це значить, що він зможе захистити Юлю, і ще, що діти їхні виживуть усі, а не один з десятка, як зазвичай трапляється на Звалищі.

– Сильні гени, – продовжувала ворожка, – видно відразу. Досить просто поглянути на чоловіка, на його м’язи, на його шкіру, на його зуби. Вибирай Петра, сонечко, не пожалієш.

Юля після цього не витримала, покрила ворожку сильним слівцем і вибігла з  імпровізованого шатру, навіть не заплативши.

Справа була у тому, що Петро, весілля з яким батько запланував уже через тиждень, і був причиною того, що вона почала розглядати свої два варіанти.

Першим варіантом було захопити з собою рюкзак з усім необхідним, втекти з дому і відправитись у гори.

Кажуть, що якщо знайти правильний перевал і йти достатньо довго, можна набрести на місто. На відміну від того кіптявого і брудного, що поруч, те друге місто – зелене і блискуче.

Юля мріяла, що коли вона підійде до міста, з-за стіни вигляне молодий вартовий. Він відразу закохається в неї, візьме за дружину, і вони заживуть довго і щасливо в величезному домі зі скла і заліза. Через кілька років вони таємно витягнуть звідси Марічку і видадуть за молодшого брата вартового. Більше нікого з своєї сім’ї Юля бачити поруч з собою не хотіла.

Але цей варіант мав під собою занадто багато припущень. По-перше, до міста можна і не дійти. Гори вбивають – це загальновідомо. Досить провести там всього кілька днів, щоб почала злазити шкіра, витікати очі і ламатися кістки.

По-друге, навіть якщо Юлі і пощастить знайти те місто, вартові її можуть і не впустити. А якщо впустять, можуть поселити в себе у бараці і кожного вечора розважатися з нею, по черзі, чи одночасно.

Залежно від настрою Юля бачила або тільки хороші, або тільки погані сторони першого варіанту.

З другим варіантом все було набагато простіше.

Це було банальне самогубство.

***

Марко стояв у дверях.

Цікаво, чи давно? Цікаво, чи бачив він конвульсії. Хоча… Все одно. Ромі вже давно стало байдуже, давно перехотілося змагатися з Марком – все одно переможець визначений заздалегідь. Марко завжди краще вчився, більше подобався людям, краще виступав на змаганнях, у нього завжди були гарніші дівчата.

А ще його більше любив батько.

Це логічно: набагато простіше любити постійного переможця, хорошого спадкоємця, сильного продовжувача династії, ніж лузера, який тільки тим і займається, що намагається заплямувати достойне ім’я. Зазвичай, прийнято передавати імперію старшому синові, але якщо з ним раптом щось станеться, молодший буде тут, щоб підхопити естафету.

І можна було б заспокоїти себе тим, що, мовляв, Марко повністю системний, а він, Рома, бунтар і все таке, але навіть і тут Марко його зміг перевершити. Рома завжди тільки купляв наркоту, Марко зумів налагодити цілий канал продажу в своїй школі. Його прізвище завжди було йому білим білетом, правом порушувати закон як заманеться. Він у свої п’ятнадцять був знайомим з такими людьми, які на Рому навіть не глянуть. І при цьому всьому він досі тримав усе це в таємниці від батька. Або ні, зрештою, всім відомо, що весь кримінал насправді теж підпорядковується меру. Різні гілки влади, все таке.

– Що, кумарить? – спитав Марко і, не чекаючи відповіді, кинув Ромі невеличкий пакетик.

Рома відразу розсипав білий порошок по спеціальній скляній дощечці і вдихнув його через обрізок коктейльної трубочки.

– Сотка, – впізнав відразу Рома. – А чогось сильнішого нема?

– Обійдешся, – твердо відповів Марко. – Ти мені ще сьогодні потрібен.

– Що сталося? – спитав Рома, всівшись прямо на підлогу. – Мого братика ображають старшокласники?

Зілля починало діяти, і Рома потрохи починав себе опановувати.

Але сотка довго не тримає, от би трьохсотки хоча б, могло б вистачити на цілий день спокою. А при хорошому дозуванні, можна навіть до Дона Хуана навідатися...

– Мені потрібен хтось, кому б я міг довіряти. Треба піти на ринок і забрати товар, а мою людину недавно пов’язали.

– Так відправ іншу людину. В тебе що, їх мало?

– Все не так просто. В тієї людини був документ. Виробити його наново займає занадто багато часу. З тобою простіше – тебе пропустять і так.

– Мені дивно, що він досі дозволяє мені носити його прізвище, – сказав Рома.

– Ти його недооцінюєш, – посміхнувся Марко. – Він тебе любить. Хоч і по-своєму.

Марко вручив Ромі пухлий конверт банкнот.

– Торговця звати Фенікс. Спитаєш, там всі знають. Тобі нічого не треба буде йому казати, просто віддай гроші, забирай товар і вертайся. Я заїду ввечері, заберу товар.

– В мене два питання, – почав було Рома, але Марко його перебив:

– Ні, я не можу піти, тому що зайнятий. В мене сьогодні три важливі зустрічі.

…і фізкультура, – доповнив про себе Рома, але вирішив промовчати.

– І так, – продовжував Марко, – частину можеш забрати собі. Товар першокласний, до речі.

– Так куди їхати? – спитав Рома.

Марко мовчки витягнув карту, на якій заздалегідь ручкою була обведена точка на півночі від міста. Рома придивився, зрозумів, де ця точка знаходиться, і закричав:

– За стіну? Це типу жарт? Пішов нахрін, я нікуди не піду!

Рома пожбурив у Марка конвертом і картою. Той підняв їх з підлоги і акуратно поставив на стіл.

– То це такий в батька план? Щоб я сам поліз за стіну, а потім пропав? Щоб навіть викрадати мене не довелося? Ну вас нахрін! Якщо вже хочете мене здихатися, то прикладіть до цього хоч якісь зусилля! Сам я на вашу вудочку не клюну! Не старайтесь!

Марко дочекався, поки Рома перестане кричати, і спокійно сказав:

– Якщо торговець не збрехав, а я схильний йому вірити, то цього разу в нього особливий товар. Не менше п’яти сотень.

Рома спробував зобразити байдужість, але очі його, здається, видали.

– Мені плювати, – сказав він настільки невпевнено, що і сам собі не повірив.

Марко поклав на тумбочку невеличкий револьвер, коротким поглядом оглянув Ромин барліг і пішов, не попрощавшись.

Рома відкрив конверт, перерахував гроші і вирішив, що з цим гарненько можна сходити до дилера.

Рома позичить трохи грошей з конверта, закинеться, а потім ввечері пообіцяє Маркові віддати. Той зрозуміє. Ніколи не можна довіряти нічого наркоманові.

А хвилі вже зовсім поруч…

Ось перша, легенька і радше попереджувальна. Трейлер того, що буде далі. Рома донюхав вміст пакетика, який йому дав Марко. Це трохи допомогло.

Рома встав, одягнувся, вийшов, сів на метро і вже проїхав зупинок п’ять, коли зрозумів, що їде не до дилера, а до воріт. В одній році у нього конверт із грошима, а другою він болісно стискає руків’я револьвера.

Якась сила всередині нього давно зробила свій вибір.

І опиратися їй Рома не мав ні сил, ні бажання.

***

Проблема Юлі вирішилася просто. Черговий раз розглядаючи листочок, на якому були виписані переваги і недоліки кожного з варіантів, вона раптом зрозуміла, що між ними є кардинальна різниця.

Якщо вона вибере перший варіант, піде у гори, навіть якщо він провалиться і все стане погано, то навіть тоді (за невеликими винятками) у неї завжди залишиться шанс на варіант другий.

Якщо ж вона піде другим шляхом з самого початку, ніяких шансів більше у неї не лишиться. Себто усі голоси за другий варіант можна приплюсувати до плюсів за перший. І вийде, що перший набере удвічі більше балів. Чим не знак?

Втікати вона вирішила у ніч перед весіллям, коли навколо буде купа метушні: всі будуть зайняті своїми справами, батько буде ходити і командувати, сестри і брати прикрашатимуть житло і займатися іншими приготуваннями.

Ніхто і не помітить, коли вони вислизне і швиденько пробіжиться повз кілька халуп, що відділяють її житло від гір. Схаменуться через години дві-три – цього достатньо, щоб зайти достатньо далеко. Пошукова команда вийде вже під ранок. І то, навряд чи хтось захоче йти занадто далеко, незважаючи на накази. Навіть влада вождя має свої границі.

Але, звісно, знайдуться ті, хто піде. Петро піде – це точно. Інакше до смерті будуть сміятися, бо від нього наречена втекла. Але і він не піде занадто далеко. Нову наречену знайти нескладно. Тим більше, що і батько буде відчувати за собою вину. Тому може пообіцяти Петрові, наприклад, Марічку. Якщо та виживе, звісно.

Коли пошукова операція провалиться, батько знову зіпре все на городян. Він завжди так робить, коли не може нормально виправдатись. Городяни псують нам воду і ламають будинки, забруднюють наше повітря і вбивають наших дітей таємною зброєю. Щось з цього правда, а щось – вигадки. У більшості вигадки, якщо чесно.

Головне, думала Юля, щоб ніхто не здогадався, що вона замислила. Але з цим, здається, все буде добре. Зі всієї родини тільки Марічка розуміє Юлю. Тільки вона власне і намагається зрозуміти. До речі, як вона там? Вже одужала? За всіма своїми приготуваннями Юля так ні разу і не поговорила з нею нормально. Постійно поруч або мама, або Наталя. Незважаючи на різницю в шістнадцять років, вони виглядають як сестри. І однаково не розуміють Юлю.

В коридорі було якось надмірно тихо. Лікар стояв, опустивши очі.

– У вас точно нема знайомих за стіною?

Батько зціпив зуби. Одна згадка про городян доводила його до сказу. Якщо і були в нього якісь «знайомі», довго вони після цього знайомства не прожили.

– Я повторюю ще раз. Їй не потрібні ніякі застінні антибіотики. Лікуйте нашими, народними методами.

– Добре, – погодився лікар, але без ентузіазму, – але ви ж розумієте…

– Розумію, – гаркнув батько. – Розумію, що всі городянські ліки – насправді отрута. І ви, як лікар, мали б це знати найкраще!

Ситуація серйозна. Юля знала, що буває, коли лікар говорить про антибіотики. Вона бачила, як легко люди одужують, коли дістають потрібні таблетки. І бачила, що буває в іншому разі.

Юля прослизнула  повз рідню в кімнату до Марічки. Та лежала без свідомості. Юля помацала лоб. Гарячий. Обличчя червоне, дихання нерівне. Треба щось робити і робити негайно.

Юля відкрила шафу і витягнула звідти сумочку Марічки, з якою та ходила на ринок. Там дзвеніли скляні баночки з «наркотиком», який Марічка робила з палених шин. Її лоток займав на ринку специфічну нішу – до неї посилали клієнтів, з якими ніхто не хотів мати справи – випадкових туристів, які в товарі не розумілися і готові були віддати гроші за будь-що схоже на зілля.

Юля вирішила встати на Марічкине місце і спробувати вмовити когось із туристів принести ліки.

Коли вона вже вийшла, її зустрів Петро. Взяв її за руки, подивився в очі.

– Я зроблю все, щоб допомогти твоїй сестрі, – сказав він. – Ти можеш на мене покластися.

Це вже навіть не смішно.

Юля йшла по вулиці і думала, як саме вона буде вмовляти бісових туристів. Вона взяла трохи грошей, але сильно себе не обманювала з цього приводу.

Якщо дійде до справи, то єдиною прийнятною валютою буде вона сама.

***

Фенікса на ринку не було. Рома розпитував усіх і кожного, але всі мовчали, і тільки старенький дідок після того, як Рома вручив йому кілька купюр, розповів, що Фенікса вчора загребли. Він відчував, що це має статися, тому і вигадав байку про сильний наркотик. Насправді він хотів потрапити за стіну. Свята наївність, подумав Рома і вирішив, що якщо він вже тут, можна хоча б чимось закинутися.

На Ринку було темно, хоч надворі стояв сонячний день. В повітрі чулися запахи ароматичних паличок. Звідкись грала тихенька мелодія.

На стіні висіли правила поводження: не фотографувати, не проявляти агресію, не бігати. Поліція все частіше робить облави на ринок, тому якщо біжить хтось один – починають бігти всі.

Інтер’єр ринку відповідав місцевості: кожен елемент декору явно встиг полежати на Звалищі. Ляльки з виколотими очима, деталі машин і побутової техніки, дроти, побитий посуд, порвані картини, люстри з розбитими лампочками.

Практично на кожному лотку – іконка Дона Хуана – святого покровителя наркоманів. Ромі одного разу розповідали про особисту зустріч з дивним старцем, але він в це не вірив. Максимум, на що здатен Дон Хуан – це прийти у видіння.

Рома ходив між рядами, видивляючись товар. Цифрового маркування тутешні торговці не визнавали, натомість давали своєму зіллю дивні назви: «Ананасовий Експрес», «Швидкий Біллі», «Три зайці». Поки Рома роздивлявся, хвилі підходили все ближче. Люди за прилавками люб’язними не виглядали, і він йшов усе далі і далі, поки хвилі не настигли його і не накрили з головою.

Рома плюхнувся у подерте м’яке крісло перед якимось лотком, дістав з кишені пачку грошей і зашепотів:

– Давай мені найкраще зілля, що в тебе є. Якщо мене вставить, я заплачу. Добре заплачу. Якщо ж не вставить, – Рома витягнув револьвер і виставив його перед собою, – за це заплатиш ти.

Лиш тоді Рома підняв погляд і зрозумів, що за лотком перед ним – дівчина.

***

Прямо перед тим, як прийшов цей псих, Юля вже збиралася йти додому. Клієнтів як на зло не було, казали – це через те, що солдати на воротах лякають потенційних туристів.

Юлі подумалось, що до того, як вона втече, вона досі вважається нареченою Петра. А, отже, має право про щось його попросити. Він теж не прихильник городян, але може має якогось знайомого за стіною, який перекинути баночку-другу таблеток. Скільки там тій Марічці треба?

Але от прийшов цей псих і наставив на неї пістолет, і вимагає товар, а у неї в баночках – тільки сажа від шин. Обличчя у нього бліде, очі червоні. Явно наркоман зі стажем. Він зрозуміє, що товар фальшивий з однієї спроби. А ще у нього, здається, ломка і він себе не контролює. А, отже, вистрелить, хай навіть після цього не жити і йому самому.

Ще сьогодні зранку Юля б напевне зраділа такому розвитку подій. Вважала б його знаком. Це ж набагато простіше – потрапити під кулю, ніж самій видумувати способи покінчити з життям, чи пертися в гори, ризикуючи повернутися додому скелетом.

Але прямо зараз смерть не входила у Юлині плани. Спочатку треба було рятувати Марічку. Тому вона вийшла з-за прилавку, сіла на бильце крісла і погладила психа по голові. Він підняв очі і втупився в неї здивованим поглядом. І тоді вона зрозуміла, що очі у нього – блакитні.

***

Рома дивився на дівчину і не міг нічого зрозуміти. Вона ще не встигла дати йому ніякого зілля, вона навіть не намагалася. Вона просто підійшла і доторкнулася, він не встиг навіть зреагувати, світ плив перед очима, всі рухи розмазувалися і розпливалися.

Але досить було дівчині покласти руки йому на голову, як хвилі відкотилися. Так, ніби розбившись до хвилеріза. Ображено повернулися назад, в глибину, і забрали з собою біль.

А потім вона заговорила. Її голос осідав на запалених центрах його мозку, як прохолодний гель. Загоював рани, заповнював собою порожнечу, роз’ятрену постійним протягом. Рома раптом відчув себе цілісним і справжнім. Так, ніби до того хтось склав його деталі у невірному порядку, а тепер перезібрав, дотримуючись інструкції.

Він не розбирав слова, але вона, здається, про щось просить. Їй щось треба. І вона чомусь не може це купити сама. Рома спробував зосередитися, щоб розібрати окремі слова. Вдалося навіть вихопити ціле речення. Їй потрібні ліки. Що ж, не проблема.

Де тут телефон?

– Привіт, Марко, в мене тут проблеми виникли, необхідна твоя особиста присутність. І ще, зайди в аптеку, захопи таблеток. Тетрациклін. Чекаю.

Він не встиг навіть нічого спитати, але він приїде. Незважаючи на все інше, він усе ж любить свого брата.

Вона подякувала. Вона посміхнулася. Рома потягнувся до її волосся, зарився в нього обличчям і глибоко вдихнув.

Здається, він знайшов найсильніший наркотик у всьому світі.

***

По-хорошому, треба було просто забрати в нього револьвер і здати охоронцям. Але він їй був потрібен. В нього багато грошей, а ще є брат за стіною. Він може приїхати і привезти ліки. А потім можна і охоронцям. Або Петрові пожаліється, мовляв, ось, чіпляється. Юля переконувала себе, що так і зробить, що так і треба поводитися з психічно хворими наркоманами, але була одна обставина, що псувала всю картину.

В той короткий момент, коли він глянув на неї, десь в глибині його очей, вона побачила зовсім іншого хлопця. І він якимось дивом навіть за коротку мить встиг запасти їй у серце.

Ні, звісно ж, це все вона вигадала, так не буває. Просто вона не любить Петра і не може себе уявити поруч з цією волохатою тушею, тому і чіпляється за кожен шанс. Цей псих хоча б одного з нею віку, а не на двадцять років старший. І у тому, як він її обіймає…

До речі, чому вона це взагалі дозволяє? Хто він такий, щоб торкатися її своїми брудними руками? Юля розуміла, що була готова і на більше заради порятунку Марічки, але це мало бути з якимось чужим чоловіком…

А це, блін, хто? Не чужий чоловік? Що взагалі відбувається? Чому вона не може вирватися з цих обіймів, не може відсторонитися, зняти з себе ці руки?

Юля зрозуміла, що її свідомість і її тіло стали раптом окремими частинами. І поки вона намагається зрозуміти, що відбувається навколо, її підсвідомість вже встигла підкорити собі тіло, яке, Юля раптом це зрозуміла, дуже хоче поцілувати цього психа.

І сил опиратися в Юлі не було.

***

Марко приїхав через двадцять хвилин. В руках тримав пакет з емблемою аптеки. Поглядом вишукував Рому серед покупців, але поки той не подав знак – не помітив.

– Що за чортівня тут відбувається? – запитав Марко. – На біса тобі ліки? Що це за шалава? Де Фенікс? Ти зі мною погратися вирішив?

– Я тобі все пізніше поясню, – затарабанив Рома. – Давай ліки.

Марко простягнув пакет, незадоволено оглядаючись. Рома вручив його дівчині, і та відразу зникла через таємні дверцята під прилавком.

– Слухай, мені потрібна твоя допомога, – сказав Рома. – Ти можеш провести місцеву дівчину через браму?

– Ти що, здурів? Ти останні закони бачив взагалі?

– А батько? Як ти думаєш, якщо я йому скажу, що перестану ширятися, повернуся в університет, як думаєш, він погодиться?

– А я звідки знаю, – нервово відповів Марко. – Хочеш – дзвони йому сам. Тільки чомусь мені здається, що тут без шансів. Коротше, не знаю, що ти тут затіяв, але мені треба йти. І я наступного разу двічі подумаю перед тим, як виконувати твої прохання…

– Ух ти ж блін, хто до нас на вогник пожалував. Сам син мера, власною персоною!

Рома озирнувся і побачив, як до них іде амбал зростом, напевне, більше двох метрів. У здоровенних лапах він тримав шматок труби.

Марко відразу кинувся тікати, але амбал за один крок долав більшу відстань, ніж Марко за десять. Рома схопив пістолет, навів його на амбала і вистрілив, але було пізно. Марко вже лежав на землі, а з його скроні текла цівка крові.

Рома теж влучив:  амбал лежав біля Марка, розпростерши свої руки на весь коридор.

Марко дістав телефон, і закривавленими пальцями набрав номер.

– Тату, я на північному ринку. І мені терміново потрібна допомога.

– Буду через п’ять хвилин, – сказав батько, і почав допитуватися, що сталося.

Але Марко вже не міг сказати ні слова. Він випустив трубку і завмер, скляними очима втупившись у одну точку перед собою.

Рома кинувся до нього, вперто намагаючись намацати пульс.

Але марно.

***

Юля почула сирену майже відразу, як вибігла з ринку. З боку міста засвітили прожектори і невдовзі на дорогу почали виїжджати мотоцикли. Юля вирішила поки про це не думати.

Не добігши до будинку кілька кроків, Юля спинилася, як вкопана. Мама стояла на порозі з червоними очима. Вони лиш на мить зустрілись поглядами, але Юлі цього було достатньо, щоб зрозуміти. За мить вона побачила батька з братом. Схопивши рушниці вони бігли кудись в напрямку Ринку.

Вона швидко забігла в будинок, заскочила до кімнати Марічки. Та лежала бліда, але усміхнена. Юля поцілувала її в лоб. Холодний.

Юля схопила свій рюкзак і вибігла на вулицю. Рому вона зустріла на півдорозі. Він йшов по вулиці, похитуючись. Вона схопила його за руку і потягнула шляхом, який знала напам’ять, стежкою, яку запримітила давно, і якою стільки разів бачила у снах свою втечу.

Тільки от прожекторів не було у цих снах. І автоматних черг. І голосу з гучномовця. Юля не розуміла, що він говорить, не хотіла розуміти, хоча вуха не так легко закрити, як очі, і до її свідомості таки долинули гострі, мов лезо, слова:

– Усім жителям Звалища! Оголошується евакуація! Негайно покиньте свої сховища і рухайтесь в гори!

І, після невеличкої паузи:

– Ціна непослуху – розстріл!

***

Коли у шатро ринку ввірвалися автоматники, Рома встиг сховатися за лотком. Через шпарину він бачив, як батько крокує через зал своїми армійськими черевиками. Він знову вдягнув генеральську форму, хоч по телевізору останнім часом виступав у цивільному. Біля нього крутився худющий оператор, з камерою вдвічі більшою за нього самого.

Батько нагнувся до Марка, потримав його руку і не сказав ні слова. Цей кадр у прямому ефірі зараз транслюється по всіх каналах, в цьому Рома не сумнівався.

Навколо запала тиша, і тільки після того, як мер встав, навколо заголосили гучномовці. А відразу потому почулися перші автоматні черги.

– Кажуть, тут бачили вашого старшого сина, – сказав батькові лейтенант. – Він втік разом з дикункою. Що нам з ним робити?

– Він зробив свій вибір, – тихо відповів батько. – Робіть те саме, що з дикунами. Рану треба запекти вогнем.

Рома востаннє глянув на обличчя батька, намагаючись віднайти хоч якусь реакцію на смерть сина. Дарма.

Рома глибоко вдихнув і пірнув у нішу, в яку до того вибігла дівчина.

Якщо вже помирати, то тільки поруч з нею.

***

Дон Хуан з’явився на другий ранок.

Рома з Юлею спали біля багаття, притулившись одне до одного. Вони не встигли зайти далеко, але перші симптоми опромінення вже почали проявлятися. Їх постійно нудило, ставало важче дихати, хоч гірське повітря було і чистіше за звичний міський смог чи сморід Звалища.

Дон Хуан не сказав ні слова, тільки дістав з кишені золоту табакерку з написом 999 і поклав кожному з них на долоню по таблетці.

Вони ковтнули їх одночасно.

***

Оркестр надривався, пари крутилися у карколомних па. Молодий хлопець стояв біля портьєри і видивлявся неймовірної краси дівчину, яку, йому здавалося, він вже десь бачив, тільки от ніяк не міг згадати де саме.

Дівчина теж запримітила красеня, який не зводив з неї погляду цілісінький бал. Його обличчя теж здалося їй до болю знайомим.

В один момент вони зустрілися очима, і хлопець не втримався: запросив дівчину на танець.

Вогні свічок під стелею тремтіли від звуків, що їх видавав змучений оркестр.

Старець у рясі з довгою бородою сидів на підлозі в кутку і жував шматок кактуса.

Ніхто його не помічав і не задавався питанням, звідки на цьому материку взявся такий чудернацький плід.