Їй личить синє

18+

Будинок ювеліра був однією з багатьох будівель, що брали в кільце широку площу в центрі міста. Він мав два поверхи і вміщував у собі як житлову частину, так і майстерню, чиї двері виходили на площу. Спочатку Руел чекав біля них, та скоро крижаний вітер змусив його сховатися в провулку. Холодні пориви діставали його й тут, але, принаймні, не кидали в обличчя жмені дрібного снігу.

Сонце, по-зимовому маленьке і тьмяне, поки що стояло високо, та Руел знав, що йому треба поспішати, бо сутеніло в цю пору швидко. Він роздратовано озирнувся по сторонах і щільніше запахнув плащ.

Ідея повернутися до таверни, що знаходилася на протилежній частині площі, здавалася все більш привабливою. Він би давно вже сидів у теплі з кухлем грогу, якби ювелір не запевнив, що «відійде всього на хвилинку». Пройшло вже п’ятнадцять.

Ще через п’ять терпіння Руел остаточно спливло, і він зробив кілька кроків у напрямку таверни, коли позаду, зі сторони жилої частини, грюкнули двері. Він визирнув з-за рогу і побачив доньку ювеліра та її чоловіка, хлопця, який працював у цій же майстерні. Молода пара зупинилася на ганку, щось стиха обговорюючи, і, схоже, не звернула на випадкового перехожого уваги.

Руел бачив, що ювелір не вертався додому, тож розпитувати його родичів не збирався. Непомічений, він тихо відступив на назад і розвернувся, щоб піти, але в цю мить його зупинив голос доньки ювеліра.

— Говорять, наче баронеса Коралінн Нарцет знайшла собі нового коханця. Так мені розповідав купець, що вчора заїжджав до батька.

Руел завмер від несподіванки, а потім ледь помітно скривився. Якщо чутки розповсюджують купці, то скоро про них дізнається вся країна — або вже дізналась. Це може стати проблемою.

— Я бачу, ти прямо в захваті, — без особливого натхнення відповів її чоловік.

— Може, я трохи заздрю, — здається, вона усміхалась. — Не кожна леді дозволяє собі змінювати чоловіків, як шкарпетки, ще й жодного разу не побувати заміжньою. Не кажу вже про нас, простих жінок.

Чоловік, вочевидь, не поділяв її гумору, а тому змовчав. Тиша затягувалась, і Руелу навіть здалось, що вони пішли, коли прозвучав голос підмайстра:

— Не дражни предків, Ліві, там нічому заздрити. Її походеньки і так вже більше схожі на виставу вертепу: баламутила світом, а тепер, на схилі років, сидить самотньо в якомусь болоті, і робить вигляд, що править клаптиком землі із одним селищем. А вела б себе тихо — мала б тепле місце при сестрі, як її там…

Забувши про холод, Руел уважно слухав.

— Як не дивно, це не заважає їй тягнути в ліжко чоловіків. У її-то роки, — кокетливо промовила Ліві. — Ну, не хмурься, любий. Хіба вона не заслуговує на співчуття, якщо не повагу? Вона все ж воювала з кочівниками. І її батько…

— Вона порушує закон.

— Який закон?

— Коралінн Нарцет — сільпнар, — відповів чоловік із притиском, — а їм ще багато років тому заборонили мати землі і васалів, незважаючи на походження, бо за допомогою дару вони впливають на чужі думки. Якби не закон, сільпнари керували б країною, і боротьба між ними йшла б не за землі, а за розум інших людей.

Руел не стримав кривої посмішки: хлопець явно цитував чиюсь промову. І не замислювався над тим, що заборона була прийнята менше століття тому, а до того часу сільпнари так і не захопили владу в свої руки. Дивина.

І все ж, обережне ставлення до дару сільпнарів було цілком виправданим. Вони вміли домовлятися з даймонами — земними духами, — і кликати їх собі на службу. І якщо раніше істоти просто ділилися силою з магами, то під час війни з кочівниками Коралінн і її соратники винайшли спосіб втілювати духів у світі людей. Даймони виявилися невразливими до звичайної зброї, і впоратися з ними міг тільки інший сільпнар.

Звичайно, завжди лишалася можливість вбити мага-хазяїна потвори: тоді істота верталася до свого попереднього стану і нікому не могла нашкодити. Але підібратися до сільпнарів було нелегко: вони не вміли впливати на думки, зате відчували чужі наміри. Надійно приховати свої бажання міг лише маг — сільпнар або медіум, — а ось людині без дару доводиться складніше. Руел сам був медіумом і знав про це із власного досвіду.

Якщо здібності сільпнара проявлявся в дворянина, його позбавляли усіх привілеїв. Лишали тільки титул, що формально нічого не важив. Знать не хотіла, щоб в одних руках опинилися і могутній дар, і світська влада.

Сім’ї, до яких належать сільпнари, звичайно, не соромляться використовувати їхні здібності. Коралінн могла б жити в достатку разом із сестрою і матір’ю, та натомість не побажала лишатися в чужій тіні. За свій вклад у перемогу у війні вона випросила в корони землю. І що б там підмайстер не казав про «болото» — Руел знав, що Коралінн не зупиниться на досягнутому.

Знали про це й інші — ті, хто вбачав у ній загрозу устрою королівства.

— Гадаєш, чоловіків вона до себе заманює? — голос Ліві вирвав Руела з його роздумів.

— Ну а скільки їй там? П’ятдесят? Багато ти знаєш жінок, які прожили півстоліття, і все ще можуть зацікавити молодиків?

Коралінн нещодавно виповнилося сорок, і вона гарно вміла слідкувати за собою. Для того, щоб привернути увагу чоловіка, їй не потрібна ця міфічна здібність — керувати думками. Руел мимохіть усміхнувся своїм спогадам.

— Он і батько, — долинуло раптом з-за рогу.

Руел роззирнувся по сторонах та швидким кроком відійшов поближче до майстерні. Схоже, він все ж виїде з міста вчасно. Хоча тепер кухоль грогу став просто необхідним, бо без нього духами проклятий вітер доконає його по дорозі.

Дорога була без перебільшення суцільним багном. Рятувало лише те, що це багно встигло замерзнути.

Кінь обережно переставляв ноги, обходив ямки і припорошені снігом горбики, що поступово розчинялися в сутінках і зливалися в одну суцільну пляму. Руел усвідомлював, що добереться до маєтку, коли вже стемніє — власне, десь так він і розраховував.

У наступні півгодини хмари розродилися снігом. Через густу білу крупу Руел мало не пропустив поворот до гаю, що пам’ятав місяці їхніх із Коралінн зустрічей.

Руел спрямував коня на стежку, і скоро їх обступили високі дерева з голим, присипаним снігом гіллям. За кілька хвилин він дібрався до галявини, на краю якої знаходилася стара хатина. Спішився, відв’язав від сідла сумку, завів коня в сіни і штовхнув двері до єдиної житлової кімнати. Намацав на поличці підсвічник, чиркнув кресалом.

Нетривке сяйво вихопило з темряви низьке ліжко, піч та дві скрині. Руел швидко оглянув поличку, знайшов поглядом довгу мотузку, чий кінець ховався за пузатим запиленим глечиком, і потягнув за неї. У його долоню зісковзнув маленький металевий ключ. Ним він відчинив одну зі скринь і видобув з її надр в’язанку свічок, дві підставки для них та невеликий забраний склом ліхтар.

Запалюючи ще два вогника, Руел не хвилювався, що хтось може помітити його. Жителі околиць давно не заходять у гай: років шість тому на його місці був ліс, але місцевий вельможа настільки захопився вирубкою дерев, що пробудив даймонів. Коралінн заспокоїла їх, та вони не впали в сплячку, як це зазвичай трапляється. Можливо, вона навмисно лишила їм свідомість, адже тепер вони — її сторожі, і страх перед ними слугує гарним захистом.

Хоча духи більше не шкодять місцевим жителям, для побоювань були вагомі причини: Коралінн розповідала, що одного разу до неї підіслали вбивць саме в гаю. Вона не говорила, що з ними трапилося, але Руел чув достатньо про даймонів, щоб не цікавитися подробицями.

Присутність духів була доречною: Руел і Коралінн могли зустрічатися тут, не турбуючись про чужі погляди. Разом із тим, це був постійний ризик: за найменшої помилки даймони дізналися б про його наміри.

Як і сільпнари, земні духи відчувають сформовані, визначені бажання. Дар медіума дозволяв Руелу приховувати їх, але це потребувало певних зусиль і зосередженості, особливо на початку їхнього з Коралінн знайомства, коли вона явно підозрювала його.

Руел ледь помітно скривився і з силою опустив підсвічник на підлогу. Металева підставка гупнула об дерево дошки, вогник затріпотів, загрожуючи згаснути, та через кілька секунд вирівнявся.

Потрібно було зосередитися на інших думках.

Руел присів біля свічок і заходився перебирати речі в сумці. За кілька секунд він виловив з неї маленьку пляшку, обмотану ганчір’ям, і два шкіряних мішечка. Один він з обережністю поклав на підлогу, а з іншого вийняв кольє — золоте мереживо з блакитними топазами. Що ж, прикраса коштувала своїх грошей та очікування під зимовим вітром.

Роздивляючись переливи світла в глибинах каменів, Руел згадував вечори, проведені з Коралінн у цій самій хатині. У пам’ять чомусь врізався її одяг: для їхніх зустрічей вона обирала сукні простого крою, які носять містянки.

Руел дістав зі згортку тканини флакон з молочно-білою рідиною. Відкоркував її і поставив поруч, на відстані витягнутої руки. Із другого мішечка вийняв маленькі щипці і невелику залізну коробочку. Він не поспішав відкривати її: приємніше було згадувати, як Коралінн, усміхаючись, запевняла його, що в цих її сукнях легше пробиратися по лісу. Знімати їх з неї теж було простіше, ніж пишне дворянське вбрання.

Руел кинув погляд на флакон і змусив себе зосередитися. Звичайно, він мав при собі протиотруту, але кому потрібен зайвий ризик?

…Вона надавала перевагу синьому кольору або ж якомусь із його відтінків — вони справді личили їй.

Клацнув прихований замок, і коробочка розкрилася, наче паща беззубого чудовиська. Затримавши дихання, Руел щипцями витягнув із неї тонку коротку голку, змащену отрутою, і обережно прикріпив її за гачок між ланками кольє.

Сніг припинився, і тепер гай здавався сонним і спокійним. Іти було легко: дерева давно видавили звідси чагарники, тож все, на що мав зважати мандрівник, — ледь помітний підйом та корені, що де-не-де розривали промерзлий грунт.

Світло свічки у маленькому ліхтарі стрибало по деревах, ледь-ледь розганяючи тіні. У мерехтливому сяйві стовбури здавалися ще ширшими, ніж насправді, і легко було уявити, що десь у їхній глибині мешкають духи. Руел намагався не думати про них і про те, що вони є свідками його справ. Коралінн запевняла, що дізнатися в них про минуле неможливо: вони діляться тільки тим, що бачать або ж відчувають у даний момент. Утім, раніше і виклик даймонів у плоті вважався казочкою.

Так чи інакше, єдине, про що насправді мав турбуватися Руел — його наміри, які духи можуть визначити, але завдяки своєму дару він почувався в безпеці.

Через десяток хвилин дерева порідшали. Руел загасив свічку і сховав ліхтар до сумки. Обережно переступаючи корені, пройшов ще з десяток метрів і опинився на пласкій широкій вершині пагорбу. За півсотні кроків від Руела чорніли стіни двоповерхової будівлі з прибудовою-вежею, а трохи в стороні, внизу, біля підніжжя, виблискували вогні поселення.

Маєток цілком заслуговував на звання маленького замку, хоч і не мав зовнішньої оборонної стіни. Колись він, певно, виглядав величним, але зараз вежа, з’єднана з основною будівлею через галерею, була не придатна для життя, та і сама галерея без ремонту ризикувала скоро обвалитися. Утім, коштів, що отримувала Коралінн від землі та свого вміння, не вистачало для повноцінного оновлення замку. Її статки ледь покривали звичні витрати та утримання пари слуг і трьох стражників.

До речі, про них. Руел сховав замерзлі руки під плащ, підступив поближче до дерева і вдивився в темряву. Йому було відомо, що вночі раз на чотири години двоє стражників проводять обхід. Цілковито стемніло хвилин сорок тому, тож от-от біля стіни має з’явитися вогник їхнього ліхтаря.

Руел терпляче відраховував секунди, але стража не показувалась. Він продовжував вичікувати, відчуваючи, як холод поволі пробирається крізь плащ і теплий каптан.

— А щоб вас, — пробурмотів Руел урешті-решт і вирушив до маєтку.

Чекати ще довше не було сенсу, а для стражі він мав переконливу історію.

На стороні, з якої наближався Руел, у вікнах не горіло жодного вогника. Довкола було тихо і безлюдно, навіть вітер трохи вщух. Руел ішов обережно, уважно роздивляючись навколо, але не помітив жодного натяку на присутність стражі. Він обігнув будівлю з північного боку і зупинився біля важких дерев’яних дверей входу для слуг. Недовірливо нахмурився: вони були привідчинені. Краєчок порогу прорізала тьмяна нитка світла, що тягнулася із середини.

Руел опустив руку до сумки і навпомацки знайшов руків’я кинджалу, стиснув його в долоні, після чого потягнув двері на себе.

Короткий коридор виявився порожнім. На лівій стіні самотньо мерехтів факел. У кінці приміщення темніли ще одні двері, що вели до сходів нагору. Справа був прохід до вартівні і зброярні.

Замок наче вимер: до Руела не долинало жодного звуку. Ні брязкоту обладунків стражі, ні чужих кроків чи голосів. Слуг Коралінн мала відпустити на честь завтрашнього свята, але ж не могла вона відправити додому і всю свою охорону?

Він коливався ще мить, а потім переступив поріг і щільно закрив двері. Їхній скрип здався оглушливим, і Руел швидко озирнувся, напружено стискаючи зброю. Тиша і напівморок лишилися незворушними, тільки від протягу по стінах беззвучно промайнули тіні.

Швидким кроком Руел перетнув коридор, зупинився біля дверей до сходів і прислухався — безрезультатно. Тоді він витягнув кинджал — майже короткий меч, трохи довший за його лікоть, — вийняв його з піхов і штовхнув двері.

Сходи починалися за півметра від порогу і спіраллю закручувалися вгору. Уздовж стіни де-не-де висіли факели, більшість із яких не горіла.

Здивований і насторожений, Руел почав підніматися. За кілька кроків по ліву руку з’явилися двері, що вели на кухню на першому поверсі. Руел проминув їх: йому потрібні були наступні, до яких він дібрався ще через два десятка сходинок.

Тримаючи клинок під рукою, він привідкрив двері, роззирнувся і просковзнув у коридор. Тут, на другому поверсі, було значно світліше: у численних металевих канделябрах витанцьовували вогники свічок. Чимало з них вже опливли до половини.

Кімната Коралінн знаходилася зліва, у кінці коридору. Руел збирався вирушити до неї, коли по праву руку, у дальньому куті, помітив тінь. Кілька довгих митей він вдивлявся в неї, намагаючись зрозуміти, що то таке, коли вона раптом ворухнулася, і в напівмороці зблиснули золотисті очі без зіниць.

Руел закляк від несподіванки, але через мить зумів взяти себе в руки. Повільно видихнув, опустив кинджал і зробив кілька кроків вперед, щоб стати по центру коридору. У відповідь темна маса в кутку звелася на ноги. Обрисами вона нагадувала величезного волохатого пса із довгим хвостом, утім, Руел чудово знав, що це не тварина.

Даймон неспішно наблизився. Масивні лапи ступали на диво безшумно, не було чути ні його дихання, ні шереху довгої жорсткої шерсті. Його погляд був надто осмисленим і уважним, це добряче нервувало, але Руел, зчепивши зуби, обережним, дещо демонстративним рухом вклав кинджал у піхви.

Даймон пройшов поруч, ледь зачепивши чоботи гостя хвостом. Руел провів його поглядом, але не рушив із місця. За кілька кроків пес, що не був псом, зупинився, на мить озирнувся, після чого одним граційним рухом стрибнув уперед і розчинився в повітрі.

Із роздратуванням Руел відчув, як по скроні сповзає краплина поту. Він міг заприсягтися, що минулого разу, коли Коралінн показувала йому пса, той був уполовину менший.

Руел намацав у сумці коробочку, у якій сховав кольє, і наблизився до кімнати. Схоже, тепер доведеться чекати, поки Коралінн не відкличе даймона.

Він постукав у двері кісточками пальців, після чого потягнув масивну металеву ручку. В обличчя повіяло теплом: у кімнаті був розтоплений камін, чиє золотисте полум’я витанцьовувало біля протилежної до входу стіни.

— Заходь. Маю визнати, я не чекала тебе…

Руел переступив поріг і причинив за собою двері. Знайшов поглядом Коралінн — вона стояла біля широкого ліжка, спершись рукою на його бильце, і усміхалась. На ній була темно-синя сукня, що кольором нагадувала переднічне небо. Низький виріз відкривав ніжний вигин шиї і гострій ключиці.

— І все ж твої слуги лишили чорний вхід незамкненим? — Руел перевів погляд на низький столик у центрі кімнати. Довкола нього стояли два крісла, а на стільниці виблискували накриті металевими ковпаками блюда, пляшка вина і два посріблені келихи.

— Я лишила його, — м’яко промовила Коралінн, — на випадок, якщо хтось проїжджатиме повз і усвідомить, що забув свій ключ. Визнаю, я хотіла передати тобі запрошення, але вирішила не ризикувати. Тим більше, ти й так знаєш, що на свята я відпускаю слуг додому.

Вона подарувала йому ще одну усмішку і підійшла до крісел. Підібравши сріблястий шлейф сукні, обережно опустилась у те, що було ближче до каміну, і жестом вказала Руелу на місце навпроти.

Він зробив крок до крісла, та мимохіть зупинився, коли боковим зором помітив знайому кошлату тінь неподалік від ліжка. Золотисті очі виблискували, наче вуглики, що втекли з каміну, і уважно слідкували за Руелом.

Він змусив себе відвести погляд, підійшов до столика та сів у запропоноване крісло. Обережно поклав біля ніг сумку і почув легкий стукіт, коли метал коробочки торкнувся підлоги.

Прокляття, складно зосередитися на справі, коли в думки наполегливо лізе образ даймона, чиї величезні щелепи з легкістю можуть відгризти Руелу голову.

— Вражає, чи не так? — поцікавилась Коралінн. — Стражу я теж відпустила, але лишати маєток зовсім без охорони здалося мені трохи необачним. Довелося покликати пса.

— Він став більшим, — відмітив Руел спокійним тоном, який коштував йому деяких зусиль.

— Авжеж, — Коралінн задоволено посміхнулась, але не стала нічого пояснювати.

Замість цього відкоркувала пляшку і акуратним рухом розлила по келихах вино.

— Сестра привезла. Минулого року був чудовий урожай.

Аромат вина був дійсно неперевершеним, утім, Руел не поспішав пити: пообідати йому вдалось години три тому, і він не хотів, щоб вино вдарило в голову. Наче у відповідь на його роздуми, Коралінн зняла з тарелів металеві ковпаки, і Руел мимоволі прикипів поглядом до нарізок, що були викладені на їхній посрібленій поверхні. Кубики сиру і тонкі шматочки копченого м’яса, сушені фрукти і плошка рідкого меду займали два широкі блюда. На третьому стояла глибока миска з водою. Руел ополоснув у ній руки і потягнувся до сиру.

— Як пройшла мандрівка?

— Я їхав із Таркки, — відповів Руел і вмокнув шматочок сиру в мед. — Усе як завжди: кілька годин нудної дороги, нічого особливого.

Голод, нарешті, сповна дав про себе знати, але Руел стримувався, щоб не накинутися на їжу, ніби жебрак, який місяць не бачив хліба. Його сім’я входила до купецької гільдії, тож Руела вчили дотримувалися правил чистоти та поводження. Коралінн, пам’ятається, була приємно здивована його манерами.

Він крадькома кинув на неї погляд. Вона із задуманим виглядом похитувала в руці келих. Її чорне волосся без жодної нитки сивини було забране в просту зачіску, яка, здавалася, от-от розплететься під власною вагою. Поки що вона трималася завдяки дерев’яному гребінцю, лише кілька пасм грайливо спускалися до оголеної шиї.

Руел давно помітив, що Коралінн не соромиться носити відкриті сукні. На її шкірі де-не-де були помітні сіточки зморшок, і все ж виглядала вона молодшою за свій вік. Руел якось бачив набір її баночок і пляшечок з притираннями й мазями. Їхній легкий аромат постійно супроводжував Коралінн і був, на думку Руела, приємніший, ніж звичні парфуми.

— Маріле, — промовила раптом Коралінн, — тобі не набридла доля мандрівного медіума?

Добре, що вона дочекалася, поки Руел закінчить із їжею.

— У моєму селищі немає власного медіума, — продовжила вона між тим. — А скоро під моє володіння повинне перейти ще одне. Людям би не завадив порадник, який вміє говорити з мертвими.

Руел мовчав, стиснувши в пальцях келих. Якби на його місці був «Маріл» — справжній медіум, який сповна володіє своїм даром і живе за його рахунок, — він би з радістю вхопився за цю можливість.

— Бачу, ти коливаєшся, — відмітила Коралінн і піднесла до губ келих.

— Ні, я… здивований, — відповів Руел щиро. — Це було неочікувано.

— І все ж?

— Гадаю, я вже достатньо часу провів у дорозі, — після короткої паузи визнав він. — Дякую за запрошення.

Вона усміхнулась йому і підняла келих. Певний час вони обговорювали справи маєтку та поселення, а після того, як на столі опинилася друга пляшка, Руел спитав:

— Ти не турбуєшся про чутки, що з’являться, коли в околицях дізнаються про мою появу?

— А вони ще й досі не з’явились? — хмикнула Коралінн.

Руел нахмурився. Йому здавалося, що вона старанно оберігає їхній зв’язок від зацікавлених очей і вух. Не могла ж вона сама комусь обмовитися?

— Незадовго до виїзду з Таркки я почув розмову… — почав він, та Коралінн обірвала його:

— Обговорення мого особистого життя за останні роки стало більш звичним, ніж розмови про погоду, і більш палким, ніж суперечки про податки. Відверто, я трохи втомилася від цієї нав’язливої уваги, тому не казала про тебе навіть сестрі. На жаль, пліткарі мають звичку знаходити натяки на те, що їх цікавить — і часом навіть вгадують.

Руел змовчав, хоча мав свої здогадки.

Ще кілька хвилин вони пили в тиші. Вино непогано відганяло зайві думки, але разом із тим Руелу ставало дедалі важче відводити погляд від вирізу сукні Коралінн, і він був певен, що вона це помічала.

У певний момент вона встала з крісла і підійшла до даймона. Потвора питально здійняла голову, а потім, послухавшись німого наказу, встала та попленталась до дверей. Мить — і пес зник із кімнати. Переборюючи оп’яніння, Руел потягнувся до сумки, коли помітив погляд Коралінн. Вона все ще стояла біля ліжка, роздивляючись свого гостя з-під опущених повік. Сукня гарно підкреслювала вигини її тіла, і Руел мимохіть затримав погляд на її стегнах. Коралінн ледь помітно усміхнулась.

Руел піднявся з крісла і наблизився до неї. Обережно торкнувся пальцями її волосся і вийняв з нього гребінь. Коли смоляні пасма розписалися по її плечах, Руел відчув ледь вловимий аромат масл і трав, якими Коралінн фарбувала волосся. Він охопив рукою її талію і притиснувся вустами до її шиї, остаточно відкинувши думки про отруєне кольє.

Руел не міг заснути майже до самого ранку. Певний час він бездумно роздивлявся стелю, майже насолоджуючись отупляючим туманом, що лишило по собі вино. Потім оп’яніння пройшло, і почали підкрадатись думки. Руелу вони здавалися чиїмось шепотом, наче окремі особистості оселилися в його голові. На мить він навіть злякався, що якось увійшов у транс, і з ним говорять духи мертвих, але швидко заспокоївся: у свій час він зробив усе для того, щоб приглушити цю частину дару. Після військової служби і пари замовлених вбивств, останнє, що він хотів — мати можливість чути голоси тих, хто загинув від його руки.

«Дурень, дурень, дурень», — звучало в голові. І справді, дурень: він впустив гарну можливість закінчити справу. Ніби цього мало, Руел дав згоду лишитися, тож, певно, Коралінн не захоче відпускати його з маєтку. Якщо зранку обставини для справи будуть несприятливими, йому знадобиться вагома причина, щоб полишити замок і вичекати кращого моменту.

Руел спробував щось вигадати, але ідеї розбігалися, плуталися і здавалися надто підозрілими й непереконливими. Роздратований, він перевернувся на бік і мало не зачепив Коралінн, яка спала поруч. На дворі розвиднилось, і місячне сяйво, що пробивалося крізь штори, висвітлювало її обличчя. Уві сні вона ледь помітно усміхалась.

Руел відчув, як груди чомусь стиснуло, ніби забракло повітря. Він знову ліг на спину і глибоко вдихнув — наче відпустило.

Можливо, лишитися в маєтку — не така й погана ідея. Він буде поруч, і обрати момент стане простіше.

«Але ж ні», — обірвав він себе. Довго обманювати Коралінн з приводу свого дару він не зможе. До того ж, його запам’ятають слуги, і рано чи пізно чутки дійдуть до її сестри. Закінчивши справу, він підставить під удар не лише себе, а й своїх замовників. І Руел чудово знав, що вони зроблять у відповідь: високопоставлені пацюки не захочуть ризикувати і спробують прибрати його, поки він їх не видав.

Він із силою стиснув пальцями перенісся, намагаючись вигнати з голови зайві думки, але марно.

«Чи буду я першим, хто вб’є сільпнара після того, як звабив її? Після того, як змусив її прив’язатися до себе?».

«Ні, Коралінн не настільки наївна. Я ще й досі живий, бо вчасно використовував свій дар».

«Ти називаєш це даром? Ти не говориш із духами, не маєш права просити їхнього благословення — вмієш тільки ховатися».

«Я знаю, до чого ти хилиш, — відповів Руел сам собі. — Але Коралінн, при всьому бажанні, не заплатить мені стільки, скільки я отримую зараз, і не захистить від незадоволення ошуканих замовників. І сумніваюся, що після стількох років я зможу опанувати здібності медіума в повній мірі».

На що вона взагалі розраховувала, коли пропонувала йому місце в маєтку? Вона й так з натугою платить слугам і охороні. Чи вона гадала, що Руел задовольниться її ліжком?

Він мимоволі кинув погляд на Коралінн, і мало не зіскочив на підлогу: вона роздивлялась його з-під приопущених повік.

— Чому ти не спиш? — спитала м’яко.

Руел не знайшовся з відповіддю. Вона її, вочевидь, і не чекала, натомість випростала руку з-під ковдри і кінчиками пальців торкнулася його плеча.

— Спи, — промовила тихо, після чого підсунулась ближче до Руела. Її дихання майже миттєво вирівнялось, і він зрозумів, що Коралінн спить.

У горлі раптом пересохло, і відчайдушно захотілося допити залишене з вечора вино, а ще краще — перехилити кухоль-другий тарккського пива. Руель відкинувся на подушку і закрив очі. На диво, думки трохи принишкли, і через кілька хвилин його, нарешті, зморило.

Коли Руел відкрив очі, то побачив Коралінн. Вона вже встигла накинути тонку білу сорочку, і тепер сиділа на ліжку й розчісувала волосся. Її шкіра на обличчі і шиї ледь помітно виблискувала, а по кімнаті ширився трав’яний запах притирання.

Руел вибрався з-під ковдри та почав одягатися. Застібнув ремінь, затягнув зав’язки на комірі. Прості й звичні рухи допомагали зосередитися. Голова була на диво ясною. Думки, що мучили його всю ніч, згинули разом із темрявою.

Пса ніде не було, і Руел мимохіть глянув на Коралінн. Вона слідкувала за ним із ледь помітною усмішкою.

Слова, які він продумував багато разів, віднайшлися напрочуд легко:

— У мене дещо є для тебе.

Руел підійшов до свого крісла і нахилився до сумки. Він майже фізично відчув уважний погляд Коралінн і зосередився на своєму дарі. Найголовніше зараз — не згадувати про мету, а приділяти увагу діям.

Ось пальці торкаються підкладки сумки — цупкої тканини, місцями потертої. Ось намацують руків’я кинджалу і відсовують його в сторону. Ось під долоню підвертається фляга, а після неї — замотана в тканину протиотрута. Руел мало не смикнувся і поспіхом відвів руку від флакону. Кісточки пальців стукнулись об метал — він, нарешті, знайшов коробочку з кольє.

Коли Руел повернувся до Коралінн, вона продовжувала роздивлятися його — зацікавлено, а не з підозрою.

— Підійди до дзеркала, — попросив він.

Підсвідомо Руел очікував, що вона почне розпитувати його, але Коралінн слухняно відклала гребінь і наблизилася до високого дзеркала, що стояло на підлозі неподалік від ліжка.

Замочок коробочки відкрився тільки з другої спроби. Руел повільно витягнув кольє, не торкаючись вплетеної в нього голки.

— Не повертайся, — якомога м’якше промовив він, і вона знову послухалася.

Руел тримав кольє так, щоб Коралінн не побачила його у відображенні, натомість йому було чудово видно її обличчя. Його вираз здавався розслабленим і трохи задуманим.

Відігнавши зайві думки, Руел накинув золоте мереживо на шию Коралінн. Краєм ока помітив, що вона усміхається і тягнеться пальцями до каменів. У цю мить він застібнув замочок і з силою надавив на гачок голки, до крові дряпаючи шкіру Коралінн.

Вона скрикнула від болю і різким рухом розвернулась до Руела.

— Вибач, схоже, на замочку є визубень, — сказав він. Йому дивом вдалося витримати правильний тон.

Він був певен, що вона покличе пса, та Коралінн лише спантеличено підняла долоню до кольє і торкнулась його ланок. Якби вона тільки спробувала перевірити Руела — вона б усе зрозуміла. Зараз він не зумів би приховати свій страх і очікування миті, коли отрута подіє. Але Коралінн не скористалася даром.

Ще дві довгі секунди вона стояла перед дзеркалом і роздивлялася шию, аж поки раптом не похилилася назад. Руел встиг підхопити її і опустити на підлогу, після чого одразу відступив.

Ця отрута діяла найшвидше з усіх відомих йому. Вона не давала жертві дихати, але лишала її в повній свідомості, тому Руел не хотів дивитися в очі Коралінн. Він відвів погляд у сторону, і раптом побачив величезного чорного пса, що з’явився біля дверей.

Мимохіть Руел зробив крок назад. Помираючи, сільпнар втрачає владу над даймоном, і той втрачає плоть — цей факт був неодноразово підтверджений під час війни. Пес, утім, чхав на якісь там факти. Він загрозливо вишкірився і почав підступати до Руела.

Той позадкував і потягнувся до поясу, та згадав, що лишив клинок у сумці. На мить озирнувся на Коралінн. Вона все ще була живою: її очі повільно рухались, а пальці лівої руки смикались, ніби намагалися щось стиснути.

Майнула і зникла думка про те, щоб добити її, але Руел сумнівався, що це допоможе. Він підозрював, що Коралінн дала псу забагато сили, тож він лишиться в їхньому світі незалежно від того, житиме вона чи ні, і полюватиме на людей, аж доки інший сільпнар не розбереться з ним. Руел встиг подумати, що не заздрить мешканцям замку та околиць, коли пес, нарешті, стрибнув.

Руел метнувся в сторону, розуміючи, що не встигає, але даймон приземлився за два кроки від нього, прямо біля Коралінн. Смикнувся раз, другий, та не зміг зрушити з місця. Мить він ще дивився на Руела, а потім раптом почав розпливатися. Золоті очі розсипалися на десяток дрібних іскор, тіло розплелося на темні волокна і розвіялось, наче дим. Коли даймон зник, завмерла і Коралінн — із долонею, простягнутою до місця, де стояв пес.

Руел дивився на її застигле обличчя, і не міг відвести погляд. Її сині очі, вицвілі і порожні, нагадували камені кольє. Він розумів, що повинен зібрати речі, знищити сліди свого перебування тут і забратися з маєтку, але натомість лишався на місці, наче даймон, якого Коралінн прив’язала до себе.

«Вона захищала не тебе, а своїх людей», — сказав він сам собі і, нарешті, зумів відвести погляд.

Руела чекали справи та заслужена винагорода, тож, зчепивши зуби, він нахилився до Коралінн і потягнувся до кольє.