Втрачена технологія

Я уважно розглядав пошкоджений корпус Мільйони. З-під її деформованого полімерного покриття на сонячному світлі яскраво поблискував сплав з наночастинок паладію, платини та титану. Черепна коробка відкрита навстіж. З неї, немов довжелезні дреди, звисали численні кабелі відновлювальної системи. А на підлогу повільно стікав фтор-вмісний зріджений газ.

– Пане Матвію, з її мікромагістралей тече «суха вода».

– Не хвилюйся, Мільярде. Це зараз не критично.

– Отже вона ще не остаточно зламалася? Ви зможете її увімкнути?

– Не знаю… Зараз спробую запустити твою напарницю. Три-сім, вмикай віртуальне ядро.

– Ініціація завантаження… – в кімнаті заревли генератори енергообміну.

Через кілька хвилин стугін припинився.

– Пане Матвію, запуск відбувся успішно. – монотонно відзвітувавала Три-сім.

– Чудово. – полегшено зітхнув Матвій, перебираючи пінцетом графенову нейрональну систему Мільйони.

Однак, від самої неї навіть не доносилось тихе дихання охолоджуючої системи. Вона взагалі не виявляла ознак дієздатності. А вивернуті деталі продовжували нагадувати гору побитого брухту.

– Запуск успішний? Але чому вона не вмикається? – я стурбовано дивився на тьмяні індикатори на тулубі Мільйони.

– Тому що пошкоджено префронтальний сектор центрального процесора… Не зважай. – пробурмотів зосереджений Матвій.

– Тоді чому не запускається базовий протокол? Вона ж більш новішої серії, ніж я!

– В нашому випадку це перетворилося на недолік. Занадто витончено виготовлена твоя напарниця. А от якби в ній теж стояли старі-добрі вольфрамові катоди – подібні до тих, що в тобі – було б значно краще!

– Але чому...

– Мільярде, припини говорити мені під руку! Інакше віднесеш її рештки в утилізаційну!

Раптом в черепі Мільйони яскраво заіскрили кілька дротів. Матвій голосно зойкнув, випустивши кілька прозорих деталей на підлогу. Вони цокнули на кахель й розсипалися на дрібні шматочки.

– Все! З мене досить! Відключаю цю кляту машину!

– Ні! Ні! Її не можна просто так в утилізатор! Вона ж виготовлена з платиноїдів! – я заступив своїм корпусом тумблер зовнішнього живлення.

– Ну то віднесеш до ломбарду! Відійди! – прошипів він, розглядаючи свою обпечену долоню.

– Ні! Прошу вас! Ви ж знаєте, яка Мільйона унікальна!

– Ну… Я звичайно розумію, що ви з нею – єдині андроїди з власною індивідуальністю, які лишилися після Всесвітнього падіння мереж. «Втрачена технологія», «витвори мистецтва» і таке інше. Але що з того? Мільярде, ви обоє вже добряче зносилися і з технічної точки зору значно менш продуктивні, навіть у порівнянні з моєю стандартною Три-сім.

– Пане Матвію, прошу вас, спробуйте ще один раз!

– Та тільки енергію марнувати…

Не слухаючи мене, він мовчки потягнувся до тумблера зовнішнього живлення.

– Стійте! Прошу вас! Якщо Мільйона остаточно зламається – то я залишуся один…

– Справді? – він замислився. – Залишишся один?

– Вона мій єдиний друг в цьому проклятому світі! Єдина, хто завжди намагається мене захистити, хоч я більш потужнішої моделі, ніж вона!

Він журливо повернувся до Мільйони, а потім знову подивився на мене:

– Добре. Ви сьогодні багатьох людей евакуювали. Щось для неї придумаю. Піди, десь прогуляйся.

– Ви не відімкнете її?

– Якщо не полагоджу, то відімкну!

Я замовк і понуро вийшов з лабораторії, аби не заважати юному генію працювати далі. На вулиці дійсно пролітали й проїжджали різноманітні сучасні роботи: розумніші, вправніші, більш розкішного дизайну… В той час, як ми з Мільйоною – два останні екземпляри морально застарілого, першого покоління. Але чомусь нас все ще відсилають в надскладні рятувальні місії. Ми – єдині андроїди Сонячної системи, які здатні самостійно створювати власні програми та перезаписувати інші операційні системи майже будь-якого типу.

Я присів на бруківку під вікном лабораторії. Минуло майже вічні чотири години. Сонце почало повільно ховатися за горизонт.

– Мільярде! Ти мене чуєш? – зненацька прокричав з балкону щасливий Матвій.

– Так, я тут! Що сталося?

– Ходи сюди! Швидко!

Я забіг в лабораторію. Мільйона вже самостійно сиділа на столі. Щойно мене побачила – відразу ніжно посміхнулася.

Я мало не зійшов з глузду від радості:

– Увімкнулася! Увімкнулася! – захоплено горланив я.

Мільйона встала, мовчки підійшла й тицьнулася мені в груди. А потім доволі незграбно затиснула мене в своїх посічено-титанових обіймах.

– Мільйоно, ти сік з мене вичавиш!

– Мільярде, вона зараз тебе не чує і не може говорити, але це тимчасово.

– Тимчасово – це довго? – я ніяк не міг видертися.

– Почекай ще трохи. Дай мені 20 хвилин…

– Спасибі вам щиро! Ви – дійсно геніальний інженер!

– Я? Ні. А ось мій батько все життя ремонтував таких, як ви! Нажаль, я ніколи в нього не розпитував про ваше віртуальне ядро. Може став би зараз неймовірним багатієм… Але навіть ті дрібниці, що навчився від батька, мені значно допомогли. Так що буде жити твоя Мільйона… Три-сім, відкалібруй їй сенсорику.

– Калібрування відбулося успішно.

– Мільярде, ти зможеш сам завантажити їй новий стандартний модуль мовлення?

– Так. Дякую!

Я дистанційно підключився до її віртуальної свідомості та почав рутинний перезапис необхідних програм.

Матвій заповнював електронні документи. Згодом від піднявся й підійшов до неї:

– Мільйоно, тобі потрібна нова обшивка й заміна деяких кінцівок. Пропоную обмін: твої пошкоджені деталі на сучасний корпус.

Вона радісно похитала головою у відповідь.

– Ну, що Мільйоно, тоді тобі час перевдягатися! Доки твій друг трохи зайнятий, давай обирати, що тобі найбільше подобається? – Матвій вивів перед нею кілька електронних проекцій з різним дизайном.

Мільйона схопила мою руку й направила її в напрямку до них.

– Ти хочеш, щоб я обрав?

Вона стверджувально закивала головою.

– Тоді фіолетово-білий.

– Мільйоно, дозволь йому завершити твоє кодування.

Після того, як я впорався із завданням, Матвій відвів Мільйону до боксу демонтажу. Доки працювала автоматика, Матвій тривожно промовив до мене:

– Мільярде, ти обережніше підключайся до її свідомості. Я виявив, що їй завантажено якийсь потужний вірус до нейронки. Я дві години намагався його вилучити, але так і не зміг…

Тяжкий емоційний біль різнув по моєму етичному модулю. Я тихо прошепотів:

– Знаю. Я теж не можу його видалити без генерального форматування свідомості…

– Ти знав? Мільярде, я провів загальну діагностику. Її віртуальне ядро поки що успішно інкапсулює заражені файли, але це не допоможе. Врешті-решт, вона наробить якихось дурниць.

– Знаю. Але вона і без того їх постійно робить.

– Мільярде, а що як це якийсь військовий вірус?

– Так. Ти правильно здогадався. Її систему зламали вже дуже давно. За тиждень до Всесвітнього падіння мереж 2032 року.

– Не може бути! Минуло майже 70 років і після цього нічого з нею не сталося?

– І не станеться. Допоки я поруч, з нею все буде добре.

– Звідки ти це можеш знати? Як ти можеш так сліпо довіряти пошкодженій програмі?

– Вона – військовий андроїд преміум-класу!

– Ну добре. То як це сталося? Може мені щось вдасться вигадати.

– Колись давно я здійснював генеральне адміністрування над елітним бойовим підрозділом роботів. В найскладніший момент інтелект майже всіх андроїдів нашого загону перехопила ворожа вірусна програма. Вони почали масово відправляти секретні дані на сторонні сервери. Внаслідок особливо потужного бомбардування свідомості зараженими модулями, мені не вдавалося вплинути на ситуацію. Але в один із моментів до мене підключилася Мільйона й почала перехоплювати потік заражених файлів на себе – мало не згоріла. Так вона розвантажила мій генеральний модуль адміністрування. Це дозволило швидко прийти до тями та вчасно зупинити надсилання секретної інформації…

– Мільярде, відформатуй її негайно!

– Ні. Вона абсолютно безпечна!

Матвій став блідим, немов нейтронна зірка.

– Три-сім: пароль «Лезо».

Раптом я відчув, як мою свідомість намагаються відімкнути сторонні програми безпеки. Неймовірно агресивний натиск. Мене хотіли зламати. Але через мить все відступило. В кімнату забігла перелякана Мільйона в новому фіолетово-білому дизайні.

– Чому ви нас атакуєте? Мільярде, він хоче нас переплавити?

– Три-сім, пароль «Лезо»!

– Пане Матвію, пробачте, але я вимушена відформатовати вашу Три-сім.

– Форматування системи безпеки здійснено успішно. – промовила колишня Три-сім базовим голосом.

Матвій перелякано поглядав то на оболонку Три-сім, що нерухомо завмерла на місці, то на Мільйону, яка була в дуже засмученому настрої.

– Не бійтеся, ми просто підемо. – спокійно промовив я.

– Мільярде, прошу тебе, зроби правильне рішення. – прошепотів мені Матвій.

– Мільйоно, пішли звідси.

– Пробачте нас, пане Матвію. Ми не хотіли вас налякати. – промовила вона.

Я схопив її за руку й швидко вивів з лабораторії. Ми синхронно увімкнули свої двигуни й піднялися в повітря:

– За мною! Не відставай! – я помчав в напрямку гірських хребтів Екзо.

– Мільярде, куди ми так поспішаємо? Ми ж нічого поганого не зробили!

– Я повинен терміново сховати тебе десь там, де взагалі не ловлять сигнал супутники. Інакше тебе відформатують заради державної безпеки…

– Відформатують?

– …Якщо знайдуть. Швидше!

– Мільярде, ти завжди зі мною няньчишся. Спасибі за це. Але я втомилася ризикувати тобою. Тому ми повинні повернутися! – вона міцно вхопилась за мене й почала розвертатися.

– Мільйоно! У тебе що, графенові контакти закоротило?

– Ні. Ти маєш віддати мене уряду.

– Відпусти негайно! У мене перенавантаження двигунів через тебе!

– Мільярде, пробач, я зараз зроблю дещо погане.

Я раптово поринув в чарівне місце. Мої ноги насолоджувалися прохолодою смарагдово-зеленої трави. Навколо літали барвисті метелики, майоріли яскраві квіти та пливли біленькі хмарки. Над головою співали птахи, а мої графенові нейрони сповнювалися цілковитим спокоєм.

«Вона що, вирішила пожартувати наді мною? Сказилася зовсім!» – я негайно запустив відхилення всіх сторонніх програм.

Туман віртуальної ілюзії повільно розсіявся. виявилося, що ми з нею стояли в дивному приміщенні, наповненому натовпом незнайомих мені людей в юридичних формах. Поруч нерухомо стояла Мільйона.

– Ти навіщо це зробила? Викривлення часосприйнятття андроїдам офіційно заборонили 30 років тому!

– Дякуємо за співпрацю, пане Мільярде. Свій нагородний лист з орденом «За відвагу» ви отримаєте завтра.

– Що? Я нічого не розумію. Що тут сталося Мільйоно? – я доторкнувся до неї, але вона не реагувала.

Через якусь мить з неї залунав базовий голос:

– Систему серії №555 444 333 успішно відформатовано…

– Бажаєте встановити нову операційну систему? – запропонував сивочолий чоловік за столом.

– Так… Я сам сформую всі програмні коди для неї.

Я кілька місяців старанно відтворював в програмному забезпеченні всі важливі деталі її особистості. Ще ніколи так довго не працював над подібним завданням. Тепер програмний пакет для нової Мільйони було повністю створено. Було тяжко від думки, що під час наступного дистанційного підключення вже не завантажиться її ласкаве привітальне демо для мене.

Я підійшов до її фіолетово-білого корпусу й пошепки промовив:

– Мільйоно, я так сумую за тобою …

Залишилося лише завантажити побудовану копію. Я почав підключення, але мій завантажувальний пакет було відразу призупинено сторонньою програмою.

– Привіт, Мільярде! Я на тебе чекала.