Всього лиш гра

Вічно сірі вулиці Діору набули справді казкового вигляду. Прибрані, вичесані та прикрашені десятками тисяч живих квітів у перемішку зі стрічками всіх кольорів веселки, вони були дійсно красивими. Все це з урахуванням того, що Діор був одночасно найбільшим і найгидкішим містом імперії людей. Проте в цей момент він був іншим, адже сьогодні тут мала відбутись неймовірно важлива подія. Саме в цей день увесь Діор знаходився в очікуванні весілля, що мало примирити два великих народи. Вузенькі вулички були повністю забиті тисячами ельфів і людей, що старалися пробратись якнайближче до центральної вулиці, по якій скоро мали проїхати наречені. Живий коридор із одягнених в найкращу броню воїнів обох держав тягнувся від в’їзду аж до центральної площі, де мала відбутися церемонія. І от, в одну мить все зашуміло, й прийшло в рух ¬– наречені в’їхали до міста. Принц на чорному жеребцю, одягнений в чорний камзол вишитий срібними нитками, і принцеса ельфів у ніжно білій сукні, по якій хвилями спадало довге сріблясте волосся. Поки що вони їхали окремо, втілюючи красу і гордість своїх народів. Минувши місто, наречені зупинилися біля центральної площі, спустилися з коней і все ще по одинці покрокували сходами до чоловіка в золотих обладунках. Коли вони порівнялися з ним і обернулися один до одного, чоловік у золоті заговорив. Його чіткий і сильний голос лунав у кожен закуток міста, щоб кожен почув, як народжується нова сім’я.

– Сьогодні ми всі зібралися тут, щоб стати свідками створення нового священного союзу. Союзу заснованого на найчистішому і найпрекраснішому почутті, яке існує в нашому світі – коханні! Це почуття поєднує не просто два закоханих серця, а й дві величні держави та нації. Тож сьогодні я запитаю: чи готовий ти, Крістіане, сину Георга, взяти за дружину Солріель, дочку Тарліена? Бути з нею в добу щастя і в добу горя? Бути для неї щитом і мечем, що захищатиме її від зла? Бути для неї зігріваючим вогнем у найхолоднішу ніч і прохолодою серед пекучого дня? Вести її за руку дорогою життя від сьогодні й до останніх днів зірки на ім’я Сонце?

– Так! – Відповів Крістіан.

– Ми почули тебе Крістіане, сину Георга, але боги ¬– ні!

– Я, Крістіан, син Георга, беру собі за дружину Солріель, дочку Тарліена. Буду з нею в добу щастя і в добу горя! Тепер я меч і я щит, що захищає її від зла. Тепер я вогонь що зігріє її в найхолоднішу ніч і прохолода серед найпекучішого дня! Я буду вести її за руку, крокуючи дорогою життя, від сьогодні і до останніх днів зірки на ім’я Сонце!

– Боги почули тебе, Крістіане, сину Георга. А що скажеш ти, Солріель, дочко Тарліена? Чи готова ти взяти собі за чоловіка Крістіана, сина Георга? Бути з ним у добу щастя і добу горя. Бути крилом, що вкриє його від зла, і другом, що підтримає в будь-яку мить? Бути для нього світлом у найтемнішу ніч і затінком серед пекучого дня? Тримати його за руку, крокуючи дорогою життя, від сьогодні і до останніх днів зірки на ім’я Сонце?

– Так! – Відповіла Солріель.

– Ми почули тебе, Солріель, дочко Тарліена, але боги – ні!

– Я, Солріель, дочка Тарліена, беру собі за чоловіка Крістіана, сина Георга. Буду з ним в добу щастя і в добу горя. Тепер я крило, що вкриє його від зла і друг, що підтримає в будь-яку мить. Тепер я його світло серед найтемнішої ночі й затінок серед сліпучого дня. Я буду тримати його за руку, крокуючи дорогою життя, від сьогодні і до останніх днів зірки на ім’я Сонце.

– Боги почули тебе, Солріель, дочко Тарліена. Тож нехай всі присутні тут і всі боги, що звернули на нас свій погляд, будуть свідками укладення цього союзу. Тепер ти, Крістіан, син Георга, – Крістіан подав королю Ліонеса свою праву руку, – і ти, Солріель, дочка Тарліена, – Солріель подала ліву, і король з’єднав їхні руки та перев’язав червоною стрічкою, – одна сім’я! А тепер поцілуйтеся так, наче цілуєтесь в останнє, і так, наче вперше. Бо це останній ваш поцілунок як наречених і перший – як чоловіка і дружини. І нехай боги оберігають вас і вашу сім’ю. ВІД СЬОГОДНІ І ДО ОСТАННІХ ДНІВ ЗІРКИ НА ІМ’Я СОНЦЕ! – наречені злились у пристрасному поцілунку, а місто зірвалося криками радощів.

– Бачиш, не все так погано, як ти думала, – прошепотів Крістіан. – Навіть поцілунок вийшов доволі непоганим. – Солріель тільки гнівно зиркнула у відповідь.

Союз заснований на коханні – якби не так! Єдиною правдою в цьому фальші була частина про поєднання двох великих держав, а все інше – просто вистава, щоб прикрасити укладення політичної угоди. Солріель ненавиділа все це, хоч і розуміла наскільки це важливо. Ситуація між імперією Діор та королівством світлих ельфів погіршувалась протягом останніх десяти років. Перша кров уже була пролитою. Тож цей шлюб був запорукою мирного життя її народу. Знаючи це вона не суперечила матері, коли та розкрила їй свої плани. Проте, незважаючи на обставини, вона все це ненавиділа. Та ще й Крістіан був справжнім вискочкою, хоч і доволі вродливою. Ну й нехай, у неї ще буде час зробити з нього достойного чоловіка, а поки треба терпіти.

Решту дня Солріель пам’ятала смутно. Спочатку була офіційна частина, яка проходила там же де й вінчання. Сотні щиросердечних поздоровлень, фальшем яких несло на всю залу. Стільки ж обіцянок і завірянь у своїй прихильності від вельмож різного статусу: починаючи з дрібних князьків, аж до королів сусідніх країн. Навіть Архієпископ Адріан висловив свої найкращі побажання та пообіцяв зробити все можливе для підтримання цього священного союзу. І, як не дивно, в його промові фальшу було найменше, хоч саме його лицарі першими пролили кров ельфів. Дівчина одночасно боялась і захоплювалась цією людиною. Менше ніж за тридцять років він підняв орден Аврори з руїн, поширивши його вплив на всю імперією. Тепер Адріан був другою найбільш впливовою людиною Діору. А, можливо, навіть першою.

Останніми слова поздоровлень промовляли імператор Георг і королева ельфів Сильфіана. Вони були першими, хто говорив від чистого серця, адже говорили до власних дітей. Колись вони самі пройшли через це, тому їхні слова змогли підняти Солріель настрій і зміцнити її дух. Після того як вони завершили слова привітання, святкування перенеслось у замок, прийнявши вигляд класичного весільного банкету. Святкові столи ломилися від різного роду напоїв та наїдків. Тут було майже все, що можна було собі уявити: від лісової дичини, до м’яса рідкісних морських створінь, від гном’ячого пива, яке особливо приглянулось Крістіану, до неймовірно міцного людського пійла, яке ті називали горілкою. Тут вже не було політичної вистави і всі поводили себе відповідно випитому ними алкоголю. Спочатку були побажання довгого сімейного щастя та здорових дітей, які переросли в обговорення кількості цих самих дітей та способів, якими вони будуть зачаті. Навіть ельфи приєднувались до цих розмов після значної кількості алкоголю. Дівчина ніколи не думала, що ельфи можуть поводитися як свині, але, мабуть, люди могли сподобити собі будь-кого. Проте найбільше дівчину обурило те, що Крістіан також висловлював свої думки на тему їх сімейного життя, зовсім не слідкуючи за словами. Це привело її в справжній гнів. У результаті бенкет проходив дуже весело для всіх, крім Солріель і, можливо, її матері, яка теж не поділяла загальної ейфорії. Ще одним, кому це зовсім не подобалось, був Ільдаєн, перший клинок принцеси ельфів. Бідний Ільдаєн. Солріель знала як він її кохав, та й вона кохала його. Але в кожного з них був свій обов’язок. Солріель мала одружитися з Крістіаном, а Ільдаєн до кінця своїх днів захищати Солріель, спостерігаючи за тим, як її цілує інший. І принцеса була впевнена в тому, що її клинок виконає свій обов’язок. Але сьогодні той ледве стримувався, щоб не перерізати горлянки всім навкруги. Вона бачила як його зачіпали всі ці викрики та обговорення сімейного життя молодят і не могла з цим нічого зробити. В решті решт, Ільдаєн не витримав і вилетів з бенкетного залу. Після цього вона взагалі втратила інтерес до того, що відбувалось навкруги. Пам’ятала лише, що близько полуночі, бенкетуючі почали кричати щось про сімейні обов’язки молодят. Не пройшло й п’ятнадцяти хвилин, як якісь жінки вели її в королівські палати.

– Не бійся красуне, тобі точно сподобається, – кинула дорогою одна з проводжаючих.

– Кажуть, Крістіан справжній майстер в цьому, – усміхнулась інша.

– А якщо не сподобається, ми тобі знайдемо когось іншого. – Дівчата залились голосним реготом, а Солріель почала справді закипати. Вона ледве стрималась, що б не запустити заклинанням в цю юрбу змій. Опинившись в палатах вона почала трощити все, що потрапляло під руку. Навіть запустила в одну з шаф червону кулю, перетворивши її в купу друзок. Потім в ще одну, і так, поки в кімнаті не залишилась тільки одна ціла шафа. Трошки заспокоївшись, ельфійка сіла в крісло напроти входу, чекаючи свого чоловіка. Вона вже уявляла, як той п’яний завалиться в кімнату та полізе до неї, після чого полетить в останню цілу шафу. Із роздумів її вивели крики юрби, що наближалася до палат. Те, що вони кричали вибісило її ще більше. І от двері відчинилися, а в палату під гучні оплески заплив Крістіан. Зупинившись у дверях він, ледве не впавши, обернувся до юрби.

– Ну все, хлопці, валіть звідси! Моя дружинонька і так мене зачекалася, а часу до світанку в нас не так і багато! – Слова в нього виходили досить нерозбірливими, але він говорив на одній мові з п’яною юрбою, то ж ті ще раз гучно його підтримали та покрокували геть. Крістіан замкнув двері за їх спинами, а Солріель вже готувала заклинання. – Нарешті це закінчилось. – Крістіан випрямився, а його мова знову стала зрозумілою. Він обернувся оглядаючи труди Солріель. – Які шанси, що ти залишила хоча б один глечик з водою?

– Ти?! – Солріель не знала, що сказати. Крістіан був цілком і повністю тверезим, хоча за вечір осушив не один келих пива.

– Я. А ти кого очікувала? – усміхнувся Крістіан. – Відразу хочу вибачитись за свою поведінку в залі і перед палатами. Треба було підтримувати образ, бо люди не зрозуміли б.

– Так ти не п’яний? – Солріель уважно роздивлялась чоловіка, який ще кілька хвилин тому ледве стояв на ногах.

– Ні. Я весь вечір давився квасом. Не думаю, що найближчим часом зможу знову його пити, – Крістіан також сів у крісло і почав скидати взуття. – А от ти, наскільки я бачив, взагалі нічого не їла і не пила.

– Не мала апетиту, - відрізала Ельфійка.

– Після такого насиченого дня? Ну, як знаєш. Яка половина ліжка тобі більше подобається? – Крістіан почав знімати камзол.

– В якому розумінні? – Розгубилась Солріель.

– Ліва чи права? Та, що від вікна чи від дверей? На якій спати збираєшся? – Крістіан швидко роздягнувся до сорочки і спіднього та дивився на ельфійку. – Думай швидше, бо будеш спати на тій, яка залишиться.

– Спати? То ти не збираєшся до мене чіплятись? – Солріель ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Вона по-іншому уявляла собі першу шлюбну ніч.

– Чіплятись? Ні. Ти звичайно дуже красива і все таке, але в мене трошки інші життєві принципи. – Усміхнувся Крістіан. – Нас чекає довге подружнє життя і я не збираюсь починати його зі зґвалтування. Хіба що ти сама цього хочеш.

– ТА ЯК ТИ СМІЄШ?! – Обурилась ельфійка.

– То яка половина? – Знову запитав Кріс.

– Хто тобі сказав, що я взагалі буду спати з тобою в одному ліжку?! – Солріель перебувала в повному ступорі.

– Доведеться. Як я вже казав, треба підтримувати образ. Від сьогодні ми з тобою чоловік і дружина, а від сімейної пари очікують відповідних дій. Тож якщо побачать, що ми спимо окремо, можуть виникнути непотрібні чутки. Якщо хочеш знати, мені теж не дуже подобається цей шлюб, але іншого виходу в нас немає. І я постараюсь зробити все в моїх силах, щоб з часом між нами зародились почуття. Якщо ж у мене не вийде, то ми завжди можемо завести собі коханців. Ти будеш з тим ельфом, а я теж собі когось знайду. А поки, треба підтримувати образ.

– ТА ЩО ТИ НЕСЕШ! – не витримала Солріель.

– Не кричи ти так! Я звичайно наклав кілька бар’єрів на цю кімнату, щоб всім, хто захоче підслухати, було що підслухати, але твої крики можуть зруйнувати все маскування. – Спіймавши здивований погляд дружини Крістіан продовжив. – Невже ти думала, що ти єдина володієш магією? До речі, трощити кімнату заклинаннями було не дуже розумною ідеєю. А, якби я не встановив маскуючі бар’єри, що всі сказали б на такий гамір. Надалі думай перед тим як робити.

– Коли…? – спробувала запитати Солріель.

– Бар’єри? Ще з самого ранку. Здивована?

– Не те слово, – ельфійка ніяк не могла зрозуміти, ким же був Крістіан насправді. Тим самовпевненим хвалькуватим принцом, якого вона бачила в залі і все це було, що б приспати її пильність. Чи вихованим, холодним і розсудливим чоловіком, який зараз сидів перед нею, і те, що він говорив було правдою. – І що далі.

– Далі? А що далі? Будемо грати в сім’ю, до поки не станемо нею, або не навчимось грати як професіонали. А зараз давай уже спати. Оскільки ти не обрала, я буду спати від вікна. Обіцяю не залазити на твою половину. – Крістіан без зайвих слів бухнувся на ліву половину ліжка.

– Рада це чути, – Солріель нарешті змогла себе опанувати. Здається Крістіан був зовсім не таким, яким вона його уявляла. Можливо, їм навіть вдасться якось співіснувати.

– І ще одне, називай мене Кріс, – засинаючи додав її чоловік. Ще трохи посидівши та обдумавши все, що тільки-но відбулося, Солріель також пішла спати.

Наступний тиждень промайнув для Солріель однією суцільною смугою. Застілля, звані вечері, королівські прийоми змінювали один одного, перетворюючись на рутину, від якої дівчину просто нудило. Весь цей фальш, ця награна щирість і посмішки неймовірно виводили ельфійку з себе. Кожен день ставав для неї справжнім випробуванням. І, неочікувано для себе, Солріель зрозуміла, що якби не Кріс, вона б не витримала. Він старався підтримувати її всіма своїми силами. Кожен ранок, коли Солріель прокидалась, хлопця вже не було поряд. Замість нього, на ліжку лежала свіжа квітка і конвертик. Кожного разу квітка була іншою, а в конверті був лист, де Кріс розписував чого очікувати протягом дня, і завжди з однією і тією ж припискою: «Це всього лиш гра». Щоранку хлопець підготовлював для неї нове плаття, та залишав тацю з їжею та напоями. За цей час він дійсно став щитом, що захищав її та мечем, що прорубував шлях через терні палацових змов та інтриг. У неї справді почали з’являтися почуття до Кріса, хоч їхню природу Солріель поки ще не могла зрозуміти.

За ці дні вона побачила справжнє лице імперії Діор, що складалося з сотні менших облич. Деякі були просто потворними й жалюгідними, але були й такі, що викликали повагу, побоювання чи, навіть, відкритий страх. З усіх його виявів, найбільше їй запам’ятались два. Вони були зовсім різними, проте викликали схожі відчуття: страх, захоплення і повагу.

Першим із них був король Ліонесу – Саладар, який вінчав їх з Крісом. Не молодий, але досить міцно складений чоловік з непоганою колекцією бойових шрамів. Він, був таким, яким Солріель уявляла собі справжніх королів. Стриманий, розважливий, мудрий та обережний. Усією своєю подобою він випромінював велич і впевненість. Зустріч із ним надовго закарбувалась у пам'ять принцеси як яскравий промінчик світла серед темряви інших.

Протилежністю йому виступив архієпископ Андріан. Він був років на двадцять молодшим за Саладара, не з такою міцною статурою, проте викликав не меншу бурю емоцій. В основному це були недовіра та страх. За ті кілька годин, які Солріель провела в розмові з архієпископом, дівчина зрозуміла наскільки той небезпечний. Його медовий голос і дивна манера розмови неймовірно бісила дівчину, збивала з пантелику, але все таки вона змогла зробити для себе потрібні висновки. Одна зустріч з Андріаном забрала в неї сил більше, ніж попередні два дні. Тож коли вони з Крістіаном вийшли від архієпископа, Солріель ледве не втратила свідомість, але Крістіан вчасно її підхопив.

– Тримайся, вони не повинні бачити твою слабкість, – прошепотів юнак, вдало маскуючи падіння поцілунком. Разом із ними від архієпископа виходило ще з десяток людей, запрошених на звану вечерю. Розходитись ніхто не збирався, адже продовженням вечері мало стати чергове застілля. – Бачу, архієпископ витягнув із тебе всі сили. Але ти молодець, протрималась до самого кінця. Мало кому вдавалось йому так вдало протистояти.

– Так кажеш, наче я через війну пройшла, – спробувала усміхнутись дівчина.

– Хіба що через першу битву, – усміхнувся хлопець, після чого розвернувся до їхнього ескорту. – Шановне панство, прошу нас пробачити, але моїй дружині не терпиться опинитись в наших палатах. У нас там залишилось ще трохи цілих меблів, які ми плануємо випробувати на міцність до від’їзду. Тож решту дня вам доведеться провести без нас, але мої слуги не дадуть вам заскучати. – Публіка зустріла промову Кріса хвилею розчарування, яка переросла в схвальні вигуки. Під них пара і зникла в замкових коридорах.

– Ти колись договоришся, – відрізала Солріель, коли ескорт залишився далеко позаду. – Що це взагалі було про меблі?

– А ти думаєш як я пояснив розтрощену кімнату? – Хлопець продовжував усміхатись, хоч Солріель і свердлила його поглядом.

– Ах ти ж гівнюк! – Блиснула дівчина, але, усвідомивши свій вклад, трохи заспокоїлась. – Бачу, ви з Андріаном один одного варті.

– Ти про що? – зацікавився Кріс.

– Ви обидва непогані гравці, – відповіла Солріель.

– Я дійсно непоганий, а от він – неперевершений. – Кріс трохи похмурішав. – Він грає вже набагато довше ніж я. Проте інколи мені здається, що ми з тобою просто фігури на його полі, яким відведено важливу роль. І поки я не дізнаюсь яку, нам потрібно бути неймовірно обережними.

– Ти так кажеш, наче це він підстроїв наше весілля. – Солріель першою зайшла в кімнату.

– Ні, але він не виступив проти нього, – відповів Кріс зачиняючи двері. – Більше того, коли на «Раді Десяти» виникла ідея про наш шлюб, він був тим, хто найактивніше її підтримував. Він точно щось задумав.

– Ви обговорювали наш шлюб на «Раді Десяти»? – закипіла Солріель.

– Звичайно. Рішення такого масштабу тільки так і приймаються, – Кріс був дійсно здивований. Опинившись в своїх палатах, він дозволив собі розслабитись, взявши кубок з вином. – Хочеш сказати, твоя матір не обговорювала це з своїми радниками?

– Мабуть, ти правий, – погодилась дівчина, сідаючи в крісло біля вікна. Вона була наскільки втомлена, що не відразу помітила постать, яка сиділа в кріслі напроти. Так само як і Крістіан не помітив воїнів, що ховалися в тінях. Далі все відбувалось із блискавичною швидкістю. Солріель закричала. Крістіан спробував вихопити меча, але тіні заворушилися, притиснувши його до землі. Ще одна тінь метнулася до дівчини, приставивши до її горла ножа. Тепер ельфійка чітко змогла роздивитися того, хто сидів напроти, і її заполонив страх.

– Посадіть принца біля ельфійки, – наказав архієпископ. Тепер його голос лунав наче сталь. Тіні підняли Крістіана та, підтягнувши, кинули його на коліна поряд із Солріель.

– Що це все значить? – Навіть стоячи на колінах, з приставленим до горла мечем Крістіан не втратив своєї впевненості.

– Як ти й казав, ви всього лише фігури на моєму полі, а сьогодні пришла пора направити гру в нове русло, – усміхнувся Андріан. – Пора розпочати війну між ельфами та людьми.

– І як ти збираєшся це зробити? Наш з Солріель шлюб – гарантія миру між нашими народами, – відповів Крістіан. Солріель просто спостерігала не в змозі навіть поворухнутись.

– Ти правий. Але як думаєш, що станеться коли ельфійска відьма вб’є улюбленого принца всієї імперії? – Архієпископ подав знак і одна з тіней встромила кинджала Крісові в груди.

– КРІСЕЕ, – закричала Солріель. Вона хотіла підхопити свого чоловіка, але інша тінь не дала їй цього зробити. Ще одна підняла тіло Кріса та поклала його на ліжко. Архієпископ же навіть не ворухнувся.

– Уб’є принца і втече з імперії, залишивши по собі кривавий слід, – продовжував архієпископ.

– Хто тобі сказав, що я втечу? – До дівчини повернулась вся її сміливість. – Я залишусь і всім розповім про те, що ти зробив.

– У тебе не буде вибору. – Архієпископ встав, а в його руках з’явився білосніжний посох з шістнадцятикінечною зіркою на верхів’ї. Солріель відразу відчула силу цього посоху, а ще за мить через неї пройшла хвиля енергії, від якої дівчину знудило. Ця сама хвиля енергії знищила і тіні, що стояли навколо. Як тільки архієпископ випустив посоха з рук, той зник, а чоловік похитнувшись впав назад в крісло.

– Що ти зробив зі мною? – в одну мить Солріель полишили всі сили. Її не покидало відчуття втрати чогось неймовірно важливого, що сильнішало з кожною секундою, починаючи потрохи витісняти решту її думок.

– Забрав твою магію, – відповів Адріан. Від цих слів у Солріель захолола кров. Вона спробувала доторкнутись до магії, але не змогла. Наступна спроба також була безуспішною. Там, де раніше була її магічна сила, тепер була пустота. Адріан махнув рукою і три тіні, розвіяні посохом, з’явились знову. Хоча цього разу темрява не вкривала їх і дівчина змогла роздивитися постаті. Це були три височенних, легко одягнених воїни з шакалячими головами.

– Як? НАВІЩО! – Солріель була в розпачі. – НАВІЩО ТОБІ ВСЕ ЦЕ?!

– Усе дуже просто. Влада. Все заради неї. Але ти не подумай, я не збираюсь ставати імператором. Ні, я кажу про справжню владу, про цілковитий контроль над людьми. – В очах Адріана блиснули нездорові вогники. – Єдиний спосіб досягти цього – об’єднати всіх під одним Богом. Імператори, королі – всі вони мають лише відносну владу. Звичайно, люди служать їм і платять податки, проте вони ніколи не віддадуть останній шматок хліба. А якщо хтось спробує забрати його силою – почнеться повстання. Вони нізащо не віддадуть останню копійку. Помирають люди теж не за королів, а за ідею і державу. А от для Бога люди готові на все. За нього вони підуть на будь-що. Адже Бог несе надію і може створити чудо. Королі й імператори помирають, змінюючи один одного, а Бог буде жити вічно. Я буду нести цю віру, стану голосом Бога, посередником між ним і людьми. Він буде говорити моїми вустами і все сказане мною буде волею Бога.

– Але до чого тут ельфи? Навіщо тобі війна з нами? Навіщо ти зробив це зі мною? – Солріель було все важче і важче збиратися з думками.

– Бо ви ставите під сумнів існування Бога! Як думаєш, люди будуть вірити в його всемогутність, якщо хтось, хто ніяк з ним не пов'язаний, зможе робити те саме, що і його слуги? Якщо хтось інший одним дотиком буде зцілювати хворих, одним помахом знищувати гори? Ви і ваша магія ставляють під сумнів саме існування Бога! Ви – зайві для того світу, який я хочу створити. Тому існує лише один шлях: я знищу вас і вашу магію. А тим, хто буде просити милосердя, дам вибір: стати моїм знаряддям, або померти!

– Ти хочеш знищити цілий народ тільки щоб задовольнити свої бажання? – Холодний піт вкрив тіло ельфійки.

– Не тільки. Темних ельфів і звіролюдей, можливо навіть гномів, все буде залежати від їхнього вибору. А головне магію! Я знищу її повністю, окрім тої, яка буде слугувати моєму ордену! – Адріан говорив про все це з такою пристрастю, що ельфійка на мить повірила, що йому це вдасться. – Я знищу всіх, хто хоч якось буде ставляти під сумнів існування мого Бога!

– Ти з глузду з'їхав! Ти не можеш знищити всіх! Ти не можеш знищити магію! – Задихаючись відповіла Солріель. – Магія – основа цього світу, якщо ти знищиш її, світ, яким ми його знаємо, загине.

– Тоді на його руїнах я побудую новий!

– Ти здурів. Просто здурів. Ти несповна розуму, – повторювала дівчина.

– Та ні, я цілком у своєму розумі, – голос архієпископа знову став холодним і безпристрасним. – А от ти скоро втратиш свій. Як виявилось, якщо у істоти з великим магічним запасом відібрати можливість чаклувати, вона втрачає розум.

– Я не здамся! – кинула ельфійка, але її свідомість продовжувала слабшати. – Я зупиню тебе! Усі дізнаються про твій план!

– Навряд чи. Скоро сюди прибуде твій перший клинок і я не сумніваюсь, що він спробує тебе врятувати. Проте, на його думку, єдиний вихід – відвезти тебе до королеви ельфів. Вибираючись з замку, він вб’є десяток другий вартових. Може навіть якогось вельможу. Якщо мені пощастить, то Саладар, що отримав мій лист і теж спішить сюди, наткнеться на нього. Знаєш як це буде виглядати? Ельфійська відьма разом із своїм прихвоснем вбили принца Діору і, тікаючи з міста, вбивали всіх на своєму шляху. Навіть хоробрий король Ліонесу загинув у бою з ними. Після такого кожен житель цієї імперії та королівства Ліонес буде вважати за свій обов’язок помститися ельфам. Бо знаєш, я таки збрехав, за володарів, яких люблять, народ готовий іти на смерть. Але кого це хвилює.

– Я…, – почала Солріель, але Андріан не дав їй договорити.

– Я ще не закінчив, – гаркнув архієпископ. – А тепер, уяви собі як відреагують ельфи, коли побачать, у що люди перетворили дочку їхньої улюбленої королеви. Божевільна, позбавлена магії. Як думаєш, їм вистачить цього, щоб почати ненавидіти Діор? Саме ця ненависть і бажання помсти стануть причиною війни, в якій мій орден відіграє головну роль.

– Той світ, який ти хочеш створити, – кожне слово давалось дівчині неймовірно складно, а думки вислизали від неї, – він потворний. І ти потворний. Він не повинен існувати! Може ми й зайві для твого світу, але для цього світу зайвим є саме ти і всі, хто схожий на тебе.

– І, все таки, перемога буде за мною, – Адріан махнув рукою і зникнув разом із кріслом, у якому сидів. Наступної миті в кімнаті вилетіли двері й забіг Ільдаєн. Помітивши його магічні воїни кинулись в бій, але ельф виявився куди майстернішим. Блиснула сталь і шакалячі голови одна за другою покотились підлогою. Не збавляючи темпу, Ільдаєн підбіг до дівчини.

– Солріель! – Вона хотіла відповісти йому, але всі слова перетворились у незрозуміле белькотіння та навіть поворухнутись толком вона не могла. На якусь секунду Ільдаєн завмер, а навколо нього почав підніматись ледь помітний зелений туман, з якого вийшов величезний сірий вовк. Закинувши Солріель на спину звіра, ельф рвонув до виходу. Єдине, що привернуло його увагу, був Крістіан із кинджалом у грудях.

Вилетівши з кімнати, ельф наткнувся на першого вартового, який навіть не встиг витягнути меча, як був розсічений майже навпіл. Наступні двоє змогли дістати зброю, але в них не було жодного шансу. Ельф рухався швидко, але обережно, уникаючи великих груп людей. Не встиг він пройти й половини шляху до конюшні, як замок загудів наче вулик – хтось знайшов перші трупи. Тепер не було сенсу ховатись, тож він на повній швидкості минав коридори. Кілька вбитих вартових і ельф опинився в просторій конюшні, де його чекало п’ятеро противників. Ще один вершник якраз заїхав до двору. Захопити вартових зненацька Ільдаєну не вдалося, тож він затягнув їх в смертоносний танок. Першим впав юнак зі списом, вістря якого пройшло в декількох сантиметрах від лиця ельфа, після чого Ільдаєн розпоров йому живота. Наступним був старий, чий меч також був близько, але зачепити ельфа не зміг. Складалось враження, що ельф завідомо дозволяв зброї противника таку близькість, щоб послабити пильність ворога. Наступні троє впали так само, навіть не сповільнивши Ільдаєна. Залишився ще один. Ільдаєн впізнав цього чоловіка – він керував вінчанням Солріель і Кріса.

На відміну від вартових, Саладар не спішив зійтись у бою з ельфом. Він бачив на що той спроможний, і не був впевненим, що йому вдасться вийти з бою переможцем. Років десять тому він ще міг позмагатися з тим, але не зараз. Король відразу впізнав молодика та помітив непритомну Солріель, що лежала на спині велетенського вовка.

– Ти ж Ільдаєн? – Спробував поговорити з ним Саладар, але меча все таки тримав напоготові. – Я не знаю, що тут відбувається, але думаю, що це якесь прикре непорозуміння. Гадаю, разом з Крісом ми зможемо щось вигадати.

– Кріс мертвий! І Солріель помре, якщо я не відвезу її додому якнайшвидше. – Ці слова прикро вразили Саладара. Він починав розуміти, що відбувається. – Це ви, люди, винні!

– Заспокойся і послухай мене. Якщо ти зараз виїдеш через цю браму, наслідки будуть просто жахливими. – Саладар спробував заспокоїти ельфа, але розумів, що йому навряд чи це вдасться. – Дозволь допомогти. Разом ми щось вигадаємо.

– Ви вже навигадувались! – Ільдаєн кинувся вперед. Він сам не розумів звідки в ньому скільки люті. Він атакував бездумно і швидко. Вперше у бою ним керувала лють. Перші випади ельфа Саладар відбив, але з кожним новим ударом він програвав. Ельф крутився, підсідав, змушуючи його відходити все далі і далі. Черговий випад. Занадто повільно. Крутнувшись ельф розсік його ліве стегно. Саладар не встояв на ногах і, коли падав, отримав кінчиком меча в горло.

Прибравши останню перешкоду Ільдаєн схопив королівського жеребця, відкликав вовка та, всадивши Солріель перед собою, погнав вулицями міста. Він не збавляв темп поки не опинився далеко за містом. Ельф міг би гнати й далі, проте кінь тяжко дихав і міг в будь-який момент впасти. Солріель ще й досі не отямилась, але чим далі вони віддалялись від міста, тим слабшав його гнів, на зміну якого приходило усвідомлення власного вчинку. Повне розуміння прийшло лише через три дні, коли Ільдаєн разом з Солріель вийшли в море на ельфійському кораблі. Чутки про смерть Крістіана та Саладара неслись імперією швидкістю лісової пожежі. А історія про те, як ельфійська відьма з своїм прихвоснем тікали з міста, обростала все більш жахливими подробицями. В усьому були винні ельфи й Ільдаєн зокрема. Хоча єдиним, що його зараз цікавило, був порятунок Солріель, тому він віз її додому.

– У ній не залишилось жодного сліду магічної сили, – констатував верховний друїд, оглядаючи Солріель. На його лиці прочитувався чіткий відгук співчуття і жаху. – Я вперше бачу щось подібне.

– Вона щось тобі казала під час дороги? – Запитала королева ельфів, лице якої не видавало жодних емоцій.

– Без магії, зайві, зупинити, архієпископ, – відповів Ільдаєн. Він стояв закутий у кайдани, а по обох боках від нього стояли ельфійські вартові, – це єдині слова, які я чув від неї за всю подорож.

– Архієпископ, – задумливо повторила королева ельфів. Крім них в кімнаті було ще троє. Перший клинок королеви ельфів, верховний генерал та адмірал ельфійських військ. – Боюсь, я не можу пробачити людям те, що вони зробили з моєю дочкою. Та й люди не пробачать нам смерть Крістіана і Саладара, тож у нас немає іншого вибору – ми знищимо їх або вони знищать нас, бо одні із нас зайві в цьому світі.