Володар майбутнього

Сьогодні знову прокинувся з болем голови. Тіло ломить. Настрій похмурий.

Хоч би не вставав. Щось снилося вночі...

Усмішкою сяяло веселкове небо, височіли сходи до омріяних вершин. Навіть стало духу стати на них...

Звідки увірвалися телеголоси новин, що розповідають про катастрофи, теракти, нечесних політиків та економічні кризи? А так. Треба підніматися. Ще хвильку...

Барвисті дерева засипали видноколо ніжним цвітом і хлюпотіли ріки з білими лебедями...

- Ти знову не купив засіб для миття посуду!

Ага, значить до кухні таки добрався.

- І чоботи нові варто придбати! А грошей бракує!

Повертатися в солодку дрімоту стає все важче.

- Час виходити бо спізнишся!

Як же не хочеться! Але день розпочався.

А може це ще сон? 

Крик. Знову крик пробивається крізь найміцніший сон. Котра ж це вже година? Невже таки вдалося заснути? Здавалося, що ніч вже не скінчиться. Дружини немає поруч. Мабуть із дитиною.

Світ навколо повний життя і руху. Скрізь звуки і кольори.

Та все ж неможливо не помітити, що навколо повно стін та перепон. Стільки маленьких замкнених світів Кожен окремо.

Що ж. Добре. Але деколи потрібна допомога. Не обійдешся самотою. А відстані все більші.

Тоді залишається тільки крик, щоб відчути себе живим. Щоб почути себе. Адже самотній не той, біля кого нікого немає, а той, кого не чують.

Крик – не аргумент. Не спосіб переконати чи виграти суперечку.

То спосіб достукатися.

Вдалий?

Навряд.

Все про що можна сказати без крику насправді для тебе нічого не варте. Не надто важливе. Адже кричать саме про те, про що не можливо мовчати. Інакше біль і смерть. Внутрішня смерть.

Тоді все без мети. Механічні дії. Існування. Втрата іскри.

Крик – це спосіб впевнитися, що не зник остаточно.

Не хочеться розчинитися у безмежному просторі. Страшно заблукати у безвиході.

Тоді крик то порятунок. Надія і відчай сплетені міцним клубком. Пошук.

То про що варто кричати? 

Маля. Моя дівчинка. Чого ж вона так плаче? Ніхто не знає. Скількох лікарів обходили, а діагнозу як не було так і немає.

- Вікусю, ходи сюди. Знову не спала?

Яка ж вона гарна, моя дружина. Навіть тепер, змарніла і змучена.

- Ти вже встав? Сніданок готовий, Бориску.

І коли встигає? Та треба поспішати. Шеф чекати не буде. Похапцем перекусити і біжу.

- Я на роботу.

Поцілунок у щічку. Двері зачинилися. Залишив її там. А сам піду. Уже знайомим до оскоми маршрутом. Якби ще хоч заробляв більше. А то…

Віка заслуговує кращого чоловіка. Але хіба ж я можу без неї?

От якби…

Замислився. Ледь у стіну не врізався. Наче будка трансформаторна. Не бачив раніше. Відкрито? А якщо діти бавитися забіжать? Треба подивитися. Заглянути? Чи це просто цікавість? Щось не так.

Як тут темно. Тільки вогники миготять. Наче якийсь пульт керування? Чи суперкомп’ютер? Тут? Звідки?

«Поставте палець для ідентифікації особи».

Поставив.

«Павлів Борис Леонідович. Вік: 33 роки. Стан: задовільний. Рівень життя: нижчий середнього.»

Ти диви. Все знає. А в кого не так? І що далі?

«Моделювання можливого майбутнього. Провести заміну.

Дівчинка:три роки і один місяць. Діагноз: не встановлено.

Хлопчик:три роки і один місяць. Здоровий.

Здійснити операцію?»

Що? Яку заміну? Але ж це все одно не можливо. Мабуть я досі сплю.

Слово з нами завжди. Слово з нами скрізь. Назви шукаємо всьому, що бачимо, чуємо, відчуваємо.

Воно поєднує і роз’єднує.

А якщо не можливо вимовити?

А якщо не можна почути?

Який світ без слів? Без звуків?

Повна тиша і німота.

Думки помирають не висловлені, розпирають груди, печуть всередині.

У світі без звуку можливий тільки рух ручки по паперу.

А папір у шухляду?

Написано все одно не те, що могло б бути сказано.

Мертве, як опале листя холодної осені.

Лабіринти пам’яті, що бережуть забуте життя.

Навіщо ж щоб чули?

Для чого випускати те, що хотів би, але не можеш сховати?

Щоб не опанувала глухота? 

Чому б не спробувати.

«Підтверджено. Наступна операція через 24 години».

Оце і все? Схоже на якийсь жарт. Чи гру. Віртуальна реальність. Хтось залишив для забавки. Та мені вже час. Так і запізнитися можна. Ще взагалі без роботи залишуся.

Тиша – спокій і гармонія. Тиша обплутує тепло і щільно.

Затишок. Приємний і заманливий у просторі звуків, шуму і гамору.

Так спокусливо заховатися у її міцних обіймах і забути про все бурхливе і текуче, наче повінь. Тут незмінність і певність. Захист і прихаток.

Вона приходить легкими кроками і непомітно будує навколо тебе бар’єр, що замкне від зовнішнього світу. Не буде спілкування. Новин. Проблем.

А що залишиться?

Все менше і менше місця. Все сильніша задуха від вати, якою навалює тиша. Все більша пустка.

Як пастка.

Ще живий? Ще тут?

Починаєш видряпуватися до звуків і світу.

Де весняні струмки?

Де шелестіння вітру і таємничий шепіт?

Де знайомі мелодії, що зворушували до сліз?

Зникли.

Стерті у вирі, що залишився там, за межами теплої нірки тиші.

Чи проб’ються хоча б громи і зливи, щоб змити набухлу вату?

Чи весняна повінь зможе прорвати цю греблю?

Ще не пізно? 

Та на роботі все одно не сиділося. Щось не давало спокою. Додому ледь не біг. Не помічав нічого.

Вдома зустрічає моя Віка. А на руках хлопчик.

Що? Таки правда? Оце так! А вона, схоже не здивована. Не пам’ятає? Та ж для неї нічого не було. Хай буде таємниця.

Значить таки працює!

- Коханий. Може час і мені підшукати роботу. Все то легше буде.

Вивела з роздумів дружина.

Але так одразу?

Хоча… Може це саме те, що треба.

- Гаразд.

Робота знайшлася досить швидко. Матеріальне становище покращилося. Дружина наче повеселішала. Але… Все частіше затримується. А якщо? Ні. Не хочу про це й думати. Зрада? З тим франтом з їх відділу? Олексієм?

Вона була моїм дзеркалом. Казали така схожа на мене. Моя копія, адже я старша на кілька секунд.

Вона розуміла мене як я сама. Ми були одним цілим, хоча й одягалися по різному.

Для них.

Ми знали, що ми не просто схожі. Ми нероздільні.

У нас одні таємниці на двох. Наче доля дала мені змогу існувати в двох тілах. Я знала, що і для неї все саме так.

Отже, шанс нам випав таки унікальний і ми користалися ним як могли і вміли.

Як інші без цього обходяться?

Ми мінялися одягом і жартували зі світом. Вдвох ми були вдвічі сильнішими.

Ми були щасливі і не мали потреби ні в щоденнику, ні, навіть, в друзях. То лише правила гри.

Ми самі були собі світом і царювали там.

А сьогодні вона сказала, що закохалася. 

Та сумнівів усе менше. Що ж робити. Не можу її втратити.

А може? Чи є ще той…

Небезпечно? Та першого разу ж вийшло. Можна ще.

Так. Он вона. Та будка. Досі відкрита. Як ніхто не помітив? Не потрібна? Чи тільки для мене? Та зараз не до того.

Що там треба?

«Пройдіть ідентифікацію».

Проходжу.

«Заміна.

Топ менеджер Олексій.

Топ менеджер Ірина».

«Здійснити операцію?»

Звісно!

«Операцію проведено. Наступна через 24 години».

Знаю – знаю.

Тепер подивимося.

Справді. Зради як не було. Все знову налагодилося.

Та не на довго.

Коли руйнується світ, чим укріпити основи? Де ті матеріали, що дозволять не зламатися від безсилля? Як розуміти логіку того. Хто рве душу?

Терпіти, чекати і мовчати, коли хтось без тебе вирішує твою ж долю чи можливо це? Як довго?

Знати, що зовсім скоро може не залишитися не тільки виходу, а й взагалі значної частини того, що було твоїм життям і особистістю, нестерпно.

Є безліч речей і подій, з яким не можливо змиритися. Ні за яких умов чи обставин. Чи таки змусять?

Як далі?

Невже можливостей стане ще менше? Якщо це взагалі можливо.

В те, що відбувається повірити все важче. Як у страшний сон.

Особливо, якщо це не сон. Гірше. А може бути і ще жахливіше.

Чи ні?

Бо якщо так, то не допоможуть ні слова, ні дії.

І тоді це кінець. Не виплутатися.

Та треба хоча б спробувати. Це краще, ніж безнадійно чекати і змиритися. Це боротьба з часом і за час.

Може ще є шанс? 

Син Ігор потрапив у аварію. Довелося міняти. А далі ще раз. І ще.

Вже й не знаю скільки разів.

Та сьогодні останній. Обіцяю. Скільки вже обіцяв. Як залежність яка.

Знайома будка. Та якось не так.

«Проведіть ідентифікацію».

Звичним рухом тягнуся до кнопки.

«Перед проведенням операції демонстрація первісного варіанту майбутнього».

Хвилини. Всього три хвилини, щоб встигнути побачити. Всього три хвилини на роздуми.

І бігти. Бігти без мети і медалей.

Далі. Далі.

Пролітає повз погляд небо. Пролітають повз слух хмари і сонце. Дерева зацвітають, листя жовтіє і опадає. Сніг. Знову зелень.

По колу.

І що? Не встигнути зауважити.

Летять перед очима кліпи. Лиш встигай кліпнути. Чи клікнути?

Доки не пролетять і розвіються один за одним дні, друзі, мрії, роки, сподівання, сили.

Спинитись.

Кінцева зупинка – смерть. 

А це ще для чого? Напевно так позначено певну кількість проведень.

На моніторі проходить життя. Моє життя? Таке яким могло б бути? Я вже й забув з чого все починалося.

Але що я бачу? Дочка – вчена? У нас золоте весілля? Що це? Втрачена ідилія? Це не може бути правдою! Це якийсь нонсенс. Що ж я накоїв!

Ніхто не помітив сивого чоловіка, що лежав на підлозі темної будки. А на моніторі все тривав потік можливих подій. У самому низу світилося маленьке табло. Роки «0».

З розбитої губи стікає тоненька цівочка крові. Прокладає доріжку до шиї, щоб сховатися. Він не помічає цього. Паморочиться у голові.

Перед очима попливли темні чорнильні  плями. Мабуть пошкоджено сітківку. Яка тоненька її павутинка.

У пам'яті відновлюються шматки того, що трапилося лише декілька хвилин тому. Важко згадується.

Що на нього найшло?

Чому відчуває себе таким слабаком?! Ледь не невдахою.

Несправедливо!

Адже зробив усе як мав. Сказано все, що мусив.

Адже так?

Та підступний неочікуваний удар змінив усе. Останнє слово залишилося за кулаком. Чужим кулаком.

Як тепер помститися? Той давно втік. А був же один. Лише один. І телефон новенький вкрав. А такі статусні цяцьки даються непросто.

Та ніч все темніша. Ноги самі несуть додому, під захист міцних броньованих дверей.

"Куди ж той подівся?"   майнула думка. І згасла.

"А що ж тепер"   трусилася у кущах тінь. "Хоч би не помітили. А завтра якось би позбутися здобичі"   продовжував сподіватися, хоч і здогадувався, що ніхто не візьме, бо новачок і пішов на таке вперше.

Темрява поглинула місто, сховала все. Її надійний захист вимкнув кольори і почуття. Все змішалося. До наступного ранку.

Світанок поверне все як і було.

Чи ні? 

Маленька клітка кімнати закінчується дверима. Вони гостинно запрошують у новий світ, чи таємниче заворожують міцним замком з маленькою щілинкою, в яку так хочеться запхати ключа.

Куди ведуть ті двері? Що залишиться за порогом? Попереду вільний простір і яскраві квіти? Чи темрява ночі, осяяна зорями?

А якщо просто коридор? Сходи? Ліфт?

А може краще не переступати межу? Залишитися там, де звично і затишно? Там просто.

Але немає простору, бракує повітря. Свободи!

Чому свобода? Кому і куди? І чи варто?

Ці питання заганяють в куток. Їх не варто розплутувати, бо можна заплутатися назавжди у тому клубку. Краще наважитися. Переступити межу. І…

Злетіти або впасти.

Та падіння теж політ. Короткий, але не менш захопливий. Особистий виклик. Те, що не відберуть.

Межі залишаються позаду. Все можливо. Час розкручується пружиною.

Вдарить по носі?

Хіба це страшно?