Воля або смерть

22 листопада 2017 р. Траса М-03. Околиці м. Бахмут, Донецька обл.

Броньований бус «Фольксваген», оминаючи вибоїни, повільно наближався до Бахмута. Прапор акуратно вів машину нічним шосе, намагаючись в жовтуватому світлі фар побачити і об’їхати найбільші ями. Не можна втратити ще одне колесо, обидві запаски вже використані. Два пошкоджених колеса лежали позаду на ящиках з БК, чекаючи на шиномонтажку, але до неї ще треба було доїхати.

Прапор трошки опустив скло, закурив і випустив у щілину хмарку диму. З динаміків неголосно лунав «Океан Ельзи». Ромео спав на пасажирському сидінні, примостивши під голову пакет з термобілизною.

«Скоріше б уже допхатися» – подумав Прапор, підняв скло і встромив недопалок у вщент заповнену попільничку. Підсвідомо хотілось натиснути сильніше на педаль газу, щоб швидше доїхати, але замість цього він трохи голосніше зробив музику. Замість «океанів» уже грав «Тартак». Скоса подивився на Ромео, чи не прокинувся, простягнув руку між сидіннями і витяг літрову пляшку коли. Обережно відкрутив кришечку, щоб випустити газ, зробив ковток. Третя година ночі – час, коли найбільше злипаються очі. Двадцять п'ять років за кермом. Цистерна кави і вагон цигарок у дорозі. Голова геть уже сива, а ще ж п’ятдесяти нема. Третій рік на війні. І кінця краю їй немає, як і цій дорозі. І не кинеш уже. І не тому, що адреналіновий наркоман, ні. Він і досі боїться, коли міни поряд лягають, і на бойових виходах у нічному лісі страшно, і як розтяжку ставить, то теж десь у животі бурчить. Ні, він не герой зовсім, просто рядовий солдат-розвідник, а ще трошки “мєхан” і трошки сапер. От Ромео – то герой. Молодий, гарний, сильний, з “калаша” не гірше снайпера валить, а вночі, як той кіт, усе бачить. І орден у нього вже є. У Прапора теж є, навіть два, але у Ромео гарніший. Бляха, що ж так спати хочеться?

- Ех. Я б зараз кофеїнчику бахнув, – прокинувся Ромео і потер затерплу ногу, кліпаючи заспаними очима. – У термосі нічо не лишилося?

- Пусто, – відповів Прапор і протягнув Ромео пляшку. – Кола є.

Ромео трохи надпив і, вмостившись зручніше, задивився на дорогу, намагаючись зрозуміти, де це вони їдуть.

- Треба було у Чугуєві залишатись, переночували б там у тиловиків, а зранку по-світлому виїхали.

- Треба було, – пробурмотів Прапор. І не поясниш же нікому, чому з тими щурами на одному полі не сядеш, не те щоб горілку з ними пити. Бензину вони не можуть дати для генератора, жмоти. Добре, що зарплату на картку кинули, треба у Бахмуті залити дві каністри.

У дальньому світлі фар, метрів за триста попереду, ворухнулися якісь тіні.

- Шо за нах? Блокпост? – напружився Ромео.

- Крайній проїхали кілометрів п’ять уже. – у Прапора сон як рукою зняло.

- Не поспішай, – Ромео пересмикнув затвор.

Прапор зменшив швидкість і вимкнув магнітолу.

- Може, наші? До сєпарів звідси кілометрів тридцять.

- Може, і наші, – Ромео витяг автомат Прапора і так само пересмикнув затвор, – а може, і чужий хто. А може, просто дикі кабани через дорогу перебігали.

- Не смішно, – процідив крізь зуби Прапор і перейшов на нижчу передачу. Дві пари очей вдивлялись уперед, намагаючись щось розгледіти на порожній дорозі. Нічого. Лише поодинокі сніжинки пролітали у світлі фар.

- Здалося, мабуть, – видихнув Прапор.

Не встиг Ромео відповісти, як у лобове скло щось гепнуло. Просто перед очима водія на лобовому склі з’явилась павутинка тріщин з точкою посередині. «ГУП!» – друга павутинка за кілька сантиметрів нижче. Броньоване скло витримало.

- Сука, бля! – вилаявся Прапор, пригинаючи голову. – Снайпер!

- Газуй, Санич! Проривайся! – загорлав Ромео.

Прапор втиснув педаль газу в підлогу, двигун натужно загудів, набираючи оберти.

«ГУП! ГУП!» – ще дві павутинки. Скло ледь трималося.

«Наступна моя», – пролетіло в голові у Прапора. Нога на педалі в підлогу – стрілка тахометра майже у червоній зоні, двигун реве, як реактивний літак на зльоті.

«ДЗЕНЬ!» – розлетілась на друзки права фара.

Дорога плавно завертала ліворуч. Прапор відпустив на мить газ, різко натиснув на зчеплення і врубив четверту передачу. Бус смикнувся і, заревівши як поранений звір, рвонув уперед.

«ГУП!» – скло не витримало. Праве плече Прапора смикнулося, і рука випустила важіль коробки передач.

«Ще трошки! Вивозь, друже!», – схилившись до керма, прошепотів Санич.

Ромео повернув голову. На мить Прапор зник, а замість нього постав козак на вірному коні. І кінь цей, сам стікаючи кров’ю, з останніх сил виносить свого пораненого вершника з бою. І єдина надія у козака на вірного товариша, і чіпляється він йому за гриву і шепоче: «Вивозь, друже! Не дай згинути, не залиш на поталу ворогу…». І несе козака вірний друг, і змішалась їхня кров із ран, і стали вони одним цілим – кінь і вершник.

***

23 листопада 2017 р., околиці м. Бахмут, Донецька обл.

До світанку залишалось півгодини. Хмари нависли низько над землею, не відпускаючи ніч. Тихо падав дрібний сніг, вкриваючи тоненьким ніжним шаром землю, дерева, армійські намети і техніку.

Один із наметів стояв трохи осторонь від інших, у дальньому кутку табору. Поряд дві машини – старенький «Паджеро» і перефарбований інкасаторський бус «Фольксваген». Після нічної пригоди на броньовичок боляче було дивитися. Лобове скло рясно вкрите павутинами тріщин, капот і права сторона кузова – решето, одна фара розбита, червоний антифриз, немов кров із рани, скрапував із пошкодженого радіатора на сніг. У наметі не спали. Командир групи розвідників Андрій Лисенко на псевдо Лисий уважно роздивлявся розстелену на столі карту сектору.

- Фігня якась! – роздратовано буркнув Лисий, проводячи олівцем лінію на карті. – Не могла це бути ДРГ! Тут навіть по прямій через ліси-поля-озера тридцять кілометрів буде.

- Може, місцеві? – озвався Шева. – Хіба мало «сочуствующих»? Ніч. Самотній бус. Партизани, млять!

- Чого ви взагалі на ніч поперлись? – Лисий підняв очі на Ромео. – Скучили за нами?

- А я знаю? Це ж Санич врубив режим «Термінатор» і фігачив, що той кіборг, – кліпав очима Ромео. – Мене зморило за Ізюмом, уже перед самою заварухою прокинувся.

Лисий уважно дивився на Ромео. Молодий хлопчина з порядної родини вінницьких учителів. І, якби не війна, хтозна, як склалась би його доля. Може, вийшов би з нього лікар чи науковець. Та не так сталося, як гадалося. З сімнадцяти років на війні. Через тиждень після випускного вже тренувався у Яроша в Українській Добровольчій Армії. Там же отримав перший бойовий досвід, перший трофейний автомат і перший осколок у ногу. А от перший сексуальний досвід отримав уже в госпіталі. Молоденькі сестрички і волонтерки умлівали від гарненького «правосєка», і за кілька тижнів перебування у госпіталі за ним назавжди закріпилося псевдо Ромео. Справжні ім’я і прізвище – Микола Карась – пам’ятали лише батьки, сестра і військкомат.

Ромео нагадував Лисому його власного сина. Той був молодшим, нещодавно виповнилося шістнадцять. Уже три місяці вчився у ліцеї у Польщі. Дружина Андрія не витримала випробувань війною і подала на розлучення. «Твоя жінка – війна! – докоряла вона чоловіку, збираючи речі. – А твої діти – це твої солдати! Ми для тебе не існуємо. Ти, навіть коли у відпустці, то не з нами! Твої думки постійно десь там – на донбаських териконах. Вибач, я так більше не можу!». І пішла. Через два місяці зателефонувала, попросила дати дозвіл для виїзду сина за кордон. Тепер вони у Кракові. Для них війна закінчилась. Для нього ні.

Андрію Лисенку виповнилось тридцять п’ять, коли війна постукала у його двері у 2014-му. Квартира в Луганську, власне маленьке СТО з одним підйомником, гарна дружина, син відмінник, раз на рік у Карпати або Туреччину. Що ще треба? А потім був Майдан, за ним Крим. І майже одразу і нізвідки закрутилось у них на Донбасі. Ще деякий час він не вірив, що все відбувається насправді і назавжди переверне не лише його життя, а й мільйони інших. Усвідомлення прийшло з першими танками на вулицях Луганська. Спочатку, наче соромлячись, ночами по одному-два, а потім, уже не криючись, поперли величезними колонами танки, БТРи, БМП, Камази, УРАЛи з причепленими гарматами. І люди. Озброєні, у камуфляжі, без будь-яких розпізнавальних знаків. Старший лейтенант запасу ЗСУ Андрій Лисенко все зрозумів. Завантажив у свого «Ланоса» сім’ю, кота, закрив СТО і виїхав до Києва.

Через три тижні, отримавши посаду взводного в одному з добровольчих батальйонів, він повернувся на Донбас. Для нього почалась війна… Війна, яка поступово забрала у нього все: бізнес, домівку, друзів, сім'ю. Вона давала йому нових справжніх друзів і побратимів і так само несподівано, без попередження, забирала. Врешті-решт Андрій відчув, як цей демон почав висмоктувати його душу, залишаючи в грудях космічну порожнечу. Зник страх смерті, а вакуум у серці потроху заповнювала жага помсти: за загиблих побратимів, за маленьку СТО на один підйомник, за втрачену сім'ю, за розбиті мрії. Ця ненависть, цей внутрішній вампір ріс у грудях, змушував йти на невиправданий ризик лише для того, щоб завалити ще одного «іхтамнєта», щоб хоч трохи втамувати цей всепоглинаючий голод помсти за свою втрачену душу.

Коли у його підрозділі з’явився Ромео, Андрія трохи попустило. Світла енергія молодості освітила чорну діру Андрієвого серця. Він згадав власну сім'ю. Сина. Згадав, заради чого він тут. Заради кого…

***

1 грудня 2018 р., с. Гранітне, Донецька обл.

Група Лисого повернулась після дводенного виходу. Базою батальйону слугувала колишня радгоспна машинно-тракторна станція. Для розвідки виділили окрему кімнату у дальньому кінці коридору одноповерхової адмінбудівлі. На дверях досі висіла табличка з написом «Бухгалтерия». Бахнувши по сто грамів для остаточної нейтралізації адреналіну і наївшись від пуза гарячого борщу з м’ясом, хлопці повмощувались покотом просто на підлозі.

- Бомбєзний борщ! – прицмокував язиком Ромео, – як у мамці вдома.

- Цікаво, де наш Кок взяв свіже м'ясо? – дивлячись у стелю, спитав Прапор.

- Хтозна, мо волонтери які приїжджали? – позіхнув Лисий у відповідь.

- Навряд. Це не чотирнадцятий рік. Зараз рідко їздять, – Прапор заплющив очі.

Ромео рвучко сів.

- А того жирного сєпара, що минулого тижня притягли, точно в штаб відправили?

Дикий регіт струсонув стіни колишньої бухгалтерії. Сміх розслабив м’язи і мозок, залишки адреналіну вивітрились із сердець, і за кілька хвилин солдати вже міцно спали.

Телефон Андрія завібрував вхідним викликом надвечір. Лисий розплющив очі, взяв телефон. «ХАЛК» – висвітилось на екрані. Це був неофіційний позивний комбата. У цих чотирьох літерах –уся суть характеру командира батальйону. Розгін від «лапочки-папочки» до «придурка психованого» – три секунди.

- На дроті! – навряд чи йому сподобалось почуте, бо обличчя спохмурніло.

- Плюс, – буркнув Андрій і дав відбій.

Викликали до штабу сектору. Без пояснень. Хтозна, що там від нього треба. Голос комбата був трохи збуджений, але не злий – це теж додавало інтриги.

«Мабуть, прочухана дадуть», – думав Лисий, тихо одягаючись, щоб не побудити бійців. – Або медаль! Або і те, і те. Спочатку прочухана, а потім медаль».

***

1 грудня 2018 р., м. Маріуполь, Донецька обл.

Година в старенькому “Паджерику” – і Андрій на місці. Треба волонтерам подзвонити, амортизаторам уже зовсім гайки. І шарова зліва стукає. Якби ще гуму зимову яку стареньку, він би був абсолютно щасливим.

Комбата знайшов швидко. Той курив біля штабного приміщення з групою старших офіцерів. Сповідуючи давнє солдатське правило «Подалі від начальства – ближче до кухні», Лисий став за два десятка метрів від «генералів», але у полі зору Халка. Побачивши Лисого, той одразу вибачився, покинув гурт і попрямував до Андрія. Той теж зробив кілька кроків назустріч і хвацько козирнув. Комбат це дуже любив. Особливо перед сторонніми. Але зараз він не звернув на це жодної уваги, просто кивнув головою і, взявши Лисого за лікоть, мовчки потягнув убік, подалі від сторонніх очей. Виглядав Халк ошелешеним. Сказати, що Андрій здивувався, – це нічого не сказати. Він бачив комбата у будь-якому стані: добрим, злим, п’яним, сумним, веселим, але не розгубленим. Той завжди був певен себе і знав, що і як робити. Навіть коли все було у біса неправильно, це його ніколи не зупиняло. Будь-які перешкоди долались прямим грубим натиском – чи то сєпарський блокпост, чи неприступне серце лікарки-реаніматолога з польового шпиталю. А тут грізний «монстр» стояв перед Андрієм, дивлячись на нього розгублено-здивованим поглядом, наче вперше бачив. Лисий усім виглядом перетворився на знак питання.

- Що тут трапилось? – відкинувши всі статутні звернення, по-простому спитав він комбата.

- Я думав, це ти мені поясниш. Шо ти, бл*ь, знову начворив?

«Медалі не буде!» – проскочило в голові у Андрія.

- Я ще раз питаю! Про що я не знаю? Шо ти знову начудив? Тут із Києва сам Пастор прилетів. І знаєш, яким було його перше питання?

Перед очима Лисого промайнули останні кілька місяців. Чотири виходи, два «язика», спостереження, тренування. На одному виході засвітились, але в бій не вв’язувались, просто відійшли та й усе.

- Та не було нічого такого! Я вже з півроку як той алкоголік пролічений – білий і пухнастий. Тихо прийшов – тихо пішов…

- То якого хєра мені Пастор замість «здрастє» каже: «У тебе в розвідці капітан Лисенко служить? Хай підскочить на кілька хвилин». Як він узагалі дізнався про твоє існування? Чого мовчиш? Що йому від тебе треба?

Лисий не мав що сказати, бо анічогісінько не розумів і тепер сам виглядав розгубленим і ошелешеним. Кривавий Пастор особисто викликав його до себе! Очманіти можна.

- Не маю найменшого уявлення! – дивлячись в очі комбату, чесно промовив Андрій.

Халк опустив очі, важко зітхнув і, розвернувшись у бік штабу, махнув рукою.

- Ну то пішли спитаємо…

Кривавий Пастор у незмінній чорній формі сидів за столом з картою району бойових дій. Навколо стояло і сиділо ще близько дюжини офіцерів. Схоже, офіційна частина наради була закінчена, бо вираз обличчя Пастора і оточуючих був трохи розслаблений. А ще на столі лежали дві канадські снайперські гвинтівки. Чергову партію з сотні штук передав уряд Канади, і тепер Пастор з офіцерами ділив їх поміж частинами, задіяними на передовій.

Халк підійшов до Пастора і, схиливши голову, тихенько щось йому сказав. Той ледь помітно кивнув у відповідь, очима знайшов біля дверей Лисого, примружився, роздивляючись, наче хотів побачити у людині в потертому «пікселі» відповіді на свої думки. Андрій, не соромлячись, дивився в очі Пастора. Відповідей йому хотілося не менше. Хоча б на питання, якого біса він тут робить? Нарешті Пастор відвів погляд, губи ледь чутно щось прошепотіли. Почув лише Халк. Козирнувши, він швидко пішов на вихід. Перед дверима дав знак Лисому, щоб ішов за ним. Андрій з полегкістю зітхнув: «Мабуть, переплутав із кимось».

Надворі вже геть стемніло. Молодий місяць відчайдушно намагався розірвати нічну млу, але бракувало сил. Хмари прийшли на допомогу ночі, остаточно вимкнувши ліхтарики зірок і погасивши місяць. Лише рукотворне людське світло подекуди пробивалось із різних щілин. У темряві за рогом штабу блимали дві червоні цятки від запалених цигарок.

- То що, командире, кіна не буде? Не я був потрібен?

- Не поспішай. Він сказав зараз вийде.

Запала тиша. Червоні жаринки цигарок наостанок яскраво зажевріли і впали на землю. Зі штабу вийшла невеличка процесія. Халк із Лисим ступили кілька кроків назустріч і відразу опинились у промені ліхтаря охоронця Пастора. Лисий був певен, що звідкись на нього дивиться і ствол. Підсвідоме відчуття небезпеки за роки війни загострилось до межі. Пастор щось буркнув охороні і, не сповільнюючи крок, підійшов до Андрія.

- Слава Україні! – козирнув Лисий.

- Героям слава! – неголосно відповів Пастор. – Прогуляємось?

Андрій очікував почути що завгодно, але не оце напівприятельське «Прогуляємось?». Розгублено кліпнувши очима і не знаючи, як правильно відповісти, він просто промовчав. Пастор ледь помітно посміхнувся кутиками губ і неквапно пішов у бік злітної смуги, де його чекав гелікоптер.

- Моя вам порада, – промовив Пастор до Халка, – повертайтесь до штабу і вибийте собі на батальйон кілька гвинтівок, а то розділять без вас. А за бійця не бійтесь, не вкраду.

І, вже не дивлячись на комбата, попрямував далі. Андрій мовчки почалапав за ним. Халк тихенько зник у темряві, охорона розширила коло на кілька метрів, тож фактично Лисий із Пастором ішли самі.

- Чому я тут? – не витримав Андрій.

- Бо війна… – чи то жартома, чи то серйозно тихо відповів Пастор.

Лисий замовк. Пастор зробив ще кілька кроків і зупинився.

- Пару років тому при Раді Нацбезпеки ми організували аналітичний центр для потреб найвищого керівництва держави. Серед іншого там збирають і аналізують особисті дані різних людей, зокрема солдат і офіцерів ЗСУ, Нацгвардії тощо.

- Шпигунів шукають? – посміхнувся Лисий.

- Не зовсім. Швидше, особливих людей, потенціал яких не розкритий. У подальшому ми намагаємося використати їх із найбільшою вигодою для держави і суспільства.

- Багато знайшли? – Андрій недовірливо подивився на Пастора. Аж занадто фантастично це виглядало. Десь у Пентагоні – можливо, але в Україні?

- Трохи є, – стенув плечима Пастор. – Наприклад, ми знайшли тебе…

Лисий вкотре за день не знав, що казати, а тому зітхнув і мовчки втупився в Пастора, чекаючи пояснень. Той витримав театральну паузу і продовжив:

- Десь із рік тому ти вперше потрапив у поле зору комп’ютеризованої системи. Тоді «невідомі партизани» вночі вирізали ножами сєпарський опорник. Вісімнадцять трупів поїхали на Ростов у рефрижераторі.

Лисий похнюпився як школяр із цигаркою, зненацька заскочений директором школи.

- За ножі у Мінських домовленостях ані слова, я перевіряв. І ніякі то не сєпари були. Всі з Росії. Недарма їх до Ростова повезли.

- Саме так! А потім тіла повезли аж до Мурманська. Це був підрозділ морської піхоти Північного флоту РФ. Елітні війська з найвищим рівнем підготовки! А ви їх ножами!

Пастор посміхнувся і рушив далі.

- А потім твоє псевдо почало все частіше з’являтись у звітах. Підрив двох фур із російського «гумконвою», вбивство замполіта 1-го армійського корпусу ДНР. Російський генерал. Справжнісінький. Дві Чеченські кампанії. Куля увійшла в ліве око.

Пастор вкотре з цікавістю подивився на Лисого. Дивна людина. Нічого не потрібно. Ні нагород, ні слави. Навпаки, воліє бути у тіні, залишаючи всі лаври «невідомим донбаським партизанам» або «спецпідрозділам ССО». З кожною хвилиною він переконувався, що нарешті знайшов, кого треба. Залишилось одне питання…

- Пам’ятаєш, кілька місяців тому ти тестування у психолога проходив?

- Так, – спохмурнів Андрій. – Ледь у дурку не заперли, як маніяка з ПТСР. Капелан, мабуть, настукав, за душу мою переживає.

- Це я попросив, – якось винувато промовив Пастор. – Психолог мій був. Але його висновок дає мені надію.

- Надію на що?

- Що все це скоро скінчиться! – Пастор подивився на темне небо, вдихнув повні груди морозного повітря. – Пора закінчувати війну. Чи не цього ти хочеш найбільше?

Андрій теж подивився на небо. Серце затріпотіло у дивному передчутті.

- Так, але щоб закінчити цю війну, треба лише одне…

Пастор зробив крок до Лисого, їхні погляди зустрілись…

***

22 грудня 2018 р. Об’єкт №3, ЧАЕС

- Миколо Сергійовичу, можна вже надвір свіжим повітрям подихати? – жалібно проскиглив лаборант, ставлячи на стіл професора склянку чаю.

- Відколи це тютюновий дим став називатися свіжим повітрям? – скоса глянув на склянку професор. Скибочка лимону і колір чаю викликали асоціацію трохи з іншим напоєм, який Микола Сергійович дуже полюбив за довгу кар’єру університетського викладача. Та то було давно і в іншому житті.

За останній рік професор Ягудін не випив жодної краплі алкоголю. Це було однією з умов роботи на проекті. Іншою – повна відмова від усього, що пов’язувало його із зовнішнім світом. Для людства професор Микола Сергійович Ягудін загинув у жахливій автокатастрофі 20 вересня 2018 року. Ховали у закритій труні. Людей було небагато: студенти, колеги, кілька старих друзів. Поховали на Берковцях у Києві біля дружини, Софії Марківни. Так сталося, що дітей вони замолоду не нажили, а потім було пізно. Діагноз «злоякісна пухлина головного мозку» не залишив шансів дружині.

- Та я не за те, – не вгамовувався лаборант. – У мене тут скоро клаустрофобія почнеться. І астма! І очі на лоба вилізуть від монітора.

- Не мороч голову! – відмахнувся професор. – Там комісія з МАГАТЕ станцією ходить. Ти ще вилізеш лисиною світить! Іди в туалет кури, тільки світло не вимикай, щоб витяжка працювала.

- У туалеті теж вікон немає ніфіга, я вже три дні сонця не бачив, –ще трохи побідкався лаборант і почалапав до білих дверей із літерами WC.

- Господи, з ким доводиться працювати! – зітхнув професор. – Цікаво, в Ейнштейна теж такі недолугі помічники були?

***

27 січня 2019 р. Об’єкт №9, м. Прип’ять. Зона відчуження.

- Хороша ідея і дуже гарний план! – стиха промовив Ромео.

- Ні фіга вона не хороша, – аж псіханув Прапор. – Знищити сотні тисяч людей через одного плюгавого карлика!?

Лисий примружився і з притиском неголосно відповів:

- Насамперед вони вороги. І не лише через одного. Їх там збереться близько тисячі – ушльопків імперських. Це ж якесь там їхнє федеральне зібрання.

- Це шанс одним махом закінчити цю кляту війну, – підтримав Ромео Лисого. – І всі наступні теж. Ти ж не думаєш, що після України він зупиниться?

Прапор скочив з місця і почав міряти кроками маленьку кімнату.

- Не можна! – раптом він зупинився. – Так не можна! Ви не пронесете ту кляту бомбу навіть за кілометр до тої зали. Доведеться підривати на великій відстані, а потужність не така вже й велика. Ви покладете купу безневинних життів, а до самої цілі можете і не дістатись! Ви хоч можете уявити, що почнеться тоді?!

Ромео з Лисим уважно дивилися на Прапора, чекаючи продовження. І він почав говорити, загинаючи пальці.

- Дуже швидко вони дізнаються, хто і як це зробив, українців визнають меганебезпечними терористами, і весь світ стане проти нас. Ми будемо втричі гіршими за всіх ісламістів світу, Гітлера і Муссоліні разом узятих! Замість нинішньої допомоги – повна торговельно-економічна і військова блокада, всі можливі і неможливі санкції і, як наслідок, повний економічний і військовий крах! І ми знову в рабстві Москви на наступні п’ятсот років.

Прапор замовк, швидко підійшов до столу, налив у надщерблену чашку води і випив її за три ковтки. Поставив чашку, подивився на опонентів.

- Але до поневолення вони знищать усі найбільші міста. Як колись знищили Грозний. Усіма засобами, може, навіть ядерною зброєю. І це вони називатимуть «справедливою відплатою». Москальська пропаганда на весь світ верещатиме, що то вони захищаються від озвірілих фашистів, і ніхто за нас не заступиться, бо наслідки ядерного вибуху посеред Москви будуть проти нас. Захід дасть Росії повний карт-бланш. Буде гірше, ніж у Сирії чи будь-де. Знищать усіх, хто чинитиме найменший опір. А того, хто виживе, відправлять на Далекий Схід, Сахалін і ще далі. Мову вчергове заборонять, історію перепишуть, і Україна загине. Цього разу остаточно…

Прапор сів, видобув з пачки цигарку, підпалив.

- Я не хочу цього робити. Занадто великий ризик. На кону не лише наші життя, а й майбутнє усієї нації.

Лисий сидів, зціпивши зуби, і дивився в підлогу. Ромео допив каву, зім’яв стаканчик і неголосно, наче про себе, сказав:

- Ну а як вони дізнаються? Ми ж не по формі з шевронами туди попремося. Можна на ісламістів тих самих звалити. Запишемо ролик, типу араби з калашами, всі в балаклавах, кричать «Аллаху акбар». Це вам за Сирію, за іслам, священна війна і так далі. В Інтернет запузирим – і всьо пучком.

- Ага, я уявляю, як ти зі своїм вінницьким акцентом будеш арабською шпрехати! – посміхнувся Прапор. – А потім ще з київської IP-адреси в Ютуб відео заливати.

- Ну да, не подумав, – почухав потилицю Ромео. – Які ще є варіанти?

У кімнаті стихло. Кожен думав про своє. Ідея про підрив атомної бомби посеред Москви вже не видавалась такою вдалою. І це трохи бісило Лисого. Такий шанс марнується. Останнім часом Пуйло не з’являвся на людях, не їздив країною і за кордон. На саміти серйозних країн його не запрошували, а лідери дрібних приїздили до нього самі, як колись, за часів Золотої Орди, їздили князі до ординського хана. Ба, навіть ходили плітки, що він їх приймав не сам, а його двійники. За даними ЦРУ, їх було аж четверо. Кожен мав свою роботу. Один був «заточений» на іноземні дипломатичні місії, другий – для «внутрішнього ужитку» – зустрічей з виборцями, колективами підприємств тощо. Третій – тупо для телебачення, інтерв’ю, прямих і непрямих ефірів. Він був трохи «гарніший» за інших і навіть на кілька сантиметрів вищий. Четвертий був «резервним», він міг з’явитися будь-де у будь-якій ролі й дехто вважав, що це і є справжній Путін.

Але на щорічне шоу одного актора, яке гордо називалося «Посланіє прєзідєнта Федеральному собранію», він завжди йшов сам. Це була його хвилина слави, і він не дозволяв нікому її розділити. Саме тут у цей день мали бути присутні всі ключові фігури, винні в анексії Криму та розв’язанні війни на Донбасі– всі найбільші пропагандисти і сірі кардинали кремлівської політики. Андрій чудово розумів, що такого шансу покінчити з ними всіма може більше не бути…

***

1 лютого 2020 р., станція метро «Лук'янівська». Київ

Звичний галас ранкового міста розрізали сирени протиповітряної оборони. Кияни зупинялись, ошелешено дивились у небо й один на одного. Навчання? Провокація? Хтось знизував плечима й ішов далі, хтось стовбичив на місці, озираючись навсібіч. Перші бомби впали за десять хвилин. Лук’янівку струсонуло вибухами. Завод ім. Артема запалав. Кілька бомб не влучили у ціль і впали на житлові будинки поруч. Панельний дев’ятиповерховий будинок склався, як картковий. Ревіння реактивних двигунів у небі, зойки і лемент людей, сирени, розриви, дзенькіт сотень розбитих вибуховими хвилями вікон – хаос і страх впали з неба і поглинули все навколо. Наступна хвиля – і штаб Сухопутних військ на Дегтярівській обвило вогняне коло вибухів. Лук'янівське СІЗО, п’ятиповерхівки, зоопарк – бомбам було байдуже кого вбивати: військових, звичайних мешканців, злочинців чи екзотичних жирафів.

Машина зранку не завелась. Акумулятор на морозі остаточно здох. Лисий їхав потягом метро між «Дорогожичами» і «Лук'янівською», коли почалась повітряна атака. На станції панували паніка і гармидер. Сотні людей бігли ескалаторами вниз. Лисому ледь вдалося проти людської течії вийти на поверхню. Стовпи диму від пожеж здіймались до неба, сирени тривоги стихли, їх змінили сигнали пожежників і швидкої допомоги. Живі ходили між мертвими, шукаючи поранених. За кількасот метрів на асфальті догорав Су-35 з триколором на хвості. Андрій скреготав зубами від люті і безсилля. Витягнув із кишені телефон:

- Ромео? Ти вдома? Чекай за годину.

Наступний виклик.

- Професор? Готуйте відправлення. Так. Будемо зранку. “Газель” на білоруських номерах.

***

20 лютого 2020 р. Москва, Росія

Засніжена Москва виблискувала в останніх променях вечірнього сонця. Андрій мовчки дивився у вікно на чуже місто. Ледь тепла кава і запалена цигарка в руках. У телевізорі за спиною ведуча буквально захлинається у передчутті виступу царя. Попільничка вже повна. Треба менше курити. Хоча це вже неважливо. Нічого неважливо, крім вечірнього сонця і пульта дистанційного детонатора. Відстань завелика. Ромео припаркував «Газель» за два кілометри від Кремля. Для нормальної боєголовки це не відстань, та є тільки ця, на десять кілотонн, а може, і менше, випробувань ніхто ж не проводив. Хоч би спрацювала. Не везти ж назад на ЧАЕС, де її зробили на одному коліні і голому ентузіазмі.

Цікаво, до якого кола пекла його запроторять? Скількох він уже вбив? Сто? Двісті? А скільки вб’є зараз? Сто тисяч? А скільки вбили вони? І скільки вб’ють ще? Може, Прапор правий, і не варто провокувати третю світову? А як же гідність? Сам же на плечі набив «Воля або смерть».

А внизу ходили люди. Звичайні такі. Кудись бігли, тягли торби з продуктами і дітей за руки. Невинні жертви чи ворожі посіпаки? Цікаво, чи багато їхніх родичів зараз у танкових колонах пруть на Київ? Чи, може, чийсь син або брат висаджується зараз із десантного корабля на одеські пляжі? Або чийсь батько за штурвалом стратегічного бомбардувальника перетворює Дніпро на купу битої цегли? І царя з телевізора вони люблять фанатично. Прапор казав, що «не винні», і де він тепер? Лежить у полі під Броварами з порожнім тубусом від “Стугни”. Але ж, курва, сто тисяч? Чи не забагато за одного плюгавого? Забагато. Треба ближче під’їхати. Просто до воріт Кремля. І коли назустріч вибіжуть автоматники, натиснути кнопку. Час ще є, має встигнути, поки карлик не поїхав.

Лисий загасив цигарку, взяв із підвіконня пульт і попрямував до виходу. Телевізор на стіні сказився оргазмом овацій – на екрані з'явився сам цар. Щось примусило Андрія зупинитись і повернутись до телевізора. Кілька довгих секунд Лисий роздивлявся імператора. Ось дали крупний план у профіль.

- Ах ти ж падло! –вилаявся Андрій. З екрану на нього дивився двійник. Форма вушної раковини вказувала на особу №3 – для телебачення.

- Ну ок, будемо шукати. Жодний бункер тебе не врятує, Володя. Ти не з тою країною зв’язався, козел.

Двері за Лисим голосно грюкнули, залишаючи увімкнений телевізор наодинці з нахабними московськими тарганами.