Вірний знак

...Вітер згрібав волосся жмутком, заліплюючи очі. Десятки вертких ниточок безперестанку повзали по щоках, чолу, не слухалися закоцюрблих пальців, а іноді, коли вітер був особливо нахабним, навіть не давали продихнути. Холод, темінь, розбиті мрії, відчуття зруйнованого всесвіту всередині тебе і армії ворогів а межами тіла… Чи може бути щось гірше? Звісно: оце бісове волосся, що постійно лізе до рота і не дає зібратися з думками, викликаючи тільки відчуття безсилої люті.

Врешті жінка здійняла обличчя до зір і відчайдушно закричала, вкладаючи в той зойк всю безнадію, розчарування і відчай, накопичені в душі. Вітер потік по її голові згори вниз, милосердно закидаючи волосся на спину — і нещасна нарешті змогла широко відкрити очі і подивитися вгору. Туди, де (як вона сподівалася) знаходився той, хто спостерігав за її вчинками і думками.

— Господи! — прохрипіла жінка, дивлячись на блимаючу точку десь у сузір'ї Оріона. — Якщо ти мене чуєш... Якщо ти є! Дай мені знак... НАВІЩО все це? Скільки ж можна отак..? Нащо я тут, на цій землі — невже ж тільки для болю? Чи це колись скінчиться?

На три секунди навіть припинила дихати, вслухаючись у завивання холодної весняної ночі. Але нічого не змінилося. Вітер смикав куцу куртку з незмінною люттю, зірки байдуже витріщалися згори, а знизу живота клубочилася все та ж тупа, вимотуюча біль.

Вона обхопила долонями поручень і глянула вниз. Річки не було видно, але вона чула — там, у ледь поблискуючій темряві, б'ються об сваї тонни холодної, брудної води. В чорній глибині риби-хижаки полюють на риб-жертв, танцюють потопельники-пакетики, тонкими іклами стирчать з мулу загублені рибалками вудки. Жінка уявила важкий удар об воду, і як нещодавно скреслий Дніпро стрічає її тисячею крижаних голок. Як морок огортає з усіх боків, залишки повітря судомно висотуються з грудей... Безсиле борсання, останній у житті страх, чорна і мулька смерть, яка проникає до легень з кожним пожадливим подихом...

Вона здригнулася і відсахнулася від краю мосту. Страшно... Ні, не так — бридко! Яким би нестерпним не видавалося її теперішнє життя, не хотілося помирати ОТАК. Хіба вона мало зазнала страждань?

Потрібно швидко. І щоб навіть не встигнути злякатися...

Зліва важко загуркотіла вантажівка. Могутні фари засліпили очі...

“Вночі водії незграбні, о такій порі їх ніяка кава не бере. Не встигне загальмувати”, — пронеслося в її мозку за половину секунди. А руки вже обіперлися об мостовий бар'єр. Перекинути ноги на асфальт, кинути тіло вперед, під колеса — ще пів секунди. Удар — і...

...Тіло жінки різко відкинуло до тротуару. Вдарившись об поручень, на якому ще збереглося трохи тепла її рук, воно, трохи пригальмувавши, перехилилося — і таки перевалилося у темінь, туди, в остаточну смерть, до невидимого вночі Дніпра.

Вздовж бар'єру, кудись уперед, полетів зірваний ударом кросівок, у суміші фар і темряви схожий на примарного птаха...

***

— ...І це ще добре, що вона була сякою-такою католичкою, та трохи молилася при житті, і навіть перед смертю! ТАМ... — Микола Олександрович багатозначно підняв пальця догори, — дозволили перемістити її душу до чистилища незважаючи на самогубство. Зробили знижку на вагітність. Мовляв, гормони підскочили, спровокувавши тимчасове потьмарення мозку — а технічно це майже божевілля, так що з документами проблем не виникло. Натерпиться там, бідолаха, звісно, але — хоча б отримає шанс на посаду янгола, а згодом і на остаточне прощення. А що ж її дитина?! Це ж народиться тепер не в Києві, а в Празі, і як результат — замість долі успішного фізика має ризик усе життя прожити не на своєму місці, намагаючись стати ресторатором, “як тато”... А все чому?!

Світлана ще сильніше втягнула голову в плечі, винувато опускаючи очі. Коли Микола Олександрович сердився, ніяковіли навіть бувалі янголи — то що вже казати про таких новачків (вчорашніх стажерів), як вона! Правду говорять, найприскіпливіші керівники — саме з земних, з “колишніх”. Хто б іще так трусився над кожною людиною? Тим більше, що ця жінка була ще й його землячкою...

Хоча ніде правди діти — цього разу янголиця не просто “потрапила під роздачу”, а дійсно заслужила на цю догану. А найголовніше — змінити щось уже не було змоги: підопічна загинула, душі відлетіли...

— Знак! Один-єдиний, простенький знак! — лютував шеф. — Зірвана з теплиці ботсаду квітка, принесена вітром до щоки! Звуковий сигнал, що випадково ввімкнувся на припаркованій неподалік “Швидкій”! Локальне скупчення туману в формі дитячої голівки... Та хоч щось! Чого вас там на Дев'ятому колі чистилища вчили?

— Я... Я намагалася зірки переставити... так, щоб вийшов напис “Все буде добре”. Вона ж якраз угору дивилася, і...

Розпачливий крик шефа нагадав розлючене мукання бика, яке Світлана чула ще за життя, коли бабуся брала її на колгоспну ферму — допомагати на дойці. Кухоль з недопитою кавою, загрозливо свиснувши у повітрі, втелющився в стіну в дальньому кінці кабінету і, з докором брязнувши боком, покотився ховатися за сміттєвий кошик. Ось чому на минулорічному корпоративі колектив подарував Олександровичу саме набір металевих, стилізованих під його рідне “радянське сільпо”, чашок — та й ті він вже примудрився добряче перетовкти...

— Янгол-новачок?! Змінювати закони фізики?! — гримнув він, підскочивши з крісла і гепнувши по стільниці обома кулаками. — Та за таке навіть досвідчені архангели не завжди беруться!

— Але ж у мене колись вийшло! — Світлана нарешті зважилася підняти погляд і зиркнути в обличчя свого корпоративного керівника. Щоправда, ненадовго. — Ми тоді у Єгипті з іноземними туристами працювали, коли я стажувалася в отця Патрика. І я на скелі змогла намалювати слово “Stop”, кольоровими мінеральними прослойками... І вийшло ж, люди не пішли до ущелини і врятувалися від обвалу...

Олександрович іще трохи повимахував руками, хапаючи повітря губами, як висмикнута зі ставка риба. Врешті з голосним, сповненим безконечної втоми і безнадії стогоном сповз у крісло.

— А ЯК у тебе це тоді вийшло, ти, звісно, пам'ятаєш?

— Ні... — знічено зізналася Світлана. — Воно само якось...

— “Само якось!” — роздратовано (але вже хоч не так голосно) пирхнув шеф. — І ти в гострій робочій ситуації, коли рахунок ішов на секунди, вирішила вдатися не до знань, які тобі втовкмачували в голову останні три роки, не до старанно натренованих навиків, а до оцього наївного “якось”? Нагадую: на шальці терезів висіло не одне, а два життя!

Світлана винувато промовчала, продовжуючи роздивлятися плямку-сиротинку, єдину неідеальну крапочку на білосніжному ковролінові підлоги шефового кабінету. Що вона могла відповісти? Стояла, а вуха все яскравіше пломеніли від сорому...

Врешті керівник, сердито кинувши, що “їхнє покоління навіть у Бога при житті не вірило, але до роботи і там, і тут ставиться з набагато більшою відповідальністю”, відпустив янголицю на її робоче місце.

А міг би й назад до чистилища на переатестацію розжалувати. І був би правий.

Адже ж — що такого вимагається від їх братії з Першого рівня раю? Не рятувати життя в надскладних обставинах. Не моделювати життєствердних снів. Не диктувати поетам чи прозаїкам надважливих ідей. Не надсилати правильних випробувань, котрі гартують характер... Просто підкинути один-єдиний знак. А далі людина вже мусить все зробити сама. І відповідальність за наступні вчинки, відповідно, лежить саме на тій же людині... І це ж треба — “запороти” настільки просте завдання!

А вона ще надумала кар'єру робити, до більш відповідальних підрозділів задивлялася! Та хто її туди візьме після ТАКОГО!? А Олександрович рекомендаційного листа не дасть — ой, не дасть... І буде правий.

***

Відділу Розподілу доль наказали вибрати для юної янголиці щось максимально елементарне — “таку справу, якій навіть молочне ягня не нашкодить”. От і вишукали забобонну пенсіонерку, яка (незважаючи на високу набожність) вірила в усе на світі: в битви екстрасенсів, пристріт від сусідської бабГаньки, багатство від поставленого догори дригом віника абощо. Вигадати для такої знак — що може бути легшим?

А місце для відрядження ж яке гарне випало — село на Черкащині! Городяни на таке сказали б — помираюче, хоча тут ще багато хат заселено, і автівки по дорогах бігають, і всі землі заживаються, і молодь щосуботи на дискотеку біжить навіть по туману чи ожеледі.

Бабуся п'ятий день не знаходила собі місця, бо її єдиний онук не телефонував з війська. А як біда яка спіткала хлопця? Що не день — і без того підвищений тиск старенької ризикував підскочити до критичної точки. Ситуацію ускладнювало те, що на її рідне Безпальче навалилася “березнева зима”, дороги знову закидало снігом, до єдиного магазину третій день навіть хліба не привозили. Про те, щоб купити ліки, й мови немає — аптека тут зроду-віку не працювала, а про виклик “швидкої” узагалі не йдеться. В натомленої тривожними думками і старечим безсонням Раїси Григорівни серце вже кілька разів підводило...

Знак згори мав просигналізувати про хороше: живий онук, здоровий. Приїде навесні. Тримайтеся, бабцю, бо не годиться обпаленому війною серцю повертатися в хату-пустку!

— Слід терміново взяти під контроль нерви старенької, — суворо примружив око Микола Олександрович. — Єдине “але”: працювати мусиш швидко, зважаючи на слабке здоров'я твоєї підопічної. Впораєшся?

Молода янголиця життєрадісно хитнула головою і обнадійливо посміхнулася. Хоча десь там, у глибині душі, зашкреблася капосна мишка-думка: от, саме так і починаються найбільші у світі провали твоєї кар'єри, з найпростішого, фактично дитячого завдання. Але відступати вже було пізно...

***

Як завжди на Землі, коли тіло (дарма, що досі невагоме і прозоре) огорнуло відчуття матеріальності, в перші кілька хвилин Світлані страшенно захотілося побігати. Повклякати навколішки, попідскакувати, потупцювати, залишаючи у білосніжному полі довгу вервечку слідів “тракторцем”. Пострибати у снігу, підгиляючи його ногою — хай летить сліпучою, метеорною дугою впред, угору і на голову, за комір. І нічого, що холодний!

Старші янголи кажуть: з часом вона звикне до своїх ніг. Однак і досі вміння ходити залишалося для неї однією з незрівнянних дивовиж... Яка під час власного життя була їй прикро недоступною з самого народження. Що поробиш — індивідуальне випробування, гарт для душі! В 21 сторіччі такі хвороби називають “рідкісною генетичною аномалією”, хоча за життя Світлани говорили простіше — “Чорнобиль”.

Саме через свою вроджену безпорадність дівчина і потрапила спочатку до чистилища, а вже тільки потім — на службу до раю, хоча до звання справжньої праведниці їй ще працювати і працювати. Надто багато заздрості, образи, навіть ненависті до інших людей, що цілими днями все бігли кудись повз вікно її палати, взяла на душу за дванадцять земних років, що були їй відміряні!

...Але досить згадувати про ті чорні дні і ночі! Добре хоч, після смерті перед її очима простяглася не чорна пустка (як обіцяли лікарі), а чистилище, а після отримання випускного диплому — осяйний Перший рівень Раю. Дівчина-янголиця нарешті отримала корисну мету — роботу в Знаменному відділі. Ще й не просте “протирання штанів”, а — службу в польових умовах. За кілька років увесь світ побачить. Хіба могла вона мріяти про таке в напівпідвальній земній палаті, де тихо оплакувала свою долю і гнівалася на “жорстокий усесвіт”? Вишкребши весь ядучий морок з душі, Світлана нарешті виявила, що світ — чудове безмежжя, сповнене запахів, дотиків, смаків та інших розкішно-різних почуттів. От, хоча б це Безпальче! Навкруги біліли шовковисті заметілі, такі сліпучі, як ото буває тільки в наполовину потаємному, майже гоголівському селі Драбівського району, куди навіть автобус їздить лише двічі на тиждень (та й то — як дорогу не перемете). Небо синіло глибоко і чесно, присипаний сніжинками ліс посміхався вдалині... А сонце! Накидало на зраділий світ променів, гріло носа, підморгуючи обіцянкою щедрої весни… Навіть у раю Світлана не бачила такого життєрадісного, наповненого вірою в прийдешній день сонця, як отут, на Черкащині!

Однак справа не чекала! Тож, глибоко вдихнувши морозне повітря (і пообіцявши собі побігати тут, за селом, не менше години, коли все буде завершено), янголиця попрямувала собачою стежечкою ярочком, садочком, а потім городами. Аж ось і маленька хатка блиснула шибкою — сховалася між крислатих яблунь у пишних снігових шапках, мирно дрімаючи в самому кінці села, на сторожі дрімучого лісу, що тягнувся звідси аж до Києва.

...А в будинку панував неспокій.

Витомлена від безсонних ночей і своїх непозбувних страхів бабуся вже й не знала, чи жити їй, а чи лягти, та й померти. Старенькі таке вміють: просто перестає стукати серце, а думки потроху вимикаються...

Звісно, вона не здогадувалася, що небом їй присуджено прожити ще як мінумум три роки — щоб її Тарасу було до кого прихилитися в перші, найважчі тижні в мирній тиші, коли душа ще не знає, як боротися з тисячею справ, які чатують на людину по цей бік смерті. Та й перед весіллям, яке мусить прошуміти вже цієї осені, хто, як не вона, Раїса Григорівна, родинним благословенням має підносити образи над схиленими головами молодят?

— Та щоб на тебе срачка напала, а води не мав... — плаксиво бурмотіла вона услід сусідові, який знову проторохтів по дорозі своїм “бісовим дирчиком”. — Понакупляють мотоциклів, а в порядних людей потім шибки вилітають...

І нічого, що влітку, коли цей самий парубок невдало пірнув з мосту і зламав ногу об камінь-потопельник, саме баба Рая щодня ходила до церкви і вклонялася перед образом Богородиці. Чи не її молитви і допомогли молодим кісткам зростися без ускладнень?

Молиться вона і за онука. Все життя молиться. Ну, як усе життя: по молодості атеїсткою була (як усі), але коли її рідна донечка, та ще й на пару з зятем, тієї страшної ночі розбилися на трасі, і одразу на смерть — отоді й стала молитися. І за душу свою грішну (бо відкупився ж бісів синок місцевого міліціонера, що ДТП спричинив — от бабця до відьми і сходила, і замовила йому на смерть, щоб не гульбенив по ганделиках після того, як двох людей на цвинтар поклав). І за дитину свою... Вірніше, за двох дітей — бо й зятя мала за рідного сина, такий же тихий і непитущий був, що Господи! Але найбільше — звісно ж, за малого Тарасика. А той все плакав та маму ночами кликав. Ото як скинеться дитя, то бабуся вже як тут — огорне його своїми зозулиними крильми, та свічечку громницьку запалить, а на голову — солі свяченої... Так і засинав її соколик, а вона до ранку над ліжком і чатувала, розмірковуючи, якою ж буває несправедливою доля.

Але може, мало молилася? Бо щось не телефонує її хлопчик... Сама б набрала, та заборонив, сказав: телефони вмикати їм не дозволено, щоб вороги не прослуховували. Я, каже, сам щовечора тобі звітуватиму, як моєму генералові. І звітував — не про службу, звісно (це ж державна таємниця) — але про польову кухню розповідав, і що страшенно за її борщиком скучає — аякже, горня ж у печі всю ніч томиться, де ще такого наварять! І про кошенят, які за бліндажем народилися. І навіть про цибульку, яку влітку з хлопцями в окопі понатикали, а вона й прийнялася, то мали свіжу зелень.

Але вже майже п'ять днів як її телефон мовчав. І куди бігти, кого питати? Поткнулася було до сільського голови — добре, що жили на одній вулиці і далеко брьохкатися не довелося, але він тільки розвів руками. Каже: може, спецзавдання в онука? За спини ворогам наших хлопців закинули, от тому й мовчить? Та, побачивши, як бабця за серце схопилася, й замовк. Вона ж до того свято вірила, що Тарас служить у запасі, ремонтує десь на безпечній Київщині понівечені БТР-и. А тепер вже й сама почала здогадуватися: ой, обманув її «синок». Ой, у пекельному місці він опинився... А там же... Там же кулі, міни... Лихі люди...

Світлана ввійшла в хатній смуток, як у воду каламутну. Через бабусин острах, через оту невсипущу тривогу в будинку було так моторошно, що вже за мить шкірою побігли сироти.

— Дитиночко моя... — шепотіла старенька до іконостаса, у самому центрі якого розмістила красиве кольорове фото: ось донечка з зятем сидять, як голубочки, обійнялись, а на колінах русявий хлопчик посміхається. — Чи ж я тебе в любистку не купала, та чи хмелю в подушечку не вшивала... Хто ж мене оплаче, хто на могилці моїй барвінок посадить...

— “А я живий, матусенько, живий!” — залунала в куточку популярна пісня. Світлана видихнула з полегшенням: розібралася-таки з цим запилюженим радіо (та й нескладно виявилося — ще при її житті такі випускали). І яку вдалу хвилю змогла спіймати! Ось вам, бабусю, і знак! Подасть скоро вісточку про себе ваш онук! От тільки оговтається від поранення, прийде до тями, і одразу ж зателефонує!

Але загуслий сум, яким тут навіть стіни просочилися, і не думав випаровуватися. Янголиця вдивилася в обличчя старенької... Невже не розчула? Глохне, мабуть... У бабусь це часто трапляється.

Добре! Наступний знак буде видимим. Недарма ж на кутику столу лежить незакінчена картина, яку хазяйка турботливо вишиває дрібненькими бісеринками. Та таким очам навіть молоді позаздрять!

І вже (немов від незграбного поруху старенької) з припічку впала на підлогу газета. Замайоріла в польоті помережаними дрібними комашечками-літерами крильми, розгорнувшись якраз на правильній сторінці — великим заголовком долілиць. “Дочекайся мене, я прийду!” — кричав друкований знак. Щоб довести бабці, що все серйозно, тієї ж миті і образи в куточку блиснули якимось особливим чином — дарма, що за вікном набігли хмари, і всі сонячні зайці поховалися...

Але треба ж такому статися — капосний кіт тут-таки стрибнув на стіл, приміряючись носом у тарілку з супом. Хатній хижак надумав хутенько висмикнути шмат солонини і, поки бабуся Рая не дивиться, сховатися з ним за рундук у куточку. Котисько був давно не молодим, тому — таким же незграбним, як і його хазяйка. Смик — і суп каламутною річкою, обминаючи тріщини старої клейонки, потік на підлогу... Щедро заливаючи газету. Бабуся обернулася, і з гучним “тиць моя радість” заходилася згортати вимоклий папір, а потім відправила непрочитану газету до помийного відра...

Передчуваючи прочухана, облізлий Мурко метнувся до вхідних дверей, скочив на ручку тільки йому відомим способом, та й зник у отриманій шпарині.

— Ну от, — сумно зітхнула старенька. — Драпанув, пройдисвіт. Але це нічого, це навіть краще... Ти у мене хлопець вольний, сам про себе подбаєш. Приткнешся до Мусійчуків, у них корова. Вони давно скаржилися, що мріють про такого мишолова...

І присіла на кутик ліжка з дивним, застиглим виразом обличчя...

Світлана аж за голову вхопилася: та що ж це таке! Кожен задум псується просто на льоту. Чи не пороблено солдатові та його родині? В чистилищі не раз шепотілися про те, що під ними є ще пекло — своєрідна в’язниця для штрафників, не здатних ні на що добре. Ще тихіше перемовлялися: звідти часом вигулькують “бісові діти”, та й сіють горе на землі. Мовляв, така віра в них є — сподіваються, що якщо наступна хвиля грішників буде ще лихіша за попередню, їх автоматично реабілітують. Ото й невдачі підлаштовують, людей до самогубств штовхають… Раніше Світлана вважала, що це — просто корпоративний міф. Але от ця війна… Ну, хто ж бо міг надихнути людей на таку ненависть — їхати до чужої країни і там стріляти по селах?

То, може, й за її підопічного один з “бісових дітей” узявся: хоче, щоб молодий Тарас, залишившись зовсім без родини, наробив дурниць?

А старенька тим часом завела, тихо та тонкоголосо:

— …”Прийми мою душу до себе на небо, а тіло в сирую землю”...

Повагом піднялася, відчинила скрипучу шафу. Не стишуючи співу, заходилася розкладати по ліжку речі: ось чиста сорочка (біла, вишивана гладдю — такі всі в її селі носили у швидкі повоєнні роки, коли роботи було більше, ніж сну, а сорочки все ще були домотканними). Ось хустинка — нова, шерстяна, червоними квітами прикрашена. Ось хрестик...

Невидима янголиця заметалася по кімнаті. Знак! Їй терміново потрібен знак! Мигнути світлом? Затріскотіти у напівзгаслій печі? Кинути тінь на вибілену стіну? Що можна зробити у цій спартанській хаті, де навіть телевізора немає?

Між тим, бабуся уклалася на своє улюблене ліжко з металевими бильцями (ох, і мріяла ж вона колись про таке дитиною — а як нарешті купила з першої зарплатні ланкової, мало не танцювала з утіхи). Старезне ліжко з докором рипнуло — воно вже давно просилося на пенсію.

— Прощавай, хато. Пробач, як що не так... — прошепотіла старенька. — Тарасику... Стрінемося, онучку... І з вами, дітки... Дайбі...

І зашепотіла тиху молитву.

Світлана у відчаї звела очі до неба. Їй здавалося, що там, між хмар, стоїть суворий Микола Олександрович і з осудом читає її думки.

“Але ж я не можу інакше, — знічено опустила погляд янголиця. — Я... У мене не виходить звичайно... Ви ж бачили, я чесно намагалася... Спробую так, як серце просить, а там..!”

Вона розкинула долоні, відчайдушно долучивши до цього руху все тепло, яке носила у серці. В її грудях чисто біліли сніги Черкащини, солодко червоніли потайні суничні галявини, руділи порослі опеньками стовбури дубів. Синіло червневе небо, розітнуте голубиним крилом. Блискотіла потривожена бабкою вода засіяних ледачою рибою озерець. Марили сором'язливі світанки в засріблених росами полях...

Вся краса цього щедрого світу, всі оці тендітні радощі, які щодня і щоночі славили життя в цих благословенних землях, могутнім потоком полинули крізь душу Світлани.

До кімнати, крізь вузеньке віконечко, зацідилося місячне світло. Тонким ручаєм заструїлося по долівці, потяглося до ліжка. Здійнялося високим снопом, кілька разів повернулося, немов кланяючись... І раптом обернулося на людський силует.

— Ну, здрастуй, бабусю! — проговорило прозоре обличчя. — А що це ти тут надумала?

— Тарасику! — вражено скрикнула старенька і боязко простягла руку до сяючої примари. Долоня пройшла крізь світло, немов крізь туман. — То ти.... Ти...

Навіть на порозі смерті забобонна старенька так і не наважилася вимовити слово “неживий”.

— Ну, що ти! — відповів онук і добродушно засміявся. — Це я тобі просто снюся! А сам я на чатах стою...

Місячний юнак обережно сів на краєчку ліжка і торкнувся долонею руки старенької. Шкіру огорнуло тепло, немов сонячний зайчик пробігся.

— Ти вибач, що не телефонував. У нас там таке сталося, розетка згоріла — а в нас усіх телефони на ніч заряджалися, і вони теж полягли... Війна, що поробиш — техніці на ній теж буває непереливки. Але то нічого, у неділю командир до міста поїде, то новий телефон мені купить. І я обов'язково тобі зателефоную, чуєш?

— Це ти вибач, онучку... — схлипнула бабуся. — А я вже було, стара-дурна, набрала в голову... мало дурниць не наробила...

— Е, ні, отакі думки відставити! — суворо звів брови хлопець. — Щоб без оцього мені, згода? А то я розсерджуся, і на поле тебе не візьму! Як на яке — на моє! Пам'ятаєш, як я був малим, то допомагав тобі лущити кукурудзу на колгоспному полі? А я ось що подумав: приїду додому, то візьму в сільраді шмат заживати. Командир казав, нам тепер кожному належить ділянка! Культиватора в дядька Петра на перші рази позичу, та зоремо, ячменю насіємо, або хоча б тої ж кукурудзи. І вже ми з тобою будемо на цій земельці не безправними працівниками, як колись, а хазяями!

Бабуся блаженно посміхнулася, зручніше примощуючись на правий бочок. Долоню, на якій відчувала тепло онукової любові, не перекладала.

— А пам'ятаєш, як ти мені колись казку про Івана-побивана розповідала, який все ото вареники у штани ховав? — посміхнувся Тарас. — То я її тепер часто згадую, і ті вареники. Я б їх уже не ховав. Навіть якби їх цілий віз мені вивалили — мабуть, упорав би до останнього... А навариш мені з вишнями, коли приїду?

— Наварю, онучку, — сонно забурмотіла бабуся і навіть посміхнулася кутиками вуст. — І з вишеньками, і з порічками, і з морельками. Але перед тим — з начинкою і смаженою цибулькою... Цілий чавунець... І побратимів своїх клич, усіх нагодую...

А через кілька днів у її оселі дійсно пролунав жаданий телефонний дзвінок. Тарас їде додому! Щоправда, з якоюсь “подряпиною”, але — “то вже не хвилюйтеся, бабусенько, то в документах так написали, щоб мене дочасно погостювати відпустили”.

Ще й кошеня фронтове везе, Муркові на зміну.

Радість же яка!

***

...Микола Олександрович дивився з докором. Не послухала керівництва, міняла закони фізики... Та ще й БРЕХАЛА про зламані телефони! Заборонений метод — у його відділі!

Втім, слова лайки ніяк не вкладалися до його рота — незважаючи на ризиковану затію та ще й очевидний вплив “бісових синів”, також відомих як “в’язні пекла” або “представники ворожого блоку”, доручення його відділу було виконане бездоганно. Підопічна Світлани щасливо метушилася по будинку та шурувала в печі рогачами, без кінця переставляючи глечики з борщем, перловкою з грибами — улюбленою Тарасиковою стравою (там, в АТО, такого не наготують), а також варениками і іншими смаколиками. Раїса Григорівна аж світилася від щастя, і, схоже, мала твердий намір прожити до ста... це як мінімум.

Олександрович зболено подивився на яскраво-жовтий стікер, наклеєний на великій “дошці пам'яті” біля його робочого столу, і в невимовній муці звів очі вгору, немов прохаючи захисту у Вищого Керівництва. На стікері значився і-мейл спеціалістки з Другого кола раю: телефонувала вже зранку, цікавилася Світланиним досвідом. Ти диви, перед юною янголицею замайоріли перспективи блискучого кар'єрного зростання... при наявності позитивних рекомендацій від керівника, звісно.

Старий праведник важко зітхнув, залпом вицмулив гірку каву зі свого бувалого кухлика і взявся писати розлогу характеристику роботи підлеглої...