Винагорода для обраних

На диво – коли вовча зграя роздирала моє тіло – болю майже не відчував. Ніби душа звільнилася за якусь мить до нападу звірів, скралася кудись у інший вимір. Лишився тільки осоружний присмак сорому.

***

- О, Господи! Анестезіолог чекає, а Ви ще геть не поголені! Ну й народ! Що тут не зрозумілого?! – від цицьок і до лобка… Та не спішіть вже дуже, бо поріжетесь ще до операції… - медсестра (чи може то санітарка була?), втуливши мені у закляклі пальці тупу бритву, сердито затупотіла по кахлям санаційної кімнати.

***

Згодом, як втомився від самобичування, випірнув десь у новій реальності. У напівтемряві біліли стіни. Через вікно, затінене важкою тканиною, навскоси пробивалося денне світло. Ступаючи як найтихіше, наблизився до просвіту. Ледь відсунув м’яку матерію та обережно виглянув крізь нещільно зачинені віконниці. Куди це мене занесло? Курна доріжка, що тягнеться аж до обрію. Обабіч – ряди акуратних вибілених хат із солом’яними стріхами. Паркани із живоплоту, над якими де не де стирчать глиняні глечики. Розмальовані ворота. У дворах – дідухи. Дерева і кущі прикрашені яскравими стрічками. Якась лубочна картинка, та й годі…

Повітря назовні сп’янило мене запахом літа і чогось давним-давно забутого. Здавалось - варто лише трохи напружитися – і вдасться пригадати щось дуже важливе. І тоді все само-собою стане на свої місця. І мені знову буде легко і затишно. І нічого більше не мучитиме.

Йшов роззираючись по прямій як палиця вулиці, з кожним наступним кроком набираючись впевненості та сміливості. Поодинокі жителі селища, що спершу лиш зрідка проводжали чужинця здивованими поглядами, чим далі, тим більш гамірним натовпом оточували мене зусібіч. Звідусіль звучали збуджені голоси, суперечки, сміх - так ніби всі вже зачекались початку якогось свята.

***

- Любонько моя, хворого до холецистектомії вже підготували? Добре… Добре… Кажете, дівчатам із сестринської не віддячив? Дивно… На вигляд наче порядна людина… Ну, гаразд - везіть вже його в операційну – нікуди він від нас… і від вас не дінеться.

***

Величезний загін для коней. У стійлах – справжнісінькі звірі, що люто гризуть вудила. Я – на спині одного з таких. Велике око з непомірно довгими віями косить на мене з подивом та неприхованим глузуванням.

Мчимо по вузькій покрученій лісовій дорозі. Хтось гаряче хекає мені у спину. Перелітаємо повалені дерева. Ледве розминаємось із зустрічними вершниками. Встигаємо перескочити «вовчу яму». На узбіччі – скривавлені рештки невдах.

Ось і місток перед фінішною прямою. Ледве встигаю смикнути повід і скерувати свого огира праворуч. Скачемо убрід. Проламуємось крізь товщу крижаної води та видираємось на протилежний берег. Краєм ока відмічаю зруйнований вщент міст та свого переслідувача разом із конем у бурхливім потоці далеко внизу по течії.

Нарешті мене відривають від змиленого крупа і знесиленого несуть кудись на руках.

***

- Закріпіть, будь ласка, інтубаційну трубку. Угу. Гаразд. Виконую верхній прокол…

- Василю Андрійовичу, Вас до телефону! Терміново!

- Та ви що, геть з глузду з’їхали?! Я на операції. Хоч міністр, хоч президент – нехай зачекають.

- Там Ваша мама…

- Алло! Мамо, що трапилось?!... О, Господи! Ну, нічого - хата – то пусте. З татом що?... Фу! Слава Богу!... Кидайте все те ваше хазяйство до біса і сьогодні ж до мене виїжджайте! Світланка вас зустріне, як я зайнятий буду… Як нічого не ходить?!... Тоді сховайтесь десь у сусідів і нікуди не потикайтесь, доки хтось із нас за вами не приїде. До Вані вже додзвонилися? То він вже виїхав? Добре! Зараз я з ним зв’яжусь. …Тільки пацієнта здихаюсь…

***

Досить! Ніяких більше випробувань та іспитів! Дайте людині хоча б хвилинку на відпочинок...

…Палюче сонце зависло у самісінькому зеніті. Тут, на краю широченної галявини сховатись від нього було ніде. Понад пожовклою від спеки травою стриміли невисокі дерев’яні стовпчики. Сотні, а може й тисячі, розташовані у хаотичному порядку, вони створювали химерну фантасмагорію. На протилежному боці поля – крізь тремке марево – проступали нечіткі обриси невеликого круглого майданчику, схожого на сонячний годинник. Саме туди слід дістатися кожному відчайдуху, що таки наважиться кинути виклик власним страхам та слабкостям.

Перший пішов!... У всьому чорному, у напівмасці та парою схрещених катан за плечима – ну тобі вилитий ніндзя. Незважаючи на зовсім юний вік, цей невисокий, зграбний хлопець долав дистанцію досить швидко і впевнено. Ніби й зусиль не прикладаючи. За його м’якими, плавними рухами, звісно, приємно було спостерігати, але я очікував на щось більш вражаюче. В першу чергу – від «полігону». Навіть щось схоже на розчарування з’явилось. Проте – не надовго. В якийсь момент повітря навколо парубка загусло, перетворюючись на желеподібну субстанцію. Той рвучко заборсався, ніби метелик, що видирається з павутини. Його обличчя, не захищене маскою, вкрив рясний піт. В очах - промайнула паніка.

Я думав – «здується». Але ні! Таки переборов себе – із останніх сил рвонув до своєї мрії і, роздерши невидиму перепону, вискочив на освітлену платформу. Продовжуючи бігти, хлопчина з радісним вигуком переможно скинув догори руки. Та тріумфувати, на жаль, було зарано – не встигнувши вчасно загальмувати, юнак за інерцією зробив зайвий крок і випав із сяючого кола…

***

- …Проколи чисті. Закриваю. Відключаю вентиляцію легень. Виймайте трубку… Що там?

- Він сам щось не хоче дихати. Дивно… Серце зупинилось!…

- Дефібрілятор! Твою… Та не зволікайте ж! Ще не вистачало втратити пацієнта на банальній лапароскопії…

- О! Є пульс! …Тиск в нормі… Наче, все гаразд…

- І що це було?!... Дурня якась…

***

Другий претендент був значно старшим від попередника. Худорляве, аскетичне обличчя. Високе чоло. Сивина на скронях. Легка сіра сорочка і такі ж сірі полотняні штани. Якийсь трохи незграбний і кострубатий на вигляд. Але в очах – спокій та впевненість. Ну, цей точно зможе!

Розпочав неспішно. Розміреною ходою проходив повз стовпчики-віхи, минав плинкі міражі, спокійно огинав піщані воронки на шляху. Проте чим далі він просувався, тим більше відхилявся в сторону від своєї цілі. Ніби й курс вірний, і зусилля ретельно розраховані, а мета – усе віддалялась і віддалялась від чоловіка. Зупинився у збентеженій розгубленості. Рушив було знову, та зневіра вже спустошила його. Врешті, знеможений, повалився на бік і ще довго так лежав, допоки хтось добросердечний не прийшов йому на поміч.

***

- Ну й налякали Ви мене, шановний! Хе!-Хе! І як Вам світло у кінці тунелю?... Текс… Зараз сестричка зніме катетер. Тоді перевеземо у палату. Кілька днів за Вами ще поспостерігаємо – і на виписку… Хе!-Хе!

- Яке світло? Якого тунелю?...

***

З боку це, мабуть, виглядало дуже смішно. Не природно випрямлена спина. Судомно стиснуті кулаки. Чи не на кожному кроці – підскок із високо здійнятим коліном. Та найголовніше – що я таки зважився…

Тільки б не втратити завзяття, з яким розпочав. Не піддатися спокусі поміркованості. Не забути про головну мету.

Таки перечепився об того клятого стовпа. Ледь встояв на ногах. Вповільнився настільки, що кожен наступний крок тепер давався з неймовірним зусиллям. Невже я зазнаю краху, навіть толком не розпочавши?!

Якось таки прийшов до тями. Перестав зайве пручатися, вирівнявши дихання та зосередившись. Вдалося навіть трохи прискоритися на шляху до заповітного кола. Те, на жаль, було ще далеченько. Але й позаду лишився вже чималий шмат подоланого шляху.

Ще там щось палахкотіло у підсвідомості, шаленіли десь у глибині невидимі пристрасті, але я знав, що мене вже не спинити. Кілька впертих кроків – і ось воно - благодатне коло! На радощах ледве не повторив подвиг бідолахи-«ніндзя». Проте вчасно схаменувся і зумів таки останньої миті втриматися на самісінькій межі.

Шалені емоції захлиснули з головою - Я зміг! Я здолав! Та-а-ак! - Серце від захвату вискакувало із грудей, шум у вухах перетворювався на бравурні акорди переможного маршу...

***

Чекати, врешті, осточортіло. Вже хотів було самотужки перебратися до палати. Але коли почав злазити з каталки то так заточився, що ледь не гепнувся на підлогу. «Куди?! Ану швидко лягайте назад! Невже важко зайву хвилину потерпіти?!» - роздратовано накинулась на мене дебела санітарка. «Може їх тут клонують таких?» – подумав я відсторонено, знову вмощуючись на тверду поверхню.

Години за дві моє ложе, нарешті, зацокотіло коліщатами по не дуже рівній підлозі, відправляючись у останню путь. Дякувати Богу, що не ногами уперед…

***

За хвилину, трішки вгамувавшись, зміг роздивитись навкруг себе. Круглий майданчик, якого дістався з такими труднощами, був схожим на циферблат годинника. Я завмер поблизу сектору, що відповідав 11-й годині. Біля моїх ніг, на смарагдовому фоні вирізнявся золотом якийсь напис. На жаль, символи, що вкривали поверхню підлоги, були мені геть не знайомими.

Пройшло ще хвилини зо дві. Я все ще стовбичив на тому ж місці. Ніхто мене не вітав, не стрибав на шию від радості і захвату. Моя ейфорія поступово змінилась розгубленістю. А що ж далі?! Нарешті, помітив неподалік заклопотаного дідка, що поспішав кудись у своїх справах. Нерішуче погукав його. Той, не стишаючи кроків, підійшов трохи ближче. Розгледівши напис, лише стенув плечима та здивовано поглянув на мене. Ніби кажучи – що ж тут не зрозумілого? «Біль, холод і страх» - скоромовкою кинув мені і подріботів собі далі…

***

- Шановний, тут таке діло… Навіть два. З анестезіологом то ви розрахувались, а от з дівчатами із сестринської і зі мною – не до кінця…

Але я не про те. Ось камінчик, який я Вам видалив. Тримайте міцніше!... Та не гидуйте так – розгортайте вже.

- Так це ж!...

- От і я в шоці – як у людський жовчний міхур міг потрапити чистісінький діамант?!!!

__________________________________________________________________

* - мова йде про Суздальське повстання 1024 р.