Вільні

18+

Макс прокинувся.

І вкотре порадів, що серед вцілілих. Серед живих. І здорових.

Аж так пощастило – далеко небагатьом…

Як і завжди – передусім трохи погортав стрічку, налаштувавши її на ніжний режим. М’яке, дрімотне, й стрічкате пробудження – що може бути кращим?

І знову порадів, але вже тайкома, – як же ж все стало добре. А от про людське око, як і годилось – посумував парою смайликів – кількості інфікованих і безпрецедентній площі заражених територій. Годилось. Але було важкувато… Самі ж винні! Порпались і у власній ненависті, і ще й у концентрованій – на всіляких інфопомийках, підчепили там тестові нейровіруси, які, потім, при повірці, виявились мутованими й смертоносними… То хто ж їм усім винен!? Хто з мечем йшов – той від власного меча й загинув. Що ще кому не так!?

Єдина справжня прикрість усього цього – мабуть, таки доведеться переїздити в безпечніше місце. Бо хто-зна чи будуть всі вони так само апатичними й байдужими також і незадовго до смерті? Власної смерті…

Макс обговорив з годинку плани переїзду в нечисленній місцевій спільноті, видобув корисну адресу й почав збиратись.

Комбінезон – є.

Респіратор – є.

Нейрофільтри – є.

Броньоване взуття – є.

– Взяти арматурку? – на хвильку задумався Макс. – Ні… Від неї забагато ускладнень. Краще вже пістолет! Шумно, але завжди ж дієво!

Квартира підтвердила надійність захисту й непоспіхом, ніби вагаючись, відімкнула двері. Макс тяжко зітхнув і ступив назовні.

Вистрибнуло вже звичне сповіщення окулярів нейрозахисту: „Не знімайте до повернення!”

Макс ображено засопів… – „Та за кого вони мене мають! Може вимкнути? А… Та хай вже й так – недовго ж зосталось.”

Світ, як і завжди, мав лячний вигляд.

Макс, як і щодня останніми місяцями – ретельно й обережно обходив або перечікував усіх, кого нейрофільтри позначали заразними чи радіоактивними.

І менше їх не ставало… „Тривалий інкубаційний та напіврозпадний період” – погоджувались всі соцмережі, не забуваючи проклинати винахідників цього жаху…

А переважна більшість з позначених – навіть і його обходили! І схоже, ще й сподівались на щось. – „Захисне вбрання і техніку носять!” – дивувався Макс. І його аж розчулювала їхня турбота про інших, про чужих…! Інколи він замислювався: – „Хай хоч яку шкоду вони хтіли нам заподіяти у минулому – але, у глибині душі, на порозі смерті, люди, все-таки, мабуть, хороші…”

Багряно-сліпуче сповіщення перервало рожеві думки, нагло вистрибнувши перед очі: „Небезпека! Озвірілий! Без нейрофільтрів! Радимо тікати!!!”

Макс за частки секунди оцінив виділеного парубка. Люте, озвіріле, кровожерне обличчя не залишало сумнівів – перетин траєкторій вкрай небажаний! Макс кілька разів відскочив убік. Але камери окулярних дужок все одно показували скорочення дистанції!

Макс, ледь стримуючи паніку, вихопив пістолет. „Стріляти!?” – билась у мозку зацькована думка.

То не рекомендувалось і було вкрай небажаним – розпорошенна кров могла бути вірусна, а вона, зараза, так далеко розбризкується, розлітається, налипає…

Газ! На щастя, всі пістолети вже віддавна мали запас нетравматичних набоїв.

Макс вистрілив найменшу капсулку і це таки подіяло. Зомбак закашлявся, спинився, а потім люто витріщився в Макса…

Ще й нейрофільтр, здавалось, теж лютував, і скажено блимав застереженнями: „Подальше просування в обраному напрямі – вкрай небажане! Значна концентрація здичавілих особин!!”

Макс вагався недовго. – „До біса вигідну точку! До біса увесь той мотлох!! І нащо я його збирав всеньке життя? Маю тепер собі мороку… Краще таки домовлятись про продажі зі ще не припаленими мозками, які ж і досі ще є в мережі! І хай самі вивозять!!”

***

Це рішення неабияк прискорило переїзд у безпечне місце.

Не такий вигідний – але Макс не жалів.

Нарешті ж можна було ходити без респіратора! Та й навіть без комбінезона!!

Щоправда, квартирка була менша, і без такого захисту як раніше…

– „Але ж тут люди навіть не зачиняють двері на замок!” – не переставав дивуватись щасливий Макс. – „Та й взагалі диво, що там хтось купив… Хіба що – їм гроші вже неважливі. А доживати віку краще таки зі зручностями…”

Зовнішній світ потроху затихав.

Про це не надто розводились. Вочевидь, всі думали про жахи вимирання і дотримувались старого, але доброго правила: „…або ніяк”. От і не говорили.

Лиш інколи ще хтось із уцілілих діставався у Новий Світ. Але то були змучені, мовчазні, дикуваті люди і їх не діймали розпитуваннями. І так все ж зрозуміло…

Спокій.

Головним був спокій.

Сонце впоралось – воріженьки згинули – отже Спокій.

Хоча… То вже як пощастить. Чвари інколи спалахували і між своїми. Ще й майже на рівному місці. І тліли, тліли, тліли… От і зараз. Осінь – і всі соцмережі заповнені сварками з приводу компостування листя. Частина людей думає, що простіше все разом і в одну яму – все одно ж згниє. Інші – вимагають кожен вид окремо. А деякі – навіть вважають листя вже безпечним (після зникнення рушіїв внутрішнього згорання) і пропонують дозоване спалювання задля ароматизації повітря! От же ж маргінали!! Навіть Максу здавалось, що вони перебирають міру. Хоча…

І от, аби відволіктись до приходу зими, коли все й так вщухне – Макс зголосився на волонтерське патрулювання меж безпечної зони Нового Світу. Досі ж існує ризик вторгнення здичавілих! Не всі ж вимерли… Подейкували навіть про імунних!

Тож – краще допомогти прикордонникам нині, аніж побиватись потім.

***

– І, все-таки, змішування листя шкодить компостуванню. – наполягав Орест – колега-патрульний. Штурман. Такий же волонтер, як і Макс, але новіший, молодший, зеленіший, і, відтак – глибше зануреніший у Першу Велику СоцМережну Борню Нової Ери.

Макс помилувався краєвидами – за орною смугою вони чомусь особливо принадні…, пожував зуби, сплюнув… У вікно. Але таки відповів:

– У Дикій Природі змішувалось – і якось вона виживала! Впродовж кількох мільярдів років!!

– Ха! Але ж кожне дерево їло власне листя – відбив Орест.

– А у змішаних лісах!? – не дав себе заплутати Макс.

– Це було й справді дивно… – похнюпився колега. – Але, все-одно, найбільше з дерева падало на його ж таки корені! – звеселів він, знайшовши лазівку.

– Гаразд. Отже, якщо згрібатимемо листя до його коренів – це ж вирішить всі-всі проблеми? – заманююче промуркотів Макс.

– Мабуть що так… – спантеличено озвався Орест після відчутної затримки.

– Отже, якщо закріпити за кожною людиною по дереву, і вона згрібатиме в ямку та притрушуватиме кількома лопатами землі – це ж вирішить всі проблеми компостування! – дотискав впевнений у перемозі Макс.

– Важко сказати… А якщо деякі люди не знатимуть як правильно… – буркотів Орест.

– Ага! То отже деякі люди безмозкі, і їм потрібні наглядачі й вказівки. Десь я вже це чув… Ага! В Минулому Світі! – зло визвірився Макс.

– Гм… Якісь невиправдані звинувачення і формулювання…

– Чекай, чекай! Бачу вогонь!! – Макс знайшов привід вирватись із навічно зачаклованого компостного кола.

– Так і є. Теж бачу. – Орест причепив дальномір до шолома й розгублено озвався. – Хто ж це…? Хіба що підлітки могли так далеко забрести з безпечної зони! І чого їм вдома не спиться... Та ще й ріллю так ретельно відновили, жодного слідочка!! – замилувався він потайки.

– Або… Це хтось ззовні!? – припустив Макс.

– Як? Вже з місяць не було! Хто б перед зимою пробував дістатись? – не вірив Орест.

– А зомбі!?

– Я відправляю сповіщення на Базу!

– Але не завадило би й перевірити – наполягав Макс.

– Слушно. Але заряду в авто вже малувато… Там – вже майже точка неповернення! – доповів Орест.

– Ризикнемо! Повідом про зміни маршруту. – кинув Макс з’їзджаючи на бездоріжжя.

– Надто вже організована стоянка як для дикунів. – бубонів Макс у рацію. – Але й речі не наші! Схожі, але невідомого виробництва. Щось тут не так… Передавай!

– Але ж акумулятори… А ми далеко. Якщо й далі тратитись на зв’язок і освітлення – назад вже не дістанемось – ображено заскімлив Орест.

– За нами приїдуть! Таке схоче ще хтось побачити. Відправляй на повній потужності й із найкращою на такій відстані якістю! – наказав Макс, продовжуючи знімати дивне стійбище.

Коли акумулятори розрядились, принишклі Макс з Орестом насторожено сиділи й зиркали довкола, мерзлякувало обійнявшись у темній автівці, що її перед цим сховали в кущах, наприкінці підштовхуючи вже руками…

Очікування підмоги виснажувало не згірш за тренувальні збори у літніх таборах самооборони. З тією лише відмінністю, що тоді вкритись сім разів потом було приємніше, аніж тут – один раз інеєм.

О! Нарешті…! Довго ж вони запрягали… – радісно зітхнув Орест, забачивши світло численних фар.

Макс теж хотів було побурчати на честь Завершення Очікування, але його щось, чомусь спинило…

– Ходімо назустріч? – поривався тим часом Орест.

– Не варто…

– Чому!?

– Вони не з того боку приїхали… – зло зашипів Макс.

– Трясця… Може з іншої застави? Хоча… І що робитимемо?

– Арештовуватимемо!

– За що!?

– За все!!!

– Але, схоже, їх втричі більше… – невдоволено скривився Орест.

– Зате нас поки-що не чекають!

Орест засопів, але змирившись з необхідністю, витягнув і перевірив зброю.

Волонтери тихо скрадались до темнішого боку крайньої автівки. Там, у світлі фар, та ще й одного прожектора – походжали підозрілі типи. І, схоже, сварились. Точніше – один гавкав, а більшість бігала й вантажила стійбище в автівки…

– Стояти! Ані руш!! Кинути зброю!!! – Макс лютував, не стерпівши такої нахабної крадіжки доказів. Його! Власних!! Доказів!!!

Крадії завмерли. А от зброю чомусь не кинули. Натомість запитально втупились у крикуна.

А той іронічно роздивлявся Макса й Ореста.

– Коли ви востаннє говорили з керівництвом, хлоп’ята? – нарешті озвався він. Надто вже добре імітуючи спокій та ще й поблажливість… – як здалося Максу.

– Киньте зброю, або ж ми стрілятимемо – люто заволав він у відповідь.

– Ой-йой. І де ж то вчать стріляти в розумних, мислячих людей? – продовжував знущатись той.

– Ми прикордонники і зобов’язані стріляти! – накручував себе Макс.

– Слушно. – напрочуд легко згодився дядько. – А ще повинні залишати заряд для зв’язку з керівництвом. Але що з молодих волонтерів взяти… У самого купа таких одоробал! – обвів він їх нищівним поглядом. Та так, що вони аж ніби й поменшали. – Тому маю кращу пропозицію. Я вмикаю відкритий зв’язок з вашим керівником. Говоріть пане Миколо!

– Максе! Спробуй не накоїти дурниць. Ми вже їдемо. Хвилини зо три ще треба. І я вже й так злий. Мене розбудили… То, звісно ж добре, що розбудили…, але, водночас, і неприємно посеред ночі…

Макс розгублено кліпав кожному звукові. – „Як, як якісь дикуни змогли все це організувати й синтезувати!? Та ще й дізнатись голос та поведінку керівника… Це ж не може бути правдою. А якщо правда, то як тоді безпечна зона й досі залишається безпечною!?”

Він стояв з ображеним виглядом і тихо злився. Світ, досі такий гарний і правильний, дав тріщину. Глибоку, зазубрену, бридку тріщину…

Схоже, такі ж відчуття поглинули й Ореста, та й, диво-дивнеє – майже всіх дикунів. Крім керівника, звісно ж.

– Ану ж всім заспокоїтись! – зло рикнув він. Мабуть, на своїх. Хоча… Здавалось, що таки на всіх.

Приїзд пана Миколи ніби гору з-пліч зняв.

А от коли той обмінявся рукостисканням з "отим" – гора повернулась. Ще й вдвічі важча…

– „Все. Це кінець. Голова згнила. Скільки зосталось рибі…?” – апатично крутились у мозку апокаліптичні картинки… І мозок Макса потроху закипав… Ще й окуляри скажено мерехтіли, безнадійно намагаючись знайти розумне і, водночас, привабне пояснення такому небезпечному зближенню Шанованого Громадянина й огидного дикого зомбака…

– Хто це такі? – набурмосено спитав Макс пана Миколу, коли зайди безборонно дозбирались і поїхали.

– 23*51?

Макс гальмував, але якось та помножив, через пень-колоду, і аж з подвійною затримкою, таки склав все докупи: 20*50+20+50*3+3=1173!

– Слідкуй за пальцем! – і керівник почав ним водити Максові біля носа. Макс зміг. Хоча…, неабияк заважало ще й власне люте сопіння.

– Гаразд. То були люди. Але чужі й неприємні. Якщо коротко, бо важко про таке казати – вони і досі живуть також і з жінками! Та ще й дотепер уникають маткових реплікаторів!! Страхітливі ретрогради... Тому їхня мережева активність – і фільтрується. І майже не потрапляє у нашу стрічку. Тому й патрульована зона розмежування між нами… Вирішуй. Сеанс гіпнозу – й про все забуваєш. Або послаблюємо тобі фільтри, муситимеш читати їхні новини перед патрулюванням, і відстежувати небажані зміни активності. Обрати треба до вечора! Або гіпно, або протвереження!

***

Макс патрулював свою ділянку кордону.

А Орест знову діймав його!

– „О вищі сили. І нижчі. І сторонні. І потусторонні. І бічні. І потойбічні… От як його переконати, що змішане листя теж компостнеться!? Він, звісно ж красень, але, як не крути – надокучливий інколи…” – розмірковував Макс у перервах між обдумуванням якнайдошкульнішої репліки.

– О! А що це там мерехтить! І далеко ж як… – раптом перервався зачудуваний Орест.

– А й справді… Чудасія. – вперше згодився головний.

– Поїдемо!? – запалав коханий, збуджений недорозтраченою енергією.

– Не сьогодні. – задумливо мовив Макс, відсилаючи повідомлення у Штаб, і готуючи наступні випади для вічної, але милої гри. – Крім того, хлопці на наступній стоянці лазню натопили! Тепло не чекатиме!!

– Хлопці... А чому в одного з них є цицьки...? – завередував Орест.

– Вони несправжні. І не кусаються. А декому навіть і подобаються!

– Але не мені...

– То відвернешся!

– Бе... А може він увесь несправжній?

– Справжній, справжній... З обличчя видно, і з плечей. І людина хороша! От нитимеш, то покину тебе і піду до нього!

– Та добре... Хай живе. Чого вже там... – набурмосився Орест і, пригорнувшись до Максового плеча, задумався – як же ж боротись з такими нетиповими конкурентами...?

*

А для Макса світ вже не був таким простим і легким...

Він розділився на дві частини.

На рідну – й на чужу.

На біле – й на чорне.

На до – і після.

Але цей світ був повнішим.

З гірчинкою – але ціліснішим.

Тепер він був відкритим!

Тепер можна було інколи глянути по той бік межі, й усвідомити яке ж то щастя – таки мати, хоч і половину Нового Світу, але Власну Половину! Свою Половину!! Безпечну Половину!!!